Реферат на тему Філософські проблеми взаємодії суспільства і природи. - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософські проблеми взаємодії суспільства і природи. Зміст ВСТУП \| 3 Розділ 1. Людина як частина природи і її протилежність \| 4 Розділ 2. Передумови формування та сутність сучасної екологічної кризи. \| 10 Розділ 3. Гармонізація відносин Людини і Природи. \| 15 ВИСНОВКИ \| 23 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ \| 25 Вступ Філософія забезпечує культурі самопізнання, а людському життю — смислові орієнтири. Справедливо вважається, що істинна філософія є духовною квінтесенцією епохи, живою душею культури. Хоч всесвітня філософія, по суті, обертається навколо “вічних” проблем, до їх числа належить і проблема взаємовідносин Людини і Природи, яка в нинішній переломний момент людської історії набула, на жаль, трагічного звучання. Серед численних соціально значущих проблем, що постали перед народами на порозі третього тисячоліття, головне місце зайняла проблема виживання Людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як і екологічні, науково-технічні і інші моменти, неодноразово інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала, як вважав президент Римського клубу А. Печчеї, сама для себе «Ахіллесовою п’ятою», вона — точка відліку, «в ній всі початки і кінці». З його точки зору важливо зрозуміти стан, в якому опинилася людина. Чому її дорога привела до катастрофи? Чи є ще час звернути з неї, а якщо є, то куди? Який шлях вибрати? Яким цінностям надати перевагу? Ті негативні для природи і самої людини наслідки антропогенної діяльності, що виявились в останні роки, примушують пильніше вдивитися в систему екологічних взаємовідносин, замислитися над проблемою їх гармонізації. Сьогодні всім зрозуміло, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, ніж матеріальні і духовні потреби. Було б великою помилкою вважати, наче б з екологічною кризою можна справитися за допомогою лише економічних заходів. Екологічна криза зумовлена “стрілками”, що направляли рух нашої технократичної цивілізації до конкретних цінностей і категорій, без коректування яких не можна приступити до радикальних змін. При переорієнтації категорій, поняття природи повинне стати центральним, так що саме відношення людини до природи буде інакшим, ніж було до цього. Важливо зрозуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові установки, створити новий образ людини: на противагу споживачу - людину гуманну по відношенню до самої себе і природи. Без цієї глобальної філософської перебудови відносин в системі “Людина—Природа” всі заходи економічного, екологічного, науково-технічного характеру будуть мати надто мізерне значення і не зможуть стати серйозною перешкодою на шляху екологічної катастрофи, що насувається. Кінцевий висновок фахівців, що займаються цією проблемою, досить жорстокий: «Або вона (людина) повинна змінитися, або їй призначено зникнути з лиця Землі». Метою даної роботи є розгляд саме філософських аспектів взаємовідносин Людини і Природи в умовах екологічної катастрофи, що насувається, шляхів і можливостей формування тієї нової системи цінностей, за допомогою якої можна буде запобігти стрімкому наближенню Людства до власної загибелі. Треба зазначити, що проблема ця, незважаючи на всю її актуальність, далеко не нова. Питання про відповідальність Розуму перед природою було поставлене ще в XIX ст. течією так званих російських космистів, розвинене в роботах Федорова, Вернадського і інших. У XIX ст., по мірі загострення екологічної ситуації, у вирішення проблеми гармонічних взаємовідносин Людини і Природи втягувалася все більша кількість філософів і вчених. Виникли навіть нові галузі знань: філософія екології, соціоприроднича історія, народжені на стику природних і гуманітарних дисциплін, що було викликано масштабністю і різноплановістю проблеми. Завданнями даної роботи є: 1. З’ясувати місце людин в біосфері, як біологічного виду та соціальної істоти. 2. Розглянути сучасний стан взаємовідносин у системі “Людина—Природа—Цивілізація” та основні передумови виникнення ситуації, що склалася. 3. Освітити основні шляхи виходу з глобальної кризи, що пропонувалися філософами і вченими XIX-XX ст. РОЗДІЛ 1 Людина як частина природи та її протилежність. Вивчення взаємовідносин в системі «Людина – Довкілля» в широкому спектрі проблем людського існування виявляє зв"язок з суттєвим світоглядним питанням : що є людина і яке її місце в світі? Не дивно, що стосунки людини і природи цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття. Органічний зв’язок пізнання стосунків людини і природи зі світоглядними питаннями обумовляє включення пласту світоглядних проблем в предмет екології в зв’язку з дослідженням відносин людини і природи. Зрозуміло, що оцінюючи взаємини людини і природи, необхідно розуміти сутність обох складових - і людини, і природи. Що ми маємо, виходячи з цього, врахувати? По-перше, людина є людиною не в її природному існуванні, а в її соціальній сутності. Тобто, хоча становлення людини як біологічного виду відбувалося в природному довкіллі, людське буття є буттям соціальним, буттям не в природному, а в штучному світі, створеному людиною - світі культури і цивілізації. Таким чином, з одного боку, ми маємо підстави включити відношення «Людина – Природа» в предмет екології. З іншого - вивчення цього відношення виходить далеко за межі екології і є предметом гуманітарних наук і філософії. Тим більше, що в історико-пізнавальному розумінні, відношення «людина – природа» вже досить довгий час є предметом філософії. І лише в ХХ ст. воно стало і предметом екології. В історії пізнання людини і її сутності виявилося, що вона є складна і неоднозначна. Епіцентром складності можна вважати двоїстий характер людської природи. Так, ще в античності софісти підкреслювали єдність безумовного (природного) і обумовленого (людського) в людині. Платон розглядав людину як єдність тіла (матеріального) і душі (ідеального). З точки зору християнства, існує тимчасове тіло і безсмертна душа. В філософії Нового часу суперечлива людська сутність осмислювалася в творчості багатьох філософів. Наприклад, Декарт говорить про існування духовної субстанції з атрибутом мислення і тілесної субстанції з атрибутом протяжності, що складним чином проявляється в людині. І.Кант розглядав людину антиномічним чином. Людина водночас належить і світу природи (світ природньої необхідності) і світу суспільства, культури (світ свободи, морального самовизначення). Отже в історії пізнання сутності людини представлена традиція, за якою людина розглядається як суперечлива єдність духовного і тілесного. Інша традиція, що представлена творчістю Демокріта, Епікура, Арістотеля в античності, французьких філософів ХУ111 ст. Гельвеція, Гольбаха, Ламетрі. Вони розглядали людину як природну істоту, в єдності її духовних і тілесних якостей. З точки зору класичних німецьких ідеалістів - Шелінга, Гегеля - сутність людини є ідеальною. Тобто, саме ідеальне, духовне - першопричина людського існування. Гегель доводив, що людина є історична соціокультурна сутність. Продовжуючи линію Гегеля в визнанні соціальної сутності людини, марксизм формує діяльнісну концепцію сутності людини. На її ідейних засадах людина розглядається як соціальна істота. Причому соціальна сутність людини становлюється в процесі її діяльності. В цій діяльності людина створює штучні знаряддя праці. Використовуючи ці знаряддя, людина перетворює природний світ, створюючи світ культури і цивілізації і розвиваючи власну сутність. В сучасній літературі, що трактує сутність людини, теж присутні 2 протилежні точки зору. Відповідно до 1-ої, людину розглядають як природно-біологічну істоту, продукт еволюціоного розвитку органічного світу. Прихильники 2-ої точки зору, так званих, інтрасоціологічних уявлень, вважають людину виключно соціальною істотою, яка є результатом економічного і соціального розвитку. В наведених точках зору біологічне і соціальне в людині розглядаються як незалежне одне від одного. Під впливом таких трактувань в процесі дискусії про предмет екології навіть висловлювалась думка, що необхідно розрізняти екологію людини як біологічної істоти і екології людини як соціальної істоти. Отже, в таких підходах соціальне і біологічне розглядаються як дві незалежні системи. Треба зауважити, що свого часу, коли людина була "приєднана" до тваринного царства Ч.Дарвіном (середина Х1Х ст.), це мало величезні наслідки в світоглядному плані. Втім, з’явились і концепції, які в методологічному плані кваліфікують як «соціальний дарвінізм», «соціал-біологізм», і які намагалися пояснити соціальне (людину, суспільство) біологічними законами. Тобто, методологічна сутність цих концепцій - зведення соціального до біологічного і повне ігнорування специфіки соціального. Такою є методологія біологічного редукціонізму і, зрозуміло, вона є обмеженою в пізнанні людини як соціальної істоти. Діалектичний підхід до проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині - це спроби подолати таке біологізаторство. Діалектичне розв’язання проблеми полягає в розумінні соціального в людині як такого, яке «знімає» біологічне. Тобто, соціальне включає в себе біологічне, але в перетворенному вигляді. При цьому має враховуватися і специфіка біологічного. Втім, залишається проблема відношення біологічного і соціального, а також проблема осмислення специфіки "людського біологічного". Для відповіді на ці питання треба подивитися на історію становлення людини. Дійсно, дослідники відмічають, що важко, стосовно антропосоціогенезу, визначити ту, умовно кажучи, точку, де людина стає людиною. Очевидно, що суттєвою ознакою людини є розумова діяльність. Але коли ж у людини вона з’являється? В той момент, коли людина бере в руки якесь знаряддя, або навпаки - для того, щоб взяти знаряддя праці, людина має вже розвинутися до розумової діяльності? За оцінкою відомого українського філософа В.Іванова, пізнавальна ситуація, що пов’язана з антропогенезом, характеризується наявністю 2-х концептуальних підходів: еволюційно-біологічного і соціально-трудового. Такі підходи відповідають 2-м сміжним рівням організації людини - біологічному і соціальному. Причому, перша концепція повинна в термінах природничо-наукової теорії довести факт появи людини як соціальної істоти. А друга - реконструюючи все більш архаїчні форми праці і соціальності має дійти до виявлення біологічних прототипів праці і соціальності. Отже, для з’ясування природи і сутності людини кожна з двох концепцій має вийти за свої межі, аналогічно тому, як в дійсній історії людини біологічне перейшло в соціальне. Ми з’ясували, що людина є людиною завдяки її соціальності. Подальший розвиток людини - і історичний, і індивідуальний - це розвиток соціальний. Виникає питання: а як же пласт біологічного в людині? Тобто, чи еволюціонує людина як біологічний вид, біологічна система? Ця проблема є цікавою, а її розв’язання - принципово важливим і для природничих наук, і для філософії, бо суттєвим чином впливає на світогляд. Втім, ми маємо дуже різні, навіть протилежні відповіді на поставлені питання. Серед принципових варіацій зазначимо такі: - людський розвиток є суто культурносоціальним і інтелектуальним. Тому він не потребує біологічної еволюції; - людина як біологічний вид еволюціонує. Але ця еволюція йде дуже повільна, в той час як соціальна еволюція розгортається дуже швидко. Крайнім виразом визнання такого розходження біологічної і соціальної еволюції є теорія соціальної дезадаптації. Її відстоюють французькі дослідники Р.Дюбо, В.Гюан, А.Дюссер, П.Делор. У відповідності з цією теорією вважається, що виникає дисгармонія між консервативними біологічними перспективами розвитку особистості і соціальними перспективами. На підставі таких особливостей розвитку людини робиться висновок, що через недосконалість людської природи людству загрожує загибель. З точки зору цієї теорії оцінюється і сучасна екологічна ситуація. Так, з одного боку, сучасна екологічна ситуація є наслідком соціально-економічної діяльності. З іншого - людина не здатна до неї адаптуватися, оскільки еволюціонує дуже повільно. - біологічна еволюція людини відбувається. Але відбувається на мікрорівні, тобто - на генетичному рівні, через певні мутації. На цій підставі у людини формуються, так звані, екологічні форми адаптації, завдяки яким людські популяції пристосовуються до життя в різних умовах (клімат, географічні фактори, мінеральний склад води, грунту, рівень радіаційного фону). Одним з суттєвих факторів, що лежать в основі розвитку екологічних форм адаптації, є біологічна мінливість. Отже, хоча людина досягла висот культури і цивілізації, вона залишається специфічною природнобіологічною системою. Людина саме тому включена в екологічне відношення, що є природною істотою. Втім, вона проявляє себе в екологічному відношенні не лише як біологічна, а і як соціальна істота. Зважаючи на обидва названі суттєві прояви людини, в сучасній науковій і філософській літературі визнається біосоціальна організація людини. Біосоціальній організації людини притаманна така цілісність, що не можна відокремити свідомість від мозку, а психіку, емоції - від функціонування нервової системи. Інакше цілісність людини втрачається. Розуміння людини як біосоціальної істоти дозволяє акцентувати на таких важливих в екологічному розумінні висновках: Сучасна екологічна ситуація не є результатом протистояння людини, що вийшла з природи, і самої природи. Навпаки, сучасна екологічна ситуація є яскравим свідоцтвом того, що людина не може вийти з природи Соціокультурне середовище – «друга природа» - не має суперечити природі «першій». Тобто, штучне середовище, що є результатом соціокультурного і цивілізаційного розвитку людини, який мав зробити її незалежною від природи, ще більш посилює цю залежність і робить її все більш різноманітною. Розділ 2. Передумови формування та сутність сучасної екологічної кризи. Проблема взаємовідносин в системі «людина - природа» належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись далеко в історію її становлення і розвитку, слід зазначити, що перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнину, і були тією основою яка служила наочною ілюстрацією життєвої важливості даної проблеми. Людина, як і все живе на Землі, невіддільна від біосфери, яка є необхідним природним чинником її існування. Природа – передумова і основа життєдіяльності людини, причому повноцінна життєдіяльність може здійснюватись лише в адекватних природних умовах. Людина відчуває потребу в тому екологічному середовищі, в якому проходила еволюція людства протягом всієї його історії. Розвиток суспільства поза біосферою — це нонсенс! Можливість існування суспільства може бути гарантована тільки в контексті розвитку біосфери, і то лише у відносно вузькому діапазоні її параметрів. Знання цього діапазону — життєва необхідність людей. Звичайно, кожна людина володіє можливістю пристосовуватися до умов природного середовища, що змінюється, нового для неї середовища проживання. Дж. Уайнер зазначає, що «Всі представники виду Homoздатні виявити необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміну зовнішніх умов». Однак при всій їх широті і мобільності, адаптаційні можливості людського організму не безмежні. Коли швидкість зміни навколишнього природного середовища перевищує пристосувальницькі можливості організму людини, тоді наступають патологічні явища, які ведуть, зрештою, до загибелі людей. У зв’язку з цим виникає нагальна потреба співвіднесення темпів зміни навколишнього середовища з адаптаційними можливостями людини і людської популяції, визначення допустимих меж їх впливу на біосферу виходячи з допустимих кордонів її зміни. «Людство, як жива речовина нерозривно пов’язана з матеріальноенергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі, з її біосферою, - підкреслював Вернадський. – Воно не може фізично бути від неї незалежним жодної секунди.» Інакше кажучи, людина як біосоціальна істота для повноцінної життєдіяльності і розвитку потребує не тільки якісного соціального середовища, але і певної якості природного. Це означає, що на рівні з матеріальними і духовними потребами об’єктивно існують потреби екологічні. Людство почало усвідомлювати свою невід’ємну причетність до природи ще за стародавніх часів. При цьому показовою може бути теорія «логіки партицепації» (причетності), яку висунув французький вчений Л. Леві-Брюль. Згідно даної теорії, надприродні сили, природа і людина є елементами єдиного космічного порядку, неперервним полем найрізнобічніших взаємодій та залежностей… Природа і суспільство завжди знаходилися в єдності, в якій вони залишаться доти, доки буде існувати Земля і Людина. І в цій взаємодії природи і суспільства навколишнє природне середовище як необхідна природна передумова і основа людської історії ніколи не залишалося лише пасивною стороною, яка відчуває постійний вплив з боку суспільства. Воно завжди впливало і продовжує впливати на всі сторони людської діяльності, на сам процес суспільного життя, на соціальний прогрес загалом, сповільнюючи або прискорюючи його, при чому його роль в різних регіонах планети в різні історичні епохи була різна. Будучи по суті невід’ємною частиною природи, людство в своїх відносинах з нею пройшло ряд етапів: від повного обожнювання і поклоніння природним силам до ідеї повної і безумовної влади людини над природою. Катастрофічні наслідки останньої ми повною мірою пожинаємо сьогодні. Відносини людини і природи у ХХ столітті стали своєрідним центром, в якому сходяться і зав’язуються в один вузол різноманітні аспекти економічного, суспільного і культурного життя людей. Як відмічає Ф. Геренюк, сучасній людині «треба усвідомити той факт, що для неї немає привілейованого місця ні в природі, ні в космосі». Слід зазначити, що у ХХ ст. екологічні проблеми переросли в глобальну екологічну кризу через те, що саме в цей період людина стала активною стороною взаємодії в системі «Людина - Природа» і своїми непродуманими діями різко порушила баланс екологічної рівноваги. З того часу, як людина «порушила» закон екологічної еволюції, знайшла шлях розвитку відмінний від того, за яким розвиваються інші живі організми, почалася соціоприроднича історія – історія взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства і природи. На зорі розвитку людської цивілізації, коли люди задовільнялися переважно привласненням готових продуктів, суспільство знаходилося в абсолютній залежності від зовнішнього середовища. Подібно стаду тварин, первісні люди після виснаження харчових ресурсів в одному місці переміщалися в інше, де було досить природних ресурсів для існування. Інакше кажучи, виснаження природних ресурсів, деградація природи вели до певних соціальних змін – міграції населення. Надалі, в міру розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи постійно зменшувалась, людина все більше виходила з-під влади її стихійних сил. Але ця незалежність людини від природи виявилась ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище неодмінно призводить до погіршення умов існування, екологічного дискомфорту. Більш того наростання екологічних небезпек ставить під питання саме існування людської цивілізації, збереження заселеності планети Земля. Все це свідчить про те, що в процесі відокремлення людини від природи, залежність її не слабшала, а, навпаки, зростала. Соціальний прогрес мав місце в історії лише внаслідок того, що постійно відтворювалося екологічне середовище. І в наші дні інтереси забезпечення майбутнього роду людського змушують людей все більше рахуватися із законами функціонування і розвитку біосфери. Однак, діалектика взаємодії суспільства і природи виявляється і в тому, що не тільки навколишнє середовище впливає на суспільство, але і людина в процесі життєдіяльності накладає незгладимий відбиток на природу. Як зазначали К. Маркс і Ф. Енгельс, «історію можна розглядати з двох сторін. Її можна розділити на історію природи та історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють одна одну.» Ще за часів античності і середньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що приводило до локальних екологічних криз, внаслідок яких під пісками пустель виявились руїни колись квітучих цивілізацій. Так, одною з причин загибелі держави Майї, цієї видатної цивілізації, було виснаження земель через застосування підсічно-вогневої системи землеробства. Локальні екологічні кризи мали місце у всі епохи розвитку людського суспільства. Історії відомі досить великі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини, і в ті далекі часи, коли густота населення в країнах, що зазнали цих бід по нинішніх мірках була нікчемно малою, а промисловості в її сучасному розумінні не було зовсім. Досить пригадати сумний досвід Месопотамії і Греції, де огрядні пасовища були вибиті худобою, або землі Лівана, де спустошення було викликано вирубкою ліванського кедра. За поглядами дослідників (наприклад, Г.Бачинського), можна говорити принаймні про 3 стадії історії взаємодії суспільства і природи. 1 -ша стадія. Тривала приблизно 2-3 млн років. Це період від появи на Землі перших людей примітивного виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис. років тому сучасного людського виду Homo sapiens (людина розумна) напочатку пізньопалеолетичної доби. Щодо екологічного змісту людського буття, то в цей час взаємодія людини з природою обмежувалась біологічним обміном речовин. В людині як істоті біосоціальній, ще переважало біологічне. Нечисельні первісні стада людей були озброєні недосконалими кам’яними знаряддями. Первісні люди органічно вписувались у природні екосистеми як складові елементи. Своєю діяльністю люди ще не порушували рівноваги природних екосистем. На цій стадії слабкі антропогенні впливи не могли викликати помітних змін у навколишньому середовищі. 2-га стадія. Вона тривала близько 40 тис. років. Від початку пізнього палеоліту до другої світової війни (сер. ХХ ст.). На цій стадії людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище. Відповідно до цивілізаційного прогресу, антропогенний тиск на природу неухильно зростав. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин. Але на цій стадії природний кругообіг речовиш та енергетичних потоків на планеті ще не були порушені внаслідок антропогенного впливу. Втім, на цій стадії негативні дії людини почали викликати зворотню реакцію природи. В межах цієї стадії виділяють 3 етапи: Примітивний - людина впливала на природне середовище полюванням та рибальством. Агрокультурний - коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та землеробство. Машинно-індустріальний - основним фактором руйнування довкілля стало промислове виробництво. На 1-му етапі взаємодії людини і природи - примітивному - природа вже зазнала значних втрат. Мисливство було провідною галуззю господарства. Мамонти, волохаті носороги, велетенські олені - основними продуктами харчування. В той час для полювання використовували гонний спосіб. Тобто, стада оточували і загоняли на високі кручі. Тварини падали і масово гинули. Поступово це привело до різкого скорочення чисельності цих унікальних тварин. А згодом - до їх повного вимирання. Знахідки кісток мамонтів засвідчують величезні масштаби винищення цих гигантських тварин. Про великий вплив людей кам’яної доби на природу свідчать крім палеонтологічних і історичні дані. Наприклад, аборігени Тасманії (пізній палеоліт у них зафіксований навіть в Х1Х ст.) систематично випалювали рослинність на величезних просторах острова. Це робили для того, щоб умови життя і мисливства були кращими. Екологічний ефект цих пожеж був дуже відчутним. Змінювався мікроклімат. Зникали певні різновиди рослин і тварин. Вологі ліси поступалися чагарникам і саванам. Негативні процеси зачипали грунти, в яких посилювалася ерозія. На 2-му етапі - агрокультурному -вплив на природу був спричений розвитком скотарства і землеробства. А ці види діяльності були обумовлені перш за все таким суттєво важливим фактором, як ріст чисельності населення Землі. Крім того, саме за таких обставин виявилась недостатня ефективність мисливства для харчування людей і взагалі для їх життєдіяльності. Розвиток скотарства і землеробства, виникнення давніх цивілізацій спричинили нові протиріччя між людиною і природою. Тривали і розширювались масові вирубки лісів, їх випалювання. Випас худоби носив нерегулюваний характер. Все зазначене призвело до опустелювання величезних територій у Південій Африці, на Аравійському півострові, у Малій та Средній Азії, в Європейському Середземномор"ї. Наприклад, знамениті ліванські кедри, що мали цінну деревину, яку використовували для будування фінікійських кораблів, храмів Єрусалиму, залишились лише на прапорах Лівану. Антропогенний вплив на природу значно посилився з використанням металів. З них найдавнішими є мідь, золото, срібло. Так, в Анатолії (Туреччина) знайдено багато мідних речей, що відносяться десь до У11 тисяч. до н.е. В У - 1У тисяч. до н.е. в таких древніх цивілізаціях, як Шумер, Єгипет, Індія, Китай розпочався видобуток золота і срібла. До речі, спочатку срібло цінувалося більше за золото. Так, срібло видобували в Стародавній Греції - на південь від Афін (зараз це територія сучасних Іспанії, Швеції). В середні віки було відкрито багато родовищ срібла в центральній Європі. З цього часу срібло почали називати "німецьким металом". І до ХIV ст. Німеччина була головним постачальником срібла в Європі. У III тисяч. до н.е. почався "бронзовий вік". А у II-му тисяч. до н.е. - залізний. Саме залізо стало самим потужним стимулом розвитку виробництва. На цьому єтапі взаємодії людини і природи сільськогосподарська діяльність спиралась на екстенсивні методи. Перш за все, це розширення територій на основі підсічно-вогневої системи (вирубка лісів, випалювання рослинності). Такі дії мали драматичні екологічні наслідки. Так, в цей час лісова зона в Західній Європі практично зникає, різко скорочується площа лісів у центральній Європі. На 3-му етапі - машинно-індустріальному - антропогенний вплив призводить вже до суттєвих проблем у взаєминах людини і природи. Почався цей етап з винаходу парової машини і інтенсивного розвитку промисловості. Це стало основою нового суспільства - капіталістичного. Величезні технічні успіхи людини стали підставою для світоглядних змін. Так, в умовах прогресуючого капіталізму швидко долалося попереднє «обожнювання природи». Розвиток індустрії підкорював використання природних ресурсів вузькому практицизму. Отже, за умов капіталізму (особливо з часу промислових революцій ХVIII-ХIХст.) промислове виробництво стає основним фактором впливу на природу. Більшість регіонів світу у 2-й половині ХУ111 - напочатку Х1Х ст. стають сировинними колоніями промислово розвинутих країн, таких як Іспанія, Португалія. Англія. Ця історія дає яскраві приклади грабіжницького використання природи. Особливо це стосується території Північної Америки в ХVIII - ХIХ ст. Так, жахливе полювання на бізонів, коли, стріляючи прямо з поїздів, люди винищували цілі стада цих унікальних тварин, є прикладом трагічних наслідків людського впливу на природу. З кінця Х1Х ст. ці терирорії зазнали явища пилових «чорних бурь», що стали наслідком розорювання прерій і знищення родючих земель. Особливо посилюється негативний антропогенний вплив на природу після застосування паравої машини на морському і залізничному транспорті і винаходу двигуна внутрішнього згоряння. Але на цій - 2-й стадії взаємодії людини і природи динамічна рівновага біосфери ще не порушилась. 3-а стадія взаємодії природи і людини. Вона почалась в середини ХХ ст. після закінчення 2-ої світової війни. Саме війна стимулювана стрибок у розвитку техніки. З цього часу людина, більш ніж коли раніше, проявляє себе як найбільш могутня геологічна сила на планеті. Можна сказати, що людська діяльність за потужністю і масштабами перевищує найпотужніші стихійні явища. Втім, наслідки такої діяльності і для природи, і для людини є негативними. Через зростающий антропогенний тиск на природу руйнування біосфери загрожує стати незворотним. Процес може досягти такого ступеню, що природне середовище стане непридатним для подальшого існування людей. На даній стадії взаємодії людини і природи їх зв"язок є настільки органічним, складнодиференційованим, що дослідники говорять про існування єдиної соціоекосистеми (Голубець М., Бачинський Г.). Соціоекосистему визначають як складну, динамічну систему, що є функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. А її головним регулятором стала людина (суспільство). Тобто, саме від людини залежить майбутнє і природи, і суспільства. За даними аналізу, здійсненого Міжнародними комісіями при Генеральній Асамблеї ООН, стан соціоекосистеми є кризовим. Головними факторами, що призвели до кризового стану, є демографічний вибух, урбанізаці, індустріалізація та хімізація господарства. Так, населення Землі за останні десятиліття зросло більше, ніж в 2 рази. Воно вже досягло 6 млрд. і продовжує зростати. Через потужний техногенний вплив посилилася загроза "парнікового ефекту". Так, зараз на Землі щороку спалюють приблизно 2 млрд. вугілля. Через це в атмосферу викидаються мільярди тон вуглекислого газу. Наземні рослини не встигають переробляти таку величезну кількість вуглекислого газу. Тому він швидко накопичується. При таких темпах спалювання органічного палива очикується, що в 2010 р. викиди вуглекислого газу досягнуть 10 млрд. тон. В таких умовах проявиться «парниковий ефект», при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Водночас, вміст кисню в атмосфері буде неухильно падати. Отже, на жаль, людина проявила себе як руйнівна геологічна сила. Ідея В.Вернадського і Т. де Шардена про ноосферу як етап розумного впливу людини на природу, про можливість злиття науки, суспільного розвитку і державної політики, про світ без війн і екологічних проблем проявляє себе як важливий світоглядний орієнтир в сьогоденному прагненні людства розв’язати екологічні проблеми. Напевно, головною відмітною рисою сучасного етапу розвитку людства є наростання загрози самознищення цивілізації. Тому, недивно, що лейтмотивом другої половини ХХ століття стала саме ідея кризи. Песимістичні оцінкис учасного розвитку переважають не лише в крахнах, що розвиавються, а й у благополучних, розвинутих. Ми стаємо свідками дивної ситуації – «нормалізації кризи». Проте, ми не повинні характеризувати наше майбутнє лише у термінах «теорії катостроф», адже розвиток системи «Людина-природа» - процес рефлективний, і значною мірою залежить від рівня екологічної свідомості людства. З епохи Відродження, коли людина була поставлена в центр світобудови, а Природа низвержена до її служіння, поволі складався тип технократичного мислення. З зародженням промислової революції та індустріалізму складалася відповідна сукупність уявлень про місце і роль людини в природі і суспільстві. Поступово найбільш розвинені наукові уявлення фізичних наук, особливо механіки, лягли в основу не тільки фізичної картини світу, але і стали ядром світогляду. Цей механістичний світогляд був, передусім, антропоцентричним. Він фактично допускав вседозволеність людської діяльності в природі. У той же час, будучи суто механістичним, він фактично ігнорував етичний аспект в соціальній і екологічній практиці. Людина, що засвоїла світоглядні уявлення індустріальної епохи, схематично-механістично уявляла собі соціально-історичний процес суспільного і соціоприродного розвитку, їх еволюцію вона оцінювала з точки зору кількісних трансформацій, забуваючи про можливість якісних змін. Догматичність механістичного світогляду стримувала пошуки нових підходів до осмислення теорії і практики взаємодії природи і суспільства, а консервація індустріального типу розвитку суспільства, в свою чергу, обумовлювала живучість старих світоглядних орієнтирів. Філософське обгрунтування цієї системи (в спрощеному варіанті), таке: Людина в більшості розглядається як позаприродний об’єкт, Природа — як неживий склад ресурсів і багатств, які можна і повинно використати відповідно до волі і бажання Людини. Іншими словами, паралельно посиленню тиску на природне середовище йшло формування відповідної філософії підкорення природи. Схожий агресивно-споживчий антропоцентризм складає світоглядну підвалину екологічної кризи. Зараз, наприкінці сторіччя, в повній мірі виявилися всі явні і таємні вади подібної позиції, ініціювавши ту ситуацію, в якій виявилося Людство. Ілюзія, що вдасться домогтися остаточної перемоги над природою, можлива тільки при забутті того факту, що сама людина — частина природи, і знищення природи означає тим самим фізичну і духовну загибель людини. Дисгармонія відносин між Людиною і Природою, частково викликана наркотоподібною звичкою споживати все більше і більше природних ресурсів, сьогодні виявилася серія криз, кожна з яких характеризується дедалі більш руйнівним зіткненням цивілізації і природи. Як вже говорилося вище, раніше всі загрози навколишньому середовищу мали локальний і регіональний характер, але сьогодні вони придбали стратегічний розмах. Озонова діра над Антарктидою і зменшення озонового шара на всіх широтах, парниковий ефект, а також можливе знищення того кліматичного балансу, який робить нашу Землю придатною для життя — все це говорить про те, що протиріччя між людиною і природою, між природою і цивілізацією стають все сильнішим. Переможний хід раціоналістичного ставлення до природи, нещодавно ще так помітний в сучасному природознавстві і техніці, може обернутися безпрецедентним поневоленням людини. Адже людина, будучи істотою тілесною, також є природою, і його панування над природою означає і панування над людиною, спочатку над іншим, а потім і над самим собою. Діалектика техніки полягає в наступному: з одного боку, вона доводить перевагу людини над природою, вона заснована на здатності людини бачити речі не такими, які вони в їх природному контексті, і тим самим робити їх придатними для своїх цілей. Але з іншого боку так само зрозуміло, що техніка сприяє найшвидшому, як екстенсивному, так і інтенсивному задоволенню потреб, причому насамперед потреб природних. Технократична цивілізація, звільняючи людину від влади природи, одночасно знову прив’язує його до неї, бо техніка створює нові потреби, а саме — метапотреби, тобто потреби в певному технічно опосередкованому способі задоволення самих потреб. Залежність людини від цивілізації виявляється також у вигляді проблем продовольства, сировини, енергії і інших так званих глобальних проблем. З’ясувалося, що ресурси можуть бути вичерпані, що для цивілізації немає міцної опори, якщо вона руйнує структуру біосфери, несе в собі моральну деградацію людини. Люди не можуть припинити змінювати природу, але вони можуть і повинні припинити змінювати її необдумано і безвідповідально, не враховуючи вимог екологічних законів. Тільки в тому випадку, якщо діяльність людей буде відповідати об’єктивним вимогам цих законів, а не йти всупереч їм, зміна природи людиною стане способом її збереження, а не руйнування. Невиправдане зміщення філософських акцентів в системі “Людина—Природа” призводить до того, що, спотворюючи природу, навколишнє середовище, людина спотворює і свою власну людську природу. Вчені вважають, що зростання числа душевних захворювань і самогубств у всьому світі пов’язане з насильством над навколишнім середовищем. Спілкування з природою в змозі зняти стреси, напруження, надихнути людину на творчість. Спілкування ж зі знівеченим середовищем пригноблює людину, збуджує руйнівні імпульси, шкодить фізичному і психічному здоров’ю. Зараз вже ясно, що спосіб життя, який вимагає все більшої кількості ресурсів планети, що не відновляються, безперспективний; що руйнування середовища веде за собою деградацію людини, як фізичну, так і духовну, викликає безповоротні зміни в її генотипі. Тому показовим є те, що сучасна екологічна ситуація складалася в ході діяльності людей, направленої на задоволення їх зростаючих потреб. Подібна антропоцентрична стратегія перетворення природного середовища, зміни окремих елементів природного оточення без урахування системної організації природи загалом призвели до змін ряду чинників, які в своїй сукупності знижують якість природного середовища, викликають необхідність все більшої витрати сил, коштів, ресурсів для їх нейтралізації. Зрештою, трапилося наступне: прагнучи досягнення найближчих цілей, людина в результаті отримала наслідки, які не бажала і які часом діаметрально протилежні очікуваним і здатні перекреслити всі досягнуті позитивні результати. Загроза глобальної екологічної кризи свідчить про вичерпання можливостей саморегуляції біосфери в умовах зростання інтенсивності людської діяльності в природі. Землю не можна розглядати як щось відокремлене від людської цивілізації. Людство — лише частина цілого; звертаючи свій погляд на природу, ми звертаємо його на самих себе. І якщо ми не зрозуміємо, що людина, будучи частиною природи, має на весь навколишній світ могутній і зростаючий вплив, що людина, така ж природна сила, як вітри і припливи, ми не зможемо побачити і усвідомити всієї небезпеки наших нескінченних зусиль вивести Землю з рівноваги. Якщо в минулому, незважаючи на безповоротні зміни навколишнього середовища, що відбувалися на локальному або регіональному рівнях, природа сама справлялася з промисловими та іншими відходами, які поступали в біосферу, оскільки їх загальний об’єм не перевершував її здібності до самоочищення, то в цей час, коли загальний обсяг забруднення природи істотно перевищує її здібності до самоочищення і самовідновлення, вона вже не в змозі справитися з наростаючими антропогенними перевантаженнями. У зв’язку з цим людство вимушено взяти на себе відповідальність за збереження природного середовища мешкання життєпридатним. Виникла гостра потреба в забезпеченні здорового життєвого середовища для нинішнього і майбутнього поколінь силами самої людини. Роздуми про день наступний стають нагальною потребою суспільства. Технократична цивілізація опинилася на різдоріжжі, і передбачуваний вибір не можна назвати багатим: або подальше проходження шляхом дестабілізації і руйнування до глобальної екологічної катастрофи, або принципово новий шлях розвитку, заснований на абсолютно інших етично-філософських принципах, на ідеї рівнопраного співіснування Людини і Природи. Проблема філософських аспектів у взаємовідносинах “Людина—Природа—Цивілізація” є надзвичайно обширною і багатоплановою. Метою даного розділу було висвітити основні з них, охарактеризувавши ситуацію, в якій виявилося людство внаслідок невиправдано різкого зміщення ціннісних орієнтирів і загального розбалансування відносин в найскладнішій системі “Людина—Природа”. Основні філософські позиції з даного питання, проекти виходу з кризи, що пропонуються вченими і філософами XIX-XX ст., можливості альтернативних шляхів розвитку будуть розглядатися в наступному розділі роботи. Розділ IIІ Гармонізація відносин Людини і Природи Отже, етично-філософські принципи технократичної цивілізації, націлені на подальше і все більше збільшення влади Людини над Природою, виявилися неспроможними. Людство стоїть перед вибором, результатом якого є вирішення питання про його власне виживання і про подальший розвиток. Мова йде про вибір шляху. З самих суворих розрахунків ми сьогодні вже знаємо, що ніякі безвідходні технології і інші природоохоронні дії при всій їх абсолютній і життєвій необхідності самі по собі не здатні вирішити проблему рятівного взаємовідношення Людини і Природи. Треба, ймовірно, набагато більше. При нинішній незбалансованості виробництва і споживання з природними циклами біосфери подібні заходи допоможуть лише виграти деякий час для більш радикальної перебудови всієї системи загалом, і в найбільшій мірі — людської свідомості. Отже, шлях названий: це перебудова передусім людської свідомості щодо природи, розробка принципово нових засад взаємодії Людини і Природи, принципово інший шлях розвитку цивілізації. А до такої перебудови не можна приступити без досить цілісної філософської концепції того, що ми називаємо місцем Людини у Всесвіті. Не маючи можливості розглянути в даній роботі основні етапи еволюції філософських поглядів на цю проблему, ми зупинимося на основних спробах її вирішення в XIX ст., які мають опосередковану проекцію і на день сьогоднішній. XIX по праву можна назвати століттям видатних наукових відкриттів. Створення еволюційної теорії Дарвіна привнесло і в біологію, також як в механіку і фізику, ідеї руху і розвитку. Саме в середині XIX століття, тобто в той час, коли створювалася теорія походження видів, був встановлений другий початок термодинаміки, і розуміння його значення для фізики співпало із затвердженням дарвінізму. У II пол. XIXст. сталося очевидне розмежування наук на точні, природні і суспільні. І всі ці дисципліни розвивалися окремо. Вважалося, що кожна з 3-х сфер нашого світу існує кожна сама по собі, і, принаймні, підкоряється своїм власним законам. Однак в тому ж XIXст. почали формуватися і інші тенденції. Вони йшли, головним чином, від філософії і релігійного мислення. Ще Кант звернув увагу на суперечність в тій картині світу, яка склалася до XVIIIст.: Космос, Всесвіт самі по собі і феномен людини сам по собі. У такій постановці дуже багато чого виявилося за кадром наукового мислення. Ще більш різко сказав про це І.Одоєвський: «європейський раціоналізм підвів нас до схованок істини, але відкрити він їх не зможе» [11,3]. І ось в Росії у II пол. XIXст. виникає своєрідний умонастрій, званий тепер російським космизмом. Ця течія, яка в філософії була представлена цілим рядом блискучих розумів, таких, як І.Киреєвський, Вл.Соловьев, Н.Федоров, П.Флоренський, Н.Лосський; а в літературі — Л.Толстим, Ф.Достоєвським. Воно не було школою в суворому науковому розумінні цього слова. Це був сам умонастрій широких кіл російської демократичної інтелігенції. Ось його основні межі: - Людина — основна частина Природи; - Людину і Природу не треба протиставляти одне одному; а розглядати їх треба в єдності; - Людина і все, що її оточує- це частки єдиного, Цілого; - відповідальність Розуму перед Природою. До течії російського космизму були близькі багато дослідників і вчених (К. Циолковський, Д. Менделеєв, І. Сеченов і ін.). Незважаючи на всю строкатість цієї течії думки, саме в її рамках зародилося розуміння неминучості протиріч між Розумом і Природою, між Людиною і навколишнім середовищем. Разом з ним прийшло розуміння відповідальності Розуму за відшукання шляхів його дозволу і того, що ці протиріччя можуть одного разу призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення етичного початку, створення деякого нового світового правопорядку, актуальність якого зросла в наш час на фоні грандіозних досягнень природних наук, техніки і технологій. Новий правопорядок і нова моральна основа людського суспільства — необхідні умови подальшого розвитку цивілізації, усього людського роду. За 80 років до Печчеї і Форрестера, — людей, безперечно, цікавих, — Н.Федоров писав: «Отже, світ йде до кінця, а людина своєю діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація що експлуатує, а не поновлює, не може мати іншого результату, крім прискорення кінця.» [3,301]. У розумінні Федорова влада над природою зовсім не тотожна встановленню підкорення природи Ф.Бекона. Вона означає таку здатність втручатися в природний хід природних і суспільних процесів, яка забезпечить людству його майбуття. Іншими словами, потрібне не сліпе підкорення обставинам і констатація фактів, а спроби конструктивного вирішення виникаючих колізій і труднощів, спроби зрозуміти той загальнопланетарний порядок, який необхідний для продовження історії цивілізації. Саме загальнопланетарний, бо біосфера і суспільство це єдине ціле, і ніякі локальні заходи щодо порятунку того або іншого не можуть дати задовільного результату. Твір Н.Федорова, який був процитований, так і називається “Філософія спільної справи”. Його загалом можна розглядати як одне з ідейних джерел сучасної системи поглядів про коеволюцію суспільства і природу. Незважаючи на релігійний характер твору, основний його зміст — це пошук конструктивного порядку у взаємовідносинах людини і навколишнього середовища. “Влада над природою” в розумінні Федорова, це, по суті, і є коеволюція біосфери і людини. Але для її забезпечення потрібні нові знання і нова моральність — ось основний мотив федорівських робіт і всього того напрямку думки, який ми називаємо російським космизмом. Сучасне ставлення і до цієї течії взагалі, і до вчення Федорова, зокрема, далеко не однозначно. Ряд вчених і філософів вважали подібні ідеї не більш ніж утопією, які жодним чином не можуть бути втілені в реальному житті. Незважаючи на уявний утопизм і релігійний характер, течія російського космизма містить в собі ряд досить цікавих ідей стосовно умов сучасного суспільства. Ці ідеї треба критично осмислювати й розвивати. Незважаючи на появу уявлень про єдність Природи і Людини, їх взаємообумовленості, ці два світи в свідомості вчених XIX ст. ще не були взаємопов’язаними. Такою зв’язуючою ланкою позначилося вчення про ноосферу, яке почало формуватися В.І.Вернадським на початку нинішнього сторіччя. До 1900 р. ним був підсумований досвід багаторічних досліджень. У результаті виникла нова наукова дисципліна: біогеохімія. У книзі з такою ж назвою Вернадський розвернув широку програму еволюції біосфери з моменту її виникнення і до цього часу. Створення біохімії природно поставило нове питання — питання про місце Людини в цій картині загальнопланетарного розвитку. І Вернадський дав на нього відповідь. Вже в перші роки XIXст. він почав говорити про те, що вплив Людини на навколишню природу росте так швидко, що не за горами той час, коли він перетвориться в основну геологостворюючу силу. І, як наслідок, він обов’язково повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Розвиток навколишнього середовища і розвиток суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде одного разу в сферу розуму — ноосферу. Станеться велике об’єднання, внаслідок якого розвиток планети зробиться направленим — що направляється силою розуму. З терміном “ноосфера” не все просто: немає однозначного його тлумачення. Загалом так прийнято називати частину біосфери, яка опиняється під впливом людини і перетворюється нею. З цього деякі автори роблять висновок, що перехід біосфери в ноосферу означає лише поступове освоєння людиною біосфери. Однак треба зазначити, що подібна трансформація поняття не є правомірною. Ноосфера Вернадського — це такий стан біосфери, коли її розвиток відбувається цілеспрямовано, коли Розум має можливість направити розвиток біосфери в інтересах Людини, її майбутнього. З цього логічно витікає і наступне положення Вернадського — про автоеволюцію Людини. Важливим шляхом розвитку людини є шлях її саморозвитку. Розширюючи і заглиблюючи біосферу, розсуваючи межі пізнаного світу, людина і сама нескінченно розвивається і удосконалюється. У іншому випадку склалася б тупікова ситуація: досягши межі закладених можливостей, людство зупинилося б в своєму розвитку, а зупинившись — загинуло. Це положення Вернадського про можливості і необхідність саморозвитку людини також є важливою частиною його вчення про ноосферу. Неминучість дестабілізації біосфери за рахунок виробництва чужих природі з’єднань і геохімічних реакцій, що породжуються ними, констатував учень В.І.Вернадського академік А.Е.Ферсман. Внаслідок усвідомлення того, що глобальний характер впливу людської діяльності на природне середовище став сумною реальністю, було визнано, що вплив антропогенних чинників, на природу, який не контролюється, досяг порога її самозахисту, і виникла ідея свідомого управління еволюцією біосфери (Н. В. Тимофеев-Ресовский, Н. Н. Воронцов, А. В. Яблоков, Н. В. Лазорев, Д. Бернал і інш.). Для вирішення протиріч технічного прогресу стали створюватися програми практичних дій, таких, як програми “Римський клуб”, “Global change”, “Геосфера—біосфера” і інш. Кожна з цих програм, незалежно від її початкових посилок, зіткнулася з проблемою співвідношення еволюції природного середовища і людської культури. Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини і суспільства до природи. Але сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів з неї. Такою є задача, що стоїть на початку нового тисячоліття, перед сучасними філософами і вченими. Отже, на порозі століття ХХІ людство шукає гідну відповідь на “екологічний виклик”, що виник перед цивілізацією XX ст.. Якщо в 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства і природи в умовах НТР, а в 90-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації і “гасіння” гострих “екологічних пожеж” локального і регіонального масштабу, то сьогодні людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити і приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку. Кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення і використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід з ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового або духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву з нею. На рахунок цього існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі “Людина—Природа” дозволив людству вважати, що відчуженість від Землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, які ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття і привела нас до сьогоднішньої кризи. Не менш небезпечна і інша, полярна позиція так званих “глибоких екологів”, які говорять про людство в термінах хвороби. Згідно з їх поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального рака, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство з лиця Землі. Інакше кажучи, вони вважають, що «світ, уражений раком, і рак цей — сама людина» [15,24]. Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання Землі. Однак це — крайні точки зору, і пошук відповідей на хвилюючі питання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні вже ясно, що на порядку денному настійно встало питання про якомога більш широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає в себе формування екологічної свідомості як самостійної її форми, а також внесення екологічного аспекту у всі її види (політичну і правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію і т.д.) і рівні (теоретичне і повсякденне, масова свідомість, ідеологія і суспільна психологія). Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об’єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства. Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П.Проскурін, — повинна стати у нас справою державною. Доки ця культура не буде доведена до відома кожного з нас, доти користі не буде.» [6,54]. Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта і виховання. Метою екологічного виховання і освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах її життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв’язку і єдності людства і навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини, необхідності і значущості її охорони і раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища. Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні. Цікаво простежити, як розширилося проблемне поле філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, які все розширюються. Вже в 70-х роках в роботах Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово і неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи і людини. Але в зв’язку з цим виник новий комплекс проблем, що стосуються умов, можливостей і шляхів реалізації цього ідеалу. Чи можливе обмеження споживання природних ресурсів при демографічному тиску, що збільшується? Як співвідносяться ідеї свободи, демократії, принципи ринкової економіки з вимогами обмеження безперервного зростання виробництва і споживання? Як повинна змінитися структура цінностей технократичної цивілізації, яка досі орієнтується на розширення масштабів перетворення природи? Які нові етичні імперативи і правові норми повинні бути вироблені, щоб забезпечити екологічне виживання людства? Сучасні дослідження глобальної кризи виявили його природу як кризи машинної стадії цивілізації, що поставила, однак, під загрозу існування людства взагалі. ВИСНОВКИ Людина – соціобіологічна істота, яка, хоча і представлена в ієрархії живих систем певним біологічним видом - людина розумна (Homo sapiens), проте зуміла відокремитись від світу тварин і знайти свій власний шлях еволюції, започаткувавши цим нову епоху розвитку цілої планети. І хоча природа – необхідна передумова і основа життєдіяльності людини сутність її буття полягає у соціальності. Світоглядну підвалину екологічної кризи, яка сьогодні набула глобального характеру, безумовно складає агресивно-споживчий антропоцентризм, який стрімко розвивався протягом всієї історії розвитку самої людини, набуваючи то відкритого, то завуальованого характеру. Єдиною можливістю досягнення гармонізації відносин в системі «Суспільство - Природа», є екологізація суспільної свідомості у всіх її формах і видах. Екологічна свідомість – найважливіший компонент екологічної культури, що об’єднує всі види матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодіїсуспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства. Першорядну роль у формуванні високої екологічної культури відіграє екологічна освіта та виховання. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Бартов В.Ф., Седов В.В. Концепция взаимодействия экономики и природы. - М.: Мысль, 1984. Бачинский Г.А. Социоэкология: Теоретические и прикладные аспекты. - К.: Наукова думка., 1991. Буровский А.М. Человек из биосферы. Постнекласическое знание versus классическая экология // Общественные науки и современность. - 1999. - № 3 Вавилов А.М. Экологические последствия гонки вооружений. - М.: Международные отношения, 1988. Вергун В.А. Экологические проблемы в системе международных экономических отношений. К.: Вища школа. Изд-во Киев. ун-та, 1985. Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере. - Биосфера. М.: 1967. Взаимодействие общества и природы. - М.: Мысль, 1983. Герасимов И.П., Экологические проблемы в прошлой, настоящей и будущей географии мира. М.: Наука, 1986. Добров Г.М., Перелет Р.А. НТР и природоохранная политика. - К.: Наукова думка, 1986. Дювиньо П., Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.: 1973. Екологія і культура. - К.: Наукова думка, 1991. Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. - К.: Наукова думка, 1988. Киселев Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990. Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. - К., К.: Наукова думка, 1980. Китанович Б. Планета и цивилизация в опасности. - М.: Мысль, 1985. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М.: 1999. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. М.: Молодая гвардия, 1990. Моисеев Н.Н.Экология. нравственность, политика// Вопр.филос.-1989.- №5. Національна доповідь України. Конференція ООН "Навколишнє середовище і розвиток (Бразилія-92): К.: Час, 1992. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию (МКОСР) - М.: Прогресс, 1989. Общество и природа: Исторические аспекты и формы взаимодействия. - М.: Наука, 1981. Основи соціоекології / За ред.Бачинського Г. К.:1995. Проблеми історичної географії України. - К.: Наукова думка, 1991. Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос.- 1997.- №8. Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і філософських ракурсів//Практична філософія.-2000.- №1. Современный мир глазами "земных". - М.: Международные отношения, 1987. Философия и культура. М.:1987. Фоули Р. Еще один неповторимый вид. Экологические аспекты эволюции человека. М.:1990. Человек и биосфера: Ученые Украинской СССР в реализации программы ЮНЕСКО. - К.: Наукова думка, 1989. Атфилд Р. Этика экологической ответственности// Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М.: 1990.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 1486 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: