Реферат на тему Короткий словник філософських термінів - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Короткий словник філософських термінів. Короткий словник філософських термінів Абсолют (пат. аbsоlиtиs — довершений, безумовний, необмежений) — те. що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога. субстанцію, ідею(Гегель). Абсолютне протилежне відносно-му (зумовленому, залежному). Абстракція (лат. аbstrасtіо — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (на-приклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб. Абсурд (пат. аbsиrdиs — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, по-збавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке харак-теризує життя людини. Агностицизм (грец. аgпоstоs — непізнаний) — напрям у філософії, при-хильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна-ваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору. не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують ути-літарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання. Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, есте-тичне, релігійне та ін. Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — тверджен-ня, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунту-ються інші твердження. Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її ос-нову беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі-чним шляхом (доведенням). Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням за-конів логіки. Альтернатива (лат. altеrпо — чергую, змінюю) — вибір між двома супе-речливими можливостями. Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншо-му. А. протилежний егоїзму. Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм. Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини. Аналітична філософія — напрям у сучасній західній філософії, який зво-дить філософську діяльність до аналізу мови. Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання. Антиномія (грец. antinomia — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість сис-теми тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії. Антитеза (грец. аіtіtеsіs — протиставлення) — твердження, яке запе-речує тезу (вихідне твердження). Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги. Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні пробле-ми (що таке світ. суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Лю-дина є мірою всіх речей (Протагор). Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини. Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вва-жається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. Апологети (грец. ароlоgеtіkоs — захисний) — ранньохристиянські пись-менники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст, які захищали від критики християн-ське вчення; захисники певних течій, учень. Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ-ко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостере-ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко-рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за зм'стом до антиномії. Апостеріорі (лат. а роstеrіоrі — з наступного) — знання, набуте в про-цесі досвіду. Апріорі (лат. а рrіоrі — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі. Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми об-разів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й ап-ріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської сим-воліки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо. Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижник}— моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життє-вих благ. Протилежне гедонізмові. Атман — дух. душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра-диції. Атрибут (лат. аttrіbиtиm —додане)— невід'ємна властивість речі, суб-станції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення. Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або суб-станції в інтерпретації Арістотеля. Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діа-лектично пов'язане з конечним, складається з конечного. Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискре-тним (роздільним), перервним. Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та 1111 ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та христия-нами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грець-ка (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголо-шує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою люд-ського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різно-манітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публі-цистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики. Історія Біблії' в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при-несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались цер-ковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із пере-кладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Ду-же популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи-вався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковносло-в'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мо-вою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (XIX ст.). Протя-гом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили 1. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963). Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди-чній філософії. Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс-ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле-жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара): про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту. Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ. відбувається конста-тація її буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії. Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, ста-лі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства. Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встанов-люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філо-софські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації. Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктив-ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспі-льного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи.свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі. Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Віра — не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, до-лі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям. Волюнтаризм (лат.vоlипtаrіus — залежність від волі) — течія в метафі-зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного жипя лю-дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше.які проголосили основою всіх явищ сві-ту і людського життя волю. Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Каба-ніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологіч-них процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін. Гедонізм (грец. hеdопо — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.). Генетичний (грец. gепеtіkоs — походження) метод — метод досліджен-ня явищ на основі аналізу їх розвитку. Герменевтика (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософ-ський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури су-б'єкта, який здійснює інтерпретацію. Гілозоїзм (грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате-рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза). Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульо-ване за допомогою певнихфактів. але це знання є невизначеним і потребує доведення. Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивне пов'язаних між собою гіпо-тез. з яких виводять твердження про емпіричні факти. Гносеологія —теорія пізнання, одна з головних філософських дисцип-лін. яка досліджує закономірності процесу пізнання. Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз-ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутріш-нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх-ніх об'єднань. Гуманізм (лат. hитапиs — людяний) —1) ідейний напрям у культурі Від-родження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світсь-кої культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» і «природних прав>>. Г. долає національні, расові, релігійні та соці-альні обмеженості у ставленні до людини. Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першо-причину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао. Дедукція (лат. dеdисtіо — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного. Деїзм (лат. dеиs — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог ство-рив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи. Декадентство (франц. dесаdепсе, лат. dесаdепtіа — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму. Державний суверенітет— верховенство, незалежність, повнота, за-гальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права. Детермінізм (лат. dеtеrтіпапs — той, що визначає, обмежує) — пояс-нення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії. Дефініція (лат. dеfinitio — визначаю) — визначення поняття через під-ведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. На-приклад, «береза — дерево з білою корою». Дилема (грец. dilemma — подвійний засновок) — судження за принци-пом або... або. Дискретність (лат. dicretus — пeрервність) — роз подільність, перерв-ність. Діалектика (грец. dіаlесtіkе — мистецтво вести бесіду) — один з мето-дів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (їеракпіт, Гегель. Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроник-нення протилежностей і заперечення заперечення. Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєд-нав матеріалізм і діалектику. Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми. Дуалізм (лат. dиаlіs —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне). Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально-му началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність пси\:ч-ник"роцесіз)ідух —настанова на всезагальне —моральні, релігійні та пра-вові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини. Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя. Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка до-сліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності. Егоїзм (фр. еgоіsте — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси. Екзистенціалізм (лат. ехіstепtіа — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість. часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Еклектика — (грец. еklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності. Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї. Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків при-ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів. Еманація (грец. етапаtio — витікання) — у вченні неоплатоніків «ви-промінювання- вищими формами буття нижчих. Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чут-тєвий досвід (емпірію). Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро. Далам-бер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які браяи участь у виданні "Енциклопе-дії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філо-софії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: осно-ви і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання. Естетика (грец. еstеtikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прек-расне", «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне став-лення людини до дійсності. Есхатологія (грец. еschatos — останній) — вчення про кінцеву долю люд-ства і світу; складова частина будь-якої релігії. Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання дер-жави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства. Етика (лат. еtika — звичай, характер) — філософське вчення про мо-раль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в су-спільстві; теорія моралі. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відно-шення між явищами. Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова>>; антитеза «Ця подія — не випадкова». Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протиле-жності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.) Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елемен-ти (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається фор-малізація змісту (переведення його в графіки, формули). Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна-кам отримується, зберігається і передається інформація. Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами. Ідеал (фр. idea—поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орі-єнтиром діяльності людини. Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсо-лютизації певних властивостей предметів і перетворення Їх в ідеальні об'єк-ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо. Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на-чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві-ту. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) щеалізми. Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносять-ся поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинні-стю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності. Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах. Іманентний (лат. іттапепs — властивий, притаманний чомусь) — вну-трішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх приро-ди; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внут-рішнім) змістом свідомості суб'єкта. Індетермінізм (лат. іп — не) — заперечення детермінізму, причинності. Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству. Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від частково-го, одиничного до загального. Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії—лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації", «плани дії". Інтеграція (лат. іпіеgrаtіо — відновлення) — момент розвитку, який по-лягає в поєднанні розрізненого в ціле. Інтенція (лат. іtіепtiо — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуван-ні — числа, в фантазії — русалки і т. ін. Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не су-б'єктивні і не об'єктивні. Інтроспекція (лат. іпtrоsресtаrе —дивитися в середину) — спостережен-ня за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пі-знання в психології. Інтуїтивізм — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон). Інтуїція (лат. іtіиеrі —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сут-ності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий до-свід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки. Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.. Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан-ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вва-жав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини. Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід роз-глядати в розвитку. I. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна. Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто-рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк-сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра-бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства. Історичного коловороту теорія — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипет-ська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейсь-ка, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрі-лість, старість і занепад. Історія філософи — галузь філософських знань, предметом яких є за-кономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії. Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту. Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною осно-вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстою-вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен-ні явищ природи. Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, велін-ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: пово-дься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей. Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, про-цесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні фор-ми мислення. Каузальність (лат. саusа — причина) — те ж. що і причинність. Кількість — число, величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієїякості. Згідноз Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість. Конвенціоналізм —філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності>>, <<економії мислення». Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість ре-чей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектич-не пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до без-кінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного. Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і сві-ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених не-бом суспільних понять. Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик відмови-тися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій. Креаціонізм (лат. сrеаtіо — творення) — вчення, що пояснює походжен-ня і різноманітність світу божественним творчим актом. Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво-рений і «репрезентований>> (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різ-номанітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності люди-ни, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе. Лібералізм (лат. Ііеrаlіs —вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консер-ватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання дер-жави. Підкреслює цінність особистості. Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн). Логіка — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон ви-ключенаго третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення. Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт); у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога. Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єд-нують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну еко-номію ; «теорію» революційного перетворення буржуазногосуспільства в со-ціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі). Марксу. Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї. ідеальному. Мате-ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В де-яких філософських системах М. як неживе протиставляється живому. Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу. Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи прак-тичних проблем. Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відо-браження дійсності, який забезпечує розгортання на основ» чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармо-нію кількісних і якісних ознак предмета. М.—це протяжність (інтервал) кіль-кісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість. Містицизм (грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурен-ня в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілку-вання з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для бага-тьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.). Міф (грец. mythos — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си-ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь-ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетичне злиті за-чатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом. Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Натуралізм — філософський напрям, який вважає природу універса-льним принципом усього сущого. Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрі-шнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору>>). Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен-ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та іє-рархічної будови буття. Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму. Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство,-люди на тощо). Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоос-новою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалеж-но від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти. Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірю-вання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характери-зує відношення суб'єкта до об'єкта. Онтологія — вчення про першооснови буття. Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен. Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе-рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ. Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і ціннос-тей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важли-вістю. Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнів-ні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим. Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель). Пантеїзм — філософське! релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Парадокс (грец. рагаdосоs — несподіваний, дивний) — в широкому ро-зумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється до-сить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точ-ному сенсі слова суперечать логічним законам. Патристика (лат. раtег— батько)— сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Лок-ка)— якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (про-тяжність, величина, фігура). Перервність (дискретність)— категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил. Перипатетики— учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду. Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Бо-ун, Хокінг, французьке—Муньє.Лакруа). Світ— сукупність духовних персон (на зразок монадЛейбніца). Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким по-значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт-ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін. Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстра-ктних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльні-стю і зумовлене суспільним буттям людини. Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу-вав та обожнював поняия числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Плюралізм (лат. р1иrа1іs — множинний) — філософські вчення, які визна-ють множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають мно-жинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу. Позитивізм (франц. роsitivisте — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософ-ських знань, теоретичного мислення. Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'яз-ки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях. Постулат (лат. роstиlаtит — вимога) — вихіднетвердження, яке при по-будові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома. Правова держава—держава, в якій панує право, метою якої є утве-рдження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як су-б'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та сво-боди всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Правовий закон —адекватне вираження права в його офіційному ви-знанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності. Правосвідомість — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі. Прагматизм (грец. ргаgта —справа, дія)—філософська течія, яка зво-дить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколиш-нього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності. Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефек-тивної практичної діяльності. Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо пере-творення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини. Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів ма-теріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). При-чинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність П., зводять її до суб'єкти-вної форми упорядкування досвіду Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил. Бо-жого провидіння, остаточної перемоги добра над злом. Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного. Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст.. яка продовжува-ла гуманістичні традиції Відродження. Представники Поки, Вольтер. Монте-ск'є, Дідро, Руссо та ін. Простір — одна з основних ознак матеріальності речей: форми існу-вання матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстан-ційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'я-заний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним стру-ктурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові ха-рактеристики. Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторо-нами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключаютьодна одну. Наприклад, полюси в електриці. Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини. Раціоналізм (лат. гаїіолаїіз — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення. Реалізм (лат. геаііз — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згід-но з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей. Редукція (лат. геоисйо — висування назад, повернення до колишнього ста-ну) — дії, процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об'єкта. Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значенням яких є здебільшого віра в надприродне. Релігійний культ (лат. cultus — поклоніння) — один із основних елемен-тів релігійного комплексу, система дій і засобів впливу на надприродне. Релігійні організації — об'єднання послідовників певного віросповідан-ня, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей. Релятивізм (лат. геlativus — відносний) — підхід, який абсолютизує мін-ливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам фі-лософії (софісти, сенсуалісти-суб'єктивісти). Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — акт пізнання, пред-метом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я». Пізнання можна дослі-джувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об'єктивний ме-тод, або через аналіз суб'єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декартом, Локком, Гуссерлем. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракція-ми відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання. Романтизм — філософська течія, представники якої розглядали при-роду як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції. Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто ди-станціюватися від себе, побачити себе очима інших. Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне яви-ще, існує на основі мови. Феноменологія розглядає С. як потік актів (сприй-мання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (ін-тенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості. Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Світогляд— система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що во-на (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детерміную-чись обставинами. С. є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення відповідальності. Семантика (грец. sетапtісоs — гой, що позначає) — розділ логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначуваних ними об'єктів і смислів, які вони виражають. Семіотика (грец. semeiotike— вчення про знаки) — наука про знакові системи. Основоположник — Ч. Пірс. Сенсуалізм (лат. sensus — почуття, відчуття) — напрям у гносеології, згі-дно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берк-лі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму. Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками. Силогізм (грец. sillogizm) — дедуктивний умовивід, в якому з двох су-джень (засновків) робиться висновок. Силогістика — розділ формальної логіки, що вивчає силогізми: дедук-тивні умовиводи, в яких з двох суджень, що називаються засновками, одер-жують зумовлене ними третє судження — висновок. Синтез — метод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле. Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, іцо існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відпові-дає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Скептицизм (грец. skeptikos— гой, що розглядає, досліджує) — філо-софські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здій-снення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа IV—III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Піррон. Секст Емпірик). Соліпсизм (лат. solus — один, єдиний і ірsе — сам) — форма суб'єктив-ного ідеалізму, в якій справжньою реальністю визнається лише суб'єкт, що мислить, а все решта оголошується таким, що існує лишеу свідомості індивіда. Софізм — хибний силогізм (умовивід), якому надано видимість прави-льної форми для навмисного введення співбесідника в оману. Софісти — давньогрецькі мислителі Уст. до н. е. (Протагор, (оргій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина — міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ-ними засобами, щоб збити з пантелику суперника. Соціальна група— обмежена в розмірах спільність людей, виокрем-лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної нале-жності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у ме-жах історично визначеного суспільства. Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статусу соціальній системі. Соціальна спільнота — реально існуюча сукупність індивідів, що емпі-рично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єк-том соціальної дії. Спіритуалізм (пат. spiritualism —духовний) — інша назва ідеалізму, вчен-ня, яке вважає, що основою світу є духовне начало. Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів. Стоїцизм —напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо-середжуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсто-роненість від бід і радощів життя. Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і проти-ставлення іншим соціальним спільнотам. Структура — закономірний зв'язок, усталене відношення між елемен-тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні). Структуралізм — напрям у сучасній (переважно французькій) філосо-фії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філо-софії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Пред-ставники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін. Суб'єктивізм — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта. Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний іде-алізм (Берилі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне пере-живання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний су-б'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціа-лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу. Суб'єктивність — нав'язування свого мірила об'єкта, не узгоджене з його властивостями Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всьо-го сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. по-роджує всі явища світу і є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога. Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсно-сті, їх зв'язки. Суперечність — порушення закону несуперечності, згідно з яким два судження, що суперечать одне одному, не можуть бути одночасно істинними. У філософії Гегеля (діалектиці) С. розглядається як відношення між протиле-жностями і як джерело руху, розвитку. Сутність— внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розумом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики ведуть мову про взаємозв'язок і взаємо-проникнення явищ і сутності. Схоластика (пат. scholasticos —ученний, шкільний) — філософське вчен-ня, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною ме-тодикою та формально-логічними проблемами. Сцієнтизм (лат. scientia — знання, наука) — абсолютизація науки (нау-кових методів і цінностей) у філософії, соціології і суспільній свідомості вза-галі. Знецінює гуманістичні (релігійні, етичні, естетичні та ін.) цінності й роз-глядає людину як біоробота. Поняття близьке за змістом до поняття «натура-лізм". Телеологія (грец. tеlоs — ціль) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль. Теологія — богослов'я, вчення про Бога, система християнських догматів. Теорія (грец. thеоrіа — спостереження, дослідження) — найрозвинуті-ша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення зако-номірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Геоцентризм — принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується аб-солютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл іс-нування всього живого. Томізм — філософське богословське вчення Ф. Аквінського і його по-слідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм. Трансцендентальне (лат. transcenendens — той, що виходить за ме-жі) —поняття, яким в деяких філософських системах позначаються пра-вила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичле-нити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей пра-вила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потой-бічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синте-зувався чуттєвий досвід. Трансцендентальний ідеалізм — ідеалізм, який досліджує трансценде-нтальне — категорії, правила діяльності свідомості як джерело конститую-вання об'єктивної дійсності. Умовивід— форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження. Універсали — загальні родові поняття. Питання про природу У. було предметом дискусії між номіналістами і реалістами. Універсум — філософський термін, що позначає всю буттєву реальність (як досяжну, так і недосяжну для людини) у часі й просторі. Утилітаризм (грец. utilitas — користь, вигода) — етичне вчення, згідно з яким основу моральних вчинків людини складає вигода. Засновником У. є французький просвітитель П. Гольбахта англійський філософ Є. Бентам. Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який спра-вляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Фальсифікаціонізм — принцип демаркації науки від «метафізики» (як альтернатива принципу верифічаціонізму), згідно з яким універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього, не є хибним. Запропонований К. Поппером. Феномен (грец. рhаіпотепоп — ге, що з'являється) — в буденній мо-ві —унікальне явище: у філософії —чуттєві дані, взяті безпосередньо, як са-мі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Ф., і він сприй-має його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність. Феноменологія (грец. phaiпотепоп — ге. що з'являється) — філософ-ське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як з'явою певної реа-льності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвід-чує її такою, якою вона є. Фетишизм (фр. fetiche — амулет) — викривлене відображення в суспі-льній свідомості певних явищ, за якого речі наділяються не притаманними їм властивостями (фетишизація грошей, золота, символів влади і т. ін.). Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути все-загальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисципліна-ми є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін. Ф. вивчає всі феномени культури під кутом зору всеза-гальності. тобто їх суті, місця та функції в культурі. «Філософія життя» — напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи пси-хологічній формах) основним предметом філософії. Представники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд. Філософія історії — сфера філософського знання про загальність і сут-нісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства. Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку. Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті люди-ни, держави, суспільства. Філософія релігії — сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сут-ності та сенсу. Філософська антропологія — вчення про природу та сутність людини. Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, внутрішня структу-ра, певний порядок предмета або перебігу процесу. Формалізація — відображення змістового знання у формалізованій мо-ві, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання мож-ливості неоднозначного розуміння. Цивілізація (лат. civilis — громадянський) — в широкому розумінні — те ж. що й культура; у вужчому — певний рівень розвитку культури, який пе-редбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «фі-лософії життя- (Шпенглер) Ц. тлумачили як раціональні здобутки культури (бю-рократію. науку, техніку), що легко передаються від народу до народу і є сві-дченням занепаду культури. Ціле— інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окре-мим частинам, але виникають в результаті їхньої взаємодії у певній систе-мі зв'язків. Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цін-ностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджу-вали неокантіанці (Ріккерт). М. Вебер. М. Шелер та ін. Частина (або елемент) — див. елемент. Якість — сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 633 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: