Реферат на тему Токвіль Алексіс (1805-1859) - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Токвіль Алексіс (1805-1859). ТОКВІЛЬ Алексіс, де (1805-1859) - французький політичний теоретик, соціолог та історик. Токвіль походив з аристократичної родини роялістів. Його батько, якому якимось чудом удалося уникнути страти якобин-цями, служив префектом у часи реставрації монархії, тож і не дивно, що й Алексіс вступив у 1827 році на державну службу. Липнева революція 1830 року змусила його робити вибір між почуттями і розумом; Токвіль залишився вірним родинним традиціям і не присягнув новій орлеанській династії, однак і відновлення правління Бурбонів вважав за неможливе. Поставши перед цією дилемою, разом зі своїм приятелем Гюставом де Бомоном Токвіль захопився ідеєю відвідати Америку. Приводом для подорожі, яка тривала з весни 1831-го по 1832 рік, стало вивчення аме-риканської системи покарання, й у 1833 році двоє друзів опублікували спільну працю «Би зузіете репііепііаіге аих Йіаіз-Шіез еі сіє зоп арріісагіоп еп Ргапсе» («Про систему покарання в Сполучених Штатів та про її застосування у Франції»), Однак обидва вони мали й інші, ширші цілі, що їх Бомон утілив у романі «Магіє», а Токвіль - у монументальній праці «Бе 1а йетосгаііе еп Атеї^ие» («Про американську демократію»), дві частини якої вийшли в світ у 1835 і 1840 роках. Завдяки цій книзі він швидко став знаменитим на батьківщині й у всьому світі. Незабаром її переклад опублікували в Америці, Англії та Німеччині, а після виходу в світ другої частини його обрали до Французької академії. Невдовзі після повернення з Америки Токвіль облишив державну службу, та наприкінці цього десятиліття знову повернувся до політики. 1839 року його обрали депутатом від рідного району Валоньє, що в Нормандії, й до 1848 року він залишався в парламенті. Хоч як депутат він був доволі активним, та політичного визнання так і не здобув, почасти через те, що був не надто гарним промовцем, а почасти через те, що посідав політичну позицію між урядом Гізо і опозицією, що її він вважав незалежною, а інші - гожою на обидва боки. За часів Другої республіки він відігравав вагомішу політичну роль. Після Лютневої революції 1848 року його обрали депутатом Установчих зборів і він увійшов до складу комісії, яка розробляла республіканську конституцію. У 1849 році він був обраний і до нових Законодавчих зборів, став віце-президентом й упродовж нетривалого часу - з червня по жовтень того року - працював міністром закордонних справ. Його політична кар'єра обірвалася з державним переворотом, здійсненим Луї Наполеоном, якому він чинив як-найрізкішій і відвертий опір. Решту свого життя Токвіль присвятив здійсненню плану, що його він виношував тривалий час, - написати історію революції та Імперії, у якій показати ідеологічні течії і суспільні рухи, що лежать в основі політичних подій. В остаточному підсумку він завершив лише дослідження подій вісімнадцятого століття, що спричинилися до революції, й у 1856 році опублікував книгу «Ь'апсіеп ге§іте еі 1а геуоіиііоп» («Старий лад і революція»). Попри очевидне розмаїття інтересів і методів Ток-віля, виявлених у двох його працях, попри значний розрив у часі між ними і попри мінливість його по-літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, - свободи. Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки? Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному контексті він використовує це слово для означення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні «.індивідуалізм» - понятті, до якого на відміну від більшості ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного суспільства - віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях.Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно того, що всі ідеї - і запропоновані видатними діячами, й освячені традицією, - мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу піддавати їх такій перевірці. Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства, усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки, привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня індивідуальних знань і найпростіших суджень. Інша грань демократичного індивідуалізму - це невтримний егоїзм, широко розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевійметі життя. Егоїзм отримує прояв почасти в завищених особистих амбіціях і в змагальності. У суспільстві, в якому шлях до влади і власності є відкритим (чи вважається відкритим) для всіх і де поразку не доводиться приписувати низькому походженню, суперництво неминуче зумовлюватиме запеклу боротьбу. Ідеологічним здобутком є утвердження рівності можливостей. Та обурення успіхами інших з огляду на це, як здається, демонструватиме саме нерівність здібностей. Егоїзм отримує прояв й у вузькоглядному матеріалізмі. Нестримний потяг середнього класу до матеріальної забезпеченості, на погляд Токвіля, є природним для суспільства, у якому мало хто настільки вбогий, щоб облишити будь-які сподівання на матеріальне збагачення, і мало хто настільки багатий, щоб забути про загрозу зубожіння. Однак матеріалізм нерозривно пов'язаний із розчаруванням; жагу до володіння ніколи не вдовольнити до кінця, рскільки отримання бажаного в будь-якому разі зумовлює виникнення наступних, ще більших бажань. літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, - свободи. Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки? Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному контексті він використовує це слово для означення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні «.індивідуалізм» - понятті, до якого на відміну від більшості ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного суспільства - віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях. Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно того, що всі ідеї - і запропоновані видатними діячами, й освячені традицією, - мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства, усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки, привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня індивідуальних знань і найпростіших суджень. Інша грань демократичного індивідуалізму - це невтримний егоїзм, широко розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій Якими ж є політичні наслідки такого індивідуалістичного спрямування суспільства? У найзагальнішо-му сенсі Токвіль вірить у те, що це може становити загрозу для особистої свободи, оскільки спонукає до поклоніння думці загалу і до розширення та централізації державної влади. Демократична ідеологія пригнічує незалежність індивіда. Звісно, будь-яке суспільство потребує якихось інтелектуальних авторитетів, якогось джерела єдності, тож демократичне суспільство знаходить їх у думці загалу - в «тиранії більшості». Це підкорення загальноприйнятому ставленню і стандартам частково є наслідком застосування суспільних санкцій. Коли Токвіль ставить питання (природне для француза) про те, чому в Америці немає жодного атеїста, то відповідь полягає насамперед у тому, що переконані атеїсти не знайдуть тут ні роботи, ні замовників. Та це явище, як він гадав, має глибші психологічні корені. Кожна особистість, що вважає себе рівною всім іншим за розумом, стикнувшись з думкою більшості про свої здібності, відчуває себе безсилою. Якщо кожен має думати так, як усі, і ніхто не може претендувати на право володіти істиною, то рацію повинна мати більшість. Таким чином, конформістські норми входять у кров і плоть, і сам індивід починає вірити, що інакодумство є неправильною позицією. Який би політичний зиск це не давало, але таке конформістське ставлення саме по собі позбавляє особистість її автономії. Ще більш пряма загроза свободі полягає у вірогідності того, що індивідуалістичне ставлення призводи-тиме до розширення влади центральних органів. Хвилі демократичних нападок на привілеї, феодальні свободи осіб, громад та організацій неминуче прокотяться по всій державі, а їх наслідком стане знищення незалежних од центральних органів осередків влади. Прагнення загалу до рівності, однакового ставлення і занепокоєння регіональними відмінностями, що випливає звідси, так само ведуть до централізації - бо це є «де-літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, - свободи. Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки? Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному контексті він використовує це слово для означення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні «.індивідуалізм» - понятті, до якого на відміну від більшості ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного суспільства - віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях. Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно того, що всі ідеї - і запропоновані видатними діячами, й освячені традицією, - мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства, усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки, привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня індивідуальних знань і найпростіших суджень. Інша грань демократичного індивідуалізму - це невтримний егоїзм, широко розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 500 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: