Реферат на тему Поняття світогляду - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Поняття світогляду. Поняття світогляду Людина розумна соціальна істота. Її діяльність доцільна. І щоб діяти доцільно в складному реальному світі, він повинний не тільки багато знати, але і вміти. Уміти вибрати мети, уміти прийняти те або інше рішення. Для цього йому необхідно, у першу чергу, глибоке і правильне розуміння світу – світогляд. Світогляд – це система поглядів на об'єктивний світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої його дійсності і самому собі, а також сформовані на основі цих поглядів переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. І дійсно, людина не існує інакше, як у визначеному відношенні до інших людей, родині, колективові, нації, у визначеному відношенні природі, до світу взагалі. Це відношення упирається в саме істотне питання: «Що таке світ?». У людини завжди існувала потреба виробити загальне представлення про світ у цілому і про місце в ньому людини. Таке представлення прийняте називати універсальною картиною світу. Універсальна картина світу – це визначена сума знань, накопичених наукою й історичним досвідом людей. Людина завжди задумується про те, яке його місце у світі, навіщо він живе, у чому зміст його життя, чому існує життя і смерть; як варто відноситися до інших людей і до природи і т.д. Кожна епоха, кожна суспільна група і, отже, кожна людина мають більш-менш ясне і чітке або розпливчасте представлення про рішення питань, що хвилюють людство. Система цих рішень і відповідей формує світогляд епохи в цілому й окремій особистості. Відповідаючи на питання про місце людини у світі, про відношення людини до світу, люди на основі наявних у їхньому розпорядженні світогляду виробляють і картину світу, що дає узагальнене знання про будівлю, загальний пристрій, закономірності виникнення і розвитку усього, що так чи інакше оточує людини. Володіючи загальними знаннями про своє місце у світі, людина будує і загальну свою діяльність, визначає загальні і приватні свої мети відповідно до визначеного світогляду. Ця діяльність і ці мети є, як правило, вираження тих або інших інтересів цілих груп або окремих людей. В одному випадку їхній зв'язок зі світоглядом може виявлятися досить чітко, в іншому ж вона затемнюється тими або іншими особистісними установками людини, особливостями його характеру. Однак такий зв'язок зі світоглядом обов'язково існує і може бути простежена. А це означає, що світогляд грає особливу, дуже важливу роль у всій діяльності людей. У центрі усіх філософських проблем коштують питання про світогляд і загальну картину світу, про відношення людини до зовнішнього світу, про його здатності зрозуміти цей світ і доцільно діяти в ньому. Світогляд – це фундамент людської свідомості. Отримані знання, що склалися переконання, думки, почуття, настрої, з'єднуючись у світогляді, представляють визначену систему розуміння людиною світу і самого себе. У реальному житті світогляд у свідомості людини- це визначені погляди, погляди на світ і своє місце в ньому. Світогляд є інтегральним утворенням, що узагальнює шари людського досвіду. Це, по-перше, узагальнені знання, отримані в результаті професійної, практичної діяльності. По-друге, духовні цінності, що сприяють формуванню моральних, эстетических ідеалів. Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, визначений бачення і розуміння світу, а також програма поводження і дій людини. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія Міфологічним світоглядом – незалежно від того, до далекого минулого або сьогоднішнього дня воно відноситься ми назвемо такий світогляд, що засновано не на теоретичних доводах і міркуваннях, або на художньо – емоційному переживанні світу, або на суспільних ілюзіях, породжених неадекватним сприйняттям великими групами людей (класами, націями) соціальних процесів і своєї ролі в них. Одна з особливостей міфу, що безпомилково відрізняє його від науки, полягає в тім, що міф пояснює «усі», тому що для нього немає непізнаного і невідомого. Він є найбільш ранньої, а для сучасної свідомості – архаїчної, формою світогляду. Історично першою формою світогляду є міфологія. Вона виникає на самій ранній стадії суспільного розвитку. Тоді людство у формі міфів, тобто сказань, переказів, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання як походження і пристрій світобудови в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Значну частину міфології складали космологічні міфи, присвячені пристроєві природи. Разом з тим, велика увага в міфах приділялося різним стадіям життя людей, таємницям народження і смерті, всіляким іспитам, що підстерігають людини на його життєвому шляху. Особливе місце займають міфи про досягнення людей: добуванні вогню, винаході ремесел, розвитку землеробства, прирученні диких тварин. Відомий англійський етнограф Б. Маліновський відзначав, що міф, як він існував у первісній громаді, тобто в його живій первозданній формі — це не історія, що розповідають, а реальність, який живуть. Це не інтелектуальна вправа або художня творчість, а практичне керівництво до дій первісного колективу. Задача міфу не полягає в тому, щоб дати людині якесь знання або пояснення. Міф служить для виправдання визначених суспільних установок, для санкціонування визначеного типу вірувань і поводження. У період панування міфологічного мислення ще не виникла потреба в одержанні спеціальних знань. Таким чином, міф — це не первісна форма знання, а особливий вид світогляду, специфічне образне синкретичне представлення про явища природи і колективного життя. У міфі як найбільш ранній формі людської культури поєднувалися зачатки знань, релігійних вірувань, моральна, эстетическая й емоційна оцінка ситуації. Якщо стосовно до міфу можна говорити про пізнання, то слово «пізнання» тут має сенс не традиційного добування знання, а світовідчування, почуттєвого співпереживання (так ми вживаємо цей термін у висловленнях «серце дає про себе знати», «пізнати жінку» і т.д.). Для первісної людини як було неможливо зафіксувати своє знання, так і переконатися у своєму незнанні. Для нього знання не існувало як щось об'єктивне, що не залежить від його внутрішнього світу. У первісній свідомості мислиме повинне збігатися з пережитим, діюче з тим, що діє. У міфології людин розчиняється в природі, зливається з нею як її невіддільна частка. Основним принципом рішення світоглядних питань у міфології був генетичний. Пояснення з приводу першооснови світу, походження природних і суспільних явищ зводилися до розповіді про те, хто кого породив. Так, у знаменитій «Теогонії» Гесиода й у «Илиаде» і «Одиссее» Гомера — найбільш повних зборах давньогрецьких міфів — процес утвору світу представлявся в такий спосіб. На початку існував лише вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому полягало джерело життя світу. Усі виникло з безмежного Хаосу — увесь світ і безсмертні боги. З Хаосу відбулася і богиня Земля — Гея. З Хаосу, джерела життя, піднялася і могутня, всі оживляюча любов — Ерос. Безмежний Хаос породив Морок — Эреба і темну Ніч — Нюкту. А від Ночі і Мороку відбулися вічне Світло — Ефір і радісний світлий День — Гемера. Світло розлилося по світі, і стали переміняти один одного ніч і день. Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо — Урана, і розкинулося Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, породжені Землею, і широко розлилося вічно шумливе Море. Небо, Гори і Море породжені матір'ю Землею, у них немає батька. Подальша історія породження світу зв'язана зі шлюбом Землі й Урана — Неба і їхніх нащадків. Аналогічна схема присутня в міфології інших народів світу. Наприклад, можемо познайомитися з такими ж представленнями древніх євреїв по Біблії — Книга Буття. Міф звичайно сполучає в собі два аспекти — діахронічний (розповідь про минуле) і синхронічний (пояснення сьогодення і майбутнього). Таким чином, за допомогою міфу минуле зв'язувалося з майбутнім, і це забезпечувало духовний зв'язок поколінь. Зміст міфу представлялося первісній людині найвищою мірою реальним, що заслуговує абсолютної довіри. Міфологія відігравала величезну роль у житті людей на ранніх стадіях їхнього розвитку. Міфи, як уже відзначалося раніш, затверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували визначені норми поводження. І в цьому змісті вони були важливими стабілізаторами громадського життя. Цим не вичерпується стабілізуюча роль міфології. Головне значення міфів полягає в тому, що вони встановлювали гармонію між світом і людиною, природою і суспільством, суспільством і індивідом і, таким чином, забезпечували внутрішня згода людського життя. На ранній стадії людської історії міфологія не була єдиною світоглядною формою. У цей же період існувала і релігія. А які ж були взаємини міфології і релігії й у чому складається їхня специфіка при дозволі світоглядних питань? Близьким до міфологічного, хоча і відмінним від нього, став релігійний світогляд, що розвився з надр ще не розчленованого, не диференційованого суспільної свідомості. Як і міфологія, релігія апелює до фантазії і почуттів. Однак на відміну від міфу, релігія не «змішує» земним і сакральне, а найглибшим і необоротним образом розводить них на два протилежних полюси. Творча всемогутня сила – Бог – коштує над природою і поза природою. Буття Бога переживається людиною як одкровення. Як одкровення, людині дано знати, що душа його безсмертна, за труною його чекає вічне життя і зустріч з Богом. Релігія, релігійна свідомість, релігійне відношення до світу не залишалися життєвими. Протягом історії людства вони, як і інші утворення культури, розвивалися, здобували різноманітні форми на Сході і Заході, у різні історичні епохи. Але всіх них поєднувало те, що в центрі будь-якого релігійного світогляду коштує пошук вищих цінностей, щирого шляху життя, і те, що і ці цінності, і ведучий до них життєвий шлях переноситься в трансцендентну, потойбічну область, не в земну, а в «вічну» життя. Усі дела і вчинки людини і навіть його помислів оцінюються, схвалюються або порицаются по цьому вищ, абсолютному критерієві. Насамперед, слід зазначити, що втілені в міфах представлення тісно перепліталися з обрядами, служили предметом віри. У первісному суспільстві міфологія знаходилася в тісній взаємодії з релігією. Однак було б неправильним однозначно затверджувати, що вони були нероздільні. Міфологія існує окремо від релігії як самостійна, відносно незалежна форма суспільної свідомості. Але на самих ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле. Зі змістовної сторони, тобто з погляду світоглядних конструкцій, міфологія і релігія нероздільні. Не можна сказати, що одні міфи є «релігійними», а інші — «міфологічними». Однак релігія має свою специфіку. І ця специфіка полягає не в особливого типу світоглядних конструкціях (наприклад, таких, у яких переважає поділ світу на природному і надприродний) і не в особливому відношенні до цих світоглядних конструкцій (відношення віри). Поділ світу на два рівні властиво міфології на досить високій стадії розвитку, а відношення віри також невід'ємна частина міфологічної свідомості. Специфіка релігії обумовлюється тим, що основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на установлення визначених відносин з надприродним. І тому всякий міф стає релігійним у тій мері, у якій він включається в культову систему, виступає в якості її змістовної сторони. Світоглядні конструкції, включаючи в культову систему, здобувають характер віровчення. І це додає світоглядові особливий духовно-практичний характер. Світоглядні конструкції стають основою формальної регуляції і регламентації, упорядкування і збереження вдач, звичаїв, традицій. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, доброти, терпимості, жалю, милосердя, боргу, справедливості і т.д., додаючи їм особливу цінність, зв'язуючи їхню присутність зі священним, надприродним. Основна функція релігії полягає в тому, щоб допомогти людині переборювати історично мінливі, минущі, відносні аспекти його буття і підняти людини до чогось абсолютного, вічного. Виражаючи філософською мовою, релігія покликана «укоренити» людини в трансцендентне. У духовно-моральній сфері це виявляється в доданні нормам, цінностям і ідеалам характеру абсолютного, незмінного, що не залежить від кон'юнктури просторово-тимчасових координат людського буття, соціальних інститутів і т.д. Таким чином, релігія додає зміст і знання, а виходить, і стійкість людському буттю, допомагає йому переборювати життєві труднощі. Протягом всієї історії існування людства філософія складається як стійка форма суспільної свідомості, що розглядає світоглядні питання. Вона складає теоретичну основу світогляду, або його теоретичне ядро, навколо якого утворилося свого роду духовна хмара узагальнених повсякденних поглядів життєвої мудрості, що складає життєво важливий рівень світогляду. Співвідношення філософії і світогляду можна охарактеризувати і так: поняття «світогляд» ширше поняття «філософія». Філософія – це така форма суспільної й індивідуальної свідомості, що постійно теоретично улаштовується, має більший ступінь науковості, чим просте світогляд, скажемо, на життєвому рівні здорового глузду, що наличествуют у людини, часом навіть що не вміє ні писати ні читати. Філософія – світоглядна форма свідомості. Однак не усякий світогляд можна назвати філософським. У людини можуть бути досить зв'язкові, але фантастичні представлення про навколишній світ і про себе самому. Кожний, хто знаком з міфами Древньої Греції, знає, що протягом сотень і тисяч років люди жили як – би в особливому світі мрій і фантазій. Ці вірування і представлення грали в їхньому житті дуже важливу роль: вони були своєрідним вираженням і хоронителем історичної пам'яті. У масовій свідомості філософія нерідко представляється чим – те досить далеким від реального життя. Про філософів говорять як про людей «не від світу цього». Філософствування в такому розумінні – це велике, мрячне міркування, істинність якого не можна ні довести, ні спростувати. Подібному до думки, однак, суперечить той факт, що в культурному, цивілізованому суспільстві кожна мисляча людина, хоча б «трошки» – філософ, навіть якщо він і не підозрює про це. Філософська думки є думка про вічний. Але це не виходить, що сама філософія внеисторична. Як і всяке теоретичне знання, філософське знання розвивається, збагачується всі новим і новим змістом, новими відкриттями. При цьому зберігається наступність пізнаного. Однак філософський дух, філософська свідомість – це не тільки теорія, тим більше теорія відвернена, безпристрасно – умоглядна. Науково теоретичне знання складає лише одну сторону ідейного змісту філософії. Іншу, безумовно домінуючу, ведучу його сторону, утворить зовсім інший компонент свідомості – духовно-практичний. Саме він виражає смысложизненный, що ценностно-ориентирует, тобто світоглядний, тип філософської свідомості в цілому. Були часи, коли ніякої науки ніколи ще не існувало, але філософія знаходилася на найвищому рівні свого творчого розвитку. Відношення людини до світу – вічний предмет філософії. Разом з тим предмет філософії історично рухливий, конкретний, "Людське" вимір світу змінюється зі зміною сутнісних сил самої людини. Таємна мета філософії – вивести людини зі сфери щоденності, потягнути його вищими ідеалами, додати його життя щирий зміст, відкрити шлях до самих зроблених цінностей. Органічна сполука у філософії двох почав – науково-теоретичну і практично-духовного – визначає специфіку її як зовсім унікальної форми свідомості, що особливо помітно виявляє себе в її історії – у реальному процесі дослідження, розвитку ідейного змісту філософських навчань, що історично, у часі зв'язані між собою не випадковим, а необхідним образом. Усі вони – лише грані, моменти єдиного цілого. Також, як і в науці, і в інших сферах раціональності, у філософії нове знання не відкидає, а діалектичний «знімає», переборює свій колишній рівень, тобто включає його в себе як свій окремий випадок. В історії думки, підкреслював Гегель, ми спостерігаємо прогрес: постійне сходження від абстрактного знання до знання усе більш і більш конкретному. Послідовність філософських навчань – в основної і головному – така ж, як і послідовності в логічних визначеннях самої мети, тобто історія пізнання відповідає об'єктивній логіці пізнаваного предмета. У світогляді знаходить своє завершення цілісність духовності людини. Філософія як єдина цільний світогляд є справу не тільки кожного мислячої людини, але і всього людства, що, як окрема людина, ніколи не жило і не може жити одними лише чисто логічними судженнями, але здійснює своє духовне життя у всій барвистій повноті і цілісності її різноманітних моментів. Світогляд існує у виді системи ціннісних ориентаций, ідеалів, вірувань і переконань, а також способу життя людини і суспільства. Філософія є однієї з основних форм суспільної свідомості, системою найбільш загальних понять про світ і про місце людини в ньому. Виникнення філософії як світогляду відноситься до періоду розвитку і становлення рабовласницького суспільства в країнах Древнього Сходу, а класична форма філософського світогляду склалася в Древній Греції. Спочатку виник матеріалізм як різновид філософського світогляду, як наукова реакція на релігійну форму світогляду. Фалес першим у Древній Греції піднявся до розуміння матеріальної єдності світу і висловив прогресивну думку про перетворення єдиної по своїй сутності матерії з одного її стану в інше. У Фалеса були сподвижники, учні і продовжувачі його поглядів. На відміну від Фалеса, що считали матеріальною підставою всього сущого – воду, вони знаходили інші матеріальні підстави: Анаксимен – повітря, Геракліт – вогонь. Розробляючи основи наукового світогляду, Фалес вніс істотний вклад у підставу математики, фізики, астрономії. Головне ж у навчанні Фалеса як ученого, що затверджує нову, саме філософську епоху в розвитку світогляду, було навчання про людину як головному об'єкті будь-якої науки. У джерел формування наукового світогляду у філософії древніх стояв Пифагор. Пифагоризм був першим давньогрецьким філософським ідеалізмом як світоглядною реакцією на перший давньогрецький матеріалізм. Фалес і Пифагор були основоположниками первісних філософських мировоззрений, тому що «вода» Фалеса і «число» Пифагора були основою їхніх філософських світоглядних позицій. Подальший розвиток цих світоглядних напрямків зв'язано з іменами Демокрита і Платона. У навчаннях Демокрита і Платона світоглядні позиції будуються вже на принципово опосередкованій основі. Так, у Демокрита основою всіх основ мисляться «атоми» як дрібні й у принципі вже не діленої частки матеріального світу. У Платона теж були свої «атоми», тільки не матеріальні, а духовні, саме «ідеї». Вони теж принципово неподільні. Таким чином, світ «атомів» Демокрита і світ «ідей» Платона – це вже не «вода» Фалеса і не «число» Пифагора. Це щось бескачественное, з якого цілком закономірно утворяться саме якості, причому найрізноманітніші. Щось подібне пропонував у школі Фалеса один з його учнів Анаксимандр, висловивши думку, що в основі усього лежить якийсь «апейрон», невизначене стосовно кожного з можливих своїх станів і модифікацій матеріальна підстава. А це була вже серйозна «заявка» на те, що видимий світ не зводиться до своєї сутності, а містить у глибині цієї «видимості» якусь сутність. Звідси напрошується цілком визначений висновок: не можна приймати удаване за дійсне. Демокрит визнавав матеріальну і духовне, розробив так називану «теорію витікань», свого роду «зародкового» прообразу теорії відображення. Матеріальний світ, по Демокриту, - це рухаються в порожнечі атоми. Звідси Демокрит думав два види об'єктивної реальності – атоми і порожнечу. Платон же, як світоглядний антипод Демокрита, виходив з первинності світу ідей і вторинності світу матеріального. Що ж стосується процесів пізнання, то вони по Платону, здійснюються як «спогади» безсмертної душі, що вселилася в тіло людини в момент його народження. Великий грецький філософ Аристотель розумів, що протиставлення мировоззрений визначається протиставленням політичних цілей і інтересів. Звідси всі помисли Аристотеля як ученого були спрямовані на побудову усеосяжної філософії, що поєднує різні світоглядні підходи. Відродження античної культури в Італії зобов'язано головним чином інтенсивному розвиткові міського життя. Соціальна активність італійського міста стала різко контрастувати з феодально-сільським життям гнітючої більшості країн Європи. Головним центром гуманістичного руху епохи Відродження стала Флоренція, що означає «квітуча», яку можна назвати навіть столицею італійського Відродження. Тут народився і провів багато років провісник Відродження великий поет і мислитель Данте Алигьери (1265-1321). У своїй «Божественній комедії» Данте, з однієї сторони як би представляє енциклопедію християнського світогляду середньовіччя, а, з інший, - він виконує своєрідний гімн земній людині з його напруженим соціальним життям і власною психологією, тому що, по Данте, «із усіх проявів божественної мудрості людина – найбільше чудо». Справжнім родоначальником гуманістичного руху італійського відродження став поет і філософ Франческа Петрарка. Головним напрямком його поезії стала тема почуттєво пофарбованого відношення до земної краси жінки і природи. Так виникло і стала розвиватися ідея обожнювання людини, ідея його максимального зближення з богом на шляхах людської творчої діяльності, особливо на шляхах його поетичної творчості. Центральну роль у цьому новому світогляді стало грати насамперед поняття людської діяльності. Література: Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. – М., 1991. Шуртаков К.П. Світогляд і методи його формування. – Казань, 1989. Міфи народів світу. Енциклопедія. У 2 – томах, М., 1994. Спиркин А.Г. Філософія: Підручник. – М.: Гардарика, 1998. – 816 с. Несмеенов Е. Е. «Основи філософії в питаннях і відповідях», М., 1997. Кукушкина Е.И., Логунова Е.Б. Світогляд, поняття, практика. – М., 1989.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 404 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: