Реферат на тему Неопозитивізм - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Неопозитивізм. Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія своїм джерелом має класичний пози-тивізм XX ст., і в наш час представлена нео-позитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопо-зитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них. 1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891—1953), А.Айєр (1910—1989) та ін. Незважаючи на де-які розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з по-зицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням "чуттє-во-даного" і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до "чуттєво-даного". На основі цих ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив мо-дель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші ре-чення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавле-них смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішу-вані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекват-них уявлень про науку, розвиток філософії науки. 2. Львівська-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філо-софії, представлена такими мислителями, як К.Аидукевич (1890—1963), Я.Лукасєвич (1878—1956), А.Тарський (1902—1984), Т.Котарбиньський (1886—1981) та ш. Для цієї школи характерне різко негативне ставлен-ня до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і науко-вих досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розроб-ка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номі-налізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки. 3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873— 1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900—1976), П.Стросона (нар 1919), Д.Остіна (1911—1960), М.Дамміта (нар. 1925) та ш. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єк-том аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішу-ються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представ-ників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мов-них виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику. 4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та. С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від кла-сичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-нау-кового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можли-востей його вираження у мові. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської куль-тури, слід виділити його основні риси: 1) за зразок для методологіч-них побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; 2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; 4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежу-вання наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характе-ристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виді-лення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур, 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства; 5) дослідження науки як феномена НТР; 6) проблема синтезу різноманіт-них наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії науки. У 1960—1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902—1994) скла-лась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позити-візму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), Лакатос (1922—1974), С.Тулмін (нар. 1922), У.Селларс (нар. 1912), Д.Агассі (нар. 1927), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ш. Слід виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієн-тації на символічну логіку і звернення до історії науки; 2) поступовий відхід від демаркаціонізму; 3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); 4) суттєва зміна проб-лематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: прав-доподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціолога знан-ня. Зупинимось на деяких із них. Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії. Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпірично-го матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі на-слідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифі-кації і спростовувати, якщо з'являються нові факти; по-четверте, супе-речлива теорія має відкидатись як ненаукова. Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослід-ницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони скла-дають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька про-грама, за Лакатосом, складається з ядра (сукупність наукових припу-щень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях); захисного поясу (до-поміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації); позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивно-му розвитку). Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (К.Поппер, П.Фейєрабенд, Д.Агассі та ін). Ця течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте вона все ж не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20—30-п роки — формування методологічної доктрини К-Поппера; 40—50-гі роки — поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60—70-ті роки — онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією; 70—80-ті роки — ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомо-гою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін. Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та інструменталізм — наукові теорії і закони не мають описових харак-теристик. В критичному раціоналізмі виражене прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розме-жувати їх. Він виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критич-ний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії, утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого. Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раці-ональності був "методологічний анархізм " американського філософа П. Фейєрабенда. Основна ідея його вчення полягає в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні часи. Фейєрабенд заперечує можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розви-ток знання передбачає відмову від старих методів. Він робить висновок, що раціональність є продуктом історії. Фейєрабенд відстоює також по-зицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівно-правних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку особис-тості. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки XX ст. У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар.1908),Ж.Лакан(1901-1981),М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структураліст-ська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність зна-кових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономір-ності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним. Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвіс-тичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіж-ності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетво-рення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структу-ри; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаю-чись від й розвитку. Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгві-стики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс фор-мулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ. Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного струк-туралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом. Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі ос-новні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є мо-делювання структури. Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати пост-структуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму. Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції Головними його представниками є: Ж. Дерріда (нар. 1930), Ж.Дельоз (нар. 1926), Ж.Бодрійяр (нар 1929), Х.Блум(нар 1930), Ж.-Ф.Ліотар (нар 1924) та ін. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спіль-ної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вче-них. Сьогодні найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літерату-рознавцем Франції є Ж.Дерріда та його вчення про деконструктивізм Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти — філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьо-му, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літерату-рою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались про-відними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'єк-тами критичного аналізу в нього стають тексти західноєвропейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, що включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвали-ни. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єк-тивності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку, є догматизм У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З.Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда — це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльність свідомого, виклика-ючи в ній своєю грою сум'яття і безладдя. Концепція Ж.Дерріда була зустрінута неоднозначне у філософсько-му і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість. Неоднозначне сприймається також концепція французького філо-софа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розробив теорію історичного роз-витку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці XX ст. Цікавою ви-дається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, і слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються ди-куни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жін-ки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є "іншим" у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (про-мислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначе-ності і коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи. У системі розгляду постструктуралізму слід також виокремити "філософію становлення" Ж. Дельоза, "теорію поезії" американського дослідника Х.Блума. В цілому постструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії. І, нарешті, ще одна філософська течія, яку слід розглянути у зв'язку з проблемою знання, мови, розуміння — це герменевтика. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корін-ням своїм сягає сивої давнини. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філо-софії, основними представниками якої є Г.-Г.Гадамер (нар. 1900), К.Аппель (нар.1922), П.Рікьор (нар. 1913) та ін. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення. Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму по-роджує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосе-редньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня фено-менологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики Такий поворот до герменевтичноі феноменології мав вирішальне зна-чення для становлення герменевтики як філософської дотритни. Основ-ним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтоло-гію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідо-мості як самодостатньої і безпередумовної; 3) принцип рефлексії обме-жується принципом інтерпретації. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтоло-гічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герме-невтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмислен-ням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філо-софією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то фран-цузький філософ П.Рікьор — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первин-ним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприй-няти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, об-меженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретації. Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функ-цію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політич-на Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевти-ку, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комуні-кації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведін-ки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середо-вище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної фі-лософії. Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську кон-цепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: 1) відтворюється ідея цілісності куль-тури, філософії, суспільства тощо; 2) дається метод аналізу культур-них явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей. Людство як цілісність, включаючи й найбільш розвинуті, благопо-лучні країни, сьогодні зіткнулось із проблемами і конфліктами, прий-нятне для усіх вирішення яких поки що ніхто неспроможний запропо-нувати, — це доля технологічної цивілізації, драма сучасного гуманіз-му, взаємовідношення суспільства і природи, екологічні проблеми та ін. І не випадково, що саме в XX ст. з'являються нові філософські течії, які намагаються теоретично (а іноді й практично) вирішити деякі з цих проблем. Це насамперед філософи глобальних проблем (А-Печчеі, А-Кінг, Л.Браун, Д.Форрестер та ін.). Основною проблемою, яку висунула і намагається вирішити ця течія, є пошук шляхів об'єднання, щоб світ як сукупність глобальних зв'язків трансформувався у світ як єдине ціле. Філософія глобальних проблем апелює до становлення глобальної свідомості як вирішального суб'єктивного фактора майбутнього світо-вого розвитку. Глобальна свідомість має здійснити перехід від націо-нальних амбіцій і геополітичних домагань до цінностей транснаціо-нальних і гуманістичних. Філософія техніки (Х.Шельскі, Ф.Рапп, Г.Рополь, Ж.Еллюль та ін.) — напрямок філософсько-методологічних і світоглядних досліджень феномена техніки в сучасному світі, що поширився в Європі, Північній Америці та в Японії. Філософія сьогодні прагне активно обговорювати і осмислювати клю-чові проблеми розвитку цивілізації, зростає значимість і зацікавленість щодо соціальної філософії, політичної філософії, філософії культури. Сучасна філософія, відображаючи складний, динамічний, супереч-ливий, але єдиний світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, су-спільного і індивідуального, загального і особливого у суспільному розвитку.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 622 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: