Реферат на тему Григорій Сковорода – філософ, мандрівник - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Григорій Сковорода – філософ, мандрівник. План Вступ Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами —латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого. 1. Особливості філософії Г. Сковороди На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Аристотель, Еразм Роттердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння. Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, на думку окремих дослідників, відчутні матеріалістичні тенденції. Він визнавав вічність матерії. Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ". Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі. Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячий авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки. Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. "Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини", — говориться у трактаті "Асхань". Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу. Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" — зовнішню і внутрішню. Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригінальним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському ґрунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опинилося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей. У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення. 2. Ставлення Г. Сковороди до багатства та розкоші Г. Сковорода негативно ставився до багатства й розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує зло. У критиці Сковородою вищих верств суспільства є чимала доля релігійного моралізаторства, до критики «світу» він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість. Загалом погляди Г. Сковороди на багатство і бідність мають конкретний зміст, спроектовані на реальну дійсність. Для прикладу можна послатися на висловлювання «нині коли злидар — тоді й бідняк і дурень», у яке вкладено всю глибину конкретної критики сучасної дійсності. Своїм вченням Г. Сковорода заперечував багатство, боровся зі спокусами, які воно несе людині. Його ідеалом було багатство духу, чистота серця, душевний супокій, цільна й не розбещена мерзотами «світу» людина. Сковорода став обличителем конкретних явищ тогочасного життя, і метою його критики було не врятування душі, а досягнення людиною щастя й душевного супокою на землі, виховання чесної і сильної людської особистості, не засліпленої жадобою до наживи, до блиску золота, до слави. 3. Національне питання у творчості Г. Сковороди Г. Сковорода був не громадянином світу, як це трактується в окремих працях, а сином поневоленої України, з якою ділив і свою особисту недолю убогого, невлаштованого мандрівного вчителя, що міг у будь-який час стати кріпаком, позбавленим тієї мізерної вольності, яку він мав і яку пильно оберігав. Поняття батьківщини у нього було дещо відмінним від загальновизнаного, бо про державність України в його час говорилося хіба що пошепки. М. Ковалинський звернув увагу на те, що Г. Сковорода називав матір'ю Малоросію, де він народився, тобто історичні землі України, — Полтавщину, Київщину і Чернігівщину, але перевагу віддавав Україні — Слобожанщині, називаючи її тіткою, і на цій землі прожив другу половину свого життя. Вбачати в цьому роздвоєність Сковороди у ставленні до України нема підстав. Український етнос, його історичну традицію, культуру і мову він розумів і сприймав як одне ціле. Про брак національної традиції у творчості Г. Сковороди стверджувати також нема підстав, усією своєю діяльністю філософ був закоріненим у національний ґрунт. Так, він багато писав про загальнолюдські вартості, не надаючи їм українського національного колориту, та це зовсім не значить, що він філософ позанаціональний. Якраз навпаки, за ним усталилося визначення народного мандрівного філософа, що найбільше вписує його в український культурно-національний контекст XVIІІ ст. Сковорода — прихильник особистої свободи, його втеча від світу, автоепітафія "світ ловив мене, та не спіймав" є одним із засобів не лише особистого, а й національного самозбереження, бо тільки через своє, національне, можна осягнути загальнолюдське. У Сковороди ніде не знаходимо заперечення національної традиції чи у будь-якій формі висловленої байдужості до неї. Він належав до української інтелектуальної еліти свого часу, яка сприймала розуміння нації більше у політико-територіальному аспекті, хоч віддавала належне і етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності. На освіту Г. Сковорода дивився як на засіб виховання всього народу. Мандруючи по Україні, перебуваючи весь час серед простолюду, він заслужив собі славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди були традиції народної педагогіки, народна мудрість, народні погляди на освіту і виховання. Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди — трудове виховання за принципом "спорідненості". Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними нахилами, пронизує всю педагогічну систему Сковороди, викладену у притчах "Вдячний Еродій" та "Убогий Жайворонок". Сковорода — прихильник народного виховання. Він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. За його твердим переконанням, "виховання й убогим потрібне". Вчити людину треба тому, до чого у неї природний нахил, що для неї передбачила "блаженная натура": "Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову". Якщо хтось хоче вчити не по природі, хай пам'ятає прислів'я: "Вовка в плуг, а він в луг". Йдучи за народними поглядами на виховання, Сковорода на першому місці ставить роль батьків у вихованні дітей. Якщо батьки не виконують своїх обов'язків перед дітьми, то стають винуватцями всіх їхніх бід. Сковорода був прихильником загальної освіти для всіх станів суспільства, виступав проти схоластичного навчання, заперечував і висміював "мавпяче" великопанське виховання з його "шлунковою і череватою" філософією. Педагогічні ідеї Г. Сковороди з їх вимогами загальної і доступної для всіх освіти, думками про трудове виховання знайшли подальший розвиток в українській педагогічній думці XIX — XX ст. Висновок Могутній загальнолюдський зміст творчості Сковороди заполонює нашу сучасність, робить її близькою і зрозумілою читачам кінця XX ст. Проповідь гармонії природи і світу, боротьба з бездуховністю людини і відстоювання її внутрішньої свободи, соціальний оптимізм, одержимість у ставленні до науки й праці, байдужість до кар'єри і зневага матеріального добробуту, культ людської дружби — всі ці сторони вчення Сковороди актуальні й нині, суголосні нашій розгойданій добі. Цілісність постаті Сковороди, його потужний інтелект, духовна незалежність, нерозривність слів і діл, розуміння людини як частини природи привертають до нього нові, молоді покоління шукачів істини, оборонців прав і свободи людини. Література Багалій Д. Український мандрівний філософ Г. Сковорода. – К., 1992. Миманич О. Григорій Сковорода. – К., 1994. Поліщук Ф. Григорій Сковорода. – К., 1972. Шевчук В. Предтеча: Роман. – К., 1972.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 2582 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: