Реферат на тему КОНТРАВЕРСІЙНІСТЬ НАУКОВОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ІДЕЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему КОНТРАВЕРСІЙНІСТЬ НАУКОВОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ІДЕЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ. Досліджуються особливості дисциплінарного статусу культурології у вітчизняній науковій практиці. Аналізуються концептуальні основи структуру в ання культурологічного знання. З'ясовується взаємозалежність між функціональними, інституціональними, теоретичними та соціокультурними складовими формування культурологічної парадигми. Ключові слова: культурологія, культурологічні науки, культурологічні знання, професійна ідентифікація, культурологічна парадигма. Исследуются особенности дисциплинарного статуса культурологии в отечественной научной практике. Анализируются концептуальные основания структурирования культурологического знания. Устанавливается степень зависимости между теоретической, институциональной, функциональной и социокультурной составляющими формирования культурологической парадигмы. Ключевые слова: культурология, культурологические науки, культурологические знания, профессиональная идентификация, культурологическая парадигма. The features of becoming of disciplinary status of culturology are investigated in domestic scientific practice. The conceptual grounds of structuring of culturological knowledge are analysed. The degree of dependence is set between theoretical, institutional, functional and sociocultural the constituents of forming of culturo- logical paradigm. Key words: culturology, culturological sciences, culturologi- cal knowledges, professional identification, culturological paradigm. Система знання формується та встановлюється в різних формах, жодна з яких не є остаточною і абсолютно самодостатньою. Ідеться і про взаємовпливи різних наук, і про те, що спеціалізоване знання, яке ґрунтується начебто на власних підвалинах, виявляється більшою мірою залежним від суспільних настанов, ніж це іноді уявляється. Вироблені професійним середовищем правила та принципи, які визначають специфіку його репрезентації, які зберігають у собі онтологічну ретроспективу, так і задають гносеологічну перспективу; як виявляють колективну потребу в його системності, так і передбачають суб'єктивну практику його тлумачення та використання. Отже, зважаючи на всі складові певної наукової парадигми, можна говорити про формування особливої академічної субкультури, яка, очевидно, підпорядковується тим самим правилам соціалізації, що й інші варіанти соціокультурних утворень. Розгляд культурології, як репрезентативної системоутворюючої ідеї, на наш погляд, може викликати інтерес у контексті ідентифікації представників науки та освіти в умовах фундаментальних соціально-культурних трансформацій, що характеризують останні два десятиліття вітчизняної історії. Метою статті є аналіз сукупності ідей, котрі репрезентують культурологію як систему, яка відображає певну динаміку пострадянської академічної культури. Фундаментальні проблеми культурології як пізнавальної системи вже висвітлювалися в українській гуманітаристиці, зокрема в працях Ю. Богуцького, В. Андрущенка, Л. Губерського, С. Кримського, В. Мейзерського, М. Михальченка, Б. Парахонського, В. Шейка та ін. [2, 3, 8, 14]. Але в тому аспекті, який представляє інтерес у цьому дослідженні, культурологія системніше висвітлювалася вченими Росії, де ця галузь знань набула майже «знакового» статусу, як певного барометра методологічних змін у системі наук [1, 4, 5, 11, 12, 13, 16]. Проте все виразнішим в інтерпретації культурології стає національно-культурний контекст, як явища, що відбиває особливості російських гуманітарних традицій. На наш погляд, має йти про культурологію як парадокс, що адекватно репрезентує специфіку трансформаційних процесів у пострадянській академічній культурі. Поняття репрезентація з кінця ХХ ст. є дуже поширеним у соціологічному середовищі, де стало ознакою своєрідної культурологічної парадигми соціальної свідомості. У теорії пізнання під репрезентацією зазвичай мають на увазі представлення одного в іншому і через іншого. «Культурна репрезентація, — як зазначає відомий російський соціолог В. Ядов, — це зв'язаність культурних феноменів та соціальних процесів, яка інтегрує суспільну систему в одне ціле, що виявляється як моностилістична (канонічна), чи як полістилістична (множинна). Культурна репрезентація не лише сприяє культурній інтерпретації певних суспільних явищ, але й визначає форму та спосіб їх соціальної онтологічності, тобто реального буття» [10]. У цьому разі культурологія розглядається саме як спосіб репрезентації певної методологічної традиції в умовах зміни соціокультурного контексту наукової практики. Очевидно, що іноді культурологія стає приводом для оцінки ситуації, що пов'язана не з нею самої по-собі, а зі специфікою та станом наукової системи, зокрема з тими проблемами, що виникають у зв'язку з характером її внутрішньої динаміки. Деякі аспекти проблеми формування культурології авторові вже доводилося висвітлювати [6, 7, 15]. Наприклад, у дискусіях про культурологію має місце притаманне пострадянському науковому та освітньому середовищу інерційне сприйняття будь-яких новацій, які спричиняють фундаментальні зрушення наявної парадигми. Консервативна позиція деяких представників «класичних» гуманітарних наук та філософів, які складають найчисельніший загін диспутантів на цю тему, часто пояснюється очевидністю методологічних проблем, що демонструє нова дисципліна. Але серед причин такої реакції є природне намагання фунда- менталізації епістемологічних традицій та збереження того типу організації професійної діяльності, який передбачається дисциплінарним поділом наук та відповідних освітніх моделей, який має у своїй основі картезіанський тип мислення. Отже, обговорення методологічних особливостей культурології стає важливим чинником встановлення не тільки її власного змісту або пізнавальної місії, а й приводом для переосмислення ролі філософії, структури та характеру змін системи соціогуманітарних наук загалом. Актуальним є питання теоретико-ідеологічної орієнтованості представників наукового співтовариства та ступеня соціально-політичної анга- жованості науки загалом. Контраверсійність культурології виявляється, зокрема, у викладі її джерел та сюжету походження. Її поява в переліку наукових та освітніх спеціальностей іноді описується як «революція зверху» — заради вирішення кон'юнктурної соціальної проблеми; працевлаштування чисельної армії суспільствознавців, які залишилися в спадок від радянських часів. Часто культурологія видається за засіб «виправлення імен», як перспектива повернення суспільствознавців до реальної наукової практики після тривалого періоду перебування в методологічному анабіозі. При цьому варто звернути увагу на те, що культурологія в процесі обговорення її змісту стала приводом для поляризації наукового середовища та його розподілу не тільки на тих, хто зовсім не бачить її гносеологічних перспектив, і тих, хто зацікавлений у її функціонуванні та розвитку, а й у середині цих кіл. Так, відмінними є позиції науковців, що намагаються використовувати поняття культурологія для визначення методологічних новацій, і тих, хто міркує про неї з позицій наукових традицій. Виявляється, що це поняття виглядає спірним і в середовищі дослідників, що використовують його як відповідник сучасним культурним дослідженням, і тих, хто розглядає її як оригінальний науково-історичний сюжет. Не слід виключати й інших, не завжди очевидних, мотивів прийняття або неприйняття культурології, зокрема корпоративних, де світоглядні настанови тісно переплітаються з політичними, а принципові питання перетинаються з меркантильними, а іноді і з осо- бистісними. Але було б неправильно не помічати і того, що дискусії навколо неї стали ознакою певної тенденції до культурологізації гуманітарного знання та утвердження її соціально-культурного образу. Ступінь неприйняття ідеї культурології та зацікавленість у ній серед науковців і освітян є також відмінною. Загалом, якщо в академічному середовищі культурологія ледве закріпилася в ролі перспективної галузі, то в системі освіти вона набула широкої підтримки. Більше того, в освітянському вимірі культурологія виявляє, як мінімум, свою дуальність: вона існує і у варіанті програми спеціалізованої підготовки, і як окрема дисципліна. Зважаючи на більш очевидну залежність системи освіти від політичних інститутів, успішна реалізація освітнього проекту культурології подекуди сприймається як ознака її ангажованості. Йдеться про вирішення завдяки новій дисципліні декількох нагальних для держави питань: реабілітації суспільствознавства, дискредитованого ідеологічною залежністю за радянських часів; демонстрування адаптаційного потенціалу через реструктуризацію системи знань, визначення певної ліберальної перспективи їх розвитку і «перезавантаження» змісту діяльності представників суспільно- політичних наук . Зрозуміло, що таке тлумачення суспільної місії культурології є дещо спрощеним. Якщо говорити про професійну міграцію викладачів «Наукового комунізму», «Історії КПРС», «Діалектичного та історичного матеріалізму», «Наукового атеїзму», то на початку 90-х рр. ХХ ст. вона виявляється у значно більших обсягах пов'язаною з політологією, філософією, історією, ніж з культурологією. Знання, що визначаються цими дисциплінами, так само були представлені в нормативній частині фахової підготовки у вищій школі, як і культурологічні. Зрештою пострадянські соціологія та політологія — за своїми методологічними традиціями — є не менш контра- версійними, ніж культурологія. Так само чисельність викладачів з числа колишніх суспільствознавчих кафедр, які представляли нову дисципліну в системі освіти, багато в чому була визначальною для формування їх пізнавальної траєкторії. Зрештою, зміст навчальних програм з політології, соціології, релігієзнавства в 90- х рр. ХХ ст. більшою мірою відображав прагнення відійти від радянських методологічних канонів, ніж їх реальне переформатування. До того ж, не варто зневажати і тим, що, крім викладацького середовища, одним із чинників формування професійного культурологічного середовища був «рух» представників академічних установ у вищі навчальні заклади як лекторів за означеною дисципліною. Зворотною стороною цього процесу було поступове розмивання класичних форм організації навчального процесу (лекція, семінарське заняття) у зв'язку з тим що, зазвичай, представники науково-дослідних інститутів не мали відповідного викладацького досвіду. У цьому сенсі можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що становлення культурології було пов'язане не просто з перейменуванням колишніх суспільствознавчих кафедр, а передбачало доволі складну трансформацію змістів. Свідчення тому — і різне розуміння предмета та завдань культурології, і надзвичайна строкатість у структуруванні курсів та наукових досліджень, і різна назва навчальної дисципліни, і різні способи обґрунтування дисципліни та бачення її освітньої і наукової ролі. Слід узяти до уваги те, що розгорнута систематизація культурологічного знання виникла лише наприкінці 90-х рр. ХХ ст. — після того, як сформувалася система культурологічної освіти і був формалізований перелік так званих культурологічних наук, до яких належать ті, зокрема, що з 1995 р. були внесені до переліку ВАК Росії. Вони відображають концепцію структу- рування наукового знання за традиційною схемою, де кожна наука сприймається в контексті історичного процесу її формування, має свою теорію та перспективу практичного використання. Зокрема, ідеться про теорію культури; історичну культурологію; музеєзнавство, консервацію та реставрацію історико-культурних об'єктів; прикладну культурологію. Українська версія систематизації культурологічних наук є дещо відмінною: теорія та історія культури; світова культура та міжнародні культурні зв'язки; українська культура; музеєзнавство, пам'яткознавство; прикладна культурологія, культурні практики. У цьому варіанті відбилися традиції надання соціальної значимості науковій практиці, які тривалий час культивувалися в європейському середовищі, та відповідні соціологізація й політизація гуманітарних наук загалом, що, зокрема, позначилось і у виокремленні декількох соціально-культурологічних напрямів, а також так званої прикладної культурології. Але незважаючи на певні розбіжності у формулюваннях та рівні деталізації наукових дисциплін, можна засвідчити прагнення представити культурологію в класичній парадигмі, коли ступінь сформованості науки оцінювався наявністю в ній теоретичних підвалин для ствердження певних закономірностей, покликаних стати рецептами усвідомлення сучасності. Звертаючи увагу на контекст інституціоналізації культурології не складно помітити, що від початку її офіційної легалізації вона є радше державним проектом, ніж результатом природної еволюції певної системи знань. Йдеться про те, що культурологія як наукова та навчальна дисципліна зорієнтована в прямому та переносному сенсі на державне замовлення. Це є своєрідним «переформатуванням» принципів взаємодії між владою та наукою, владою та освітою з паралельним переоформленням інтересів держави. Так, наприклад, невипадковим є початок інсти- туціоналізації культурології через освіту — публічнішу, розгалуженішу та комунікативно різноманітнішу сферу, через яку зазвичай ретранслювалися актуальні державні ідеологеми. Симптоматичним можна вважати те, що провідний нині академічний центр у цій сфері — Російський інститут культурології — виник на початку 90-х рр. у результаті перепрофілювання Всесоюзного НДІ культури, діяльність якого тривалий час була зорієнтована на проблеми музеєфікації. Аналогічний проект в Україні — інститут культурології — був створений з ініціативи колишнього міністра культури під егідою Академії мистецтв України. Отже, в ній латентно представлені ті ж уявлення про соціальну місію культури, що сформувалися ще за часів панування в гуманітарній сфері марксистської ідеології: Вони можуть бути сформульовані в конвенціональних рядах: культура — мистецтво, культура — історія, де поняття культура є своєрідним засобом для виразнішого виявлення змісту історичних процесів та художніх артефактів. Однією з особливостей формування дисциплінарного простору культурології є те, що найпопулярнішою його формою стали енциклопедії, словники, підручники. Їх структура та зміст ілюструють ситуацію надзвичайної еклектичності, коли варіантів тлумачення культурології стільки ж, скільки й авторів. Навіть установлення освітніх стандартів із дисципліни та спеціальності культурологія принципово не змінили ситуацію. Опосередковано це свідчить про відсутність будь — якої цілісної (офіційної або альтернативної їй) теорії культури. Але в методологічному різноголоссі можна розрізнити декілька течій. Зокрема: варіанти інтерпретації культурології в теоретичній площині, заданій традиціями офіційної науки радянських часів; визначення культурології в контексті традицій окремих наукових шкіл, напрямів, та як розвиток окремих ідей дослідників, які не входили до наукової номенклатури; спроби задати культурології нові теоретичні параметри, що відповідають традиціям зарубіжних соціально-антропологічних наук. Рельєфніше методологічна ситуація, яка визначає складність формування культурологічної парадигми в сучасній науці, представлена в енциклопедії «Культурологія ХХ ст.» — найповнішому російськомовному ком- пендіумі з культурології. У ній, зокрема, зазначено, що це «наука, яка формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство і вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію та модальність людського буття [9]. Отже, наголошується, що це цілком самостійна академічна галузь знань, яка ще не сформована, але має перспективи синтезувати декілька дослідницьких традицій, щоб сформувати уявлення про культуру як феномен, який органічно поєднує індивідуальний і суспільний виміри існування та адекватно відображає їх розмаїття. Тобто культурологію пропонується розглядати як теоретичне узагальнення способів усвідомлення культури з претензією на певну методологію. Проблемою стає не лише складність визначення самого явища «культура» як предмета дослідження, а й кількість та теоретико-методологічна строкатість самих дослідницьких підходів та практик, на яких базується культурологія. Відзначаючи складність верифікації культурології, А. Флієр вважає, що культурологія ширше західної Anthropology, але неповною мірою охоплює Humanitaria. Cultural research або Cultural studies — ближче за формою, але не відповідають змісту культурології у тлумаченні вітчизняних науковців. Виявляється, культурологія є абсолютно унікальним інтелектуальним продуктом, що з одного боку відповідає міжнародним науковим тенденціям, а з іншого — є втіленням російської (пострадянської, а також будь-якої національної з числа колишніх радянських республік) наукової традиції. Майже в усіх коментарях до поняття культурологія є згадка про те, що авторство ідеї «культурології» належить американському антропологові Леслі Уайту, але реалізація її — суто вітчизняний проект, що зазвичай підтверджує посилання на численний перелік представників різних галузей російської ХІХ-ХХ ст. та радянської науки, яких об'єднує, фактично, лише міжнародне визнання їх наукових здобутків або належність до кола неформальних інтелектуальних лідерів свого часу. Спробою зняття дискомфорту від такого дещо штучного поєднання в одній теоретичній площині різних за своєю спрямованістю академічних традицій є виокремлення культурології як інтегративної сфери пізнання, спрямованої на формування цілісного бачення культури як соціально-історичного феномену, від культурознавства як системи окремих наукових дисциплін, що орієнтовані на дослідження спеціалізованих сфер культурної діяльності. Інший варіант усунення суперечності фундаментальних основ культурологічного знання — виділення в ньому соціального та гуманітарного напрямів, які розрізняються за методологічними основами як раціонально-пояснювальні й описово — інтерпретативні, які передбачають різний ступінь наближення до соціокультурної організації та регуляції колективного життя людей. А. Флієр доводить, що культурологія має належати до групи емпіричних наук, які претендують на дослідження будь-яких видів людської практики, але в певних її аспектах так само як історія, психологія, соціологія [16]. Отже, культурологія позиціонується водночас і як альтернатива ортодоксальній радянській науковій традиції, що обіймала позиції категоричного неприйняття зарубіжного наукового досвіду, і як самобутня сфера в колі сучасних вітчизняних наукових практик, що пройшли певний період асиміляції зарубіжних методологій. Апологетика культурології зводиться до її ретроспективного приєднання як до традицій зарубіжних соціальних наук, так і до вітчизняних «класичних» гуманітарних (історичних, літературознавчих, мовознавчих, етнографічних, філософських) досліджень [1]. Водночас відзначається, що саме гуманітарні, а не соціальні наукові рефлексії культури фактично сприймаються нині як культурологія. Очевидно тому в енциклопедії зазначена дефініція «культурологічні науки», коментар до якої переконливо свідчить на користь висновку про неусталеність критеріїв визначення культурології, що залишає можливою перспективу як її академічної інтеграції, так і маргіналізації. Таким чином, культурологія зберігає в собі можливість професійної ідентифікації і тієї частини наукового товариства, яка дотримує охоронної позиції щодо академічних традицій, і тих, хто відчував необхідність конвертації історії вітчизняної науки в перспективу міжнародного визнання своїх проектів. Культурологія дозволяє моделювати в одній теоретичній проекції не тільки різні теоретичні підходи до культури, а й різні принципи її дослідження. Водночас, відмінності вітчизняної та зарубіжної наукової практики дозволяють говорити про симулятивність культурології, розглядати її як конструкт, що відображає бажаний, а не реальний стан речей, а відтак як ідеологічну систему, а не науку або пізнавальну стратегію. Незважаючи на намагання апологетів культурології переконати в тому, що вона не є філософією культури, все ж виникає враження, що у своєму теоретичному ескізі вона є методологічно амбітною, принаймні дає підстави вважати її такою, що претендує на особливий метод, а відтак і специфічну систему дослідницьких прийомів, відмінну від існуючих нині в соціально- гуманітарних дослідженнях. Невипадково саме філософи стали основними опонентами культурологів, а дискусії між ними, які не вщухають в останні десятиліття, мають усі перспективи для продовження. Указуючи на правомірність визначення культурологічних аспектів історичних, філологічних, мистецтвознавчих, соціологічних, політологічних, психологічних наук, О. Флієр усе ж підкреслює, що «до власне культурологічних можуть належати лише ті дослідження, в яких культура представлена як цілісний і безпосередній об'єкт пізнання і є предметом реконструкції та моделювання на основі вербальних і невербальних «текстів», які зчитуються в специфічних рисах технологій та результатів (продуктів) людської діяльності, що характерно для відносно невеликої частини спеціалістів у перелічених галузях науки» [9]. Утім, наскрізною ідеєю всього опусу є та, що культурологічні науки, як і культурологія, перебувають у стані формування, тому автор говорить про особливості досліджень, а не про специфіку системи знань. Фактично ж, до фундаторів системи культурологічних знань приписані і «знакові» постаті радянської та пострадянської гуманітаристики, і автори оригінальних концепцій та ідей, які неповною мірою були інтегровані у радянську науку, що є спробою певної реабілітації одних та легітимації інших. Отже, культурологія є не стільки пізнавальною системою зі сформованим дисциплінарним інструментарієм, а, радше, певною інтелектуальною тенденцією у її минулому та певною гуманітарною стратегією сучасної наукової практики. Культурологія цілком відповідає вітчизняним гуманітарним (радянським) традиціям з їх претензіями на універсалізм, схильністю до широких порівнянь та узагальнень і разом з тим — неуважністю до дисциплінарного інструменталізму, недооцінкою конкретики проблеми, проективністю, схильністю до побудови універсалій та декларативністю, що часто сприймалося як філософічність. Таким чином, є підстави вважати: поняття культурологія адекватне лише тій системі знань, яка склалася наприкінці ХХ ст. у освітньо-науковому середовищі колишнього СРСР. Дискусії щодо методологічних джерел і теоретичних основ культурології надають підстави для висновку про її неповну інтегрованість у сталу систему наук, причому як вітчизняну, так і зарубіжну. Певною мірою це підтверджується доволі складним, а, подекуди, й драматичним перебігом подій, пов'язаних з визначенням її академічного статусу, наприклад у Росії, та надзвичайно тривалим і заплутаним сюжетом її формалізації й структу- рування в Україні. У цьому разі наукові середовища незалежних держав на території колишнього СРСР розглядаються як прояви типологічно єдиного інтелектуального простору. Ідеологічні відмінності політичних режимів, особливості суспільних укладів, зовнішні прояви культурних відмінностей не позначилися на фундаментальних принципах взаємин влади й інтелектуального середовища. Структурно, інституціонально, організаційно, функціонально і навіть методологічно сучасні соціогуманітарні науки змінюються в колишніх республіках СРСР синхронно-інерційно. З урахуванням особливостей функціонування поняття «культурологія» з початку 90-х рр. ХХ ст., способів його тлумачення та вживання, намагання відшукати національні корені цієї ідеї є доволі штучними і викликають скепсис. Тому доводиться констатувати, що культурологія є одним із тих концептів, котрий можна охарактеризувати як міжкультурний, тобто такий, принципом існування якого є діалоговість. Характер та зміст дискусій про культурологію в останні півтора десятиліття свідчать про те, що проблеми, які порушуються у зв'язку з нею, часто мають дещо ширший та глибший контекст, ніж обговорення спеціалістами суто професійних питань. Суперечливе ставлення до культурологічної системи знань, формування різноманітних підходів до її опрацювання та презентації виявляють не лише специфіку самої наукової системи, а відображають особливість ситуації, що переживає суспільство, та певну тенденцію його культурного розвитку. Культурологія стала каменем спотикання для наукової субкультури: одним вона надала можливість ідентифікувати себе з інтернаціональним методологічним рухом; іншим — з вітчизняними традиціями методологічної винятковості. Очевидно, що інноваційний потенціал культурології став і варіантом виходу зі світоглядної кризи, і приводом для перегляду сталої епістемологічної наукової системи, і стимулом для модернізації дослідницького інструментарію. Разом з тим, адаптучись до сталих наукових моделей, вона репрезентує гібридні теоретичні схеми, що знаходить відображення в побудові самої системи знань про культуру, яку конструює вітчизняне академічне співтовариство. Таким чином, культурологія може сприйматись як трансформаційна модель формування культурологічної парадигми сучасної науки. У зв'язку з цим у подальшому варто звернути увагу на еволюцію її методології та проблематики наукових досліджень. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ Александрова Е. Я. Апология культурологии: опыт рефлексии становления научной дисциплины / Е.Я. Александрова, И.М. Быховская // Общественные науки и современность. — 1997. — № 3. — C. 133-145. Богуцький Ю.П. Українська культура в європейському контексті / Ю. П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук. — К. : Знання, 2007. — 679 с. Губерський Л. Культура. Ідеологія. Особистість: Метод.-світоглядний аналіз / Леонід Губерський, Віктор Андрущенко, Микола Михальченко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка ; Ін-т соціології НАН України. Ін-т вищої освіти НАН України. — К. : Знання України, 2002. — 580 с. Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политология. — М. : Наука, 2002. — 456 с. Запесоцкий А.С. Становление культурологической парадигмы / А. С. За- песоцкий, А. П. Марков. — СПб. : Изд-во СПбГУП, 2007. — 54 С. Кравченко О.В. Проблеми наукової інституціалізації культурології / О.В. Кравченко // Культура України: зб. наук. пр. — Х.: ХДАК, 2009. — Вип. 27. — С. 48-56. Кравченко О. В. Транзитарна парадигма культурології / О.В.Кравченко // Вісн. Харк. держ. акад. культури : зб. наук. пр. — Х. : ХДАК,2009. — Вип.26. — С. 96-106. Крымский С. Б. Эпистемология культуры: Введение в обобщенную теорию познания / С. Б. Крымский, Б. А. Парахонский, В. М. Мейзерский. — К. : Наук. думка, 1993. — 262 с. Культурология. ХХ век. Энциклопедия Т.1 / сост. С. Я. Левит. — СПб. : Универ. книга ; ООО Алетейя, 1998. — 447 с. Социология в России/ под ред. В. А. Ядова. — 2-е изд., перераб. и дополн. — М. : Изд-во Ин-та социологии РАН, 1998. — 696 с. Соколов Б. Науки о человеке: универсализация и конфликт методологий // Методология гуманитарного знания в перспективе XXI века. — Сер. Symposium. — Вып. 12. — СПб.: Санкт-Петербургск. филос. о-во, 2001. — С. 137-139. Орлова Э.А. Структура специализированного познания культурных феноменов/ Э.А. Орлова// Философские науки. — 2000. — № 1. — С. 24-31. Туровский М.Б. Философские основания культурологии / М.Б. Туровский. — М. : Рос. полит. энцикл. (РОССПЭН), 1997. — 436 с. Шейко В. М. ФормуВання осноВ культурології В добу циВілізаційної глобалізації (друга полоВина ХІХ — початок ХХІ ст.) / В. М. Шейко, Ю. П. Богуцький. — К. : Генеза, 2005. — 592 с. Шейко В.М. Культурологічні трансформації В сучасній Україні: стан та перспектиВи/ В. М. Шейко, О. В. КраВченко // Культура України : зб. наук. пр. — Х. : ХДАК, 2009. — Вип. 26. — С. 5-16. Флиер А. Я. Культурология для культурологоВ : учеб. пособ. для магистрантоВ и аспирантоВ, докторантоВ и соискателей, а также для преподаВателей культурологии / А. Я. Флиер. — М. : Академический проект, 2000. — 496 с. Надійшла до редколегії 04.03.2010 р.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 488 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: