Реферат на тему Середньовічна філософія. Фома Аквінський - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Середньовічна філософія. Фома Аквінський. ПЛАН 1. Томістське вчення про буття Фома (Toмa) Аквінський (1225 або 1226—1274) — центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі. Народився у знатній графській сім'ї поблизу м. Аквіно в Неаполітанському королівстві. Виховувався і вчився в монастирі Монтекассіна, потім у Неаполі. Вступив до ордену домініканців. Завершив освіту під керівництвом Альберта в Паризькому і Кьольнському університетах. Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. Літературний спадок Фоми такий же великий, як і в Альберта. Головними працями Аквіната вважаються "Сума теології" (1266—1274) і "Сума проти язичників" (1259—1264). В "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика, що визначає "Суму" як головний твір усієї схоластичної ідеології. Фома Аквінський слідом за Бонавентурою та Альбертом спрямовує зусилля на розмежування суті того, у що віримо і що знаємо. На відміну від своїх попередників він був добре підготовлений до вирішення цієї проблеми на основі визначення порядку речей та побудови ієрархії предметів віри і знання. Найвище місце у цій ієрархії займає Бог-творець. Як і Арістотель, Фома описує Бога як першопричину і конечну мету сущого, як "чисту форму", "чисту актуальність", або буття. Сутність Бога і буття Бога тотожні. Навпаки, у його творіннях сутність і буття не збігаються, оскільки створене лише бере участь у бутті. Іншими словами, створене — ангел або річ природи — це лише "сутність" (певна божественна ідея), яка отримала "буття". При цьому сутністю ангела (безтілесного творіння) є "чиста форма", а сутністю тілесної речі — єдність форми з матерією. На відміну від надприродної духовної сфери емпіричний світ створений з матерії і форми. Матерія (чиста потенціальність) здатна лише сприймати форми, що змінюють одна одну, і тому не існує поза ними. Форма — це "актуальність" цієї потенціальності-матерії, бо лише форма робить річ річчю певного роду і виду. Водночас форма є також "цільовою причиною" виникнення речі. Матерія, яка сприйняла форму (певну божественну ідею, універсалію, що існує в божественному розумі), індивідуалізує її, робить конкретною річчю певного роду. Залежно від того, які цільові причини або форми втілюються у матерію, виникають речі різного рівня сутності й буття. Так, нижчий рівень буттєвості займають неорганічні стихії й мінерали, форма яких виступає лише їх зовнішньою визначеністю. Другий рівень посідають рослини — речі, які визначаються формою з внутрішньою доцільністю, або, за Арістотелем, "рослинною душею". Третій рівень — тварини, тут форма є діючою причиною. Нарешті, на четвертому рівні форма постає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі. Це дух, ум, розумна душа — найвище із сотворенного. Душа ця не пов'язана з матерією, тому не гине зі смертю тіла, на відміну від форм більш низьких рівнів буттєвості. Побудована на основі арістотелізму ієрархія буттєвих форм якраз і дала підстави визначити порядок речей та розмежувати сутності предметів віри і знання. Віра і знання (одкровення і розум) для Фоми Аквінського чітко розмежовані й належать до різних порядків буття. Проте вони не суперечать одне одному, оскільки істинне не може суперечити істинному. Якщо ж розум приходить до висновків, що суперечать одкровенню, то це, за Фомою, результат неправильного розмірковування. Цю точку зору Фома протиставляв як містичному антиінтелектуалізму, так і крайньому інтелектуалізму Абеляра, а також ученню Сігера про подвійну істину. Догмати віри він розділяв на такі, що осягаються розумом (Бог існує, Бог єдиний, душа людини безсмертна), і такі, що розумом не можуть бути осягнені (творення світу, трійця, першородний гріх тощо). Перші входять у предмет як теології, так і філософії. Другі — надрозумні і тому є предметом лише віри і теології. Філософія і теологія — самостійні науки, оскільки принципи теології (релігійні догмати) і принципи розуму (формальнологічні закони) не залежать одне від одного, бо наука і віра втілюють два зовсім різних типи прийняття істини (раціональне свідчення та акт волі). Проте теологія використовує філософію і принципи розуму для того, щоб наблизити істини одкровення до розуміння людьми, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них; тому, як зазначає Фома у своїй головній "Сумі", "Філософія є служниця теології". Відповідно до тези про можливість раціонально-філософського осягнення деяких догматів віри та спираючись на вчення про ієрархію форм буття, Фома пропонує ряд доведень існування Бога. Домініканського схоласта не задовольняє августиніанська теза про безпосередній характер пізнання буття Божого. Він відхиляє також онтологічне доведення Ансельма Кентерберійського, оскільки вираз "Бог існує" не є для розуму очевидним і вродженим. Його треба довести, використавши опосередкований взаємозв'язок Бога і світу, спираючись на твердження, що Бог безперервно править світом і його провидіння поширюється на всі події в ньому. "Сума теології" вміщує п'ять доказів буття Божого. "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше" — це перше томістське "доведення" виходить із неможливості саморуху предмета, внаслідок чого утворюється довгий ряд причин, серед яких остання — арістотелівський першодвигун, або Бог. Друге "доведення" виходить з арістотелівського поняття "продуктивної причини". Так само як і в першому "доведенні", міркування доводиться доіснуванням первинної "продуктивної причини", яка і є Богом. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, мусить існувати і якась абсолютно необхідна причина, якою може бути лише Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Проте тоді має існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності. Таким абсолютним мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить із арістотелівського розуміння причинності як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинне зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто спрямовує існування світу, тобто Бог. Теорія пізнання Фоми Аквінського ґрунтується на вченні про реальне існування всезагального. Як і його вчитель Альберт, Фома вважав, що всезагальне, або універсалії, існують: "до речей" у розумі Бога як прообрази (форми) майбутніх предметів; "у речах" як ті самі ідеї, що отримали матеріалізацію; "після речей" у розумі людей як результат абстракції. Людині притаманні дві здатності пізнання речей: почуття та інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людині виникають чуттєві образи. З них інтелект абстрагує "умосяжний образ" речі, яка пізнається, і осягає таким чином її сутність. Істину Фома визначав у "Сумі теології" як відповідність інтелекту і речі. При цьому поняття, створювані інтелектом у процесі абстрагування, є істинними тією мірою, якою вони відповідають речам природи. Самі ж речі природи є істинними настільки, наскільки відповідають своїм поняттям (ідеям), передіснуючим в інтелекті Бога. Багатобічна філософсько-теологічна доктрина Фоми Аквінського стала вершиною в розвитку ортодоксальної схоластики. Починаючи з XIV ст., коли у 1323 p. Фома був зачислений до святих, і дотепер його вчення — томізм — є провідним напрямком філософи католицизму. Тепер воно існує у модернізованому вигляді неотомізму. 2. Ф. Аквінський про душу У своїй антропології Фома Аквінський виходить з уявлення про людського індивіда як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і самосуща, або субстанціальна. Але сама по собі вона не є повноцінною людиною і досягає завершення лише через тіло. Цю ідею Фома захищає перед платонівсько-августиніанським спірітуалізмом, який нерідко ігнорував значущість тіла, та перед своїм головним опонентом — аверроїстським монопсихізмом в особі Сігера Брабантського, який, як ми знаємо, заперечував сутнісну реальність особистої душі індивіда і вчив про єдину безособову інтелектуальну душу в усіх мислячих істотах. Фома підкреслює, що тіло бере участь і в чисто духовній діяльності людини, певною мірою визначаючи останню. Лише дві потенції душі (правда, найбільш благородні — мислення і воління) зберігаються в душі, яка розлучилася з тілом. Реалізація ж усіх інших душевних потенцій неможлива поза тілом. Аквінат також вважав, що безтілесна душа твориться Богом для даного індивідуального тіла і завжди співрозмірна з ним. Але людська душа не втрачає своєї індивідуальності й після смерті свого конкретного тіла, яке вона оживляє. Це відбувається завдячуючи Богові, який зберігає її індивідуальну суть (здатність мислити і воліти) в стані безтілесності. Проте безтілесне існування душі, за Фомою, не є повноцінним, оскільки повна субстанція людини вимагає єдності душі й тіла. Відновлюється ця єдність у Судний день, коли безтілесна душа з'єднується зі своїм воскреслим тілом. Так Фома Аквінський обґрунтовує один з найважливіших догматів християнства — догмат воскресіння во плоті. Антропологія Фоми Аквінського має персоналістський характер. Особа (персона) для нього є "найбільш благородне у всій розумній природі" ("Сума теології"). Головними здатностями особи є мислення і воля. Розглядаючи співвідношення між мисленням (інтелектом) і велінням, Аквінат стверджує примат інтелекту над волею. Передумовою моральної поведінки особи Фома вважає свободу волі — свободу вибору між добром і злом. Добро пов'язане з Божественною благодаттю, благом. Зло — менш довершене благо, яке допускається Богом заради того, щоб у світі здійснились усі ступені довершеності. Конечна мета людини і сенс її життя полягають у пізнанні, спогляданні і любові до Бога. Шлях до цієї мети переповнений випробуваннями, розум веде людину до морального порядку, який втілює божественний закон; розум показує, як потрібно себе вести, щоб досягти вічного блаженства і щастя. Засобами їх досягнення, за Фомою Аквінським, є як традиційні грецькі чесноти — мудрість, відвага, поміркованість, справедливість, так і "надприродні" — віра, надія, любов. 3. Вчення про суспільство і державу Політико-правові погляди Фоми Аквінського викладено у трактатах «Сума теології», «Про правління володарів», а також у коментарях до «Політики» та «Етики» Аристотеля. Аквінат, як його ще називають, слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, бо їх установлено богом. Головну мету і виправдання держави він убачав у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру, які досягаються наданням кожній людині прийнятних умов для існування, засобів для морального й розумового розвитку, що має допомагати державі в духовному вихованні справжнього християнина. Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію. Влада, на думку Фоми Аквінського, має божественний характер і відповідає природним потребам людини — бути моральною, розумною, соціальною і політичною істотою. А втім, божественна воля не поширюється на отримання й використання влади, тому остання може протирічити волі верховного правителя. Ідеалізуючи слідом за Аристотелем, Полібієм і Цицероном змітану форму правління (монархія, аристократія та політія), віддавав перевагу монархічному правлінню. Влада монарха, на його думку, повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва, тобто не тільки управляти нею, а й бути її творцем. Але цю владу належить обмежувати законами, рахуватися з «волею народу». Виступи проти влади як такої, невдоволення нею вважав за великий гріх. Проте, хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення. Як і Августин, Фома Аквінський намагався обґрунтувати верховенство церкви над світською владою, закликав світську владу безжально карати всіляких єретиків, що порушували єдність церкви. Отже, гуманістичне за суттю вчення великого філософа-мораліста в соціально-політичному контексті виявилося водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції. Спрямованість його вчення на зміцнення позицій римо-католицької церкви, послідовна теологічна обробка численних політико-правових проблем забезпечили йому високий авторитет серед ідеологів католицизму, що не похитнувся впродовж подальшої історії та укріпив сучасний неотомізм. Його ідеї та погляди дотепер широко використовуються для обґрунтування сучасних релігійних концепцій як у сфері права, так і в політичній науці. Список використаної літератури Бабкіна О.В. Політологія. – К., 1998. – 368 с. Бичко І.В. Філософія. – К., 2001. – 408 с. Брегета А.Ю. Основи політологія. – К., 2000. – 312 с. Вступ до філософії. Г.І. Волинка, В.І. Гусєв. – К., 1999. – 624 с. Причепій Є.М. Філософія. – К., 2001. – 576 с. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1995. — 576 с.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 1368 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: