Реферат на тему Класичний період давньогрецької філософії - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Класичний період давньогрецької філософії. План Вступ. Виникнення давньогрецької філософії. Класичний перiод давньогрецької філософії. Висновок. Використана література. Вступ У соцiальному розвитку давньогрецького суспiльства видiляють два перiоди. Перший (гомерiвська Грецiя), який тривав ХІ-УІ ст. до н.е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патрiархальними родовими вiдносинами. Те суспiльство багатьма рисами було схоже на европейське ранньофеодальне. На другому етапi, який розпочанся з УІ ст. i тривав до початку н.е., активно розвивалися ремесла, товарно-грошовi вiдносини, набула широкого застосування рабська праця на усiх сферах виробництва. В полiтичному життi змагалися аристократiя та демократiя (торгово-ремiсничi прошарки мiста), що спричинило поступове вiдсторонення аристократiї вiд влади. Наслiдком цих змiн стало перемiщення центру соцiальноекономiчного життя iз села в мiсто, перетнорення мiста з осiдку аристократiї на ремiсничо-торговий центр. За суттю цi два перiоди багато в чому схожi на феодалiзм та капiталiзм у пiзнiшiй Європi. Тiльки в Давнiй Греції недостатнiй розвиток технiки у процесi розвитку товарно-грошових вiдносин перетворив людину на товар. (Раннiй капiталiзм у СIIIА повторив цей досвiд работоргiвлi). 1. Виникнення давньогрецької філософії Давньогредька фiлософiя виникла в УI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полiсна демократiя. Вона пiдготувала появу вiльної особи, iнтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта фiлософського мислення. Особливостi суспiльних вiдносин у полiсах привернули увагу до основної проблеми, яка хвилювала давньогредьких мислителiв, - проблеми вiдношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральнi й правовi норми, державнi iнститути, полiтичнi iнтереси) вiдокремились вiд приватного життя громадянина полiсу, однак воно продовжувало перебувати в тiсному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членiв полiсу, не протистояло їм як чужа зовнiшня сила, як це було в схiдних деспотiях. Взаємозумовленiсть загального й одиничного, полiсу i громадянина у сферi содiального життя окреслила схему фiлософського осмислення свiту в давньогрецькiй фiлософiї. Бiльш як тисячолiтня iсторiя розвитку давньогредької фiлософiї подiляється на три етапи: 1. УІ -У ст. до н. е. Це був перiод становления рабовласницьких полiсних демократiй. Фiлософiя у формi натурфiлософiї зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою фiлософії. 2. IУ-III ст. до н. е. Саме в цей перiод вiдбувся розквiт демократії, а в фiлософії - поворот мислителiв вiд зовнiшнього свiту до людини, домiнування полiтичної, етичної та гносеологiчної проблематики. Намiтилася певна рiвновага iнтересу до загального й одиничного (софiсти заперечували загальне, Платон i Арiстотель вiдновлювали його права). 3. ІІІ ст. до н. е. - У ст. н. е. Епоха еллiнiзму та Римської iмперії. Соцiально-полiтичне життя характеризували кривi рабовласнидького способу виробництва, занепад держав-полiсiв. У фiлософiї - замикання особи (одиничного) на себе, домiнування етико-релiгiйної проблематики. Натурфiлософiя Нaтурфiлософiя - сукупнiсть ф!лософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Це перша iсторична форма фiлософiї. Мислителi дього перiоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину свiтовi. Те, що греки розпочали свої фiлософськi шукання зi спроб осягнення свiту, на вiдмiну вiд мислителiв Китаю, якi починали з аналiзу переважно соцiально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремiсничої верстви, для якої передусiм важливе було знання про свiт. Натурфiлософiя охоплювала всi знання про свiт, тобто не тiльки фiлософське знання, а й конкретно-науковi здогади давнiх людей. Таке поєднання науки й фiлософії виявилось плiдним для них обох. У сферi науки греки, будучи учнями египтян i вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгиптi й Вавилонi займались жерцi, науковi знання обслуговували релiгiйно-культовi потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонськi математики, наприклад, знали, що вiдношення довжини кола до дiаметра - число, бiльше числа З, пле з релiгiйних мiркувань вважали його рiвним З. Греки, переймаючи схiднi знання, звiльняли їх вiд релiгiйної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно вiд релiгiї, як знання свiтське. Мало значення й те, що мiфологiя у грекiв не набула чiтко канонiчної форми, можливо, завдяки тому, що в давнiй Грецiї не iснувало єдиної централiзованої держави деспотичного типу. Тому мiфологiя не мала такої влади над фiлософiєю. Цей збiг обставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плiдного рознитку фiлософiї в давнiй Грецiї. Поєднанням фiлософiї та зародкiв науки в натурфiлософiї можна пояснити те, що греки послiдовно, через логiчнi обгрунтування і заперечення висунули генiальнi здогадки, якi довелося поглибити або вiдкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена пiдвищена увага до логiчної аргументацiї, яка вiдрiзняє давньогрецьку фiлософiю вiд схiдної. Фiлософiя, що перебувае в лонi мiфологiї, не знає такої аргументації. Особливо вiдчутним був взаємовплив фiлософiї та математики, починаючи вiд Фалеса (прибл. 625 - прибл. 545 до н.е.), який був фiлософом i математиком, до Евклiда, який був послiдовником однiєї з сократiвських шкiл. Цей взаємозв'язок сприяв плiдному розвитку обох галузей знання. Давньогрецька флософiя виросла в найбiльш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжi Передньої Азiї. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мiлету (звiдси його прiзвище Мiлетський; традицiя давати прiзвища за назвою мiста, звiдки походить мислитель, збереглася до епохи Вiдродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води i зникає, перетворюючись на воду. Всi речi - це перетворення води. Яким би не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революцiйним. Воно передбачало подiл сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбiчних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згiдно з якою одиничне має бути виведене iз загального, пояснене через загальне. Рiзноманiтнiсть свiту вiн звiв до єдиної основи. Нинi може здаватися, що мислення за моделлю (категорiальною структурою) - вiд одиничного до загального, вiд множини до единого - завжди було притаманне всiм людям i народам. Насправдi ця модель постала внаслiдок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес. Новаторський характер думки Фалеса пiдтверджують iсторичнi факти. У давньому Вавилонi, де також була розвинута математика, така модель мислення не була вiдома. Там мислення рухалося вiд одиничного до одиничного, висвiтлуючи задачi за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував iншу модель - вiд загального (правил, формул, принципiв - так у майбутнiй науцi постане загальне) до одиничного. До речi, вiн (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимiрюваннi висоти египетської лiрамiди: коли тiнь вiд палицi зрiвнялася з довжиною палицi, вiн вимiряв довжину тiнi пiрамiди. В основi обох явиш є загальне. Модель мислення вiд одиничного до загального (пошуки основи, законiв) i навпаки - вiд загального до одиличного (пояснення фактiв, одиничного на основi загального) заклала одну з основних засад европейської науки. Започатковану Фалесом традицiю розвинули його послiдовники: Алаксiмандр (611-545 до н.е.), який вважав основою свiту апейрон - безкiнечне, і Анаксiмен (585- 525 до н.е.), який стверджував, що це повiтря. За субстанцiю вони брали щось аморфне, яке, видозмiнюючись, може набувати певних форм. Погляди мiлетцiв становлять собою наївний матерiалiзм. Пiфагор (580-500 до н.е.) та його послiдовники вбачали філософію свiту в числах, в кiлькiсних пропорцiях. У всьому - в русi планет, архiтектурi, звучаннi струни - вони прагнули вiдкрити кiлькiснi вiдношення, числову гармонiю. Числа пiфагорiйцi мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальнi вiдношення. Вiдрив загального (числа) вiд одиничного (речей) був наявним, а саме загальне вони уявляли чуттево. Пiфагор та його послiдовники порушили проблему квантифiкацiї (кількiсного вираження) сущого (зведення всього сущого до величин, якi можна вимiрювати). Эретитою, унiверсальнiсть математики як науки про кiлькiснi вiдношення i пояснюється тим, що все iснуюче в просторi та часi має кiлькiснi вимiри. Ідея квантифiкацiї переходить вiд пiфагорiвцiв до платонiкiв i неоплатонiкiв, в яких кiлькiсна гармонiя також посiдає особливе мiсце. В епоху Вiдродження це справило вирiшальний вплив на формування европейської науки Нового часу. Поглядам пiфагорiвцiв властива i мiстика. Стосовно всього, навiть любовi, дружби, справедливостi, вони шукали числовi вiдношення. Пiфагорiвцi приховували своє вчення вiд людей. Їхня школа була органiзована на зразок релiгiйного ордену, де тiльки найбiльш наближених до Пiфагора посвячували в заповiтнi таємницi. до речi, деякi сучаснi прихильники мiстики вважають, що Пiфагор був причетний до втраченого людством джерела знання, яке походить з Атлантиди чи з космосу. Намагання Пiфагора шукати за речами числа вражає своєю незвичнiстю. Ключ до цього феномена лежить у сферi тогочасних соцiально-економiчних вiдносин. Завдяки торгiвлi, яка динамiчно розвивалася, вимiрювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквiвалентом товару були грошi, тобто числа, кiлькiснi вiдношення. Фiлософи взялися кiлькiсно градуювати (подiляти на одиницi) явища навколишнього свiту тiльки пiсля того, як у сферi соцiального життя речi (товари) були зведенi до грошей (чисел). Дальший розвиток натурфiлософiї пов'язаний з Гераклiтом (544-483 до н.е.) та олеатами. Пауменiдом (540-480 до н.е.) та Зеноном (490-430 до н.е.), якi намагались розв'язати проблему тотожностi й вiдмiнностi сутдого, а також руху i спокою. У них первнi вже втрачають ту безпосередню речовиннiсть, якою надiляли субстаяцiї попереднi мислителi. Так, Гераклiт вважав, що первнем е вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинностi, мiнливостi сущого. Вiн стверджував: все тече, все змiнюеться; не можна двiчi ввiйти в одну й ту ж рiчку, оскiльки i води будуть не тi, та й людина стане iншою. Космос, за словами Гераклiта, не створений нiким iз богiв i нiким iз людей, вiн завжди був, є i буде вiчно живим вогнем, який закономiрно загоряється i так само згасає. Гераклiту належить генiальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становления. Ідея мiнливостi, плинностi висвiтлила суще в оригiнальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсi. З позицiї вiчного та незмiнного спостерiгача суще постало як рiка, невпинний потiк. Такий пiдхiд загострив проблему спiввiдношення руху i спокою, мiнливостi й незмiнностi. і якщо в Гераклiта плиннiсть ще якось поєднувалася з незмiннiстю (вогонь як субстанцiя; логос як усталений порядок у свiтi), то в його послiдовника Кратiла (друга полов. У ст. - поч. IУ ст. до н.е.) такого поєднання вже не спостерiгалося. За Кратiлом, все мiнливе i, отже, нi про що не можна нiчого сказати. Така фiлософiя не могла бути опорою в життi: якщо все змiнюється, то, наприклад, людинi не обов'язково повертати вчорашнi борги, адже вона вже не та, i кредитор і вже не той, що ранiше. На противагу Гераклiту елеати (Ксенофан (580-490 до н.е.), Парменiд, Зенон) вважали, щб свiт є незмiнним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з унiверсальних характеристик речей - буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття е щось всезагальне. Парменiд стверджував, що е тiльки буття, небуття немає, його не можна i помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмiнне і неподiльне. Таке розуминня буття вiдриває його вiд видимого свiту матерiальких речей i перетворює на iдею. Справдi, тiльки про iдею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмiнна i неподiльна, тобто тотожна сама собi. У вченнi про буття елеати, по сутi, дали своєрiдне формулювання логiчного закону тотожностi. (Для того щоб розмова мала сенс, потрiбно, аби скiврозмовники однаково розумiли поняття, щоб цi поняття були ТОТОЖНИМИ.) Парменiд перенiс вимогу цiєї тотожностi на свiт, став мислити свiт (буття) як iдею. Протиставляючи буття свiтовi речей i водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили iдеалiстичну традицiю пiфагорiйцiв. Однак буття в елеатiв е поцейбiчним iдеальне у них ще не було вiдiрвавим вiд матерiального, не перетворилося на його протилежнiсть. Елеати протиставляли видимий свiт, в якому панують рук i змiни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскiльки небуття немає, то й неможливi переходи вiд буття до небуття, вiд небуття до бутта (виникнення). Мiнливий свiт, яким людина його бачитъ, - всього лише позiрне, уявне, оманливе знання. істина полягає в незмiнностi буття. Зенон навiть висукув кiлька алегорiй (суперечностей у логiчному мiркуваннi за допомогою яких вiн намагався спростувати вільний рух і довести до думки про незмiнність справжнього буття. Алегорiї Зенона е величною пам'яткою логiчної могутностi давньогрецької фiлософiї. Безумовно, Зенон розумiв, що рух iснує. Однак у його вченнi йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логiчно, математика зумiла передати рух тiльки в ХIХ ст. До того часу Зенона стимулювали думку. Суть апорiй проти руху полягає в тому, що рух множиться як сума точок спокою, а за цiєї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокiй, хоча вiн i МИСЛИТЬСЯ як сума точок спокою, порушуваних тiлом, яке в цi точки послiдовно потрапляє. Прiрва мiж видимим свiтом i справжнiм нерухомим буттям у елеатiв була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували його як видимiсть. Думки Гераклiта в iнтерпретацiї Кратiла також виявились нездатними пояснити свiт. З одного боку, в елеатiв абсолютизацiя незмiнностi, тотожностi, з iншого (у Гераклiта) - абсолютизацiя мiнливостi, абстрактностi. Внутрiшня логiка розвитку мислення штовхала на пошук виходу з цього глухого кута. Спорiднює вчення Гераклiта й елеатiв i те, що в них абсолютизується принцип неперервностi. У Гераклiта рух, мiнливiсть неперервнi, а в елеатiв буття неперервне, неподiльне. Дальший розвиток фiлософiї полягав у запровадженнi принципу дискреiжяосi, тiерервностi ак засобу побудови вiту. На мiсцi еджкюi безперервноI субстанцi постала множиннiсть субстаiщiй, тобто диекреткiс'гь (перервнiсть) буття. Винккненкя i зникнення, незмiннiсть i мiнливiсть пояснювалися на основi поеднання i роз'сднання незмiнних субстанцiй. У цьому напрямi рухалася думка Емгтедокла (487-424 до н.е.), Акаксагора (500-428 до н.е.) i атомiстiв Левкiщта (У ст. до к.е.) 1 Демокрiта (прибл. 460- пркбл 370 до н.е.). 2. Класичний перiод давньогрецької фiлософії Другий етап у розвитку давньогрецької фiлософiї позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Цей поворот зумовлений втратою домiнуючого значения в соцiальному життi загального (державнi інституції, закона). Воно все бiльше ставало залежним вiд iндивiда (одиницi). Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвiдомлення особою своєї самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Поворот вiд зовнiшнього свiту до людини зумовлений також дискредитацiєю натурфiлософiї, яка пропонувала рiзнi, часто суперечливi що виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговує довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об'єкта до суб'єкта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософiї, до питань теорiї пiзнання. Такий пiдхiд називається антротiоцентiризмом. Антропоцентризм - фiлософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвiту, найвищою метою всього, що відбувається у свiтi. Людина як проблема фiлософiї вперше була усвiдомлена софiстами (з давньогрецької - .мудрецi) - iдеологами давньогрецької демократiї. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб'єктивного й об'єктивного. Устами Протагора (480-410 до н.е.) людину було проголошено мiрилом усiх речей. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, є безумовною заслугою софiстiв в історії фiлософiї. Адже кориснi копалини, гарна погода, шкiдники е не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навiть сучасне природознавство в певному сенсi - це людський вимiр природи, своєрiдний засiб перетворення природи в iнтересах людини. Бачення космосу, природи крiзь людський мiкрокосмос, з позицiї людини, яка видiлилась з природи і протиставила себе природi як щось рiвнозначне i рiвноцiнне їй, було новим словом софiстiв у фiлософiї. Софiсти ак професiйнi вчителi мудростi були закономiрним породженням демократiї, розвиток якої зумовили потребу в iнтелектуалах - професiйних полiтиках, ораторах, суддях. Вони навчали мудростi перетворили на соцiальне заняття, яке оплачувалось. Софiстiв називають давньогрецькими просвiтниками. Як i просвiтники ХУIІI ст, вони винесли на суд розуму вiрування, традицiї, моральнi засади суспiльства. Аналiзуючи й критично оцiнюючи їх, вони сприяли їх занепаду, реалізували і розвiнчували їх сакральнiсть, наближаючи водночас кризу й самої полiсної демократії. Софiсти вiдмовилися вiд побудови натурфiлософських систем, головну увагу придiляли аналiзу пiзнавальних та оцiнювальних спроможностей людини. Зважаючи на вiдноснiсть чуттєвих даних (одна й та сама вода рiзним людям i навiть однiй i тiй самiй людинi може здатись і теплою, і холодною), їх залежнiсть вiд стану органiв чуття, софiсти доводили неможливiсть отримання достовiрних i загальнозначущих знань про речi. А основним завданням фiлософії вважали не набуття знання про свiт, а виховувавня людей, навчання їх жити. Софiсти стверджували, що iсин стiльки, скiльки людей, вони мало переймалися питаннями iстинностi знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про соцiально-практичний сенс знання. Це живило їх постiйний iнтерес до мови, ораторського мистецтва, методiв i засобiв переконання i заплутування суперника в дискусії. Через це термiни софiст, софiстика* набули негативного значення. Заперечення iстини привело софiстiв до реалітивiзму, який стверджує, що всяке знання вiдносне, неусталене, i суб'єктивiзму, згідно з яким знання залежать вiд людини. Однак, труднощі на цих позицiях, не можна створити загальноприйнятної фiлософської системи. Тому софiсти її i не залишили. Протагор навiть пропонував вирiшувати питания iстини методом голосування. Однак неiстинне знання, якщо його навiть визнають усi, не стане iстинним, оскiльки, крiм згоди людей щодо його iстинностi, потрiбна ще згода предмета, з яким спiввiдноситься знання. Ставлячи пiд сумнiв загальноприйнятi свiтогляднi цiнностi, моральнi та правовi норми (людина с мiрилом добра i зла, справедливостi й несправедливостi), софiсти пiдважували духовнi засади iснування суспiльства. Адже воно не може нормально фуикцiонувати за духовного розладу, вiдсутностi згоди (консенсусу) щодо справедливостi, добра, честі, прекрасного, iстини тощо. Фiлософськi системи Сократа (469-399 до н.е.), Платона, Арiстотеля постали як реакцiя на буття софiстiв. У соцiальному вченнi вони стверджували значущiсть соцiальних iнститутiв (звiдси такий iнтерес до феномена держави), а в загальнофiлософському - намагалися вiдновити загальнозначущiсть iдей добра, прекрасного, iстини, подолати релятивiзм i суб'єктивiзм софiстiв. Боротьба iз софiстами стала головним мотивом творчостi Сократа i Платона. Однак без нових авторитетних аргументiв непросто було вiдновити довiру до загальних цiнностей, яка панувала ще до софiстiв. Сократ эробив спробу вiдновити загальне у сферi, вiдкритiй самими ж софiстами - в людськiй суб'єктивностi. Але якщо софiсти зупинилися на рiвнi чуттєвостi, яка за природою є неусталеною (звiдси їх релятивiзм i скептицизм), то Сократ вiдкрив сферу розуму, в якiй вiдношення мiж поняттями регулюються логiкою. Поняття i логiка значно надiйнiша опора для iстини, нiж чуттєвiсть. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної i правової оцiнки певного вчинку, але дiйти згоди у тлумаченнi iдеї прекрасного, добра i справедливого. Наприклад, математичнi iстини, здобутi саме на цьому шляху, не викликають сумнiву. Зусиллями Сократа та його послiдовникiв вдалося подолати релятиїзм i суб'єктивiзм софiстiв, повернути всезагальне, iдеї на їх законне мiсце у фiлософiї. Заслугою Сократа, Платона та Арiстотеля перед фiлософiею є, що вони вiдкрили i почали дослiджувати теоретичне мислення - сферу всезагальних iдей. Вони започаткували аналiз iдей, категорiй, законiв логiки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослiдження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординацiї. Цю проблему невдовзi було розвинуто Платоном у вченнi про загальнi iдеї та систематизовано Арiстотелем у вченнi про категорiї та логiку. Сократ започаткував традицiю теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сферi давньогрецької науки стала геометрiя Евклiда. Проголосивши предметом фiлософiї сферу iдей, Сократ остаточно вiдiрвав фiлософiю вiд буденної свiдомостi, в полон якої вона час вiд часу потрапляла в досократiвську епоху. Сократ - своєрiдна фiгура в давньогрецькiй фiлософії. За переказами, вiн був неписьменний, не залишив написаних творiв. Про його погляди можна дiзнатись з творiв Платона, в яких Сократ виведений як один з учасникiв фiлософської дискусiї. Будучи учнем софiстiв, вiн не без їх впливу проголосив вищою мудрiстю пiзнання самого себе, а мудрiсть - найвищою доброчеснiстю людини. Моральнi пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фiгуруєе в нього (як i в Конфуцiя) джерелом моральної досконалостi людини. Всупереч релятивiзму софiстiв вiн опирав моральнi цiнностi на розум, через розум обтрунтовував їхню вiчнiсть i незмiннiсть. Обгрувтування розумом моральностi було великим кроком уперед. Проте такий пiдхiд ставив пiд сумнiв святiсть традицiйних норм, оскiльки традицiї, звичаєвi норми, пiдданi критицi розуму, втрачають свою беззастережиiсть i святiсть. Цим Сократ дуже нагадував афiнянам софiстiв. За це нiбито руйнування традицiйних норм афiняни засудили Сократа до страти. Вiн помер, випивши чашу з отрутою, хоча мав змогу втекти з Афiн. Слова фiлософа про те, що iдеї законiв, якi вiн захищав, витають навколо нього i не дають змоги йому порушити їх, є вищим виявом правосвiдомостi Сократа. Навiть своєю смертю цей апостол розуму утверджував силу всезагального. Розвинув i систематизував погляди Сократа Платон. Як i його вчитель, вiн подiляв суще на свiт вiчних нерухомих, недiлимих, тотожних собi iдей (щодо цього очевидний вплив елеатiв) i на свiт мiнливих, подiльних чуттєвих речей, як у Гераклiта. Ідеї е прообразом речей, а речi - це своєрiднi матерiальнi тiни iдей. Такою була iдеалiстична конструкцiя свiту Платока, якого цiлком заслужено вважають творцем першої систематизованої концепцiї об'єктивного iдеалiзму. Процес пiзнання речей вiн зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, е безсмертною. До втiлення в людину вона жила у свiтi речей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймає речi, якi нагадують її. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадуе загальнi iдеї людини, дерева. Тому пiзнання зводиться до пригадування. Завдяки такiй iнтерпретацiї пiзнання Платон подолав релятивiзм i суб'єктивiзм софiстiв. iдеї (добра, iстини, прекрасного тощо) у всiх людей однаковi, оскiльки живить їх одне джерело - свiт вiчних iдей. У людини Платон розрiзняє смертне тiло i безсмертну душу, яка є керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у свiтi загальним є iдеї, в людинi - душа, то в суспiльствi - держава. Платок знехтував самодiянiсть iндивiда, цiлком пiдпорядкувавши його принципу державностi. Індивiд - знаряддя держави. Виховання, мистецтво - все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм'я держави. В iдеальнiй державi Платок виокремлював три соцiальнi стали - правителiв, воїнiв (стражiв держави) i людей фiзичної праці - селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбувається на основi домiнування певної частини душi в людинi - розумної (правителi), вольової (воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава - найвище втiлення блага на Землi. А благо окремої людини полягає в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократiї, зумовило його полiтичний консерватизм. Фiлософiя Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської фiлософської думки. За словами англiйського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861- 1947), всю європейську фiлософську традицію можна розглядати як коментар до Платона. Рiвнозначним Платону за обсягом проблем i за впливом на подальшу фiлософiю є його учень Арiстотель, якому належить крилатий вислiв. Платон менi друг, але iстина дорожча. Така орієнтацiя на загальне - на iстину, на право (вислiв римських юристiв: хай гине свiт, але торжествуе право), на мораль сформувала засади захiдноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства. Аристотель прийняв платонiвську концепцiю домiнування загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своєму. В концепцiї Платона помiтним був вплив математичного знання, а iдеї (поняття) математики iснуючi мовби паралельно до чуттєвого свiту. Фiлософiя ж Арiстотеля руйнується на природознавствi, в якому вiдношення iдей i речей має дещо iншi особливостi. Вiн пiддав критицi платонiвську концепцiю iдей, що iснують окремо вiд речей, вважаючи, що подвоєння свiту на iдеї та речi не спрощує, а ускладнює проблему пiзнання. На його думку, загальне, яке вiн назвав формою, притаманне самим речам. Всi речi, на думку Арiстотеля, становлять єднiсть пасивної матерiї й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомостi речей. У неживому свiтi формою е їх принцип побудови (кулястiсть кулi), в живому - душа. Найвищою сутнiстю є чиста форма, або форма форм, вiчний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вiчний двигун зумовлено незнанням давнiми греками принципу iнерцiї. Для них рух кожного тiла мав початок i обов'язково кiнець. А оскiльки космос весь час перебуває в русi, це означає, що повинно бути постiйне першоджерело руху. Арiстотеля справедливо вважають батьком формальної логiки. Він визначив предмет логiки, вiдкрив основнi її закони, створив вчення про правила умовиводiв. Йому належить перша в iсторiї фiлософiї систематизацiя категорiй. У людинi Арiстотель видiляє три рiвнi душi – рослину (вiдповiдає за споживання, рiст і розмноження, тваринну (відчуття, жадання) i розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини є безсмертним, пiсля її смертi вiн зливається iз всесвiтнiм розумом. У поглядах на соцiальнi проблеми у його вченнi домiнує принцип загального. Людину вiн визначає як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка є втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платок намагався втiлити проект iдеально держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальностi у фiлософiї Арстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у IIлатона. Висновок Боротьба Сократа, Платона й Арiстотеля як прихильникiв принципу загального iз софiстами, якi були носiями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької фiлософiї. Вона позначилась на розв'язаннi ними всiх фiлософських проблем. У середньовiчнiй фiлософії протистояння загального і одиничного постало у формi номiналiзму і реалiзму. У давньогрецькiй фiлософiї вже були окресленi протистояння матерiалiстичної та ідеалiстичної традицiй, але воли ще не оформились як протилежностi (ідеальне для грекiв не було потойбiчним) i, що головне, не вони низначали логiку розвитку цiєї фiлософiї. В класичну добу давньогрецької фiлософії пов'язану з iменами Сократа, Тiлатона й Арiстотеля, логiка розвитку визначалась протистоянням загального 1 одиничлого ял фiлоофських принцилiв побудови сущого. Використана література Всемирная история: (навчальний посібник ). - М: Мысль, Т.2. 1985р. История философии. /Пер. з чешського під ред. І.І. Богута - Мысль. 1995р. Мир Философии.-Москва .,1991р. Социально - этические взгляды итальянских гуманистов (II половина XV века), Л.М.Брагіна, МГУ, 1983 р.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 1015 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: