Реферат на тему Поняття світогляду та його проблеми в різні історичні періоди - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Поняття світогляду та його проблеми в різні історичні періоди. ПЛАН Вступ Ціннісно-смисловий світ культур-ного буття визначає обрії та критерії людського існуван-ня як творчого суб'єкта. Культура зумовлює моральні, естетичні та пізнавальні параметри, за якими людина орієнтується в світі. Отже, культура постає для особис-тості засобом її входження в людську спільність, витворює її суспільно-духовне обличчя. Визначальним фактором розвитку людської особис-тості є становлення її самосвідомості, усвідомлення нею своєї окремості, свого «Я» і, водночас, своєї причет-ності до людського загалу, до світу взагалі. Вищою, розви-неною формою особистої самосвідомості постає світо-гляд. Світогляд найчастіше визначають як органічно-цілісну систему уявлень людини про світ і своє місце в ньому. Однак, як вища форма самоусвідомлення, світогляд є не стільки загальнозовнішньою картиною світу, скільки спо-собом визначення людиною себе як суб'єкта власної творчої життєдіяльності в світі духовно-культурних координат. Отже, світогляд — це не просто «погляд на світ», а «погляд» людини на себе і на світ крізь призму ціннісно-культурних визначень. Людина не тільки творить культуру, але торує власне життя. Для кожної окремої особистості світ не є зада-ним як буття. Адже світ вимагає свого осмислення. Через власне світоглядне самовизначення особа розчле-новує у своїй свідомості світ на властивості, відношення, тим самим формуючи предметний ландшафт свого ідеального буття і розвитку. Через засвоєння світу культурних цінностей людина формує власне смисло-ве ставлення до світу, в якому всі предмети постають не просто як фізичні об'єкти, а як ціннісні сутності. Саме ціннісно-смисловий аспект предметно-го світу складає головний зміст світогляду. Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до прак-тичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчут-тя, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філо-соф К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світогля-дів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптиміс-тичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розу-міння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представ-лені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманіт-ність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумін-ням, а в філософії — навпаки. Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія. 1. Поняття світогляду Кожен етап у розвитку людського суспільства — Ста-родавній Світ, Античність, Середньовіччя, Новий час і т. д., кожна культура (глобальна чи локальна) харак-теризуються певними уявленнями про те, що таке люди-на й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у свідомості людей і ду-ховній культурі має назву світогляд. Світогляд — це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а та-кож зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації». Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), ви-значають місце і роль людини в ньому, фіксують нор-ми поведінки та цінності життя, вказують життєві орі-єнтири. У світогляді акумулюються найрізноманітніші знан-ня про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась уза-гальнена модель дійсності і буття в ній людини, а го-ловним чином осмислюється сукупність відношень «людина—світ». Причому характер цих відношень розкри-вається з погляду історично визначених соціально-куль-турних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей. У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уяв-лення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цін-ності та способи справжнього людського буття. Світогляд—це форма суспільної самосвідомості лю-дини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе. У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відно-шення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані люд-ського буття, тобто типи відношень «людина — світ». 1. Онтологічний (онтологія—вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основ-ні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема спів-відношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, при-рода, соціальне середовище) визначають сутність люди-ни, мету, цінності та способи її існування. В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду — міфологічним, ре-лігійним, науковим. 2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнан-ня), У цьому аспекті розкривається пізнавальне став-лення людини до світу і самої себе. Визначаються мож-ливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий оскільки само пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм —заперечення пізнаваності світу. Так, у фі-лософському вченні І. Канта визнається можливість пі-знання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані. Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідно-шення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціо-нального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пі-знання світу й самопізнання людини. 3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспек-ті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. Як показує історія розвитку людських уявлень, тра-диційною є дискусія з приводу того, що визначає люд-ську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності. Альтернативними є трактування, одне з яких ствер-джує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення. Перша світоглядна настанова була властива для ба-гатьох релігійних та філософських концепцій, їх нази-вають фаталістичними. Другий підхід характерний для деяких сучасних фі-лософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота віль-на, вона приречена на свободу, її життя — це нескін-ченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шля-хів. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізна-вальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці в протестантизмі), моральної. 4. Аксеологічний (аксеологія—вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього пере-ломлюється решта світоглядних знань про світ і люди-ну. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-по-літичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонує-ться вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої ме-ти прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися. Таким чином, у світогляді через різні форми відобра-ження розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх по-діляють на духовні й практичні. За такого підходу пер-ший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксеологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежу-вати відношення «людина — світ» і визначити їх як су-то практичні й духовні можна лише за значних припу-щень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності. За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяль-ність (перетворення природи, людини людиною) ґрунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визна-чення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному осво-єнні людиною дійсності. З другого боку, свідомість (знання й цінності) як ду-ховне освоєння дійсності виникає і розвивається у про-цесі виробничої та суспільно-історичної діяльності. Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Ду-ховно-практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим. Світогляд — це спосіб самовираження людини у сві-ті. Сутність людського буття — це діяльність. Вона ґрун-тується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє «Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життє-діяльності людей розкривається, виявляється у зовніш-ньому світі внутрішній світ людини. Співвідношення філософії і науки, а також інтерпре-тація наукового світогляду і філософії як теоретичної форми світогляду залежать від розуміння природи фі-лософських знань і ролі науки в існуванні людини й су-спільства. Багато філософських шкіл і напрямів, особливо су-часних, свідомо уникають розгляду чи то наукових, чи то світоглядних проблем. Через це з'являються такі трактування співвідношення філософії і науки, розу-міння специфіки наукового світогляду і філософії як його теоретичної форми. Науковий світогляд — це також системно-раціоналізований світогляд. Проте науковий світогляд неможли-вий без філософського знання. Сама по собі наука (при-кладна чи теоретична), наприклад, математика, фізика, хімія, біологія, психологія і т. д. не може бути світо-глядом. По-перше, тому, що наука досліджує окремі, відносно автономні системи, грані буття світу чи люди-ни. По-друге, мета наукового пізнання і науки — отри-мання справжнього знання про світ, про те, як він влаштований і які його закономірності, з особливої точ-ки зору, передусім безвідносно до об'єкта пізнання. Наукове знання повинно бути максимально очищене від спотворень, які привносить суб'єкт пізнання своїми органами чуттів, ступенем розвитку мови, понятійного апарату і т. д. Воно має бути так само максимально незалежне від оціночного ставлення, тобто безвідносне у створюваній картині світу і сутності людини від цілей і цінностей людського існування, уявлень про сенс життя. Науковий світогляд ґрунтується на принципах ра-ціонального пізнання, має чітку структуру, логічно оформлений. Він відкидає догматизм, виходить із кри-тичного ставлення до змісту світоглядних уявлень, спи-рається на обов'язкову їх практичну перевірку. Науко-вий світогляд є базою для формування переконань. Відповідаючи за своєю природою теоретичному рів-ню світогляду, науковий світогляд може бути названий світорозумінням. Науковий світогляд — не антипод філософського як теоретичної форми світогляду, а філософськи осмислене знання. Це філософська концепція, що ґрунтується на науковому пізнанні світу й людини. Філософія — це теоретична форма світогляду або системно-раціоналізований світогляд. Будь-яка філософська концепція завжди виражає певні світоглядні наста-нови. Навіть твердження про те, що філософія — це не світогляд, розкриває певну філософську позицію, тобто дає світоглядну оцінку самій філософії. Філософія є теоретичною формою світогляду, бо у вирішенні онтологічних і гносеологічних проблем вихо-дить із світоглядних принципів та настанов. Вона про-понує їх розв'язання стосовно буття людини, через ро-зуміння її сутності й призначення. Філософія виконує функції світогляду в його теоре-тичній формі ще й тому, що все аксеологічне знання (на-приклад, етика, естетика) — предмет філософського до-слідження. Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом, оскільки вирішення світоглядних проблем ґрунтується на принципах і методах теоретичного пізнання. А це пе-редбачає дотримання законів мислення, правил виснов-ку і доведення. Філософія ґрунтується на властивих теоретичному й науковому пізнанням формах відображення—поняттях, судженнях, висновках, концепціях. На основі створюва-ної у філософії картини (моделі буття світу й людини) вибудовується світоглядна концепція, де не лише вказуються життєві орієнтири, а й здійснюється логічно по-слідовне обґрунтування цілей, цінностей людського ін-дивідуума, розкривається його призначення, аргумен-тується вибір сенсу життя. 2. Міфологія, як форма світогляду Будучи первісною світоглядною формою, міфологія виявилася єдиною формою існування суспільної свідомості й тому містила в собі в не розчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, науку, мораль та ін., у тому числі філософію. Відмітною рисою первісної міфології була своєрідна «дифузність» її змісту, яка відображала специфічні риси первісного людського колективу — «гомінідні» (від лат. homo — людина). На перших ступенях людської історії ці риси належали лише первісному колективові, а не індивідуальному її члену. Вирваний з колективу, діючи окремо від нього, індивід був ще цілком твариною. Специфічні людські риси були притаманні йому лише в тій мірі, в якій він належав до колективу, «розчинявся» в ньому (недаремно члени первісних колективів не мали навіть індивідуальних імен, а звалися, згідно з належністю до того чи іншого колективу, — «син орла», «донька змії» тощо). Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тоб-то ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідо-мості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наяв-ності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду вза-галі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формаль-но майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспектив-ний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотво-рення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчле-нованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і кос-мосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчут-тя. Та інакше не могло й бутило родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства. І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розу-міючи, що дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшов-ши цю стадію, сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсяк-час будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гір-шому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті. 3. Релігія, як форма світогляду Однією з форм світогляду поряд із міфологією є релі-гія. Історично й генетично релігія виникає після або на підставі міфологічного світобачення, використовуючи частину його надбань як основу для формування власної системи (такими надбаннями, зокрема, є одухотворення навколишнього світу, наділення певних явищ, від яких людина відчуває свою залежність, надприродними властивостями тощо). Релігійні люди (інакше — віруючі, вірні) ві-рують не лише в реальність надприродної Божественної Сутності, світу її безпосереднього перебування і в свою залежність від нього, але і в можливість певним чином впливати на надприродне, з метою одержання від нього допомоги чи, принаймні, нейтралізації несприятливих наслідків його впливу. Отже, віра в надприродне і можли-вість контактів із ним — головна відмінна риса релігії. Саме віра і складає основу релігійного світогляду. Вона виражає спосіб існування релігійної свідомості, тісно переплітаючись з усіма елементами релігійного світоба-чення: релігійною картиною світу, релігійною мораллю, релігійною філософією, соціологією, естетикою; на осно-ві віри формуються всі аспекти релігійної свідомості (буденний і теоретичний, релігійні ідеологія та психоло-гія). У структурі релігійного світогляду на підставі віри в надприродне формуються богослов'я (теологія), релігійна правосвідомість, аксіологія (система цінностей), релігійні норми і установлення. Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить із того, що останній створено Богом — надпри-родною, потойбічною силою. Сама ж людина постає як двояка істота: вона складається з безсмертної душі й тимчасового смертного тіла (плоті, причому поняття «плоть» включає в себе не лише біологічне тіло люди-ни, але й її «тваринну природу»: інстинкти, тваринні потяги тощо). Після смерті людська душа вивільняється з тіла і, нарешті, одержує очікувану «свободу в Бозі». Доля людини залежить від поведінки людини в земному світі, від дотримування нею релігійних установлень. Релігія в структурному розумінні постає як доволі складне формування, що складається з ряду елементів: 1) релігійні уявлення; 2) релігійні настрої; 3) релігійні дійства; 4) релігійні організації. Релігійні уявлення — це сукупність ідей та образів, які породжені вірою в надприродне: розуміння надприродного та його взаємин із природним світом, уявлення про виникнення світу і людини, про загробне існування, про рай, пекло, посмертний суд тощо. Релігійні настрої — це сукупність почуттів та емоційних станів, які виникають у свідомості людини внаслідок ЇЇ віри в надприродне. Це звичайні людські емоції (і позитивні, і негативні) з тією лишень різницею, що їх джерело — не реальна дійсність, а та вища реаль-ність, якою для людини постає ідея Бога. Так, наприк-лад, радісний настрій може виникати в людини як під впливом хорошої погоди, доброї звістки (нерелігійні почуття), так і внаслідок вдячності Богові за цю погоду, за добру звістку, за щедрий врожай, про якого людина просила Його у своїх молитвах (релігійні почуття). Релігійні дійства —сукупність суворо регламен-тованих дій і вчинків, визначених вірою в надприродне і спрямованих на досягнення певного стану контакту з ним із певною метою. Такі дії ще називають обрядами, обрядовістю або ж культом (тобто процесом поклоніння божеству). Культові дії притаманні практич-но всім релігіям. Спільними для них усіх є заклинання, молитва, жертвоприношення, піст та інші обмеження в харчуванні тощо. Водночас кожна релігія має і свої специфічні обряди і культи (культи Христа і Діви Марії, поклоніння хрестові у християн, намаз та поклоніння «чорному каменеві» в Мецці у мусульман та ін.). Ще одним елементом структури релігії є релігійні організації—усталене та оформлене об'єднання прихильників однієї релігії, зі своїми професійними служителями культу на чолі, з визначеною системою підпорядкування (ієрархією). Найбільш загальновжива-ним терміном для визначення релігійної організації є церква. Однак цим поняттям часто визначають і спору-ду для відправи культу (храм), і найбільші релігійні організації чи напрямки, які одержали автономний статус. Світоглядна функція релігії полягає в тому, що релігія дає віруючому загальну картину світу і його місця в ній, сперту на ідею Бога та його первинності як щодо світу і людини, так і стосовно його безпосередньо-го втручання в процес природного та історичного розвитку. Таке цілісне уявлення водночас і нормує, і визначає напрямки людської діяльності, а також вирізняє низку ціннісних її орієнтирів. Упродовж людської історії релігія подолала довгий шлях від первісних культів та багатобожжя (політеїзму) до національних (політеїстичних і монотеїстичних) і світових релігій. Історії відомі такі форми релігії, як племінні (магія, анімізм - віра в одухотвореність світу, фетишизм - поклоніння речам - носіям магічної та сакральної сили), національні (індуїзм, іудаїзм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм, джайнізм тощо), світові релігії. Релігійна віра постає як форма людського самопізнання, як спосіб світоглядного самовизначення, виплеканий людством у процесі культуротворення, і відіграє важливі функції в системі духовної культури. Адже процес релігійного відображення світу і самого себе зумовлений насамперед одвічним прагненням душі людської осягнути “невимовні” граничні обрії буття в образах Істини, Добра і Краси. Релігійна самосвідомість постає як складна система взаємодії особи з чуттєво-надчуттєвим світом культурного буття. Вона реалізується на рівні прагнення богопізнання, пізнання Абсолютного буття, на етичному рівні – як прагнення вищого блага – Божественної любові, на рівні мистецтва – як втілення ідеї Бога у формі естетичного ідеалу краси й гармонії. Отже, тут реалізуються всі форми духовно-творчого самовираження і самовдосконалення особистості віруючого. Релігія настільки тісно вплетена в повсякденне життя кожної людини, що подеколи важко відокремити з нього щось безрелігійне. Тому безумовним є тісний зв’язок і взаємоплив релігії з іншими формами духовної культури – філософією, мистецтвом, наукою, мораллю. З них вона черпає життєві сили, збагачуючи їх зі свого боку духовним у найвищому розумінні змістом. 4. Філософський світогляд Філософський світогляд постає як перша форма суто теоретичної самосвідомості людини. Філо-софське осмислення світу та самої людини починається тоді, коли людина вперше почала сумніватись у традиції свого міфологічного світосприйняття. Орієнтація насам-перед на розум; на створення власної картини світу та взаємин із ним особи, на вільний пошук відпо-відей на вічні проблеми буття визначають філософію як основу індивідуальної людської самосвідомості. Адже філософія є віддзеркаленням людською свідомістю влас-ної, індивідуальної неповторності стосовно світу в його граничних формах. Філософствуючи, особистість задає-ться питанням про сенс власного буття, а від-так — і про сенс самого світу. Відкриття світу людської свідомості через визначення існування світу ідей спричинило появу філософії людини, або ж філософської антропології — відображення місця людини в світі та її сутності в теоре-тичному світобаченні. Людина стає природним і головним предметом філософського розгляду; адже світ ідей та світ речей з'єднуються саме в людині. Тому філософія уяв-ляється і як світобачення людиною крізь власну свідомість. І в цьому розумінні людина постає як міра всіх речей (Протагор). Важливою ланкою філософського знання є самопізнання людини, осмислення в поняттях та умовиводах самого людського життя, існування. Філософія постає як школа людського мис-лення, школа людського самовизначення, створення власної системи цінностей та сенсів. Основна проблематика філософствування — сенсожиттєва — на-сичує людське існування духовними пошуками свого ставлення до всього, що оточує людину, а тому є центральним місцем (квінтесенцією) особисто-го світогляду. Кожна людина, навіть якщо вона свідомо не замислюється над своїми переконаннями та взаєминами зі світом, виступає філософом, бо питання самовизначення, світогляду постають перед кожною лю-диною впродовж ЇЇ життя. Знання історії філософської думки, філософської спадщини людства не тільки фор-мують теоретичні підвалини самосвідомості, але й допо-магають ґрунтовно, культурно підійти до вирішення пи-тань сьогодення, визначити своє місце у ціннісно-смисловому світі людських запитань щодо Істини, Добра, Краси. Часто філософію визначають як науку про найбільш загальні закони буття, свідомості та самого життя. Не заперечуючи доцільності такого визначення, слід було б зазначити, що філософія може бути не обов'язково нау-ковою. Сам метод філософії є своєрідним, може базува-тися на релігійних переконаннях, міфології, художньо-образному світосприйнятті. Філософські роздуми дуже часто втілюються в поетичну, літературну форму, в полотна живописців, у музичні твори, релігійні пропові-ді. Філософію часто визначають як мистецтво дум-ки, що вимагає відповідної форми, відповідного типу розумово-чуттєвої творчості. Навіть «найнауковіші» фі-лософські твори відтворюють індивідуальні риси, переко-нання, світовідчуття їх авторів, є індивідуально забарвле-ними. Філософія постає як окремий тип духовної творчо-сті та світогляду, котрий специфічним чином,, через свою визначену систему мови, прийняту систему понять і форм торкається всіх сфер і втілюється в різних формах духовного культуротворення, складаючи їх фундамент. У сучасній культурології розрізняють системно-наукову філософію, як спосіб передачі специфіч-но-філософської проблематики крізь строго логічну структуру понять у певних трактатах чи енциклопедіях епістемологія, або епістемна філософія та софійну філософію, котра реалізує філософські питання в літературній формі або у формі притч, розду-мів, проповідей. Обидві традиції філософствування є самоцінними і доповнюють одна одну. Висновок Отже, світ постає в людській самосвідомості як наси-чений сенсами та впорядкований людським ставленням до себе. Людина осмислює його, наділяючи власними ви-значеннями та ціннісними координатами власної орієн-тації. Це вже не просто світ об'єктивної дійсності, але ідеальна модель, на яку перенесені уявлення люди-ни про саму себе і свою систему взаємин зі світом. Людина прагне пізнати навколишній світ, причому не тільки в його наявних формах, які дані в безпосередньо-му досвіді, а в цілому — у його смисловій значущості. Світогляд як вища форма самосвідомості людини — немовби дзеркало, в якому особа бачить себе саму в світовому інтер'єрі. Таке «віддзеркалення», певна річ, є процесом індивідуальним, неповторним, адже дзеркало не десь із зовні, а в самій людині. Кожна особистість у своєму житті формує власну систему ціннісної орієнтації, власне світобачення з притаманною лише йому ієрархією цінностей, особисту картину світу. Що ж до загальної картини світу в той чи той історичний період, то суспільство, як цілісний соціаль-но-духовний організм, формує загальні типи світоглядної орієнтації, загальні, історично й культурно визначені способи ставлення до світу, які складають культурну традицію та віддзеркалюють різні форми творчого став-лення до дійсності. Список використаної літератури Арцишевський Р.А., Бондарук С.О. Особа і суспільство. – К., 1997. – 352 с. Вступ до філософії. Г.І. Волинка, В.І. Гусєв. – К., 1999. – 624 с. Кукушкина Е., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика. — М., 1989. - 299 с. Світогляд і духовна культура. — К., 1993. — 176 с. Философский знциклопедический словарь. — 2-е изд. — М., 1989. - 815с. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1995. — 576 с. Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковский В.Г. – К., 2001. – 408 с. Філософський словник / За ред. В.І.Шинкарука. — 2-е вид. — К., 1986. — 800 с.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (03.05.2013)
Просмотров: 945 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: