Реферат на тему Проблема суб'єкта історичного процесу - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Проблема суб'єкта історичного процесу. План 1. Нація як соціальний феномен 2. Природні умови в житті суспільства. "Географічний детермінізм", "геополітика" 3. Народонаселення як передумова і суб'єкт історичного процессу 4. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов. З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб. За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство. Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності. Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів. Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес. Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу. Нація як соціальний феномен Нація (лат. natio – плем'я, народ) – різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася. Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття "нація". Є десятки, якщо не сотні, визначень нації. Це можна пояснити складністю цього соціального феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він постійно змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної трансформації. Це вельми складний організм, що фактично перебуває в безкінечній динаміці. Так, наприклад, довгий час більшість фахівців основною ознакою нації вважали спільність економічного життя. Сьогодні більша увага приділяється "національному характеру". На нашу думку, можна погодитися з висловлюванням деяких фахівців про неправомірність визначення однієї головної ознаки. Всі ознаки важливі. Втрата нацією будь-якої з них призводить до непорозуміння в тлумаченні цієї важливої форми спільності людей. Можна погодитися з описовим визначенням поняття "нація", яке наведено авторами "Сучасної соціальної філософії" (див: Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996). Можна лише змінити порядок ознак за ступенем їх важливості. Отже, нація – це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:– спільність психологічних ознак, які виступають під загальною назвою "національний характер". Останній формується в процесі спільної діяльності людей. Складно визначити особливості, специфічні риси національного характеру тієї чи іншої нації. Інколи вони настільки розмаїті й слабо виражені, що майже неможливо виділити кожну з них. Але в сукупності вони дають можливість чітко визначити відмінність характеру тієї чи іншої нації;– нація виникає на основі одного етнічного складу (етносу). Нація-етнос – природне утворення. Ознаками етносу є, насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині звичаї, традиції, історія тощо;– територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко окреслену територію. До виникнення націй ні племена, ні жодна народність не мали своєї території. Спільна територія консолідує націю, і, навпаки, втрата території спричиняє втрату єднання, живучість нації і в кінці-кінців призводить її до зникнення, перетворення на соціальну групу, яка, по суті, перестає бути нацією;– значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди культура в цілому. Нація має лише одну мову. Специфічна культура, тобто культура лише певного народу, передається з покоління в покоління. Правда справедливим є твердження, що з розколом суспільства на протилежні класи можуть виникати специфічно забарвлені різні відтінки культури. Зі зникненням протилежностей, або зниженням гостроти суперечностей, відбувається зближення, єднання культур. Але слід мати на увазі, що за будь-яких класових суперечностей основоположні специфічні риси національних культур залишаються незмінними. Завдяки чому можна визначити загальнокультурні цінності будь-якої нації;– спільність економічного життя. Економічні зв'язки єднають людей, сприяють формуванню самосвідомої нації. Глибинні перетворення, що відбувалися в другій половині XX ст. в економіці, викликали сумніви щодо важливості цієї ознаки нації. Це пояснювалося тим, що економічні інтереси різних соціальних груп виявилися надзвичайно різноманітними і навіть протилежними, що призводить до знецінення спільності економічного життя як ознаки нації. Але господарські зв'язки, економічні інтереси, їх носії, прагнення до певних результатів залишаються, і це змушує людей знаходити спільну мову, єднатися, зберігати національну специфіку тієї чи іншої нації. Природні умови в житті суспільства. "Географічний детермінізм", "геополітика" Яку роль відіграє природа в житті суспільства? Взаємодія сучасного суспільства з природою відбувається в певному "географічному середовищі", або, як інколи його називають, "природне навколишнє середовище". Більш поширеним є перше поняття. Географічне середовище – це олюднена природа, яка виступає як постійна і необхідна умова існування та розвитку людини і суспільства. Географічне середовище включає ту частину природи, в якій проходить життя людини та суспільства і яка все більше й більше використовується в їхньому житті. За змістом географічне середовище постійно змінюється і розширюється людиною. Так, сьогодні, з розвитком космічної технології та космоплавання, до нього слід зарахувати не лише поверхню Землі, а й певну частину Сонячної системи. Якщо питання про вплив географічного середовища вирішується позитивно майже всіма філософськими напрямками, то питання про роль цього впливу і його значення для життя суспільства вирішується по- різному. Так, досить поширеним був і є погляд прибічників "географічного детермінізму" та "геополітики". Поштовхом до розробки концепції "географічного детермінізму" виявилися великі географічні відкриття. Буржуазним відносинам, що розвивалися, потрібні були нові сфери торгівлі, джерела сировини та ринки збуту. В пошуках нових земель європейці просувалися в різні частини світу, захоплювали і колонізували землі. Мандрівниками було зібрано величезний матеріал про різні природні умови, клімат різних країн, своєрідність побуту, культури та звичаїв цих країн. Ці дані стали вихідним матеріалом при вивченні питання про роль географічного середовища в житті суспільства. Ще французький мислитель Ж. Боден (1530– 1596) стверджував, що географічне середовище має визначальний вплив на життя суспільства, а різниця в кліматі обумовлює різницю між людьми. Погляди Ж. Вод єна більш детально розвивав французький політичний діяч і філософ Ш.Л. Монтеск'є (1689–1755). У творі "Про дух законів" він стверджує, що політичний устрій, звичаї, релігійні вірування людей є похідними від природних умов, насамперед клімату. Монтеск'є виводить особливості характеру народів, при цьому різко протиставляє один одному північні та південні народи. Зокрема, поширення рабства, в основному серед народів півдня, Монтеск'є пояснює тим, що у них настільки знесилене тіло і розслаблений дух внаслідок жари, що вони можуть трудитися лише під страхом покарання. Політичний і державний устрій, крім того, Монтеск'є ставить ще в залежність від родючості землі та площі певної країни. Англійський вчений Т. Бокль (1821–1862) у книзі "Історія цивілізації в Англії" вважає, що життя та доля людства визначаються чотирма основними природними чинниками: кліматом, їжею, ґрунтом та загальним виглядом природи. Останнє впливає, зокрема, на формування характеру народів. Інші три чинники опосередковано впливають на формування інших важливих рис відмінностей між народами. Представником географічного напрямку був також російський географ та соціолог Л.I. Мечников (1838– 1888), брат знаменитого біолога. Особливого значення він надавав водним ресурсам, які зумовлювали нерівномірність суспільного розвитку. В праці "Цивілізація і великі історичні ріки" Л. Мечников ділить історію людства на три періоди цивілізації:– річкової;– середземноморської;– океанічної. Для "географічного детермінізму" характерні не переконливість і ненауковість. Головним недоліком цієї течії є те, що її представники ігнорують внутрішні закономірності розвитку суспільства, діалектику суспільного розвитку. Виходячи з позицій "географічного детермінізму", не можна пояснити очевидні факти. Адже в усіх країнах спочатку існував первісний устрій. З часом з'явилася експлуатація людини людиною, відбувся розподіл суспільства на класи. Отже, при величезній різниці природного навколишнього середовища цих країн основні риси та головні етапи розвитку суспільства виявляються подібними. Прибічники "географічного детермінізму" не зважають на такі факти. По-перше, якщо форми суспільного життя історично змінюються за відносно короткий термін, то основні умови природи тривалий час залишаються більш-менш постійними. По-друге, людина не лише живе серед природи, а й активно впливає на неї, змінює її, створює собі нові умови існування. На основі "географічного детермінізму" виникла так звана геополітика. Духовним попередником "геополітики" був німецький географ і етнограф Ф. Ратцель (1844–1904), який у праці "Політична географія" сформулював пангерманську ідею "життєвого простору", згідно з якою держава як біологічний організм, розвиваючись в часі, має розширятися і в просторі. Свою концепцію Ратцель пов'язував із расизмом і колонізаторською політикою. Його послідовники X. Маккіндер (Англія), А. Мехен (США) і, особливо, кайзерівський генерал К. Хаусхофер надали цій теорії відверто реакційної спрямованості. Гітлер у книзі "Майн кампф" використав їхні ідеї як теоретичне джерело обґрунтування своєї експансійної політики, завоювання "життєвого простору" за рахунок інших держав та народів. У наш час термін "геополітика" втратив початкове реакційне значення. З часом це поняття почало означати політику, що ґрунтується на врахуванні географічних чинників життєдіяльності народу чи держави. Говорячи про роль географічного середовища в житті суспільства, не можна абсолютизувати, перевищувати його значення. Але й нехтувати, недооцінювати його теж не слід. Сприятливі умови, наявність ресурсів полегшують життя людей, суворі умови ускладнюють його. Нарешті, залежно від географічного середовища люди мають різний фізичний вигляд (колір шкіри, розріз очей, конституцію тіла тощо). З іншого боку, можна спостерігати, що в однакових кліматичних поясах різні народи живуть зовсім по-різному. Або – народ, що живе в більш несприятливих умовах (фіни, шведи), має вищий рівень життя, політичну систему та культуру. Зрозуміло, що матеріальний добробут створюється не географічним середовищем, хоча і його необхідно враховувати, а насамперед працею, вмінням освоїти національні багатства, організувати раціональну систему виробництва, розподілу та споживання. Однак без природних умов – певного клімату, природних багатств тощо – не може існувати людство, успішно розвиватися, створювати сприятливі умови своєї життєдіяльності. Отже, можна зробити висновок, що природа, географічне середовище виступає постійною і необхідною умовою виникнення, існування та розвитку суспільства. Народонаселення як передумова і суб'єкт історичного процесу Соціальна філософія аналізує народонаселення, його кількість, розселення, приріст (демографічний фактор), як один з природних чинників історичного процесу. Можна виділити два основних напрямки в розумінні ролі народонаселення в розвиткові суспільства. Перший напрямок. Здавна існували теорії, в яких доводилося, що розвиток суспільства визначається зростанням народонаселення, його густотою, що це необхідна умова успішної життєдіяльності будь-якої держави. Автори цих теорій (В. Петті, Дж. Мілль та ін.) вважали, зокрема, що народонаселення, його густота, визначає соціальні відносини і сприяє зростанню продуктивності праці. Слід підкреслити, що на початку свого виникнення та поширення (XVII–XVIII ст.) ці теорії виражали ідеологію буржуазії, яка виступала проти дворянства, духівництва, величезного чиновничого апарату, аристократичної монархії в цілому. Російський соціолог М. Ковалевський у книзі "Розвиток народного господарства в Західній Європі" (1899) стверджував, що "...головним j фактором всіх змін економічного устрою є не що інше, як зростання населення..." Твердження М. Ковалевського виражали деякі антикріпосницькі тенденції і заперечували думку про абсолютну монархію як визначальну силу в історії. Другий напрямок мав значну кількість прихильників і отримав назву "мальтузіанство" за прізвищем засновника – англійського економіста і священика Т. Мальтуса (1766–1834). Його прибічники вважали зростання народонаселення Злом, що породжує злидні та страждання. У книзі "Досвід про закон народонаселення..." Т. Мальтус сформулював закон, згідно з яким населення має тенденцію до зростання в геометричній прогресії, а засоби до існування – в арифметичній. Наслідком цього є абсолютне перенаселення, що спричиняє голод, злидні, страждання. Обґрунтовуючи свою думку, Т. Мальтус абсолютизує біологічний фактор та деякі тенденції виробництва, зокрема, уповільнення темпів зростання засобів виробництва, зменшення родючості ґрунтів, зменшення ефективності витрат в промисловості тощо. Сучасні прибічники Т. Мальтуса, "неомальтузіанці", прагнуть відновити його концепцію, дещо змінивши її. Але сутність цієї концепції залишається незмінною: людство, на їхню думку, принципово не може збільшити обсяги засобів існування для задоволення потреб населення, що зростає. Навіть назви праць неомальтузіанців свідчать про негативне ставлення до зростання народонаселення. Так, соціолог У. Фогт пише книгу під назвою "Люди! Закликаю до урятування" (1960), французький соціолог Г. Бутуль – "Перенаселеність" (1964), "Відкладене дітовбивство" (1970). Як і Мальтус, його послідовники єдину можливість позбутися перенаселення вбачають у регламентації шлюбів, скороченні дітонародження, але лише серед трудящих мас та в країнах низького індустріального розвитку. Як зазначалося вище, мальтузіанці абсолютизують біологічний фактор, але вони не беруть до уваги соціальний аспект народонаселення. Адже від стану суспільства, його соціальної політики, рівня економічного стану, культури, освіти, виховання тощо значною мірою залежить зростання чи гальмування темпів зростання населення. Народонаселення, його зростання, густота, тобто демографічний фактор, постає як передумова та суб'єкт історичного процесу. Він відіграє надзвичайно велику роль у суспільному житті. Надмірна чисельність населення, безумовно, може викликати великі суспільні труднощі. Проте, і повільність зростання його може спричинити старіння нації, нестачу робочих рук. Так, наприклад, англійські соціологи стверджують, що англійська нація "старіє". Зростає кількість одиноких старих людей. За останні 10 років кількість осіб старшого віку зросла на 10%. А кількість молодих людей до 16 років скоротилася на 12%. Майже кожний шостий – пенсіонер, третина з них віком 75 років і старше. В цілому, у світі картина народонаселення виглядає парадоксально. Логічно було б сподіватися, що матеріальне благополуччя – це найважливіша передумова для народження дітей. Одначе, найбільш висока народжуваність спостерігається в країнах бідних, а благополучні країни (Скандинавські, Франція та ін.) стурбовані зниженням рівня народжуваності. Найбільш високими темпами відтворюється населення в мусульманському світі. В країнах, де переважає православне та протестантське населення, ці темпи набагато нижчі. В Україні демографічна ситуація перебуває у кризовому стані. Починаючи з 1993 р. крива приросту чисельності населення незмінно падає. Якщо у 1989 р. населення нашої країни становило майже 52 млн осіб, то сьогодні воно скоротилося більш ніж на 5 млн. Згідно зі статистичними даними, населення України щороку зменшується на 1%. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури. Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини. Праця в широкому розумінні – це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму. Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв'язків. Тобто за своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом із тим праця має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м'язів, нервів тощо. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м'язів, нервів, кісток, мозку робітника, який, у свою чергу, є умовою відтворення нових робітників. Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкривати свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб. Слід підкреслити, що саме задоволення потреб, дія задоволення, стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання потреб, все більш складних, високих. При цьому дії задоволення поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина. Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, вдосконалюючи засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво є не що інше, як постійний, безперервний процес руху людей. У ході такого процесу людина оновлюється тією мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ. Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя. Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше ототожнювати з поняттям "життєва сила". Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил. Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо. До продуктивних сил виробництва людини належать життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил. Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. У сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то сфера споживання робочої сили є сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут виступають сфери розподілу та обміну. Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. Причому засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило. Взаємодія людських сил та матеріальних благ зумовлює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, спрямованому на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства. Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме у процесі цієї взаємодії формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, пізніше люди створюють так звану другу природу, яка має особливе значення для суспільства. Література Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996. Барулин B.C. Социальная философия. – М.: Изд-во МГУ, 2001. Бичко I.B., Бойченко I.B., Табачковсъкий В.Т. та ін. Філософія: Підручник. – К., 2001. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000. Буслинський В А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посіб. – К., 2002. Введение в философию: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. И.Т. Фролов. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2001. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І. Гусев, І.В. Огородник, Ю.О. Федів. – К.: Вища шк., 1999. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: У 2 ч. – К.: Альтпрес, 2002. Історія філософії: Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К.,2002. Кремень В.Г., Ільїн ВЛ. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с. Новая философская энциклопедия: В 4 т. – Т. 2. - М., 2001. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. –К., 1997. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 2001. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Ред. колегія: Л.B. Губерський, В.П. Андрущенко, М.І. Бойченко та ін. – К., 2002. Філософія: Навч. посіб. / Л.B. Губерський, І.Ф. Надольний, В.Б. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – 5-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2005. – 455 с. – (Вища освіта XXI століття). Філософія: Підручник / За заг. ред. М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибачка. – X.: Консум, 2001. Філософія: Посіб. для студентів ВНЗ / Є.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, А.А. Чекаль. – К.: Вид. центр "Академія", 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 542 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: