Реферат на тему Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм. План 1. Класичний психоаналіз та неофрейдизм: загальна характеристика 2. Екзистещіалізм: загальна характеристика 3. Основні ідеї неотомізму Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903). Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Кант проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки. У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм". Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук. Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Класичним ньютонівським уявленням про абсолютний простір, час, рух, силу тощо Мах протиставив релятивістське розуміння цих категорій, стверджуючи, що вони суб'єктивні за своїм походженням. Світ, на думку Маха, є "комплексом відчуттів", а тому: завданням науки є лише опис цих "відчуттів". Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного І ПСИХІЧНОГО. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил". Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм. Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму. Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми. На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань. Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності. Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопоняття" не верифікуються. З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці. У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму. Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів. Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість". По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами. На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму. Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини. Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму". Класичний психоаналіз та неофрейдизм: загальна характеристика Психоаналіз – загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань. Доктрина запропонована З. Фрейдом в кінці XIX – на початку XX ст. для вивчення потаємних зв'язків та основ людського життя. Започаткував З. Фрейд свою теорію в праці "Тлумачення сновидінь" (1899). Кожне психічне явище необхідно розглядати в трьох аспектах – динамічному (взаємодія різних психічних сил), енергетичному (розподіл енергії в конкретному процесі) і структурному. На зорі психоаналізу було розроблено вчення про різні форми і прояви психічної енергії з наголосом на сексуальні потяги (лібідо). Вчення про психічну структуру виникло пізніше. З. Фрейд у праці "Я і Воно" (1923) використовує три психічні частини: Воно (ід), Я (его), над-Я (супер-его). Під Воно розуміється сукупність інстинктивних потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне/ яке підвладне принципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Це резервуар психічної енергії, "киплячий казан" потягів, що прагне до негайного задоволення. Вона первинна, ірраціональна та аморальна. її потреби повинне задовольняти Я (его). Я, чи свідомість, відокремилося від Воно внаслідок еволюції з метою адаптації до оточуючого середовища. Я – посередник між зовнішнім світом і Воно, потягом і задоволенням. Я керується не принципом задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно. До функції Я належить самозбереження організму, накопичення досвіду, зовнішніх впливів пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що виникають у Воно. Особлива увага приділялася над-Я. Останнє – представник соціально-культурного світу в психіці людини. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, виховних заборон та заохочень і виступає як джерело моральних принципів індивіда. Над-Я функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймається як почуття страху, провини, депресії, неповноцінності тощо. Від напруг Я рятується за допомогою спеціальних "рятівних механізмів", одним з яких є сублімація. Сублімація – це процес, за допомогою якого заборонена сексуальна енергія, переходячи на несексуальні об'єкти, проявляється у вигляді різноманітної діяльності, притаманної індивіду та суспільству. Процес сублімації включає такі аспекти:– переміщення енергії від об'єкта інстинктивних потягів до об'єкта іншого роду;– трансформацію емоцій, що супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація);– звільнення діяльності від диктату інстинктів;– перетворення дій в соціально прийнятну форму, Поняття "сублімація" З. Фрейд прагнув використати як доказ, що вищі психологічні функції виникають з нижчих. Він намагався, не залишаючи підґрунтя психологічного пансексуалізму, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини. Психоаналітичне тлумачення літератури та мистецтва пов'язане насамперед з цим механізмом перетворення внутрішньо-психічних конфліктів, дитячих комплексів, невротичних симптомів у художню творчість. Сублімація розглядається в психоаналізі як один з найефективніших засобів розв'язання психічних конфліктів, які в іншому випадку призвели б до неврозу. З. Фрейд виділив два інстинкти, що визначають поведінку людини. Це інстинкт самозбереження та сексуальний інстинкт. Останній було названо "лібідо". В процесі розвитку людини лібідо локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку лібідо спрямоване на різні органи власного тіла, потім, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг спрямований на зовнішній об'єкт, тобто на іншу людину. В патологічному випадку лібідо може повертатися на ранні стадії свого розвитку – цим пояснюються сексуальні збочення. Психоаналіз З. Фрейда має певні недоліки. Зокрема, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки людини. Ряд його сучасників і послідовників вказували на інші вади психоаналізу, що виявилися з часом. З критикою виступили його учні К. Юнг (1875– 1961) і А. Адлер (1870–1937), які створили власні напрямки психоаналізу. К. Юнг використовує нове поняття – "колективне несвідоме". Якщо Фрейд стверджував, що в несвідому психіку індивіда можуть увійти явища, які були витиснуті зі свідомості, то Юнг вважає, що несвідома психіка насичена не індивідуально придбаними формами, а є "дарунком" далеких предків. Аналіз дає змогу осягнути цей дарунок, що утворюється декількома потаємними людськими структурами, які Юнг назвав архетипами. Поняття "архетипи" Юнг пояснює за допомогою концепції про колективне несвідоме. Він чітко розмежовує індивідуальне та колективне несвідоме. Перше відображає власний досвід людини та складається з турбувань, які в минулому були свідомими, але втратили свідомий характер внаслідок забування або пригнічення. Колективне несвідоме – це загальнолюдський досвід, що притаманний усім расам та народам. Він є потаємним слідом пам'яті людського минулого, а також долюдським, тваринним станом. Колективне несвідоме зафіксоване в міфології, народному епосі, релігії та проявляється у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнга головним показником дії несвідомого є сновидіння та їх психологічна діяльність. А. Адлер прагнув удосконалити концепцію психоаналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породженого, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подолати це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, людина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуалізацію Адлер називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на відчуття неповноцінності. "Комплекс неповноцінності", за Адлером, є джерелом неврозів. У кінці 1930-х років XX ст. виник так званий неофрейдизм, який поєднав у собі психоаналіз Фрейда та соціологічні теорії. Представники неофрейдизму піддали критиці ряд положень класичного психоаналізу, але зберегли головні його аспекти – ірраціональні мотиви людської діяльності, що властиві кожному індивіду. Основну увагу вони звернули на дослідження міжлюдських відносин. Зокрема, неофрейдисти вважали, що сучасне суспільство саме по собі вороже людині, воно заважає розвиткові особистості, формуванню її життєвих цінностей та ідеалів. Людина не має можливості досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства. Звідси виникає почуття самотності, відірваності від оточуючих, відчуження. Найбільш відомим представником неофрейдизму був Е. Фромм (1900–1980). Він прагнув поєднати погляди молодого Маркса з психоаналізом та іншими сучасними філософськими вченнями (екзистенціалізмом, філософською антропологією тощо). В особистості, на думку Фромма, немає нічого свого. Усі и психічні прояви – це наслідок поглинення особистості різними соціальними середовищами, що її оточують. Однак, якщо марксизм вказує, що характер формування певного типу особистості напряму залежить лише від впливу соціального середовища, то Фромм стверджує, що тип особистості формується двоїстістю людського існування: "екзистенціального" та "історичного". Під екзистенціальною стороною людського буття він розуміє такі факти:– людина насамперед перебуває між життям і смертю, вона покинута в цьому світі у "випадковому місці та часі" і "вибирається з нього знову ж таки випадково";– існує протиріччя між тим, що кожний індивіде носієм властивих йому певних потенцій, але не має змоги реалізувати їх внаслідок короткочасності свого життя. Від цих протиріч людина не може позбавитися і реагує на них різними способами залежно від свого характеру і культури. Історичні протиріччя, за Фроммом, мають зовсім іншу природу. Вони не є необхідною частиною людського існування, а виникають і розв'язуються людиною або в процесі її власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм пов'язував зі створенням нового гуманістичного суспільства. Один з представників неофрейдизму Г. Салліван розвиває свою концепцію міжособистісних відносин. Згідно з цією концепцією у психіці людини немає нічого, крім відносин з іншими особами і об'єктами або зміни міжособистісних ситуацій. Існування особистості розглядається як міф або ілюзія, а особистість – це лише сума відносин між спотвореними або фантастичними образами, що виникають в процесі соціального спілкування. Таким чином, Салліван остаточно розчиняє індивіда в міжособистісному середовищі. Карен Хорні, на відміну від Саллівана, визнає в людині певну можливість саморуху ("прагнення до самореалізації"). На творчість К. Хорні вплинули соціальні потрясіння Другої світової війни. Своєрідність концепції Хорні проявляється в тому, що основним спонукальним мотивом існування людини, і особливо виникнення її неврозів, є потяг до безпеки, який постійно породжується "основним страхом", що спричиняється ворожим середовищем. Почуття неспокою та стурбованості, які Хорні вважала базовими для поведінки людини, на ЇЇ погляд, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може бути викликане відсутністю поваги, ворожою атмосферою, насильницьким пригніченням бажань з боку влади чи авторитету. Екзистещіалізм: загальна характеристика Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813–1855). Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер (1889–1976), К. Ясперс (1883–1969), Ж.-П. Сартр (1905–1980), Г. Марсель (1889–1973), А. Камю (1913–1960), X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) та ін. Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму. Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як "буття-до-смерті". Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття – головний предмет пізнання, насамперед філософського. Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя. Людині здається, що оточуючий її світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини – це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі. Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля. Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним. Екзистенціалізм претендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві спостерігається деперсоналізація індивіда, яка проявляться в тому, що науково-технічний прогрес, монотонність праці, ускладнення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандартизація життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства. Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в антагонізмі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "покинутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя. Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції. За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природно-біологічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїттям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить – свободи, яка, за Ж.-П. Сартром, є універсальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж.-П. Сартра, – це ідеальне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над оточуючим її природним та соціальним середовищем. Крім загальної характеристики екзистенціалізму можна більш детально зупинитися на деяких персоналіях цього філософського напрямку. Найбільш яскравими представниками екзистенціалізму були німецькі філософи Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер. К. Ясперс свою працю мислителя називав не філософією, а філософствуванням, роблячи наголос на незавершеності, відкритості розумового процесу, в якому питання переважають над відповідями. Головна мета філософії – допомогти людині зрозуміти, усвідомити своє місце в світі, зрозуміти важливість любові, навчитися бути самим собою, досягти свободи. Філософія має поставити перед людиною життєві орієнтири. Причому, істинне буття не пізнається наукою, а усвідомлюється душею за допомогою філософії. Центральне місце у філософії, стверджує Ясперс, займає фантазія і віра. Слід відрізняти релігійну віру від філософської. Остання ґрунтується на роздумах, а релігійна – на одкровенні. Життя людини суперечливе. З одного боку, людина відчуває свою силу, здатність змінити світ, з іншого – безпорадність, уразливість, самотність у світі, Для подолання цього відчуття необхідно чітко з'ясувати, яким є світ сьогодні і яке місце людина займає у цьому світі. Виявляється, що нині людство відчуває страх перед плином часу, переживає кризу раціональності. Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити "як всі". Тобто людина стала одним з елементів маси, а маса – це страшна ірраціональна сила. Для маси характерні такі риси, як погоня за насолодою, нетерпимість, заздрість, прагнення до наживи, ілюзія рівності. У такій масі людина не може знайти опору. Яким же чином можна пізнати себе, знайти себе? Є два шляхи. Поза філософією людина може пізнати себе в кризових ситуаціях. Це – небезпечні для життя моменти ризику і війна, хвороби і смерть. Але можна пізнати і за допомогою філософії. Дійсна філософія виявляє буття людини, будить її, підштовхує до свободи і до життя. Стати вільним – це означає подолати кризи, прийти до пізнання себе, побачити дійсні зв'язки буття і свою долю. Філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їх боротьбі за свою волю, права, за свій духовний розвиток. А це означає, що ми повинні прагнути до "комунікації", тобто розуміти, чути інших людей і бути почутими ними. Причому, слід йти не за натовпом, а за геніями людства. М. Хайдеггер вважав, що сучасна йому філософія втратила головне своє питання – питання про сутність буття взагалі. Щоб розв'язати його, слід з'ясувати сутність людського буття. В чому ж полягає сутність людини? Вона полягає в особливому способі існування, а саме – існування в страхові. Відчуваючи страх, людина стає одинокою, її перестає цікавити світ, вона звертається до себе і починає розуміти себе. Страх – основне переживання і спосіб буття, що дає змогу точно і всебічно зрозуміти людину. Об'єктом страху не є щось конкретне. Страх належить до невизначеної небезпеки, до світу як такого, невідомої долі в житті. Поряд із феноменом страху існує і феномен життєдіяльності, який несе щастя світу і людям. Але він слабший від страху. М. Хайдеггер підкреслює, що основну увагу в пізнанні необхідно приділяти не природі і суспільству, а вивченню існування ізольованої самотньої людини, її сутності. Обґрунтовуючи цю думку, М. Хайдеггер стверджує, що весь світ пронизаний "світовим страхом", або "первісним страхом". Людина розуміє кінечність свого буття, розуміє, що її існування – це, по суті, "буття-для-смерті". Смерть є останньою, вирішальною і справжньою можливістю буття. Людина прагне позбутися страху, тобто втекти від самої себе і намагається забутися в суспільному житті, в суєті, вона "розчиняється" в суспільстві, хоча повного "розчинення" не відбувається. Людина завжди охоплена тривогою, відчуттям одинокості, коли починає розуміти, що суспільні зв'язки і відносини позбавлені смислу. Вона не може віднайти сенсу свого існування у сфері політики, економіки тощо. М. Хайдеггер робить висновок, що сутність, смисл людського буття знаходиться у сфері волі, у сфері вільного ризику і власної відповідальності за свої дії. Основні ідеї неотомізму Неотомізм – одна з найбільш впливових течій католицької філософії. Поширена у всьому світі, головним чином у католицьких країнах. Найбільш відомі представники неотомізму Є. Жильсон (1884– 1978), Ж. Марітен (1882–1973), Ю. Бохенський (нар. 1902), Є. Коре т (нар. 1919), К. Войтила (1920- 2005) та ін. Як видно з самої назви, неотомізм – це сучасний томізм вчення Фоми Аквінського, яке його послідовники прагнуть модернізувати і пристосувати до сучасності. Так, одним з основних принципів філософії Фоми Аквінського є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Сучасні його послідовники стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на догматичному твердженні, що обов'язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси неотомістська філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології. Неотомісти, продовжуючи розвивати традиційні тлумачення Фоми Аквінського, стверджуючи, що теологія превалює над філософією, віра домінує над розумом, використовують сучасну наукову термінологію. Це робиться задля того, щоб уникнути конфліктів між прихильниками науки і релігії. Неотомісти прагнуть представити цей конфлікт як наслідок лише "непорозуміння", неправильного тлумачення текстів священних книг. Останні немовби не можна розуміти буквально. Так, про "дні" творення слід говорити в алегоричній формі, розуміючи під ними мільярди і мільйони років творення та розвитку сучасного світу. Навіть матеріалістичну, еволюційну теорію походження живого неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання для "примирення" віри і розуму, науки і теології, оперування найсучаснішою науковою термінологією є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розуміти взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів. Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму – буття Бога та розумінням місця його в Світі – неотомісти розвивають проблему буття людини. Наслідком є зміщення акценту на проблеми людини. Через аналіз людського буття у світі повинні розглядатися та обґрунтовуватися всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага, але не лише споглядання, а й прагнення до блага. Прагнучи до блага, людина набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на формування яких і повинно бути спрямоване суспільне життя. Особистість – це стійка і самостійна духовна субстанція. Її органічними рисами є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній дії, творчі можливості. Але проявитись у ціннісному відношенні всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі людський інтелект, щоб бути істинним, повинен погоджуватися з божественним інтелектом. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього божественним творцем. Людина – основний елемент буття, через неї проходить історія, яка веде до вищого стану розвитку суспільства – "граду Божого". Людське суспільство розуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім'я, община, Батьківщина, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує такі соціальні організації, як індивідуалізм та колективізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так званий солідаризм, який обґрунтовує християнським принципом любові до ближнього. На практиці це має вигляд проповіді соціального миру між класами. У цілому в неотомістській концепції спостерігається поєднання матеріалізму та ідеалізму, різних наукових та антропологічних вчень сучасності. Література Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К.: Генеза, 1996. Барулин B.C. Социальная философия. – М.: Изд-во МГУ, 2001. Бичко I.B., Бойченко I.B., Табачковсъкий В.Т. та ін. Філософія: Підручник. – К., 2001. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000. Буслинський В А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посіб. – К., 2002. Введение в философию: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. И.Т. Фролов. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2001. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І. Гусев, І.В. Огородник, Ю.О. Федів. – К.: Вища шк., 1999. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник: У 2 ч. – К.: Альтпрес, 2002. Історія філософії: Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К.,2002. Кремень В.Г., Ільїн ВЛ. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с. Новая философская энциклопедия: В 4 т. – Т. 2. - М., 2001. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. –К., 1997. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 2001. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Ред. колегія: Л.B. Губерський, В.П. Андрущенко, М.І. Бойченко та ін. – К., 2002. Філософія: Навч. посіб. / Л.B. Губерський, І.Ф. Надольний, В.Б. Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – 5-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2005. – 455 с. – (Вища освіта XXI століття). Філософія: Підручник / За заг. ред. М.І. Горлача, В.Г. Кременя, В.К. Рибачка. – X.: Консум, 2001. Філософія: Посіб. для студентів ВНЗ / Є.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, А.А. Чекаль. – К.: Вид. центр "Академія", 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 1602 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: