Реферат на тему Уявлення українців про душу - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Уявлення українців про душу. 1. Дохристиянські часи — XVIII ст. Д осліджуючи уявлення українців про душу в дохристи-янські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення пос-тупово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Зго-дом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перли-ною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім". У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з люди-ною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й воро-жіння снами. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть — це тільки тривалий сон. Тому померлий — це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися. Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихан-ня, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вва-жали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває не-далеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити. Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вва-жалося, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Втім, умістищем душі також називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і закликали її шану-вати ("людська кров не водиця, проливати не годиться"). Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов вис-новку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метампсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої дав-нини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душа померлого близького твого родича. Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була свя-тою, а тіло грішним. Ще в дохристиянський період побутувало уяв-лення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруван-нями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на зем-лю, тому зорі — це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя. Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638—559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427—347 до н. е.). Ідеї самого Платона, як і іншого давньогрецького філософа — Арістотеля (384— 322 до н. е.), були поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей" (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке пе-ретворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає і орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій. Для стародавніх уявлень про душу був властивий аніматизм (від лат. апітаШк — одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї жи-вуть таким самим життям, як і вона, і всі вони мають бажання, по-чуття, тому до оточуючих предметів можна звертатись з проханнямиНа думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником ані-мізму (від лат. апіта — душа) — світосприймання, що ґрунтується на вірі в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав аніматизм найпрос-тішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася у епоху первісного суспільства. Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спіль-не з гілозоїзмом (від грец. Ьуіе — речовина і хбе — життя) — античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити. Пізніше набула поширення ідея поєднання душі з тілом люди-ни, але вони не ототожнювалися. Вважалося, що душа користуєть-ся тілом, як житлом. Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? — бл. 1053), про-аналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність всі народи рівні перед Богом). Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча про душу і тіло" Кирила Транквіліона-Ставровецького (? — 1646), в якій він розробляв питання самопізнання, морального самовдосконален-ня та вчення про^чотири світи: невидимий, видимих речей, людина і зловісний світ. Йому, наприклад, належить психологічна характе-ристика Андрія Боголюбського, який пограбував київські святині і був покараний за це своїми ж прибічниками. Сенс життя мислитель убачав у здійсненні людиною свого зем-ного призначення, зокрема в художньо-творчій діяльності, де вияв-ляються її мудрість, знання, талант, тобто те, що підносить природ-не до рівня божественного. Творчість Транквіліона-Ставровецького справила значний вплив на формування поглядів багатьох українсь-ких мислителів наступного століття. Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психологічної думки працею "Трактат про душу" зробив Касіян Сакович (бл. 1578—1647). Душу людини він розглядав як мікрокосмос, як складову макрокос-мосу. Найвищою мудрістю Касіян Сакович вважав досконале само-пізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем,душа є формою тіла, вона не вмирає. У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626). Джерелом будь-якого знання, за Беконом, є відчуття, предметом дослідження — природа, матерія. Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зро-бив Петро Могила (1596—1647). Він орієнтував учених заснованої ним Києво-Могилянської академії на вивчення, осмислення і зас-воєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і лю-дини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства, як основи соціальної злагоди і єдності. Французький філософ Декартене (1596—1650) використав метод "універсального сумніву", як "точку відліку" для побудови філо-софії. Вважають, що він відіграв важливу роль у перетворенні пси-хології із світоглядної філософської науки в емпіричну науку. Український філософ Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) за 45 років до Дж. Локка обґрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інте-лекту людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в інтелекті, чого не було в чутті". На основі його ідей, а пізніше — ідей Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (1632— 1704) сприяв створенню емпіричної психології свідомості, відстою-вав положення про походження всіх ідей із досвіду. Він стверджу-вав, що душа — "чиста дошка", на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Під зовнішнім досвідом він розумів відчуття, через які пізнається нав-колишній світ, під внутрішнім — "самодіяльність душі", тобто пізнання власного розуму, власної свідомості. Внутрішній досвід Дж. Локк називав рефлексією. Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705—1757) поши-рив принцип асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він розглядав як тіні мозкових процесів. Григорій Савич Сковорода (1722—1794) зазначав: люди прийма-ють видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Великий і малий чуттєво даний світ Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їхню справжню природу. В цьому він убачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що становить основу самовизначення людини. В результаті само-визначення людина усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності і в цьому знаходить своє щастя. Ці думки лягли в осно-ву концепції спорідненої праці, згідно з якою для людини важливо займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. При цьому Г. Сковорода відстоював ідею "нерівної рівності", за якою всі люди рівні, але саме в тому, що кожен пови-нен віднайти свій власний життєвий шлях, де критерієм морально-го вибору є "спорідненість" його з певним типом поведінки. За Г. Сковородою, людина і світ — це дві безодні, "він — в тобі, а ти в ньому". Йому належить гуманістичне трактування інтелекту людини, за допомогою якого вона може вдосконалювати індивіду-альне і суспільне життя. Ці думки Г. Сковороди виходили з його загальної концепції про те, що реальний світ є результатом гармо-нійної взаємодії трьох світів (загальний, у якому "живе усе породже-не", — це великий світ; другий світ "є мікрокосмос, себто світик, світочок, або людина"; третій світ — "символічний, або Біблія"). Між цими трьома світами існує відповідність, гармонія, яка залежить від уміння людини "2. 2.Розвиток психологічної думки у XIX — XX ст. У психології XIX—XX ст. існували різні підходи, нап-рями, теорії, які Грунтувались на різних філософських системах з різним понятійним апаратом, різними пояснювальними принципа-ми. Розглянемо деякі з них. Ф Емпіризм (від грец. етреігіа — досвід) — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід, применшує значен-ня логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Фундаторами емпіризму були Ф. Бекон, Р. Декарт та ін. Раціоналізм (від лат. гаїіопаїіз — розумний) — філософський нап-рям, який визнає центральну^ роль розуму, мислення у пізнанні за-конів розвитку і суспільства. Його представники вважають, що розум є вирішальним джерелом істинного знання. Натуралізм (від лат. паШга — природа) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом пояснення усього сущого. Суб'єктивізм (від лат. 8иЬ]есІІуиз — підметовий) — філософський напрям, який заперечує об'єктивні закони розвитку і обстоює головну роль суб'єкта, його свідомості та волі в процесі пізнання. (Суб'єкт — людина, яка пізнає зовнішній світ (об'єкт) і впливає на нього своєю практичною діяльністю). Деякі психологи намагалися пояснити психологічні явища, вихо-дячи з діалектичного матеріалізму — філософії К. Маркса (1818—1883). Діалектика Г. Гегеля була ідеалістична, а матеріалізм Л. Фей-єрбаха (1804—1872) — недіалектичним. К. Маркс поєднав матеріа-лізм з діалектикою. Представники цього філософського вчення виз-нають матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення на основі розкриття загальних діалектичних законів. Вони розглядають свідомість не як пасивне відображення дійсності, а як засіб активного впливу на світ. Частина психологів підтримували ідеї волюнтаризму (від лат. уоііш-Іаз — воля) — філософський напрям, який проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує свободу людського цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає як спонтанні, непізнаванні, сліпі сили. Психологи, які ґрунтують свої висновки на волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирі-шальним фактором психічного життя. Основоположник волюнта-ризму у психології В. Вундт. Ф "Філософія життя" — напрям у філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя в біологічних і пси-хічних формах основним предметом психології. Ф Позитивізм (від лат. розіїіуиз — умовний, позитивний) — напрям у філософії, представники якого проголошують єдиним джерелом істинного знання емпіричні дані і заперечують пізнавальну цінність теоретичного мислення в цілому. Виник у 30-х роках XIX ст. Нео-позитивізм — сучасна форма позитивізму, один з основних нап-рямів філософії XX ст. Його представники розбудовують метод логічного або лінгвістичного аналізу знання. Ірраціоналізм (від. лат. іггаїіопаїіз — несвідомий, нерозумний) — філософський напрям, згідно з яким основою світу є воля, віра, інстинкт, а джерелом пізнання — інтуїція, почуття. При цьому за-перечується роль розуму у пізнавальній діяльності. Ф Прагматизм (від грец. рга§та — справа, дія) — напрям у філо-софії, який зводить суть понять, ідей, теорій до практичних опе-рацій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істини. Прагматики істинним вва-жають не те, що відповідає об'єктивній дійсності, а те, що дає ко-рисні результати. Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув поширення у філософії і психології у першій чверті XX ст. Ф Феноменологія (від грец. рпаіпотепоп — те, що з'являється; явище, у якому спостерігається суть чого-небудь) — вчення про фе-номен, даний людині у досвіді чуттєвого пізнання. Феноменологія по-різному трактується у філософії і психології: як наука, що кри-тикує чуттєве пізнання; як частина психології, що описує психічні феномени, або як духовна сутність свідомості, що не залежить від реального існування та чуттєвого досвіду. Екзистенціалізм (від лат. ехізіепіїа — існування) — суб'єктивне вчення ірраціонального напряму, предметом дослідження якого є існування людини, переважно у ситуаціях боротьби, страждання; вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини. Екзистенціалізм своїм корінням сягає XIX ст., але сформу-вався як вчення після Другої світової війни. На його формування мало вплив виживання особи в умовах тоталітарних режимів та в період Першої і Другої світових війн. На ґрунті цього філософсько-го напряму виникла екзистенціальна психологія, її представники виходять з того, що в кожної людини виникають базові проблеми, стреси і тривоги. Зріла особистість може успішно розв'язати ці проблеми. Неспроможність долати перешкоди призводить до пси-хічних порушень. Представники цього напряму виділяють чотири групи проблем: 1) проблеми часу, життя і смерті; 2) проблеми спілкування, любові й самотності; 3) проблеми свободи, відповідальності і вибору; , 4) проблеми сенсу існування. Загальні філософські напрями мали вплив на виникнення у XIX — XX ст. численних психологічних течій. Розглянемо деякі з них. Ф Біхевіоризм — психологічний напрям, що виник у США на базі філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму запропонували вважати предметом психології поведінку як су-купність фізіологічних реакцій на зовнішні чинники, а не свідомість людини. Ф На початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські ос-нови цієї школи еволюціонували від позитивізму до феноменології. Тут уперше експериментальне досліджувалось мислення. З'явилось гносеологічне вчення Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проб-лем, пов'язаних із дослідженням психологічних механізмів, що обу-мовлюють структуру знання і його розвиток. Ф Англо-американський вчений У. Мак-Дугалл (1871 — 1938) засну-вав теорію гормічної психології. Згідно з цією теорією психіка і поведінка детермінуються особливою нематеріальною силою — гор-ме, що проявляється у формі інстинктів. Швейцарський психолог К. Г. Юнг заснував аналітичну психо-логію, базовану на вченні про несвідоме, за допомогою якого пояс-нював причини виникнення особливостей психіки людини. В Англії діяла антропологічна школа, в якій розвивались ідеї еволюції людської свідомості. У 20—30-х роках XX ст. виник неофройдизм. Цей напрям спирався на психоаналіз 3. Фройда, але підкреслював роль впливу соціальних умов на цільову установку, формування по-чуття спільності, виникнення невротичних розладів тощо. О У 50—60 роках XX ст. у США виникла теорія психосоціального розвитку, її фундатор Е. Еріксон розглядав психосоціальний розви-ток як епігенетичний ланцюг критичних періодів, криз, конфліктів, проблем. В Україні та Росії у 1920 р. започаткувався діяльнісний підхід до психології як сукупність теоретико-методологічних і конкретно-емпіричних досліджень, у яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток були предметом вивчення у різних формах діяльності суб'єкта. У США виникла теорія самодетермінації. Представники цієї те-орії вважають, що людина здатна відчувати і реалізувати у своїй по-ведінці свободу вибору, незважаючи на об'єктивне обмеження фак-торів середовища чи впливу неусвідомлених внутрішніх процесів. ^ У 1957 р. була започаткована теорія колективного дисонансу для пояснення зміни думок, переконань як способу запобігання конфліктним ситуаціям. Ця теорія поєднує афект і інтелект, емоційний і когнітивний компоненти установок. ^ У 50-х роках XX ст. виникла "Я-концепція" — розвиваюча сис-тема уявлень людини про саму себе. "Я-концепція" передбачає: усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, характерологічних, соціальних та інших властивостей; самооцінку; суб'єктивні сприй-мання, які впливають на особистість. У 60-х роках переважно в американській психології сформувався гуманістичний напрям — гуманістична психологія, її представники вважали, що необхідно вивчати цілісну людину у її вищих, спе-цифічних тільки для людини проявах, до яких вони включали само-актуалізацію особистості, її вищі цінності — любов, творчість, сво-боду, відповідальність тощо. Отже, у психології XIX — XX ст. не було єдиної парадигми, тоб-то найголовнішої теоретичної і практичної системи, яка б визначала психологічну науку в цілому. Психологи та інші мислителі користу-валися згаданими філософськими і психологічними теоретичними положеннями. Німецький фізик, філософ і психолог Густав Теодор Фехнер (1801 — 1887) є основоположником психофізики як науки про зако-номірність зв'язку фізичних і психічних явищ. Німецький філософ, психолог і перекладач Іоган Гербарт (1778— 1841) розробив учення про "Статику і динаміку" уявлень як первин-них елементів індивідуальної душі. Він вважав, що психологія має базуватися на досвіді, метафізиці і математиці. Український мислитель Петро Дмитрович Лодій (1764—1829) роз-робив філософську термінологію, частина якої пізніше була викорис-тана і у психології. П. Лодій надавав особливого значення логіці у процесі засвоєння знань, оскільки логіка, на його думку, є засобом для "просвіти розуму", "просвіти серця", розвитку пізнавальних мож-ливостей людини. Засуджував спроби підпорядкувати науку церкві. Філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик Михайло Олек-сандрович Максимович (1804—1873) вважав, що душа людська наділена трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя: в образах, що мають просторове визначення, у зву-ках, якими володіє муза, у слові — найповнішому способі виражен-ня, який долає обмеженість образу й звуку, зливаючи їх у цілісність. М. Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як непов-торного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних висот. Письменнику Миколі Васильовичу Гоголю (1809—1852) належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі і хто знайде його, той зможе відкривати ним усі душі. Ці дум-ки М. Гоголя надзвичайно важливі і для сучасних вчителів та вихо-вателів. М. Гоголь вважав, що людина повинна спрямовувати свої зусилля у власний внутрішній світ, у власну живу душу, оскільки тільки у живій душі людина має "порив і натхнення", без чого не-можливі ні навчання, ні праця. Людина, на його думку, повинна < дбати про свою душу, про самовдосконалення. ; Серед особливостей характеру українців Гоголь виокремлював європейську обережність і азіатську безтурботність, простодушність і хитрість, активну діяльність і величезні лінощі, прагнення до роз-витку, вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужими до будь-якого вдосконалення.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 659 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: