Реферат на тему Сенс життя - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Сенс життя. У житті сучасної людини поліфонічне поєднані сенси ба-гатьох культур, що генерують смислову перспективу персо-нального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілку-ванні з іншими людьми і самим собою. Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На певному рівні ооціально-психо-логічної зрілості особистості в структурі самосвідомості вини-кає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необ-хідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрун-тування сенсу людського життя, то виявляється, що багато су-часних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей минулого, напов-нюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури. Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здіб-ностей, як тих, що забезпечують вище благо. Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні ві-ки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філо-софів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, бо-жественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досяг-нення Божої благодаті. Епоха Відродження з новою енергією активізувала пробле-му обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої ін-дивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визна-чають, спрямовують і надають цінності людському життю. Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культу-ри, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспіль-не значимої діяльності. Питання про сенс життя, що постає перед кожною люди-ною, що мислить, завжди має минуле — в історичному досві-ді, і свою новину — у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості. У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особис-тісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формуван-ня свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний жит-тєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуально-го бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результа-ту самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповтор-ний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кін-цева мета життя — це стійка, істотна мета, що виражає ко-рінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провід-ним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визна-чення мети життя — один із способів усвідомлення його сен-су. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс. Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні ре-зультатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єк-тивною умовою самореалізації особистості. Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може зміню-ватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальни-ми, духовними змінами, досвідом, а наслідок — зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів. Матеріальні основи життя грають значну роль у форму-ванні сенсожиттєжвих позицій. У сучасній дійсності ми має-мо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, де-формують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі. Зміни життєвих сенсоутворень зв'язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, на-копичує все новий потенціал осмислення життєвих пріорите-тів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті. Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості міс-тяться сенси, вже накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільне заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці смисли фіксуються у ви-глядів стійких соціальних стереотипів, якими людина корис-тується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття життєво-го досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбільш значущі. Сенс життя може бути пов язании із суспільно значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтований. Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільне значущого й особистого буття, коли служіння спільній справі, безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення власних пристрас-тей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним. Сучас-ні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визна-чають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних по-треб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспіль-ного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєза-безпечення, розв'язання яких визначає його життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслі-док чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідом-люється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вва-жаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним жит-тям. Отже, сенс життя можна визначити як стійку, доміную-чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви-являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви-бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит-тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су-спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро-зуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, по-кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон-тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення. Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя осо-бистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою. В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттє-вий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступіньвнутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяль-ністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття іс-тинного людського щастя. Як же історично ставилася пробле-ма щастя? Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволен-ня, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина пре-красна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, іс-тинне щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на ро-зум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність. Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а най-вища чеснота — справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя, філософ знаходить справедливість у дер-жаві що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує ін-дивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платаном, за-безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави. Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої на-солоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звіль-нити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Ро-ком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щас-лива людина не буде вершити зло. Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко-часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епіку-ра, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проб-лемою був пошук можливості сполучення особистих і суспіль-них інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя. Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'яз-ку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щас-тя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя. Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. При-значення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підко-ряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу люд-ської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а пе-реборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення. Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрун-туванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського салювід-чуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна люд-ського життя, знищення матеріальних суперечностей неод-мінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуніс-тичного ідеалу людина все більше наближається до справж-нього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс. Виведення формули щастя — класична філософська проб-лема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загально-го щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уника-ти задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтвер-джуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо-бистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, непов-торне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого. Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли-вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосеред-ньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. На-приклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм люд-ського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя? Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасли-вим — означає бути саліим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом під-несення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, вті-лення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах жит-тя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне пози-тивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на ос-нові власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей. Сенс життя, щастя, обов'язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціо-культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на ви-роблення моральних форм життя.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (03.05.2013)
Просмотров: 2075 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: