Реферат на тему Пошуки першопочатку у філософії античності - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Пошуки першопочатку у філософії античності. Під античною філософією слід розуміти філософію стародавніх греків і стародавніх римлян. Антична філософія проіснувала понад тисячі років, вона зародилася у VІ ст. до н.е. в Греції і розвивалась до VІ ст. н.е. (в 529 р. Імператор Юстиніан закрив останню філософську школу – Платонівську Академію). Слово «античний в перекладі з латинської означає «давні». Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок Європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до «античної філософії» входить філософські здобутки цього світу. Відповідно до «античної філософі» входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття «антична філософія» ширше від поняття «давньогрецька філософія, бо охоплює, крім давньогрецької. Ще феміністичну, римську й олександрійську філософії. В історії античної філософії виділяють певні етапи розвитку: - натурфілосфіський (фізичний) або рання класики (VІІ –V ст. до РХ.) - висока класика (V –ІV ст. до РХ.) - пізня класика або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди: - елліністична філософія (ІV –І ст. до РХ.) - олександрійська філософія (І ст. до РХ – V-VІ ст..) - Римська філософія (І-VІ ст..) На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших культурно-споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Отже, антична філософія є першої історичною формою європейської філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших афер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії. Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських (Натурфілософія – це філософське осмислення природи) ідей та шкіл у Стародавній Греції). Мілетська, Піфагорська, та Елейська школи). Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії – проблема пошуку вихідного початку буття. Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визначенням. Був Фалес із Мілета) місто на узбережжі Малої Азії, 624-526 рр. до РХ). Від нього до нас дійшло дві тези: «Усе з води» та «Усе має душу», Філософом називають Фалеса не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини, Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. Інший представник мілетської школи Анаксімен (585-525 рр до РХ) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анасімена, саме таким є повітря, яке він є визначив як першопочаток усього. Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні іде й у сфері інших питань. Наприклад Фалес був видатним їх здобуток – розроблення таких ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактре до поглибленого усвідомлення реальності. До того мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що «все подібне до числа або пропорції», Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570-590 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань мілетської школи і вважати, що «все» є щось «одне», то тоді світ «все») стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом. Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення. А також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов’язане з речами, є невидиме само пособі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як «Космос», «гармонія», «філософія». Давні джерела переповідають. Що саме Піфагор уперше назва себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом). Великий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв’язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Гераклід Ефеський (544-483 рр. до РХ) використав ідеї концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.На думку Геракліта світ слід розуміти як потік, тобто: «Усе тече, усе змінюється». Доводячи свої думки Гераклід дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії, вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично. А мірами, і загалом виходить. Що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Гераклід є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики. Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи: елейська, школа атомізму, школа еволюціонізму, школа ноології. Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого – до складного, від конкретного – до абстрактного, від недиференційованої проблематики – до диференційованої, від неусвідомленого – до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій. Першим поверненням проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти – платні вчителі мудрості. УV ст. до н.е. у Греції з’являються платні вчителі філософії, красномовства і мистецтва дискусії – софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктована вимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильно сказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відіграло життєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутами влади. Софісти не являли собою єдиної школи. Їх об’єднувало професійне викладання і спосіб філософствування. Для софістів характерне зміщення центру уваги зі сфери натурфілософії у сферу проблем етики, політики, теорії пізнання. Вони закликали вивчити саму людину та її можливості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та проведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських явлень про суспільство, державу, людську доброчинність. Теза Протагора (481-411 рр. до РХ) «людина є мірою всіх речей»вважається яскравим виявленням суб’єктивнізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів. Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 р. до Р.Х.), який вважав, що: людина поинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником заспокоєння духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного. Глибшого, початкового кореня знань. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того. що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. Смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи та історики схильні бачити у смерті Сократа ревну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства. Платон (427-347 рр. до РХ), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього. Вважав, що вимога Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї незмінні сутність основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає, отже в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образа та з’явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників. Платок відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей – це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве.Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло в’язниці для душі), суспільство, мистецтво. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект «ідеальної» )а тому і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного – тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Платон у 386 р. до РХ відкрив в Афінах Академію – перший в історії людства вищий навчальний заклад. Аристотель (384-322 рр. до РХ) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Аристотель не прийняв його теорії ідей («Платон мій друг, але істина дорожча»). Аристотель проголосив, що ідея та річ – це те саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ поточні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Отже, дійсність речей більше пов’язана з формами, що їх продукує «форма всіх форм, або світовий розум, який, мислячи себе самого й утворює усі можливі форми. Ототожнивши річ та ідею. Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. Платон і Аристотель – неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки, багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екдистенціально-містичний тип мислення. Багато в чому образний, символічний, Аристотель – стиль раціонально-логічний, чіткіший та деталізований.Багатогранна творчість Платона і Аристотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної творчості і сфері філософського духу. Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісі (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, ва й колосальні території за межами Греції. Створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не тільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності. Можна зробити висновок, що завершальний цикл чітко спрямований на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам. Це відкриття, очевидно перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі – християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інші в європейські історії. Була зосереджена на духовному як першому початку буття. ВИСНОВОК Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світомислення, а й зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою все це ввійшло і в духовну скарбницю України, де х першим християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля. Антична філософія, висунувши і розробивши цілу низку ідей. Являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні іде античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософії донині принижують науку, філософію, духовне життя суспільства.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 470 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: