Реферат на тему Лудологічний принцип в філософській антропології канта - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Лудологічний принцип в філософській антропології канта. Дослідження ігрового феномену в філософії традиційно було пов’язане з намаганням зрозуміти та пояснити сутність людини, особливі стани її душі, певні моделі світосприйняття, а також мотивації вчинків та форми самоусвідомлення. Невипадково гра займає досить помітне місце також і в художній літературі: як інтерпретаційні моделі поведінки та особливе ставлення до дійсності – насамперед в парадигмах бароко, рококо, романтизму, а також в деяких напрямках сучасної літератури. Проте для нас важливо, що на використанні лудологічного принципу побудована одна з визнаних моделей в сучасній філософській антропології. Поняття гри (ігрового феномену), яке завдяки авторитету філософської герменевтики та постмодернізму поширилось та набуло популярності в сучасній філософській, культурологічній та науково-популярній літературі, взагалі можна вважати одним з найдавніших в філософії. Проте варто також зазначити, що лудологія (від лат. ludi – гра; саме так прийнято в філософії іменувати теорію гри) була однією з найважливіших частин в філософських розбудовах Платона, Плотіна, Канта і Гадамера, відігравала помітну роль в філософії видатного українського мислителя Григорія Сковороди, хоча в багатьох інших філософських системах вона все-таки залишалась другорядним елементом. Ми розглянемо значення лудологічного принципу для антропології насамперед на прикладі концепції самого Канта і тієї традиції, яка походить від нього та інтерпретації його робіт. До цієї традиції належали, зокрема Йохан-Вольфганг фон Гьоте, Фрідріх фон Шіллер, Якоб Буркхардт, Хосе Ортега-і-Гассет, Йохан Хейзінга, Ханс-Георг Гадамер. До теперішнього часу більшість сучасних дослідників, як правило, пов’язують початок активного використання інтерпретативних ресурсів гри в філософській антропології з появою у тридцяті роки двадцятого століття відомої роботи голанського історика і культуролога Йохана Хейзінги “Homo ludens” (6). Проте, на нашу думку, вже у роботах Іммануїла Канта і, дещо пізніше, в теоретичних творах Фрідріха Шіллера були визначені основні особливості та еврістичні параметри лудологічного принципу в антропології. Можна вважати, що засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант, який взагалі був найвеличнішою постаттю серед тих філософів Нового часу, що досліджували феномен гри, приділяв їй велику увагу. Відзначимо, що у всі періоди творчості Іммануїла Канта лудологічні проблеми займали досить помітне місце в його філософських розбудовах, зокрема в таких творах, як: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного розуму“, “Критика здатності судження“ (3), а також "Антропологія з практичної точки зору" (2). На відміну від багатьох своїх попередників на теренах лудології (Платон, Арістотель, Плотін, середньовічні і ренесансні мислителі), Іммануїл Кант не намагався гіпостазувати ігровий феномен у фундаментальних витоках буття. Сфера лудологічного свідомо обмежувалась ним тільки суб’єктом та сферою його свідомості. Саме тому ігровий феномен постає в кантіанській філософії насамперед в якості коррелята суб’єктивності. В своїх основних працях: “Критика чистого розуму“, “Критика практичного розуму“, “Критика здатності судження“, а також "Антропологія з практичної точки зору" Іммануїл Кант послідовно дослідив ті різноманітні чинники свідомості, які, на його думку, укладають собою норми пізнання природи (закони) і волі (хотіння). Але якщо перші пов’язазувалися ним з природою, буттям, то другі – з обов’язком та свободою особистості. Проте ці світи природи та свободи необхідно поєднуються, на думку видатного філософа, за допомогою особливого світу – “естетичного”, основою якого постає судження. Здатність до судження, на думку Іммануїла Канта, перебуває між розумом та розсудком, між необхідністю та свободою, пізнанням та бажанням, з необхідністю поєднуючи їх. Однак, слід зауважити, що єдиною та необхідною умовою існування таким чином зображеного світу людини, на його переконання, може бути тільки гра. Справа в тому, що ігровий феномен розглядається німецьким мислителем переважно у якості єдиної можливої основи існування його “трансцендентальної естетики”. Адже саме ігровий феномен в філософській системі Іммануїла Канта постає необхідною основою сприйняття суб’єктом прекрасного та величного в природі. Згідно з висновками Іммануїла Канта, грі постійно притаманні системність і впорядкованість. Проте, на його думку, гра в рівній мірі може інтерпретуватися також як прояв свободи особистості. Подальший розвиток лудологічних уявлень в новоєвропейській філософії, що зумовив фундацію історично другої лудологічної парадигми в філософії (тобто наступної після платонівської лудологічної парадигми – див. детальніше: 1, І - ІІ), пов’язаний з філософськими ідеями Фрідріха Шіллера. Аналізуючи феномен гри, Фрідріх Шіллер свідомо залишав за межами свого аналізу (який найбільш детально був проведений в його творі “Листи про естетичнне виховання людини“) найнижчі форми гри. Це накладає обмеження на дослідження гри. Гра в якості своєрідної “поєднальної ланки“ між світом суб’єктивного та об’єктивного, найвища ступінь пізнавальних здібностей людини та найповніший прояв її особистої свободи – насамперед саме ці ідеї щодо медіативних та епістемологічних функцій гри були сприйняті Фрідріхом Шіллером з філософії Іммануїла Канта та послугували підгрунтям його наступних власних філософських розбудов. Однак найвища форма ігрового феномену позначається Фрідріхом Шіллером як “естетичне“ та розглядається невід’ємним від поняття прекрасного. Отже, “естетичне“, розглянуте в онтологічному плані, постає необхідною основою культури, яку, на переконання Фрідріха Шіллера, потрібно розглядати лише в якості певної форми синтезу між раціональним та чуттєвим. Весь процес сприйняття прекрасного вимагає наявності естетичної гри. Адже прекрасне, за висновками Фрідріха Шіллера, не може бути “просто звичайним життям“. Сам феномен його існування для людини не може бути зумовленим будь-якими життєвими потребами. Динамічний стан прекрасного для людини завжди постає позачасовим. А людину, на його переконання, взагалі не можна спонукати до його сприйняття. Прекрасне, в свою чергу, “треба зрозуміти як необхідну умову сутності людства“ (7, X). Для людини як особистості прекрасне взагалі може існувати тільки у формі гри. Така особлива форма існування (тобто “екзістенція”) людини оцінюється Фрідріхом Шіллером як найвищий прояв сутності людини. Адже саме завдяки їй (тобто грі) для людини в її житті поєднуються реальність і форма, необхідність і випадковість, пасивність і свобода, а сутність людини досягає свого логічного завершення. Оскільки ні розум, ні досвід не можуть, за думкою німецького митця, показати можливість об’єктивного існування прекрасного, воно в такій же мірі, як і власна сутність людини (особистості), пізнається тільки в грі і через гру [див.: 7, XY]. Отже, на думку Фрідріха Шіллера, прекрасне не пізнається людиною (суб’єктом пізнання) у спогляданні, але воно також не пізнається і через будь-які можливі форми чуттєвого досвіду. Єдиною формою пізнання естетичного може бути названа тільки гра, тому що прекрасне перебуває поміж сферами чуттєвого та раціонального. Отже місце сфери гіпостазування лудологічного – між об’єктивним та суб’єктивним; тому гра не потребує ні зовнішнього, ні внутрішнього примусу, оскільки перебуває поза сферами дії соціальних та етичних норм, а також будь-яких з усіх інших можливих потреб [див.: 7, XY]. Тому цілком закономірним виглядає наступний висновок Фрідріха Шіллера. На його переконання, саме гра фактично постає тим важливим духовним фактором, що створив і продовжує створювати людину (особистість) як соціальну високоморальну істоту, піднімаючи її (а також все суспільство) над світом природи. Тобто власне тільки ігровий феномен робить людину людиною: “Людина грає тільки тоді, коли вона є людиною у повному значенні цього слова, і є сповна людиною лише тоді, коли грає“ [7, XY]. Фактично співпадаючи понятійно з людяністю, лудологія Фрідріха Шіллера поєднує також матеріальне та духовне начала в людині. Отже, саме ігровий феномен зображається у Фрідріха Шіллера тим фактором, що сприяє піднесенню людини (особистості) від чисто фізичного життя до його найвищої форми – життя культурного, тобто “естетичного“. Останнє розуміється в цій концепції також як найвища з всіх можливих форм існування духовності, тільки на рівні якої можливе існування справжньої високої моральності [див: 7, XXIII]. Не дивно, що таке розуміння лудологічного лежить в основі всієї естетики Фрідріха Шіллера. Філософську систему відомого іспанського філософа ХХ століття Хосе Ортеги-i-Гассета також можна розглядати як продовження спроб реалізації інтерпретаційного ресурсу кантіансько-шіллеровської лудологічної парадигми в філософії. Його лудологічні ідеї пізніше стали підгрунтям відповідних уявлень у багатьох представників філософії екзістенціалізму (насамперед Жана-Поля Сартра і Альбера Камю). Увага до проблеми інтерпретації життя сучасної людини, трагічні роздуми щодо його сутності (зокрема щодо “справжньості“ і “несправжньості“ існування людини) – вся ця проблематика у іспанського філософа була органічно пов’язана з лудологією Іммануїла Канта і Фрідріха Шіллера. Так, зокрема, “потребуюче буття“ людини вимагає постійного створення нею життєвих проектів – “перегравання“ можливої ситуативності (5). Проте це означає для індивіда появу можливості свободи (“конституїтивної нестабільності“), а також постійної необхідності і потреби “бути іншим”. За висновками іспанського філософа, життя людей з необхідністю постає драмою, яка постійно відбувається, відтворюючи себе знову і знову, а людина – обов’язковим персонажем (актором) цієї драми. Істинною реальністю завжди є життя, яке постає єдністю суб’єкта і об’єкта – “власного “Я” людини та її життєвих обставин“. Процеси постійного становлення людини на рівні мислення співпадають з історією – адже справжньої “історії“, на думку Хосе Ореги-і-Гассета, немає і не може бути у природніх речей або тварин, вона може бути лише у людей. Проінтерпритована таким чином історія постає тут нарративом для “нарративного“ розуму людини і також обов’язково набуває певних ігрових форм. Саме тому в людині з необхідністю поєднані минуле і майбутнє (див.: 4). Згідно з висновком іспанського філософа, суб’єкт постійно постає дією, тоді як оточуючий світ завжди передбачає протидію йому. В таких життєвих умовах суб’єкт (тобто “мисляча особистість”), на думку Хосе Ортеги-і-Гассета, має змогу реалізувати себе тільки в грі, яка найбільшою мірою пов’язана з його сутністю (див.: 5). Аналіз основних традицій використання лудологічного принципу в філософії дозволяє нам зробити висновок, що сучасна антропологія не в змозі успішно існувати поза його інтерпретативним ресурсом. Література: 1. Білик Я.М. Дослідження ігрового феномену в культурі. – Харків: Константа, 1998. 2. Кант И. Антропология с точки зрения прагматической // Кант И. Сочинения: в 6-ти тт. - Москва: Мысль, 1966. — т. 6. - С. 349 - 525. 3. Кант И. Критика способности суждения // Кант И. Сочинения: в 6-ти тт. - Москва: Мысль, 1966. — т. 5. 4. Ортега-и-Гассет Х. История как система // Вопросы философии. - Москва, 1996. — № 6. ѕ С. 79 - 103. 5. Ортега-і-Гассет Х. Спортивне походження держави // Філософська і соціологічна думка - Київ, 1990. — № 6. - С. 38 - 47. 6. Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. - Москва: Изд. группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. 7. Шиллер Ф. Письма об эстетическом воспитании человека // Шиллер Ф. Сочинения: в 7-ми тт. - Москва: Госуд. издат. художест. лит., 1957. — т. 6. ѕ С. 251 — 358.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 409 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: