Реферат на тему ОСОБА - Філософія - Реферати - Каталог статей - Рефераты курсовые сочинения аудиокниги

Реферат на тему ОСОБА. Людське суспільство - багате різноманітністю індивідуальних людських істот, живих і активних діючих елементів історичного про-цесу. Як не велика сила суспільного, що розвивається, саме людина, справді жива людина - ось хто творить все те, чим володіє, і те все, за що бореться. Історія не є якась особлива особа, яка користується людиною як засобом для досягнення своєї мети. Історія не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету. Підвищений інтерес до людини як індивідуального явища, як особи - характерна прикме-та соціальної філософії. Суть людини як суб'єкта всіх видів діяльності проявляється завдяки взаємодії з іншими суб'єктами, а також з влас-ним середовищем проживання - суспільством і досліджується в систе-мі: людина - людина, людина - спільність людей, людина - суспільство, людина - світ. У соціальному бутті людина формується і набуває змісту проблема її свободи, автономії, відносної незалежності від сус-пільства і обумовленості будь-яких форм її діяльності. 1. Людина: індивід, індивідуальність, особа Відомий поет Стародавньої Греції Евріпід говорив, що в світі багато дивних див, та найдивніше з них - людина. Унікальне творіння природи, суспіль-ства і самої себе - ось що таке людина - найдивніше з дивних див -з її неповторністю, з багатоманітними біологічними рисами. З дав-ніх-давен філософи прагнуть розкрити суть людини, її світ, зміст, її життя. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. За-гально визнано, що людина - продукт біологічної еволюції. Виділен-ня людини з тваринного світу - настільки грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Адже мова йде про створення тако-го роду живих істот, усередині якого з певного моменту припиня-ється процес видоутворення і починається творча еволюція людства зовсім іншого типу. Та передісторія людства і досі залишається та-кою ж загадковою і таємничою, як і виникнення життя. І справа тут не просто в нестачі фактів. Справа ще в нових і нових відкриттях, іноді зовсім бентежних, парадоксальних, що хитають основи теорій, що недавно здавались чіткими і зрозумілими, переконливими. Не дивно, що сучасні наукові уявлення про становлення людини покояться в основному на гіпотезах. Більш-менш достовірними можна вважати лише загальні контури і тенденції процесу становлення людини. Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якіс-ні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: сві-домість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філосо-фи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподіб-ного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть ви-явити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стри-бок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню проблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що пе-ретворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одно-актною подією. З неминучістю має існувати тривалий період ста-новлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв'язані сторони одного за приро-дою процесу - антропосоціогенеза, що тривав майже 3-3,5 мільйо-нів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся «писана історія». У з'ясуванні загального змісту антропосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі станов-лення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більш механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза - ком-плексність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла пра-ця, потім суспільство, а ще пізніше — мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повно-цінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з фактора-ми соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визна-чальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в приро-ду (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявля-ється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності - праця — уже за походженням є колектив-ною, спільною діяльністю. Практично універсальність людини про-являється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і зна-ряддям її життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчувати себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил. І те особливе значення, яке людські індивіди одержу-ють усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в склад-ній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу ви-робництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти. Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід оз-начає неподільну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціаль-ний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характе-ристика людини, що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів. Відокремленість не становить її суттєву харак-теристику, бо відокремлена одна від одної і в такому розумінні індивідуальні всі об'єкти у Всесвіті. З допомогою поняття індивіда підкреслюється і те, що є спільним між окремою людиною і іншими людьми, і те, як повно у людині відображені родові якості. Але лю-дина не є тільки зв'язаною суспільством з іншими людьми, а має свою певну незалежність завдяки соціальній і духовній активності. Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, бі-ологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом, індивід виник в історії не ви-падково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, спожи-вання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші еле-менти нерівності, та приватна власність остаточно розколола ціліс-ність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї від-мінності від інших, насамперед, як суб'єкта приватної власності. Ін-дивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб'єкт сім'ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм владним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається в широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад,, буржуа XVIII ст. повністю ототожнює себе з усіма проявами грома-дянського суспільства) - до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід роз-вивав і зміцнював свою особливість - складової цілісної природи індивіда як окремої людини, сукупності своєрідних якостей і ознак позначається поняттям індивідуальності. Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього ін-дивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий не-долік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насам-перед, суспільно-розвинуту людину. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. По-няття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індиві-дуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної осо-бистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр струк-тури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я фор-муються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індиві-дуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища інди-віда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей. 2. Проблема особистості в сучасній філософії Історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми родової спільності і перетворюючи людину в самомету роз-витку. В такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колек-тивізму. Значно змістовніше інше поняття індивідуальність, що оз-начає унікальність і неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфі-кована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багато-манітність соціальних зв'язків і відносин. Суть особливої особи ста-новить не її борода, ні її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуаль-них особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуаль-ності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особ-ливості і властивості особи — це не одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Су-часний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи ха-рактерне твердження: я є, а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць». В XX ст. проблема генези походження осо-бистих відмінностей людини стає найакту-альнішою. Філософи, соціологи докладають зусиль, щоб знайти відповідь, пояснити: коли ж народжується осо-ба, що сприяє або перешкоджає становленню особи. Мабуть, для новонародженої дитини термін особа не можна вжити, хоча всі люди появляються на світ як індивіди, як індивідуальності. Народжуючись всі діти не тільки різні, але й унікальні, хоча уже наукою доведено, що можна одержати генетичні копії - двійників людини. Проблема осо-бистості стає фундаментальною не тільки в філософії, а й в психоло-гії, соціології. Антропоцентрична система поглядів стає настільки силь-ною, що природознавчі і гуманітарні знання і дослідження зосереджуються навколо проблем походження, природи і змісту людсько-го буття. Філософ Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інте-лект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до іс-тинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюди-на, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди ма-ють однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людс-тва. Людина сама може розірвати відчужені форми культури, мора-лі, соціальності, міркує Фрідріх Ніцше, потрібно лише розбудити її волю, фактором чого є мистецтво. Саме мистецтво стимулює всі почуття, піднімає самопочуття, жадобу до життя, підштовхує люди-ну до розірвання кайданів відчуження. Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов. її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, - перебуває у світі марно-ти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благо-родному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Саме тут Володимир Соловйов поєднує платонічну любов і категоричний моральний імператив Іммануїла Канта. Де ж і на яких засадах можливі такі шляхи реалізації свободи особи? На думку Іммануїла Канта, на засадах формування боголюдства під егідою християнства. Саме Христос є та особа, що засвідчує і гарантує перемогу добра в світі. Своєрідною релігієзацією проблеми особи позначена також твор-чість видатного французького вченого і філософа П'єра Тейяр де Шардена, який дістав блискучу філософську освіту. Жив у Китаї, працював в Парижі й Нью-Йорку, знав кілька мов, обізнаний з фун-даментальними надбаннями філософської культури людства. Люди-ну розглядав як запланований «зверху» наслідок еволюції Космосу, в якому, безумовно, живе й діє вище духовне начало, своєрідний духовний центр Універсуму - пункт Омега. Людина концентрує енер-гію космосу. В ній еволюція усвідомлює сама себе. Більш того, з виникненням людини еволюція універсуму розгортається як свідома діяльність людей. Перетворюючи матерію, людина включається в творчість еволюції й несе за неї відповідальність. На думку філосо-фа, в людському бутті еволюції виникають фундаментальні супереч-ності між безсмертям життя та смертністю конкретної людини. Всі соціальні інститути, окрім релігії, не можуть вирішити суперечність. Тільки релігія, єднаючи людей в одне ціле і наближаючи їх до розу-міння пункту Омега, спроможна забезпечити дальший розвиток ево-люції, єднання душ після завершення історії в Космічному Хресті. Історія людства - це шалений плин еволюції, де взаємопереплетені «град Божий» та «град Земний». Релігія має дати людям високу моральність, поєднати їх засадами гуманізму. З такою метою мисли-тель пропонує поєднати зусилля науки та релігії і вбачає панацею від всіх лих сучасності. Філософську концепцію особистості Хосе Ортега-і-Гассет почи-нає формулювати, виходячи з факту існування масового суспільства і масової культури. На думку філософа, саме масове суспільство і перетворює особу на знеособленого (усередненого) індивіда, сві-тосприйняття та поведінка якого повністю визначаються зовнішніми факторами. Людина масового суспільства одночасно є і «все», і «ні-що». Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та тех-нологія дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособ-леною істотою, людина творить не знаючи що. В ХХст. ці передумови надзвичайно сприятливі для тоталітарних режимів, звідки беруть ви-токи всі соціальні колізії. Загрозу масовізації суспільства й особи мо-же відвести духовна еліта, а засіб здобуття суспільної єдності та лік-відації відчуження філософ вбачає в культурних цінностях. Важливе місце в системі знань про особу займає теорія соціальних ролей Толкотта Парсонса. Спираючись на праці Макса Ве-бера, Еміля Дюркгейма, Вільфредо Парето, а також використовую-чи сучасні системи та кібернетичні символіко семіотичні уявлення, Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної ана-літичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кож-ній системі відносин виконує певну функцію чи роль (батька, керів-ника, товариша та ін.). Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм. Така теорія не позбавляє особистість її інди-відуальності: за сукупністю ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я. Теорія ролей вирішує суперечності між особистістю і суспільством, тому що людина існує як індивіду-альність і проявляє себе у сукупності тільки їй притаманних ролей, що створює суспільній системі необхідні стимули до розвитку. Певну роль у розумінні суті взаємозв'язків особистості і суспіль-ства має теорія соціальної мобільності і стратифікації, запропонова-на американським соціологом Питиримом Сорокіним. За теорією соціальної мобільності особистість водночас перебуває у кількох су-спільних системах: конгломератах (натовпі), верствах (фахівці, політи-ки) та інститутах (політичні партії, церква). У кожній спільності ста-новище особистості визначається кількома диспозиціями: бідний - за-можний, гарний фахівець - поганий фахівець. Якщо особистість завжди дбає про перехід у іншу, більш вищу для себе категорію, то для суспіль-ної системи, навпаки, характерним є зберігання себе у незмінному вигля-ді і запобігання прагненню людини. Постійний опір системи викликає соціальні конфлікти. Щоб запобігти виникнення проблем, соціальна система повинна мати певні засоби, що надають можливість особистос-ті піднятися до верхів соціальної спільності. Цю роль можуть викону-вати вигідні умови здобуття освіти, шлюбу та ін. Але у такій концепції менше звертається уваги на внутрішній світ людини. На Заході існують також прикладні теорії, що пояснюють і показують, як треба жити у суспільстві, щоб досягнути успіху і збе-регти свою індивідуальність (Дейл Карнегі, Ерік Берн та ін.). За кон-цепціями Я людини, її внутрішній світ є надзвичайно особистим, інтимним. У соціумі особистість повинна тільки функціонувати, ро-бити те, що потрібно, водночас не завдаючи шкоди собі як індивіду-альності. Суперечності існування людини у сучасному раціоналізо-ваному суспільстві знайшли відображення в творах соціолога Макса Вебера. У його теоріях показано, що людина у своєму житті виконує дві протилежні функції: як фахівець, людина є підлеглою системі, де працює, стає її гвинтиком і тим самим розчиняється в системі, комплексі. Але як особистість людина повинна запобігати впливу підкоряючих факторів соціуму. Тільки особистість з її системою не-раціональних і неформальних цінностей здатна стати силою, що об-межує уніфікацію, універсалізацію і бюрократизацію в житті сус-пільства. Вихід з такого становища Макс Вебер бачить тільки в посиленні відокремлення людини, її внутрішнього світу, що саме і здатне зберегти власну індивідуальність. Теорії, що містять усвідомлення суперечностей індивідуальності і соціуму, дуже поширені в сучасній філософії. В протилежність поняттю індивідуальність появились поняття масове суспільство, ма-сова культура, людина - маси. Відомі філософи Микола Бердяєв, Хосе Ортега-і-Гассет присвячують спеціальні праці проблемі люди-ни і маси. У них робиться висновок, що в сучасних умовах перева-жає людина маси, якій притаманні уніфіковані потреби, цінності, ідеали. Суспільство ж втрачає основне джерело розвитку - творчу особистість, прогрес суспільства - під загрозою. Впливовими і досі в сучасній антропології залишаються теорії фрейдизму і неофрей-дизму. Завдяки дослідженням Зігмунда Фрейда вдалося з'ясувати коріння внутрішніх і соціальних проблем людини, які закладаються ще в дитинстві і суттєво впливають на дальше життя особи. Зігмунд Фрейд запропонував структуру людини, яка складається з трьох ос-новних компонентів: Воно, Я, Над Я, дає розгорнуту характеристику безсвідомого, підсвідомого і свідомого в людині, а також розробив принципи і практичні методи психоаналізу, як засобу психотерапевтичної допомоги людині у вирішені її особистих і соціальних проблем. Цікавою і змістовною є концепція людини неофрейдиста Еріха Фромма. У своїй теорії Еріх Фромм виходить з тези про супереч-ності індивіда і соціуму. Людина жива соціобіологічна істота. Але дії людини визначаються не інстинктами, а здебільшого потребами і цін-ностями культурного світу. Еріх Фромм погоджується з класичним фрейдизмом у тому, що амбівалентні потяги людини до любові і агресії є глибинними мотивами поведінки індивіда, а їх джерело - бажання людини знайти себе, своє Я. Але суспільство, з його загаль-ними вимогами, зовсім не сприяє реалізації глибинних потреб лю-дини, а, навпаки, деформує їх. Для визначення ситуації Еріх Фромм активно використовує поняття соціального характеру як засобу, що зв'язує психіку людини і соціальну систему, вивчає основні тен-денції розвитку культури з її духовними і матеріальними цінностя-ми. За Еріхом Фроммом, суперечності між особистістю і соціумом долаються двома шляхами: вибір людиною тієї форми життя, що відповідає обставинам і особистостям індивідуальної психічної при-роди індивіда, другий - зміна того, що Еріх Фромм називає моду-сами людського існування, їх два - модус володіння і модус буття. Багато людей у сучасному світі вважають сенсом свого буття во-лодіння. Тільки тоді, коли соціум і окрема особистість дійдуть до усвідомлення того, що головне - це бути (по Фромму, любити, віддавати, утворювати), виникає можливість формування дійсно людського світу. Найвищою цінністю людини Еріх Фромм вва-жає здібність любити. Любов є критерієм буття і дає відповідь на проблему існування людини. В процесі оволодіння майстерністю любити приходить зміна характеру людини і як наслідок - пова-га до життя, почуття ідентичності, потреба і прихильність до сві-ту стають переважними, і людина здійснює перехід від володіння до дійсного буття. Ортодоксальний марксизм абсолютизував соціально-політичні фактори вирішення проблеми особи. Концепції перебільшили мо-рально-психологічні (фізіологічні, генетичні, загальнокультурні) фак-тори. В сучасних умовах треба покласти край абсолютизації теорій про людину і створити науку, що врахувала б й об'єднала надбання різнопланових підходів, одночасно виявивши їх історичну зумовле-ність і конкретно-наукову обмеженість. Цю функцію й виконує со-ціальна філософія, що відкидає терміни реакційність, містика, мракобісництво тощо, шанобливо підходить до будь-якого самостійного руху філософської думки, намагається проникнути в її суть, відки-дає кон'юнктурні нашарування, знаходить дотичні лінії для характе-ристики проблеми. Еволюція уявлень стосовно суті особистості в сучасній філософії пройшла складні етапи розвитку: від абсолютизації індивідуальнос-ті до виявлення її соціального значення і тих напрямків діяльності і буття, що найбільш відповідають суті людини як одночасно особистої і соціальної істоти. Сучасна філософія виходить з того, що проблема особистості - міждисциплінарна проблема: філософія лю-дини синтезує різні аспекти вивчення взаємодії особистості і су-спільства. Особистість - якість, притаманна людині, формується в про-цесі соціалізації. Людина приречена стати особистістю. Людина - це єдність соціального і індивідуального статусу людини. Всі люди унікальні і неповторні і разом з тим мають загальнолюдські характерис-тики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, мета кожної людини врахувати неможли-во. Одна людина висока, інша - низька; одна - кучерява, інша -сива. Одна - темпераментна, інша - флегматична. Всі ці ознаки характерні для кожної людини і не можна ними нехтувати. Разом з тим у багатьох людей є багато соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Саме воно й постає як основа типізації особистості, розгляд якої дає змогу проникнути ще в один канал дивовижної єдності суспільства. Одна з перших типізацій особистості здійснена на основі тотож-ності характеру, темпераменту людей, її джерела - в творах з меди-цини, що належать Гіппократу. Пізніше ці ж ідеї розвивав німець-кий філософ Іммануїл Кант, які поділяв і науково обґрунтовував Іван Павлов. В сучасних умовах типізацію особистості на основі особ-ливостей психічної діяльності людей (темпу, швидкості, ритму, ін-тенсивності психічних процесів) обстоював відомий психолог Борис Теплов. За параметрами психіки прийнято виділяти чотири головні типи особистості: сангвінічний - висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки, емоційна вразливість і вираз-ність, мобільність тощо; холеричний - надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, яскравий вираз емоційних переживань, пев-на неврівноваженість, нестриманість, запальність; меланхолічний - стриманість та приглушеність моторики, значна емоційна реактив-ність, глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх виразі; флегматичний - низький рівень активності поведінки й стри-маність, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів і настрою. На сучасному рівні розвитку науки, особливо психології, неможливо провести більш-менш визначені межі основних типів нервової системи. Тому більш поширеною є типіза-ція особистості за такими ж ознаками на інтровертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ). Цікаву типізацію особистостей запропонував у 70-х роках психо-лог Борис Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяль-ності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, вче-ний виділив такі типи особистості: альтруїсти (одержують задоволення від допомоги іншим); практичний тип (максимум задо-волення від продуктивно-корисної праці); гностичний тип (задово-лення в пізнанні, науці, спостереженні). Приблизно таку саму ти-пізацію особистості пропонує психолог Євген Шаров. Досліджуючи особливості життя та навчання студентів, він виділив такі типи осо-бистості: гедоніст - головний принцип життя - отримання задово-лення; діловий тип; інтелектуал. Філософія враховує типи особи, проте, не зупиняється на жодній з них чи їх сукупності, формує свій власний підхід, що ґрунтується на таких критеріальних основах, як ставлення людини до власності та влади, місце та роль людини в системі соціальних, насамперед матеріальних відносин, діяльна участь у громадському житті сус-пільства тощо. За такими критеріями особа постає як представник тієї чи іншої соціальної спільності й, насамперед, як повноважний представник суспільного класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетар - це своєрідні соціальні типи осо-би, уособлюють всі характерні ознаки класу, поділяють його істо-ричну долю, живуть і виражають його потреби, страждання, надії. Індивід з молоком матері засвоює національну самосвідомість, пси-хологію, характер. Все це реалізується в соціальних діях, що є яс-кравим свідченням величі або падіння особи за тих чи інших соці-ально-історичних умов. Звичайно, навіть у межах класу особи не досягають повної то-тожності, відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямо-ваністю діяльності, її соціально-значущими здобутками чи втрата-ми. Об'єктивна належність особи до того чи іншого типу може бути порушена суб'єктивно. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особи з одного соціального типу до іншого. Людина - це не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності, народжується й живе в історично сформова-ному середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою, до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об'єктивних обставин її існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути вірним, невірним або суперечливим. Дії особи мають також різний ступінь адекватності щодо об'єктивного плину історичної необхід-ності. Це позначається на суспільному визнанні особи. 1 хоч безпо-милкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовле-ний характер, філософія поділяє особи різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту тощо на три від-носно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну особу. Усі ти-ни особи живуть і діють у певному історичному середовищі, їх твор-чість має соціальне (й природно) детермінований характер, зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинни-ками. Творчість спрямована на створення якісно нових матеріаль-них і духовних цінностей, які мають суспільне значення, творчість не може реалізуватися поза свободою волі всіх дійових осіб історич-ного акту. Без свободи не може бути прориву у невідоме відкриття нового в пізнанні, творення оригінального на практиці. 3. Поняття і структура свободи Свобода - самовизначення духа, свобода во-лі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: во-льового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у віт-чизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій сво-боди Спінози, Гольбаха, Фейєрбаха, Маркса. Свобода людини пода-валася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і при-родного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути най-більш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяєва. Концепція свободи особи Іммануїла Канта і досі в філософії має велике теоретичне і гуманістичне значення, впливає суттєво на даль-ший пошук напрямку. Іммануїл Кант майже першим в історії філо-софії обгрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріаль-ного. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна і моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу люди-ни. Іммануїл Кант розводить свободу і необхідність як суті різних рівнів буття, зараховує зовнішню необхідність тільки до світу явищ, а свободу людини - до речей самих по собі, і тим самим визнає два види причинності: зовнішню і вільну. Дійсно, свобода людини нале-жить до складу речей у собі, з усіма притаманними їм філософськи-ми характеристиками. Свобода має різні поняття належного, що є фак-тором, що зв'язує причинність різних рівнів. Іммануїл Кант так пояснює зв'язок: належне, що ніколи ще не відбувалося зовні, може визначати діяльність людини і бути причиною її вчинків. Проявля-ється взаємообумовленість двох світів, а не тільки їх розбіжність. Своєрідне поле діяльності свободи - це моральність людини. У мо-ральності людини Іммануїл Кант бачить ту суттєву якість, що від-різняє і підносить особистість. Важливо, що філософ не моралізує і не вчить правилам моральності, а, навпаки, формулює принцип автономії моралі: все, що робить людина, повинно виходити, насам-перед, від її власних волі і розуму. Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, май-бутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізні-ше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна істо-та. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підви-щення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам. Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди віль-на. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина - вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки бла-гом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу, робить висновок Сартр. «Буття в сво-боді» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі - смерть. Філософія свободи Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсо-лютна свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і вод-ночас руйнує їх. Тому смерть - єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому - в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає. Все в нашому житті пов'язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі, її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об'єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій країні, в той, а не в іншій час тощо? Хіба можна змінити ці обставини свідоміс-тю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмеже-ний. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, кинути дітей. Але чи залишається тоді людина людиною? Видатний філософ Микола Бердяєв є відомим теоретиком свобо-ди людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різнома-нітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяєва має концептуаль-ний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людини полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутверджен-ня. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивіду-альному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяєв, є первісним, визначальним. Зов-нішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має лю-дина, складає зміст творчості. Творчість - найважливіша характе-ристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяєва безпосередньо зв'язана з суттю людини: основна якість духа особис-тості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і твор-ча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обу-мовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердя-єв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунту-вань і доказів. Свобода особи в Миколи Бердяєва протиставляється світу необ-хідності, що підкоряє людину. Філософ негативно характеризує не тільки необхідність, а будь-яку форму визначення взагалі. Усі фор-ми визначення вважаються видами рабства людини. Проблема супе-речностей рабства і свободи набуває змісту вічної боротьби світу духовного, де панує свобода і творчість, і світу зовнішнього, об'єктивірованого, підкорюваного. Філософ виділяє різні рівні свободи людини: формальний, близький до свавілля; матеріальний і вищий, духовно досконалий рівень свободи. У формальній свободі воля вза-галі не має предмета свого вибору. В матеріальній свободі такий предмет є. Але це ще замало мати предмет своїх прагнень: такий предмет може бути зовнішнім чи випадковим, і не відбивати суть самої особи. Досконалий, зрілий рівень свободи припускає зростан-ня і підіймання внутрішньої людини, її органічне об'єднання з ін-шими людьми і космосом. Зміст теорії свободи Миколи Бердяєва полягає в усвідомленні того, що свобода людини є динамічний, що розгортається протягом життя, процес. В структуру свободи особи входить як не-обхідний компонент внутрішня свобода лю-дини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важли-вим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно віль-ний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Сво-бода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне праг-нення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і сво-боди особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхід-ністю її збереження у власній особистості та індивідуальності. У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться та-кий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовніш-ній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провес-ти вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна по-зиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тіль-ки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутріш-ню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Як-що мотив один, то нема і самого моменту вибору. В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постій-но оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), та-кож прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емо-ційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні йо-го, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найваж-ливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати від-повідний мотив, що йде від її власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумов-люється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва харак-теристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама виз-начає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи. 4. Історична необхідність і свобода особи З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи її особистісне становлення. Спочатку через сім'ю, шко-лу, потім через всю сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний позитивний зміст: саме в суспільстві ли-ше й можливе становлення людини як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови дальшого розвитку особи. Але з ін-шого боку, особистість за своєю суттю є вільною, творчою індивіду-альністю, яка прагне до самореалізації. Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед, захищає інтереси ціло-го, тобто особи, прагне визначально впливати, підпорядковуючи осо-бистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в чому супе речливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно виді-лити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу, тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін., реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе. Соціальні норми для особи та її сво-боди - вагомі об'єктивні фактори, з одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми не відповідають її власним цінностям. Це зв'язано, насамперед, з тим, що суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі), належить фун-кція контроля і підкріплення соціальних норм. Соціальні норми - це правила, вимоги суспільства до особи, в яких визначені об'єми, характер, а також кордони можливого і припусти-мого в її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і засоби соціального контролю з боку суспільства. В склад-ній структурі соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в со-ціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає осо-бистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціаль-них нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов'язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, інди-відуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення моти-вів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-норма-тивного, вже закладеш передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма нака-зує особі вимоги обов'язкового виконання. Так відбувається корегу-вання мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насам-перед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеоло-гічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже, не зали-шають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору, орі-єнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим став-ленням до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, ак-центи в змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну суть. Та проблема взаємовідносин суспіль-ного і особистого набагато складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального (державного), соціальної групи, з присут-німи їм уявленнями про належне, справедливе, обов'язково орієнто-ване, насамперед, на внутрішньоособистісне проникнення. Прийня-тий внутрішньо особистісно обов'язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми, переживається людиною як своє власне пе-реконання. Це трапляється, коли мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля, ототожнюються з власною суттю осо-би, з її індивідуальним Я. Це відбувається в декілька етапів. Спочат-ку під впливом широко розповсюджених цінностей, що пропагують-ся як загальнозначні і незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи поступово і ніби непомітно склада-ється визначена для суспільства система настанов, тобто формуєть-ся стан схильності до сприйняття світу і людини. Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мо-тивами вчинків. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі адаптації до конкретного соціального сере-довища у особі складаються стійкі внутрішньоособистісні мораль-но-психологічні структури, що служать масштабом та критерієм оцін-ки соціальної реальності. Отже, в процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, осо-бистість пристосовується до анонімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілю-зія свободи. Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої особистості. Такі явища активно вивчаються соці-альною філософією, психологією. Для їх позначення існують понят-тя: модальна людина, соціальний характер. Будь-яка соціально-полі-тична система, а не тільки тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм впливом формуванню певного типу особи з певними настановами, стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини, де показується, що, прис-тосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті якості ха-рактеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як їй доводиться діяти. Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя - істота суспільна, і в такому значенні -частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчас-тіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Од-нак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивіду-альне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкульту-рою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціаль-ного для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспіль-ства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особис-тістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в кон-кретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно само-визначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності. Центральним завданням соціальної філосо-фії в галузі вивчення людини є теоретичне обґрунтування перспектив розвитку особи в історії. Яке майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соці-альному, культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що чекають філософського обґрунтування. Є всі під-стави для висновку про те, що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної пробле-матики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим - сумнів, нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку паліт-ру майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична. І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в художньому творі, свою практичну життєді-яльність людство базує не лише на художніх засадах і не може звес-ти до них перспективи свого майбуття. Отже, майбутнього особи не знає ніхто. А може й не треба його знати? У древніх міфах йдеться про те, як боги карали людину тим, що повідомляли їй її майбутнє. Зрадник Торрес з повісті «Серця трьох» Джека Лондона також відсахнувся від Дзеркала Світу, поба-чивши обставини своєї загибелі. Георг Гегель називає знання май-бутнього до відчаю нудотною справою. То чому ж тоді кожен з та-кою зацікавленістю протягує руку ворожці, вдивляється в зодіакальні знаки, кидає карти, вдивляється в зоряне небо? Очевидно, така при-рода людини, що не тільки живе повсякденнім, а й готується для життя в майбутньому, переживає майбутнє буття як реальне. Релі-гія абсолютизувала цей момент і перенесла майбутнє на небо. Жан Поль Сартр залишив його на землі, але теж не уник абсолютизації. Соціальна філософія розглядає майбутнє людини як суттєвий, але не самовизначальний складовий елемент її реального історичного й су-часного життя. Майбутнє вплетене в історію, поряд з людьми, і ра-зом з тим міститься ще десь там, куди людству належить дійти. Ось чому перспективу особи соціальна філософія шукає в історич-них закономірностях розвитку людства, в бутті цивілізації, ніби про-довжує в перспективу ті фундаментальні лінії, що визначаються за-гальноцивілізаційними засадами існування та розвитку суспільства. Це - єдність людини й природи, висока свідомість та цілеспрямова-на діяльність, соціальне злагоджене колективне співжиття, побудо-ване на засадах раціонального вирішення, насамперед, проблем влас-ності й влади та безмасштабний розвиток індивідуальності. Дороговказами, що визначають цивілізаційний розвиток особистості в перспективі, є мудрість - діяльність - культура - свобода. Ма-буть, можливі й інші віхи перспективного розвитку особи. Проте на запитання, чи є перспективи розвитку цивілізаційними, має відпо-вісти майбутнє. Розповідають, що якось мандрівник зустрів на шля-ху групу людей, які наполегливо виглядали щось на обрії. «Чого чекаєте, люди добрі?», - запитав мандрівник. «Кажуть, - відповіли люди, - що десь тут має пройти Свобода. Так чекаємо саме на неї». «Дурненькі, - спокійним голосом сказав мандрівник. - Ніколи не зустрінете Свободи, якщо не підете назустріч їй». ЛІТЕРАТУРА Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.— К-, 1996. Бердяев Н. А. Самопознагше.— М., . Бердяев Н. А. Философия свободиого духа.— М., . Бубер М. Я й ТьІ.- М., 1993. Ильенков 9. В. Что же такое личпость? // Философия й культура.— М., 1988. Кант Й. ОсновьІ метафизики иравствешюсти // Кант Й. Соч. в 6 т., т. 4, ч. 2.- М., 1965. Кон Й. С. В поисках себя.— М., 1984. Франкл В. Человек в поисках смнсла.— М., 1990. Фромм 9. Бегство от свободи.— М., 1990.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 678 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: