Реферат на тему Основні напрямки філософії XX століття - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Основні напрямки філософії XX століття. ЗМІСТ ВСТУП 3 КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРІОСОФСЬКІ НАПРЯМИ У ФІЛОСОФІЇ XX СТОЛІТТЯ 4 2. РЕЛЕГІЙНА ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ 10 3.ПРОВЕДНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ 14 ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну істо-рію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася та-кою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. В цілому філософія XX ст. знаходилася під великим впливом постмодернізму. Якщо постструктурализм у своїх вихідних формах практично обмежувався щодо вузькою сферою філософсько-літературних інтересів, то постмодернізм відразу став претендувати як на вираження загальної теорії сучасного мистецтва взагалі, таки особливої постмодерністської чутливості - специфічного постмодерністського менталітету. У результаті постмодернізм осмислюватися як вираження "духу часу" у всіх сферах людської діяльності: мистецтві, соціології, філософії, науці, економіці, політику і т.п. Для подібного розширення потрібні були і переоцінка деяких вихідних постулатів постструктуралізма, і залучення більш широкого філософських і "демонстраційного" матеріалу. Як поспішає запевнити жагучий прихильник постмодернізму Вольфганг Вельш, "конгруенція постмодерністських феноменів у літературі, архітектурі, як у різних видах мистецтва взагалі, так і в суспільних феноменах від економіки аж до політики і поверх того в наукових теоріях і філософських рефлексіях просто очевидна" \| 1,563\| Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX столітті. Філософія XX ст. замислювалася над тими течіями, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну істо-рію та соціальні проблеми. На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880-1936) "Закат Європи", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні вся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії . Концепція культури та історії О.Шпенглера полягає у тому, що історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур і кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, ба-зується на дусі певного народу, який її творить усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний "профеномен", тобто перше формоутворення "профеномен", якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури. Кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку) В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури з її так званим "аполонівським духом", тобто з її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух" - дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенгле-ра, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Євро-пу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вий-дуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною. Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілі-зацій / 9.34/ Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною сус-пільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентру-ються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія поста-ють взаємопов'язаними явищами / 9,56/ Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснуван-ня (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування. Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові яви-ща, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії. Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні кон-цепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з яки-ми хід суспільної історії визначається розвитком науки, техн-іки та технології, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитив-ними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм - влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою). Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому відіграє позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні й її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка - дво-сторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запу-стили у широке використання поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічно-го прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досяг-нутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя /9,76/. Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму по-стає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив концепцію так зва-ної "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої було виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для ос-таннього є характерними: - нові відносини із природою, оскільки через зап-ровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людсь-ка діяльність вже не буде руйнувати природу; - перетворення інформац-ійних процесів у найперший засіб людської діяльності; - реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін / 10, 56/ Представники технофобії (Д. Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок еколо-гічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх дум-ку, кожний крок вперед у розвитку техніки приводить до появи нових, знач-но складніших проблем, що, врешті, і знищать людство. Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідо-мих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем. Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють "інтегральну культурну надсистему", яка може проходи-ти історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зу-мовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не ціннос-тями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона прирече-на на розпад, проте може постати як переддень великої ідеапоцінної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації. Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія ру-хається від - епохи панування інстинктів до - епохи пануван-ня розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяль-ності. До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. мож-на також віднести різноманітні варіанти філософського струк-туралізму, засновником і визнаним класиком якого є французь-кий культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 р.). Структуралісти вважали, що в основі всіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури. Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологіч-ної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості струк-турні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем, К.Леві-Стросс при-йшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медитації: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та кон-трастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосеред-кувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прий-нятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні - до сівби та жнив і т. ін. Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення. Один з найбільш відомих послідовників класика структура-лізму М. Фуко (1926 -1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих струк-турних ментальних утворень, які найбільше впливають на сто-сунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській куль-турі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації. Інший представник структуралізму - Ф.Бродель (1902 -1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивчен-ню структур повсякденної людської поведінки на матеріалі роз-витку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де проде-монстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про час, про суть економічного обміну, про -справедливий роз-поділ праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соц-іальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни в європейських уявленнях про смерть. Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представ-ником постструктуралізму, запропонував концепцію деконструкцїї сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найпер-ших складових; наступне складання із подібних складових цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти всю конструкцію більш прозо-ро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, по-стають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосе-редковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньо-китайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філо-софа та культуролога М.М.Бахтіна, якого також можна вважа-ти одним із оригінальних представників структуралізму / 12, 47/. Структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтво-знавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовува-лись і представниками інших філософських течій. Релігійна філософія XX ст. У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і тех-нологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протисто-яння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеї-стичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над мож-ливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що на-ука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському став-ленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий про-грес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематични-ми постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес до-зволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумі-лим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'яз-ку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне ба-чення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття. Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософсь-ка концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською док-триною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим. Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882 -1973), Е.Жільсон (1884 -1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпре-туват XX ст. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності. Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св.Гомою, наголошували на необхід-ності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), П.Тілліх (1886-1965), Р.Бультман (1884-1976). Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабия-кий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези вип-ливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання всіх релігій світу. /1, 56/. Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних те-зах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаю-чи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займа-ються осередки "Товариства Реріха". Російська релігійна філософія (або філософія російського ре-лігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду. Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виво-дила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі пер-винної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соц-іального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін. Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божествен-ної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправ-лена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філо-софії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багато-манітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її про-блематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернен-ня до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. почи-нала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізич-них роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову стали актуальними. Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки. Кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи -- протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інте-рес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язува-ли філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестан-тську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії таїн. У цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та обсолю-тів отримала назву неоконсерватизму. З іншого боку, розпочинаючи із кін-ця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із заклика-ми покінчити із раціональністю, логі-кою, усякими нормуваннями інтелек-туальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена традиції розпочалася з так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли сту-дентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, "тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.А.Леві, А.Глюксман, Ж.М.Бену, А.К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві люди-на все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи су-мою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індус-тріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішньо-го збіднення людини. Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, що попередня філософська традиція при-вела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запану-вав в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю по-вернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом сер-ця та щирого почуття. Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усілякої філософії майбутнього". Ці ідеї і справді увійшли у міркування так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філо-софський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філосо-фією. Тому ґрунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ куль-тури, а не якихось первинних, до- або позалюдських реалій. Філософству-вати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософсь-кої герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. Основними представниками постмодерну кінця XX ст. вва-жають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарського філософа Слотердайка, американця Р. Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не виз-нати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше", аби - інше, скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовува-ти біблійну символіку творення світу). Для представників по-стмодерну принципово важливого значення набувають не ре-зультати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з од-ного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку. У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збага-ченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрі-шньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою. У XXI ст. філософія також залишиться надзвичайно стро-катою та різноманітною, здатною надавати нового дихан-ня усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, які запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, ета-лонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто згадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м. Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема - середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуже-них форм сущого, про її принципову безпорадність у зустр-ічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія по-винна бути такою ж багатою на прояви, як людське жит-тя, та, проте, повинна йти, може, на півкроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіля-ким викликам долі та обставинам життя. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людсь-кого буття. Але центральними серед них є проблеми осмис-лення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад її буття та її можливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погоди-тися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життє-вих питань), однак безсумнівним є факт активного твор-чого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи. Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодерн, який постає проти будь-яких обмежень філо-софського інтелектуального експерименту. Проте, вход-ження філософії у XXI ст. супроводжується також і пев-ним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання у болючі проблеми людського самовиз-начення. ВИСНОВКИ 1. Філософія XX ст. має своє власне обличчя, яке можна прояснити низкою її особливостей, таких, як її надзвичайна строкатість, переплетіння в ній різних напрямів та традицій, наближення до повсякденних реалій людського життя, переважна некласичність. 2. Потужними постали у XX ст. напрями сцієнтистського спрямування, тобто такі, які вбачали своє основне завдання у співпраці із наукою, в запровадженні таких методологічних принципів, які б значно підвищу-вали ефективність та достовірність науки. 3. Напрями антропологічного спрямування постали у філософії XX ст. над-звичайно різноманітними і різноплановими; це пояснюється особливим місцем проблеми людини у мисленні XX ст.; тут впливовими були: а) екзистенціалізм, що намагався поставити в основу філософії внутрішнє відчуття людиною свого життя; б) філософська антропологія, яка вва-жала за необхідне досліджувати людину всебічно; в) персоналізм, який виводив на перший план в людині її здатність бути особистістю; г) фрей-дизм та неофрейдизм, які переконливо засвідчили вагомий вплив несвідо-мого на свідомість та поведінку людини. 4. Значне ускладнення соціальних процесів викликало появу напрямів куль-турологічного та історіософського спрямувань, які часто переплітали-ся між собою; філософія XX ст. виробила цілу низку дуже важливих та авторитетних концепцій культури, історії людства, підвалин людсько-го сприйняття та структурування дійсності. 5. Вагоме місце належало у духовному житті XX ст. релігійній філософії, яка, певною мірою ніби отримавши "друге дихання", продовжувала роз-глядати людину у невід'ємних зв'язках із Богом, Абсолютом та наполя-гати на її особливому всекосмічному призначенні. 6. На зламі тисячоліть філософія постала змужнілою, досвідченою, здат-ною бути толерантною та різноманітною; хоча в ній набули певного розповсюдження новітні модернові течії, вона не втратила інтересу до абсолютів, ідеалів, вічних людських цінностей. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ Антология мировой философии в 4-х т., Т.1.-М.:Мысль, 1996.?507 с. Белл. Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. Перевод с английского.? М.: Academia, 1999.? 956 с. Бессонов Б.Н. Гуманизм и технократизм как типы духовной ориентации/ Философские науки.?1988.? №1.?С. 34-38. Браун Л.Р. Мировой порядок XX век: последние 10 лет / Сб. статей из ежегодника State of World. ? М., 1992.?С. 40?45 с. Киселев Н.Н. Культура и мировоззрение // Философская и социологическая мысль.? 1996.? №1-2.?С.30-48. Киселев Н.Н. Философия экологии и мировоззренческие сдвиги современности (по материалам II Всеукраинского философского конгресса)// Философские исследования.?1996.?№1-2.?С.30-48 Тейяр де Шарден. Феномен человека. М.: Наука.? 1987.?239 с. Тиберген Я. Пересмотр международного порядка // Философская и социологическая мысль.? 1996.? №1.?С 350-351. Тойнби А.Д. Цивилизация перед судом истории: Сборник: Пер с англ.: ? М: Айрис-пресс.?2003.?590 с. Тоффлер О. Будущее труда // Новая технократическая волна на Западе.-М., 1986 Швейцер А. Из моей жизни и мыслей. Автобиография // Упадок и возрождение культуры.? М.,1993.?478 с. Швейцер А. Культура и этика // Упадок и возрождение культуры.-М.,1993.? 477 с. Шпенглер О. Закат Европы: очерки морфологии мировой истории: М.: Мысль.?1998.? 606 с.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 1228 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: