Реферат на тему Стародавня філософія Сходу - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Стародавня філософія Сходу. План 1. Основні філософські вчення Стародавньої індії. 2. Філософські вчення Стародавнього Китаю. Використана література. 1. Основні філософські вчення Стародавньої Індії 1.1. Передфілософія Упанішад В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження). На рівні вчення про посмертне перетворення людини існувало два підходи: відомі нам ідеї про рай і пекло та ідея сансари (мандрування душі). Уявлення про райську віддяку за гідні вчинки погано кореспондувались з дійсністю ритуального жертвопринесення. Виникло протиріччя, що стало однією з причин занепаду державного брахманізму. В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" — єдина абсолютна реальність та "атман" — суб'єктивне духовне начало, душа. Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман — Космос; якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман—космічна душа; якщо атман—інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман—шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари. Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією. Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію. Поруч з брахманом співіснує Брахма—персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Параджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення — пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе. Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху — аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця — "того світу", проте це ще не кінцева зупинка — через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині — лоно брахмана або кшатрія, неправедній — лоно свині або собаки. Другий шлях (духовного злиття з Брахманом) прямо веде до богів, переродження припиняються. Є ще третій шлях тих, хто не йде двома першими. Їх чекає один і той же кругообіг, вони "народжуються" і "вмирають". Під ними ("нікчемні тварі") ймовірно розумілися варвари. 1.2. Санкх'я Роль цієї школи в становленні індуїзму та інших філософських ортодоксальних шкіл дуже значна. Санк'я почала формуватися ще у VI — V ст. до н.е. і увібрала багато ідей шраманських шкіл. До III ст. до н.е. основним змістом ії вчення були проблеми буття та космології. Крізь призму їх розв'язання розглядалося основне питання індійської філософії — пошук "звільнення душі", "спасіння". Єдиною філософською школою санкх'я стає тільки близько V ст., коли Ішваракришна написав трактат "Санкх'я-карика", де в лаконічній формі викладаються основні положення цього вчення. Згідно зі вченням санкх'ї в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу — гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва — відповідно в "освітленні" і в "радості"; раджас — в "активності" і в "стражданні"; тамас — в "перешкоді" і в "байдужості". Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша. Домінування саттви породжує махат — "інтелект", який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як "самосвідомість", "усвідомлення своєї індивідуальності"). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр — об'єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва — виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо. Гносеологія санкх'я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші. Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою "тонкого" тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. "Тонке" тіло, поєднуючись з п'ятьма праеле-ментами, утворює "грубе" тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім "божественних" родів, один людський, чотири тваринних і один — нерухомих тіл. Людське пізнання має три джерела: чуттєве сприйняття, абстрактне мислення і авторитет, до якого слід звертатись у тому випадку, коли питання не має раціонального розв'язання. Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т.ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного "Я". Тому, відповідно до санкх'ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх'ї та зв'язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх'ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику. 1.3. Йога Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання. Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм. 1.4. Міманса і Веданта Міманса, виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визнається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримування дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам. Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога — творця, проте значення богів як об'єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики. Веданта, на відміну від міманси, орієнтувалася на Упанішади і її основою було вчення про брахму та атман. У своєму історичному розвитку це вчення пройшло три стадії: 1) безпосереднє тлумачення Упанішад; 2) створення "Веданта-сутри", що зазвичай приписується Бадаяраяні (приб.ІІ-ІІІ ст.); 3) на початку середньовіччя (VII-IX ст.) — формування трьох основних напрямів, що розрізняються за способом розв'язання проблеми співвідношення брахми та атману. Найпослідовніший монізм сповідує адвайта-веданта (Шанкара), де брахман та атман розглядаються як абсолютна тотожність. Менш жорстку позицію має вішишта-веданта (Рамануджа), а у адвайта-веданті (Мадхва) вони мають статус окремих субстанцій. В епоху Гупт веданта становила конгломерат численних шкіл, між якими ще не було суттєвих розбіжностей, бо основним змістом їхніх вчень була апеляція до священного тексту Вед в обгрунтуванні традиційних етичних норм та правил поведінки. Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий усім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни брахманів. Одним з найважливіших було питання про усвідомлення відмінності між феноменологічним світом та істинним буттям. Атман може злитися з брахманом (і тим самим припиниться процес переселення душ) тільки шляхом звільнення від умовностей сприйняття світу. Готового рецепту — як це зробити? — у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді омана (ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом. Досить запізніле звертання веданти до розроблення питань метафізики пояснює велику кількість запозичень з інших систем: міманси, санкхї, а також буддизму, особливо в галузі логіки. Але, своєю чергою, веданта, спираючись на класичні уявлення і через те маючи численних прибічників, справила великий вплив на всю духовну культуру Індії. Максимального впливу вона досягла у середні віки, ставши фактично офіційною ідеологією індуїзму. 2. Філософські вчення Стародавнього Китаю 2.1. Конфуціанство Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів. Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі. В епоху Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року!) було державною ідеологією Китаю. Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом: "Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином". Досягти такого стану можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань", що означає — необхідно узгоджувати нові явища суспільного життя з традицією, тобто потрібнопідганяти нові реалії під старий зміст понять. По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є цзю-ньцзи — шляхетність людини. Об'єктивно вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принщіп береться не походження, не влада, не багатство, а моральність. З іншого боку, цзюньцзи — ідеал і дтя держави, тому що основою її поведінки є осягнення "жень" — людинолюбства, гуманності, взаємності, в основі якої своєю чергою лежать "і" (обов'язок), "сяо" (синівське шанування), "чжун" (вірність). Тому "шляхетна людина" є ідеальним законослухняним громадянином, якого не треба примушувати підкорюватися силою. У таких громадян мусить бути мудрий правитель, що керує на основі доброчесності. А це означає, що він спочатку має дарувати милість народові (який, за Конфуцієм, тільки про це і мріє), в якого має бути вдосталь їжі та зброї, щоб він міг довіряти правителеві. Конфуцій заперечував писані закони, але ж держава без права не існує. Тоді він розв'язує цю проблему через розподіл функцій регуляції та покарання. Перша залишається за "лі" (ритуал), друга — за державою. Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги. Але Конфуцій не помічає, що суперечності залишилися — вони лише піднесені на рівень логіки понять. Так, вимога "шляхетності" — не чинити з іншими, як не хочеш, щоб вчинили з тобою", — не узгоджується з ієрархією повноважень. Покарання сина є вияв батьківського обов'язку і порушувати асиметрію їх взаємин неможливо навіть в ідеальній формі. Хоча Конфуцій створив морально-політичне вчення, він не зміг проминути кола питань проблем пізнання, хоча спеціально ними не займався. Всю його гносеологію репрезентує одна цитата: "Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, — йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись у скрутному становищі, — йдуть за ними; ті ж, хто, опинившись у скрутному становищі, не вчиться, — стоять найнижче серед людей". Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу. Структурно вчення Конфуція відбиває зафіксований ще родовою свідомістю просторово-часовий поділ світу. Система категорій та організація принципів поведінки відповідають 3-х, 5-ти, 7-ми, 9-ти елементній структурі. Особливе значення надається числу З, виділяється, наприклад, три види дружби, три види радощів, хоча кількість видів можна налічити й більше. Після смерті Конфуція його школа розпалася на вісім напрямів, серед яких особливо яскравими є Мен-цзи та Сюнь-цзи. 2.2. Даосизм Першою книгою, в якій викладено погляди даосів, є "Дао де цзин", авторство якої приписується легендарному мудрецеві Лао-цзи. Існує кілька версій його біографії. Згідно з однією, найбільш розповсюдженою, Лао-цзи народився у царстві Чу і звали його Лі Ер Дань. Він займав посаду доглядача архіву Чжоузького правителя. Друга книга — "Чжуан-цзи". Назва відповідає імені автора, дати життя якого відомі — бл. 369-286 до н.е. Порівняльний аналіз цих творів свідчить, що за формою викладу, за ступенем раціоналізації понять "Чжуан-цзи" стоїть ближче до передфілософії, ніж "Дао де цзин", проте в ній є ряд нових положень. Це дало змогу зробити висновок, що обидва тексти написані приблизно в один і той же час і є варіантами більш раннього твору, але він не отримав широкого розповсюдження. Трактат "Ле-цзи" був втрачений у період Цзинь і відновлений Чжан Чжаном на основі уцілілих фрагментів. Велика кількість пізніших нашарувань змушує з обережністю підходити до цієї книги. Якщо Конфуцій за місце гармонізації суперечностей буття люди- ни обрав соціальний космос, то Лао-цзи звертається до природного Космосу і на нього накладає політичні та моральні проблеми. Способи філософствування обох мудреців досить близькі — Лао- цзи також ставить себе у центр Всесвіту, але він для нього має природний характер, через що "основа усього" — дао — також природне. Спираючись на вироблені попередніми поколіннями поняття, філософ створює на їх основі якісно нову систему знань, в якій змальовується походження світу і людини. "Дао породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а три — усі істоти" — такий вигляд у символічній формі має еволюція світу. Дао — сутність і основа всіх речей і в цьому розумінні не існує без них, але водночас не може бути в них і виявлене. Воно нескінченне і невидиме, ніхто не може його собі підкорити. Говорячи сучасною філософською мовою, дао є єдність буття і небуття, єдність закону і основи змінення речей. "Одне" — це хаос у вигляді безформеного туману частинок ци, що безладно рухаються. "Два" — це розподіл хаосу на янь-ци та інь-ци. "Три" — зв'язок поміж двома началами породжує гармонію, а відтак народжується все сутнє. Політичні погляди Лао-цзи починаються з констатації кризи суспільства: тривають безперервні війни; одні багатіють, інші бідніють; що більше злидарювання, то більше розбрату; що більше розбрату, то більше заборон та указів, то більше злодіїв та розбійників. Людина зупиняється в нерішучості в умовах необхідності політичного вибору — чи бути з низами, чи з верхівкою суспільства, чи бути з тими, хто хоче відродити минуле, чи з тими, хто прагне об'єднати країну в майбутньому — адже будь-який вибір не дає гармонії, одна протилежність без другої не існує. Тож це є теоретичними засадами самого Лао-цзи — досягти гармонії можна тільки шляхом серединного царства: "Знати міру в мірі — ця міра сталість". На космічному рівні гармонія є сталість взаємодії інь-ци та янь-ци, які змінюються природніш шляхом — дао. Тому ідеал для людини — цзи жень (природність), а всі негаразди у світі — від її порушення. Через те що дао є фіксацією самовідтворюваних природних ритмів, яким властива повторюваність, час — циклічний, усе повертається на круги свої. Лао-цзи ідеалізує родову рівність, проте це не свідчить, що він закликає повернутися до неї. Це буде порушенням дао. "Якщо відкинути вченість — не буде й смутку", "якщо не звеличувати талантів, то люди й не суперничатимуть", "якщо не цінувати важко здобутого багатства, то люди й не стануть розбійниками"— це має пам'ятати правитель. Так можна повернутися до природності шляхом дао. Але в обгрунтуванні цього положення є проблема. Як можна наслідувати дао, адже воно невидиме, нечутне, "нескінченне і не може бути назване". Тут Лао-цзи фіксує обмежені можливості пізнання людиною гранично загальних зв'язків. Вихід зі становища здійснюється введенням поняття "де", під яким Лао-цзи розуміє не моральну норму, а постійні якості речей — атрибути. "Де" є формою представлення "Дао". "Дао породжує (речі), де викохує (їх)", тобто через де речі стають речами. Людина також є втіленням де. Мудреці з вищим де знають таємницю дао і наслідують йому. Лжемудреці мають нижче де і використовують примус, порушуючи дао. Тут криється головне протиріччя Лао-цзи. Адже якщо є нижче де, то що його породило — нижче дао? Якщо людина постійно порушує дао, то, можливо, в Цьому і є її сутність? Лао-цзи, звісно, мріяв про здійснення на практиці свого вчення. Але як досягти цзи жень у суспільстві, адже політичне насильство суперечить дао. Принцип недіяння спрямовує на шлях морального самовдосконалення, але не через мораль, як у Конфуція, а через довіру самому собі, усвідомлення свого єства, свого зв'язку з Космосом і всім світом. 2.3. Моїзм Дати життя вчителя Мо-цзи точно не встановлені, приблизно називають 475-395 pp. до н.е. Спочатку вік вчився у конфуціанців, але, не погоджуючись з багатьма положеннями їхнього вчення, скоро став їх основним опонентом. А критикував він їх за таке: "гуманність" у конфуціанстві визначається ступенем родинних і зв'язків та статусом у суспільстві — яка ж тоді це гуманність? На противагу "дотриманню лі" Мо-цзи висуває ідею "загальної любові" — цзяньай. Усі люди повинні піклуватися про інших і робити все, "щоб примножувати блага та усувати всі шкідливі (явища) у Піднебесній". Тільки тоді торжествуватиме істинна гуманність: голодні отримають їжу, ті, що мерзнуть, — одяг, стомлені — спокій. Причину бідувань Мо-цзи вбачав у тому, іцо влада та багатство передається у спадщину і потрапляє до рук тих, хто їх не заслуговує. Щоб цього не відбувалося, необхідно висувати на посада людей згідно з їх моральними якостями та здібностями, незалежно від походження. Ці погляди Мо-цзи показують, що він, услід за конфуціанством обирає місцем гармонізації буття людей соціальний космос. Щоб надати ваги "думці людей", Мо-цзи наділяє й здатністю висловлювати "волю неба", яке тільки бажає всім добра, але не владне над долями людей. Люди самі мають домагатися кращого життя. Для цього необхідно працювати у поті чола і не прагнути розкоші, необхідно добре виконувати свою справу, тоді їжі та одежі буде вдосталь. Звертання до волі неба і до духів, що карають злих та нагороджують добрих, не відповідає принципам філософії Мо-цзи і в цілому звучить непереконливо—що означає "бажає добра"? І як віддячується добро? — на ці питання важко дати відповідь. Вразливість цієї позиції розумів сам Мо-цзи (пізніше моїсти взагалі відмовилися від цієї ідеї), а тому він водночас шукає інший спосіб обгрунтування на рівні практичних результатів влади — тільки вони можуть бути вірною оцінкою. Якщо дії правителя завдають лихо людям, то вони не можуть бути правильними. Якщо віра в долю призводить до того, що людина покладає надії на неї, а сама нічого не робить, щоб добре жити, то віра в долю є оманою. Якщо йти далі за логікою Мо-цзи, то виникає питання — чому ж люди роблять злі вчинки собі на шкоду? Причина помилок людей лежить у незнанні та нерозумінні сутності слів. Бо як пояснити, що "шляхетні люди", обурюючись з приводу дрібної крадіжки, водночас вважають за нормальне напад на сусідні держави та їх пограбування. Ці люди не розуміють сутності поняття "гуманність". Звернувшись до сфери пізнання, Мо-цзи першим у китайській філософії дав теоретичний аналіз та логічне вирішення цілої низки проблем. Він вважав, що зміст понять ("імена") повинен відповідати дійсності і піддав критиці конфуціанську ідею "виправлення імен". Мо-цзи вважав, що новим явищам соціального життя слід давати нові імена, а не приводити їх у відповідність із старими. Основою дтя пізнання є досвід, що розуміється як дотримування "дійсності, яку чує і бачить народ". Такі погляди можна кваліфікувати як емпіризм. Особливе місце у філософії Мо-цзи посідають міркування про критерій істини. Китайський мислитель вважав, що висловлювання мають грунтуватися на "взірці", "прикладі". Наслідувати "приклад"— відповідати сань бяо — трьом показникам (критеріям): "Має бути підстава, має бути джерело, має бути застосування". Критерій "підстава" означає, що судження слід зіставляти з досвідом предків, мудрих правителів минулого. Другий критерій — джерело: необхідно спиратися на думку більшості людей. Третій критерій — користь: якщо дія приносить добрий результат, то ії можна вважати правильною. Заслугою Мо-цзи є розробка категоріального апарату теорії пізнання. Особливу роль філософ вбачав у поняттях "лей" — рід, подібність, аналогія, і "гу" —- причинність, причому поняття "лей" виконувало дві функції: по-перше, розрізнення слів з родом понять— військовий похід може бути і нападом, і захистом, і каральною акцією; по-друге, побудова логічних висновків за аналогією. Філософія Мо-цзи є особливим випадком у китайській філософії. За проблематикою вона найближче стоїть до європейської традиції. Але внаслідок своїх теоретичних висновків філософській школі Мо-цзи для виживання довелося перетворитись в організаційну структуру, котра проіснувала понад сторіччя. Члени цієї школи малії виконувати заповіти Мо-цзи практично, а не лише обґрунтовувати теоретично. Напіввійськова організації!, сувора дисципліна та ідейна згуртованість робили моїстів вагомою силою, і вони не раз й Демонстрували, беручи участь у міжусібних війнах на боці слабшого супротивника. Використана література. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001. - 448 с. Філософія: Підручник/Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 853 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: