Реферат на тему Проблема єдності світу - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Проблема єдності світу. План 1. Походження людини як філософська проблема 2. Історичні типи філософських вчень про людину 3. Єдність біологічного і соціального в людині 4. Особистість як продукт культурного розвитку У світі існує безкінечне розмаїття речей та явищ. Людина завжди прагне охопити, зрозуміти світ в цілому, в єдності. Але зробити це було досить важко, тому що людина в своїй повсякденній діяльності має справу не з усім Всесвітом, а з окремими предметами і в своєму чуттєвому пізнанні осягає лише окремі предмети, а не весь світ в цілому. Тому довгий час люди уявляли собі світ у його окремих частинах. Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності. Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша – частинки речовини, що мають масу спокою, друга – частинки поля, що мають лише масу руху. Слід підкреслити, що кожний рівень організації об'єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні – це молекули, на біологічному – особи, на соціальному – люди. Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності. Прагнення використати універсальні закони, об'єднати їх у науковому знанні змушує вчених розробляти концепції, які мають загальнонауковий характер. Такою, наприклад, загальнонауковою теорією є загальна теорія систем, яка розглядає закони, що діють на будь-яких рівнях реальності, в будь-яких системах. Прикладом специфічних законів, що діють лише на деяких якісно різних рівнях реальності може бути закон збереження енергії. Знання загальних законів дає змогу глибше зрозуміти єдність оточуючого нас світу. Слід зауважити, що в тих космологічних моделях, які користуються загальним визнанням, припускається, що сфера дії відомих нам законів природи обмежена розмірами 1-1084 см3. З погляду традиційної космології, говорити про існування немовби чого-небудь поза цією сферою немає смислу. Третій аспект розуміння єдності світу. Вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично. Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв'язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу. Походження людини як філософська проблема Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничо-наукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично. Назвемо основні з них. Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі. Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку. Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі. За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з'явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші І клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання 1 сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється І кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система – біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на Землі умов, необхідних для його збереження і розвитку. Живі організми на Землі еволюціонували в тваринний світ у сучасних зразках, в тому числі й у людину, внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. "Походження видів шляхом природного добору"). В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність. Але незважаючи на те, що цей підхід і концепції, які розробляються на його основі, претендують на науковість, проблема походження людини багато в чому залишається загадковою. Ці концепції нерідко поєднуються з релігійними та інопланетними підходами, що передбачають вторгнення розуму із Космосу. Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини. Широковідомий її марксистський варіант, але не зводиться до нього. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка започатковується з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв'язок між людьми і виникає потреба щось сказати один одному. Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування в суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами перетворення мавпи на людину. Згодом додається регулювання шлюбних відносин, моральність та інші аспекти формування та існування людини. Прибічники трудової гіпотези походження людини, згідно з якою "праця створила людину", стверджують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чуттєве сприйняття світу тощо. Людська праця цілком відрізняється від діяльності тварин. Можна виділити такі основні відмінності:– людина використовує знаряддя праці,– універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують греблю, бджоли – стільники, добувають мед. Але вони не здатні робити те, що не закладено в них природою. Людина діє універсально: будує і греблю, і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;– людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає її природа. Людина "планує", моделює результат в голові, потім за допомогою праці переносить модель у реальність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов, нових уявлень і втілює її в життя;– людина творить не лише на засадах доцільності, а й за законами краси. Наївшись, тварина спить, людина – співає, малює. В праці, знаряддях людина прагне творити красиво, естетично. Слід зауважити, що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої в багатьох аспектах проблеми. Історичні типи філософських вчень про людину Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки. Античний образ людини космоцентричний. У стародавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття – природи). Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм). Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас), щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном. Якщо античний образ людини космоцентричний, тo середньовічний – теоцентричний. У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі. Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні. Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.). Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття – "людина є мисляча річ". Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність. Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина, однакова у людини і тварин (Ламетрі: "Людина – машина"), а душа ототожнювалася зі свідомістю (Франклін визначає людину як "тварину, що виробляє знаряддя"). Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини. Кант вважає, що питання: "Що таке Людина?" – це основне питання філософії. На його думку, людина – це істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й моральній свободі (дуалістичний підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному'' і "прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з людини природа...", друга – те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама". Гегель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому, для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, е носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала – духу, розуму. Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту. Прихильники ірраціоналістичної концепції люка- ни XIX–-XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, самовизначальним. В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції людини. Представники цих течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення). Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками в кінці XIX – на початку XX ст. – біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність. Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого. Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності. Єдність біологічного і соціального в людині Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток. Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років, Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо, Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку, Так, у прадавності вона дорівнювала 20–22 роки, в XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах – 75–77 років. До біологічних ознак людини належать будова ії тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілості j та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо. Кожна людина унікальна, неповторна, своєрідна в практичній діяльності. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками, біологічне не головне в ній. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини. Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного. У процесі з'ясування ролі біологічного та соціального в становленні та розвитку людини інколи спостерігається перебільшення значення того чи іншого фактора, в результаті чого з'явилися різноманітні концепції. Одна із них – це так звана біологізаторська, прибічники якої абсолютизують роль природних, біологічних начал у людині. До цієї концепції належать, зокрема, расизм та соціал-дарвінізм. Протилежною біологізаторській є соціологізаторська концепція. Вона принижує біологічне в людині, зневажливо ставиться до людської індивідуальності, як до чогось другорядного (що можна не враховувати при вивченні людини), надає абсолютний пріоритет соціальному. Прихильники цієї концепції вважають, що людиною можна безмежно маніпулювати задля досягнення певного соціального ідеалу. Особистість як продукт культурного розвитку Особистість – це продукт і суб'єкт суспільно-історичного розвитку. Відносини, що існують у суспільстві (виробничі, класові, національні, сімейні, правові, моральні тощо), формують людину, її особистість. Все, що має людина, чим вона відрізняється від тварини, є наслідком її життя в суспільстві. Людина може розвиватися лише в суспільстві. Дитина, позбавлена суспільства, не стає людиною. Про це може свідчити відомий приклад. В Індії двоє дітей потрапили в зграю вовків. Через декілька років їх знайшли. Але вони ніяк не могли пристосуватися до людського стилю життя: переміщувалися за допомогою ніг і рук не могли навчитися розмовляти, вдень ховалися у темні закутки, гуляли лише вночі, не могли ніяк навчитися поводитись як люди, були психічно неповноцінними. Але це зовсім не означає, що особистість взагалі позбавлена індивідуальності та самостійності, неповторності. Вона впливає на суспільство, робить свій внесок у розвиток колективу, суспільства. Особистість не є щось раз і назавжди дане, незмінне. Особистість – це явище конкретно-історичне. У первісному суспільстві окрема людина не може бути самостійною відносно общини. Адже її інтереси, і запити повністю співпадають з інтересами, запитами суспільства. Особистість ще не сформувалася. Людина ' первісного суспільства не знає різниці між правами та обов'язками. Тому що, по-перше, всі були рівні, по-друге, думки, почуття, дії індивіда безумовно підкорялися племені, роду Як вищій владі, що дається від природи, З розвитком виробництва людина все більшою мірою виділяється з колективу внаслідок одержання особистих прав, обов'язків, зростання особистої відповідальності тощо. В класовому суспільстві виникає протилежність між правами та обов'язками: правами користуються одні, інші мають лише обов'язки. Приватна власність протиставляє людей одне одному. Експлуатація породжує ворожнечу між класами, а конкуренція призводить до ворожнечі між людьми всередині панівного класу. Суспільство має створювати сприятливу базу для виявлення і розвитку людської індивідуальності. Люди не повинні відчувати взаємне відчуження і самотність, не повинні перетворюватися зі свідомих творців на гвинтики, що підкоряються ритмові руху промислового виробництва. Особистість може бути вільною лише у вільному демократичному суспільстві. Звільнення суспільства від гніту, голоду та злиднів – ось головна умова звільнення особистості. Одним із проявів взаємовідносин суспільства та людини є свобода особистості. Разом із тим, хибно розуміти свободу як абсолютну незалежність особи від суспільства. Людина залежить від суспільства, і свобода особи тісно пов'язана зі свободою суспільства, з пануванням людей над силами природи і над своїми власними відносинами. У процесі історичного розвитку і людське суспільство, і особа досягають дедалі більшої свободи, але цей процес відбувається у формі подолання протиріч, специфічних для кожної епохи. Так, розвиток продуктивних сил означав все більший ступінь підкорення природи суспільству і людині. Але, водночас, цей процес супроводжувався виникненням залежності людей від соціальних сил, появою в суспільстві відносин панування і підкорення. Суспільство має прагнути підкорити собі стихійний розвиток соціальних сил, встановити такі суспільні відносини, які були б найбільш сприятливими для підкорення сил природи і для вільного всебічного розвитку особистості. Соціально-економічний устрій має бути таким, який надавав би особистості такі соціально-політичні свободи, як вибір сфери діяльності, можливість розвитку та застосування своїх здібностей, виборчі права, звільнити особистість від духовного гніту, створити умови для оволодіння науковим світоглядом, сприйняття загальнолюдських цінностей. Треба усвідомити, що свободу не слід вважати чимось безмежним. Досягнутий суспільством рівень розвитку продуктивних сил і суспільних відносин визначає економічні, політичні та інші можливості розвитку членів суспільства, ступінь їх участі в різноманітних видах діяльності. З цим мають рахуватися і суспільство, й окремі члени суспільства. Свобода особистості передбачає і відповідальність особистості (правову, моральну) перед суспільством. Без відповідальності особи перед суспільством немає і свободи. Суспільство має забороняти явища, дії, що завдають шкоди його членам. Це насамперед замах на життя, здоров'я, честь та гідність людей, корупція, пропаганда війни, пропаганда расової ненависті тощо. Література Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996. Барулин B.C. Социальная философия. – М.: Изд-во МГУ, 2001. Бичко I.B., Бойченко I.B., Табачковсъкий В.Т. та ін. Філософія: Підручник. – К., 2001. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000. Буслинський В А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посіб. – К., 2002. Введение в философию: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. И.Т. Фролов. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2001. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І. Гусев, І.В. Огородник, Ю.О. Федів. – К.: Вища шк., 1999. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: У 2 ч. – К.: Альтпрес, 2002. Історія філософії: Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К.,2002. Кремень В.Г., Ільїн ВЛ. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с. Новая философская энциклопедия: В 4 т. – Т. 2. - М., 2001. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. –К., 1997. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 2001. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Ред. колегія: Л.B. Губерський, В.П. Андрущенко, М.І. Бойченко та ін. – К., 2002. Філософія: Навч. посіб. / Л.B. Губерський, І.Ф. Надольний, В.Б. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – 5-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2005. – 455 с. – (Вища освіта XXI століття). Філософія: Підручник / За заг. ред. М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибачка. – X.: Консум, 2001. Філософія: Посіб. для студентів ВНЗ / Є.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, А.А. Чекаль. – К.: Вид. центр "Академія", 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 889 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: