Реферат на тему Теоцентризм і схоластика - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Теоцентризм і схоластика. ПЛАН 1. Місце і значення теоцентризму у середньовічній філософії 2. Загальна характеристика схоластики 3. Основні представники схоластики і теоцентризму Список використаної літератури 1. Місце і значення теоцентризму у середньовічній філософії Середньовічне мислення власне кажучи саме по собі є теоцентричним: реальністю, яка визначає все суще, для нього є не природа, а бог. Теоцентризм - (від грец. theos - Бог), таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія. Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки. Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм. Корені філософії середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіших принципи, далеких релігійно-міфологічній свідомості і відповідно філософському мисленню язичницького світу: ідея утворення й ідея одкровення. Обидві вони тісно між собою зв'язані, тому що припускають єдиного особистого Бога, Бог є реальністю, що визначає все суще. Ідея утвору лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення складає фундамент навчання про пізнання. Таким чином, розходження у функціях, виконуваних людьми, є результатом не суспільного поділу праці, а цільової діяльності бога. Ясно, що в середні століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність представлень про Бога. Повсякденна релігійна свідомість вважала буття Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього. По Августину, Бог осягається в глибинах людської душі, варто тільки зануритися в них, і ви знайдете Бога неминуче. Дамаскін виходив з того, що поняття про Бога укорінено в серці кожної людини. Розглянуті погляди одержали своє узагальнення в так називаному онтологічному доказі Ансельма. Ансельм вважав, що ідеї існують реально. Якщо є ідея Бога, тобто і сам Бог. Спростовуючи Ансельма, класик середньовічної схоластики Хома Аквінський прагнув йти від світу до Бога і приводив на цей рахунок ряд «доказів». Перший «доказ» повторює міркування Аристотеля про першорушій: кожен предмет спонукуваний іншим, окрім першорушія. В другому «доказі» стверджується, що світ - а тут багато випадкового - повинен мати абсолютно необхідні причини. У третьому «доказі» Бог розуміється як вихідна основа всього сущого, відсутність якої вважається безглуздим. У четвертому «доказі» Бог розуміється як вершина досконалості, у п'ятому «доказі» - як остання мета, що гармонізує всі доцільні процеси. У науці відсутні достовірні докази існування Бога. Приводяться у філософії й у теології аргументи на користь дійсності Бога поки не дуже переконливі. Утім тому, хто вірує в існування Бога людині вони, мабуть, і не потрібні. Адже Бог відкрився людям з вигуком «Я - сущий». У будь-якому випадку - існує чи Бог ні - філософський зміст представлення про геоцентризм є органічною стадією розвитку філософських поглядів. Той, хто не визнає існування Бога, може в дусі середньовічного символізму стверджувати, що в монотеїзмі і теоцентризмі сховані могутні шари філософського знання. Отже, теоцентризм - принцип, відповідно до якого Бог є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних представлень; конкретизує принцип абсолютної особистості. «История древней и средневековой зарубежной философии» Соколов В.В. ”Є тільки один абсолютний початок - Бог, а все інше - його утвір. Різниця між Богом і утвором - величезна: це дві реальності різного рангу. Справжнім буттям володіє тільки Бог, йому приписується ті атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Він вічний, незмінний, самототожній, ні від чого іншого не залежить і є джерелом усього сущих. Християнський філософ IV-V століть Августин Блаженний (354-430) говорить тому, що Бог є вище буття, вища субстанція, вища (нематеріальна) форма, вище благо. Ототожнюючи Бога з буттям, Августин випливає священному писанню. У Старому завіті Бог повідомляє про себе людині: "Я єсмь Сущий". На відміну від Бога, створений світ не має таку самостійність, тому що існує не завдяки собі, а завдяки іншому; звідси відбувається мінливість, мінливість, минущий характер усього, що ми зустрічаємо у світі. Християнський Бог, хоча сам по собі недоступний для пізнання, проте відкриває себе людині, і його одкровення виявлене у священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання. У середні століття бог і релігія – ось головні об'єкти філософії, саме бог і релігія вивчається в той час її служителями”. 2. Загальна характеристика схоластики Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.). Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський). Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. В Україні схоластика розповсюджувалася на початку XVII ст. у середовищі братчиків із братських шкіл. На початку XVIII ст., за свідченням Ф.Прокоповича, схоластичні мудрування розглядаються як пройдений етап у житті академії. 3. Основні представники схоластики і теоцентризму Йоан Скот Еріугена (810-877), який переклав на латину знамениті "Ареопаптики" і коментарі до них візантійського мислителя Максима Сповідника, репрезентує освітницьку тенденцію в середньовічній філософії. Еріугена в своєму відомому трактаті "Про розділення природи" змальовує світовий космічний процес, який починається (у неоплатоністській манері) з "першої природи", представленої абсолютною "божественною єдністю". Остання породжує еманацію ("другу природу") — божественний Розум, Логос, "син Божий". "Розділення природи", яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. "Третя природа" — світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є "нестійким буттям", яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову — це "четверта природа", що непомітно знову перетворюється у "першу". Центральним у космічному процесі, по суті, виявляється людство, людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздріблення буття на одиничне, а необхідність спокути визначає повернення до божественної єдності "четвертої природи". Еріугена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи. Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який був Кентерберійським архієпископом, сформулював знамените "онтологічне доведення буття Бога". Керуючись схоластичним принципом "не для того міркувати, щоб вірити, а вірити, щоб зрозуміти", прагнув максимально перетворити логіку на суто "формальну" (байдужу до змісту), технічну дисципліну, яку ми знаємо сьогодні як "формальну логіку". Виходячи з такого розуміння діалектики і взагалі філософії, Ансельм дійшов висновку, що Бог існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Дане доведення може набути рис переконливості лише в рамках такої традиції мислення, яка започаткована саме Платоном і Августином — уявлення про об'єктивне існування загальних понять ("універсали", як їх іменували в Середні віки). Така позиція отримала назву реалізму (оскільки визнається реальним існування "універсалій", чогось загального). Реалізм визнає, що Бог створив ідеальні, загальні, універсальні предмети, від яких утворилися одиничні речі, які порівняно з ідеальними, універсальними мають безліч відмінностей, але сутність яких полягає саме у схожості з універсальними формами, у наближенні до найдовершенішого. Канонік Росцелін (1050-1120) на противагу реалізму висунув учення номіналізму, що носило опозиційний характер. Це вчення твердить, що "універсалії'" є лише іменами, номіналіями, назвами. Насправді ж реально існують тільки одиничні речі. Полеміка між реалістами та номіналістами стала визначальною для всієї подальшої історії середньовічної філософії. Реалізм наполягав на істотності реальності саме єдності "триєдиного Бога". Номіналізм справді реальними вважав "лики" ("іпостасі" Бога) трійці. Обидва напрями спиралися на різні розділи святого Писання — Старий і Новий Заповіт. Так, в Старому Заповіті творення Богом світу відбувається через безпосереднє утворення буття, від якого пізніше народжується слово: "І створив Бог світло, і сказав — це добре". В Новому Заповіті — "І сказав Бог — хай буде світло, і виникло світло". Реалісти, кажучи про єдність "божественної трійці", відстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеальних, загальних понять — "універсалій", тим самим надаючи останньому статус єдино справжньої реальності. Щодо послідовників Росцеліна, то вони, твердячи саме про реальність існування тільки одиничного, індивідуальних окремих речей, іпостасей трійці, пов'язували реальне існування лише з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних об'єктів. П'єр Абеляр. Полеміка між номіналістами та реалістами проходить через увесь період зрілого середньовічного суспільства, набуваючи то більш різких, то більш прихованих форм компромісу, як так званий "концептуалізм". Позиції останнього були вперше сформульовані видатним мислителем Середніх віків П'єром Абеляром (1079-1142). Характерною рисою абелярівського типу філософствування було повернення до авторитету розуму як інструмента та критерію в пошуках істини. Провідний у філософсько-теологічних пошуках принцип Середньовіччя — підпорядкування розуму вірі, в дослідженнях Абеляра починає трактуватися відмінним від попередників чином — як підпорядковане зрозумілим освіченим та простим людям формам, а не тільки тезовим висловлюванням. Абеляр наполягає на раціонально-доказовому сприйнятті істини, оскільки й необхідно людині не тільки сприймати, а й вміти захищати. Послідовно проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, Абеляр знаходить численні суперечності, а то й просто помилки не тільки у авторитетних церковних авторів, а й у самому Святому Письмі. Ці моменти були відображені ним у книзі "Так і ні". Така спроба раціоналістичного захисту християнського вчення призводила до критичного аналізу останнього. Христос витлумачується ним як втілення божественного розуму, тому він дійшов висновку, що необхідно ототожнити поняття "християнин" і "філософ", зрівнявши філософію та теологію. Самого засновника християнства Абеляр трактує як філософа-раціоналіста, який вербує своїх прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація ніяк не сполучувалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі. Надаючи раціоналістичного тлумачення теології і тим самим самоцінності людського розуму, Абеляр формулює ідею автономії (щодо "божественної любові" і "благодаті") моральних (добрих і злих) вчинків людини. Принципова автономія розуму і совісті створювала теоретичні засади раціоналістичної альтернативи офіційній схоластичній ортодоксії. Роджер Бекон. Один з найвидатніших мислителів європейського Середньовіччя XIII ст. Роджер Бекон (1214-1292) категорично заперечував теорію "двоїстої істини" і взагалі виступав проти розподілу філософії та теології. Він захищає ідею єдності філософії та теології як таких, що не суперечать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а перша — як і через що виконується це призначення. Проте єдність філософії з теологією мислиться Беконом не як підпорядкування другій першої, а як визнання раціональної необхідності філософії, її, так би мовити, "суверенності", самоцінності щодо теології. Він наголошує на різниці між ними внаслідок відмінності предметів пізнання. Всі науки, вважає Бекон, повинні слугувати теології. У цьому полягає цінність наук. Саме теологія відповідає на питання про "божественний" порядок, про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті Божої. Для висвітлення ж усіх інших питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, час і вічність світу, про перебування душі в тілі людини, питання про нескінченні види матеріальних утворень і проблеми пізнавальності світу). На всі ці питання теологія лише коротко формулює відповіді, взяті з філософських обгрунтувань. Теологія вказує на властивості надприродних сутностей, філософія ж розкриває властивості навколишнього світу. Критикуючи тертуліанський принцип "надрозумності" догматів теології, Бекон вважає розвиток філософії необхідним для торжества теології та позитивного пізнання створеного Богом світу взагалі. За допомогою обгрунтованих розумом знань християнство може навертати до Христа іновірців, не вдаючись до насильства та Хрестових походів. Посилаючись на позиції поміркованого номшалізму, Бекон вважає природу індивідуального більш фундаментальною. Саме індивідуальне, неповторне визначається ним як суттєве. Бог, міркує Бекон, створював світ не задля "універсальності" людини, а для окремої особистості, Бог створював не людину взагалі, а Адама. Свою програму розвитку наукового пізнання Бекон виклав у своїх трьох головних працях: "Великий твір", "Менший твір" і "Третій твір", які разом становлять енциклопедію тогочасного знання про дійсність. Альберт Великий (Альберт фон Больштедт) був видатним домініїсанським схоластом. Людина надзвичайної працездатності, Альберт штудіював твори Арістотеля, Авіцени, аль Фарабі, Авгус-тина та інших. Найбільший вплив на нього справили погляди Арістотеля. Саме під їхнім впливом він пише головні свої трактати (їх повне видання у 1890 p. налічувало 38 томів). Відповідно до арістотелівської класифікації значна частина цих творів поділяється на три групи. Першу з них складають твори з логіки ("раціональна філософія"), другу — трактати з фізики, а також математики та метафізики ("реальна філософія"), третю — трактати з моральних питань ("моральна філософія"). Альбертові належить ряд власних природничо-наукових трактатів з мінералогії, ботаніки, зоології. Широта природничо-наукових, філософських та теологічних інтересів Альберта стала підставою для його почесного звання "всеосяжний доктор" та ще почеснішого титулу "Великий". Його теологічні інтереси відігравали визначальну роль стосовно усіх інших. Найбільш повно вони сформульовані у написаній ним "Сумі теологи". Разом зі своїм учнем Фомою Аквінським Альберт вів запеклу боротьбу проти авероїзму, розповсюдженого у Паризькому університеті. Значною мірою в процесі цієї боротьби склалося його власне тлумачення ряду ґрунтовних понять арістотелівської філософії, переосмислених стосовно християнської доктрини. Цікавою в цьому сенсі є досить висока оцінка ним арістотелівської логіки, в контексті якої він розв'язував фундаментальну для схоластики проблему універсали шляхом розгорненого вчення про дедукцію, про відношення поняття до дійсності. Це дало змогу Альбертові здійснити велику аналітичну роботу щодо визначення змісту великої кількості понять, виявити їх обмеженість, багатозначність. Так, фундаментальне для арістотелівської фізики поняття "першодвигун" він замінює на більш вдале "нескінченне буття". Але скрізь вирішальним для Альберта було підкорення понять вирішенню теологічних проблем. Альбертові не вдалося створити струнку філософсько-теологічну систему. Це завдання виконав його найвидатніший учень і соратник Фома Аквінський. Фома Аквінський. Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів. Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер. У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продз-ктивної причини", якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу. У філософському підґрунті свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсали (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалі'!' чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалі'!', так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог. Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією. Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною. Дунс Скот. Головним для Дунса Скота (бл. 1265-1308) було питання про відношення богослов'я до філософії. Власний предмет богослов'я — Бог, предмет філософії (метафізики) — буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. Людський розум осягає в бутті лише те, що він може взяти від наших органів чуття; тому у людини не може бути ніякого знання про нематеріальні субстанції, такі як Бог або ангели. Через те, що Бог, на думку Дунса Скота, є буттям нескінченним, то довести буття Бога означає довести, що існує нескінченне буття. Це можливо довести, лише йдучи від наслідків до їх останньої та найвищої причини — Бога. Проте люди не здатні осягнути дії Бога через те, що Богові притаманна абсолютна свобода вибору. Він міг би, наприклад, створити зовсім інший світ, аніж наш, або взагалі не створювати його. На відміну від інших номіналістів, Дунс Скот вважає, що загальне не є тільки продуктом розуму, воно має підстави в самих речах. Щоб пояснити існування одиничного, індивідуального, слід вважати, що загальна сутність сама по собі не є ні універсальною, ані одиничною. Усі форми — родові, видові, одиничні — початкове існують у свідомості Бога. Загальне існує і в речах (як їх сутність), і після речей (як поняття, які наш розум відокремлює від цих сутностей). Душа, за Дунсом Скотом, — форма людського тіла. Вона створюється Богом під час народження людини і за її життя невід'ємна від тіла. Вона і єдина, і безсмертна. У вченні про пізнання Дуне Скот наголошував активність душі. Знання складається і з того, що йде від нас, і з того, що йде від предмета, який пізнається. Хоч би якою значною була активність душі, все ж у пізнанні ми залежимо і від предмета. Що стосується діяльності людини, то над усіма її видами панує не розум, а воля, яка є вищою за розум. Тим більше вільна воля Бога. Таким чином, елементи критики схоластики, присутні у вченні Дунса Скота, розвиваються не в інтересах науки та філософи, а в інтересах теології. Дуне Скот стверджує, що філософія безсильна у справі спасіння людини, тому що вона ігнорує все особисте, прямує тільки від загального до загального. Вона виводить усе не з волі Бога, а з необхідності. Вільям Оккам (бл. 1300-1350) написав ряд богословських та філософських праць — з логіки та з фізики Арістотеля. Вш завершив розпочату ще його попередниками критику філософських доведень існування Бога, проголосивши, що буття Бога — предмет релігійної віри, а не філософи, яка спирається на доведення. За Оккамом, тільки чуттєве, наочне знання (що зветься інтуіцією) може засвідчити існування чого б то не було і тільки одне воно стосується фактів. Вчення про роль чуттєвої інтуїції та досвіду в пізнанні пов'язане у Оккама з двома іншими важливими положеннями його теорії пізнання: вимогою простоти пояснення (принцип економії) та положенням про те, що реально існує одиничне (номінальне). За Оккамом, завдання знання — осягнення реально існуючого часткового, одиничного. Загальне існує тільки в свідомості суб'єкта, який пізнає. Поза свідомістю та поза душею будь-яка річ є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Як же відбувається перехід думки до загального (до універсалі!)? Для пояснення цього переходу він вводить поняття про "інтенцію", тобто про спрямованість думки, про логічні та психологічні акти чи знаки. Всі загальні поняття (універсалі!) — знаки (терміни), що логічно позначають об'єкти. Універсали не притаманні самій речі, вони завжди існують після неї, існують тільки у свідомості, проте вони не позбавлені повністю об'єктивного значення. Хоча універсалія тільки знак, але такий, що заміщує не будь-які предмети, а тільки ті, які самі по собі схожі між собою. Тому номіналізм Оккама іноді називають "термінізмом" (від слова "термін"). "Термінізм" Оккама пов'язаний з його вченням про досвід. Через те, що реальними є тільки одиничні речі, то пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і проходить через канали відчуттів. Первинний вид знання — це наочне знання, яким пізнається одиничне. Вслід за ним іде "абстрактне" знання, або "знання про загальне". На цих засадах Оккам будує свою теорію науки. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей. Список використаної літератури: Антологія філософії середніх століть і епохи Відродження. – К., 2001. Спиркин А.г. Философия: Учебник. - М., 2001. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой истории. – М., 1991. Філософська енциклопедія. – М., 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (03.05.2013)
Просмотров: 718 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: