Реферат на тему Філософське вчення Геракліта - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософське вчення Геракліта. Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - - Космосом (у пер. з грец. — спочатку «порядок», а потім — «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе - вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність. Необхідно зауважити, що специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способу життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов'язана з особистістю творця. Ні в якій іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія в цьому плані схожа на мистецтво. Іонійська філософія. Факт зародження філософії в Іонії не викликає подиву, бо в VII—VI ст. до н.е. вона — передова частина Егейського світу. Розташована на Західному узбережжі Малої Азії, Іонія складається з двадцяти самостійних полісів, основні з яких — Мілет, Ефес та ін. «Іонія, — говорив О. І. Герцен, — початок Греції і кінець Азії». Іонійська філософія — філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію. Крім того, її форма, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все ж раціональна, оскільки знаходить свій вираз у судженнях і поняттях. Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефесу (544/540—бл.483 рр. до н.е.). Виходець з роду царів і жерців свої правничі функції він передав брату. Жив бідно і самотньо, останні роки свого життя провів у хатині в горах. Геракліт є одним з основоположників діалектики, величезне історичне значення якого визначається створеною ним концепцією розвитку матерії. Першоречовиною він обрав вогонь, що сприймав як матеріал, як силу, джерело безупинної зміни. Уся природа в уявленні Геракліта — метаморфоза вогню. Діалектична натурфілософія Геракліта була однією з перших форм розв’язання проблеми єдності матерії як «матеріалу» і як джерела руху. Приймаючи як першооснову сущого деяке конкретно-почуттєве (воду, повітря, вогонь), філософи античності тлумачили її як загальну основу, що не є нерухомою і містить у собі єдність різноманіття. З одного боку — це єдине, особливе (вода, повітря, вогонь), з іншого боку - це нескінченне різноманіття явищ природи, тому що всі предмети, речі, явища складаються з цього єдиного. Головний твір Геракліта — «Про природу». Збереглося близько 130 його фрагментів, які зрозуміти нелегко. Після ознайомлення з цією працею Сократ сказав: «Те, що я зрозумів, - чудово. Думаю, що таким є і те, чого я не зрозумів». Геракліт дійсно глибокий. На жаль, глибина його думки не прозора, вона затемнюється стилем її викладення. Геракліт намагався бути загадковим, але сучасники прозвали його «Темний» за туманний виклад своїх думок. У той же час, Геракліт — аристократ не лише за народженням, але й по духу. Він вважав, «що найдостойніші бажають одного: вічної слави смертним речам». Це ті, яких небагато, і кожен з них дорогий. Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук — Логос. Він — субстанційно-генетична причина всього існуючого. У філософії Геракліта субстанцією буття виступає Вогонь, оскільки завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія. Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Геракліт вбачав початок усього сущого у вогні, тому що з чотирьох стихій вогонь найбільш рухливий і мінливий. Думку про субстанціональність вогню Геракліт виражає в порівнянні його з золотом, а речей - з товарами. «Усе обмінюється на вогонь, і вогонь — на все, подібно тому, як золото на товари, а товари на золото». Вогонь не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт бачив у вогні не тільки те, що лежить в основі всього сущого, але і те, з чого усе виникає. Виникнення з вогню космосу Геракліт називав «шляхом униз» і недоліком вогню. На основі перетворень вогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються у вогонь. Гераклітівська космологія виглядає так: з вогню виникає море (вода); море, у свою чергу, «насіння світоствореня». З цього насіння виникають і земля, і небо, і все те, що знаходиться між ними. За іншою версією: вогонь перетворюється в повітря, повітря у воду, вода в землю, земля у вогонь. «Вогню смерть — повітрю народження, і повітрю смерть - воді народження. Із смерті землі народжується повітря, із смерті повітря — вогонь» тощо. Відомий вислів Геракліта: «Цей космос єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, то в повну міру займистим і в повну міру гаснучим». Усі зміни світостворення у Геракліта відбуваються з певною закономірністю, підкоряючись долі, яка тотожна необхідності. Необхідність - це всезагальний закон Логос. Буквально Логос — це слово, але слово розумне. Разом з тим Логос означає розум, закон, і Геракліт найчастіше вживає його в останньому значенні, вважаючи його об'єктивним законом світостворення. Логос — принцип порядку і міри. Він -той самий вогонь, але є вогнем, що для почуттів, для розуму є Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом. У найбільш загальному плані Логос Геракліта є виразом логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо даний живому спогляданню. «Вогнелогос» Геракліта притаманний і людині, її душі, яка має два аспекти: речово-матеріальний і психічно-розумний. У першому аспекті душа — одна з метаморфоз вогню, вона виникає, випаровуючись з вологи. Душа не тільки волога, адже із збільшенням вологи вона стає гіршою. Душа — єдність протилежностей і поєднує в собі вологе і вогняне, які знаходяться між собою в прямо пропорційній залежності. У п'яного душа особливо волога, так як у хворого і в людини, яка підвладна чуттєвим задоволенням. У другому аспекті сухий, вогненний компонент душі — це її Логос, який є самозростаючим. Цей суб'єктивний Логос не менш глибокий, безмежний, ніж об'єктивний, тобто Логос, який керує космосом. Геракліт — стихійний матеріаліст і наївний діалектик. Його діалектичний закон Всесвіту — смутно вгаданий закон єдності і боротьби протилежностей. У своїй діалектиці він виходить з того, що все абсолютно мінливо. Він учив: «панта рей» («усі тече»). Геракліт відкрив нову картину світу і став родоначальником діалектичної ідеї про суперечливу природу речей, про єдність і боротьбу протилежностей як джерело буття всякої речі і загального становлення, руху і зміни. Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики. Світ як впорядкована система-Космос створюється на основі всезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все нові й нові води». Рух, за Гераклітом, властивий всьому існуючому. Вся природа, не зупиняючись, змінює свій стан. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі... Народження, виникнення ніколи не зупиняється. Сонце — не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове». Образ гераклітівської ріки, що символізує загальний устрій світу (космос), виражає протилежні аспекти буття: загальний рух і зміна речей і їхній загальний відносний спокій і стійкість. Справді, щоб залишитися самою собою, ріка повинна увесь час текти. Інакше кажучи, буття ріки визначається постійним плином, зміною і відновленням потоків води. Це значить, що кожна річ перебуває в стані «рухомого спокою» і одночасно «спочиваючого руху», тобто являє собою єдність протилежностей. Геракліт відзначає, що одне й те саме різне і навіть суперечливо. Наприклад, «морська вода» - і найчистіша, і найбрудніша (риба, люди). Прегарна мавпа потворна, якщо порівняти її з людьми. Тут здогад про те, що одне й те саме має протилежні якості в різних відносинах. Геракліт побачив також, що істотна зміна — це зміна у свою протилежність, а також те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (хвороба робить здоров'я насолодою, а взагалі зло є добро чи немає худа без добра). Геракліт робить сміливий, але наївний висновок про беззастережну тотожність протилежностей. Наприклад: лікарі лікують болем, клин вибивають клином. Тотожність протилежностей у Геракліта припускає їхню боротьбу. Ця боротьба — головний закон світобудови. Вона — причина усякого виникнення. Геракліт говорить про те, що «боротьба — батько усього і цар над усім», «боротьба загальна» і усе народжується завдяки боротьбі і за необхідністю. Боротьба протилежностей, що сходяться в тотожність, є гармонія. Гармонія приналежна світу, незважаючи на те, що там усе кипить у боротьбі. У такій боротьбі розчиняється все зло. Зло завжди часткове, добро — абсолютне. За вченням Геракліта, гармонія (єдність) і боротьба протилежностей — це дві сторони того самого загального Логосу, порядку всього, що відбувається, у світі. Вони визначають саму світобудову. «Цей Логос існує вічно... Усе відбувається за цим Логосом». Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вченням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилежностей. «Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволожується». Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними. «Одне і те ж у нас — живе і мертве, молоде і старе». Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється вказівкою про те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу. «В тому, що народжується, — все об'єднується; з того, що розходиться, — найпрекрасніша гармонія, і все проходить через боротьбу». З погляду XXІ століття навчання Геракліта представляється часом наївним. Однак «вустами дитини вирікається істина». Навчання древнього мислителя про онтологічну протилежність всього сущого не тільки не застаріло за двадцять п'ять століть, але й активно обговорюється, будучи зайвим свідченням того, що філософія відрізняється від конкретних наук тим, що в ній не буває «пройдених етапів». Глибоке розуміння сучасних філософських проблем допускає звертання до історії філософії. Геракліт одним з перших в історії філософії порушив питання про характер людського пізнання. Предметом людських знань Геракліт вважав природу. Він намагався розрізнити роль почуттів і роль мислення в пізнанні істини: природа пізнається почуттями, але очі і вуха тих, хто має «грубі душі», — погані свідки; просте нагромадження фактів не робить людину розумною, необхідно розумне пізнання космосу. У Геракліта спостерігається великий інтерес до проблеми пізнання. Пізнання природи, відзначає філософ, дається людині нелегко. Відповіді на задачі пізнання не лежать на поверхні речей. «Природа... любить ховатися». Необхідні великі зусилля, щоб проникнути в щиру природу речей. В історії філософії нового часу Геракліт привертав до себе увагу філософів, що високо цінували діалектику, наприклад Гегеля, який спеціально аналізував діалектику Геракліта. Таким чином, в іонійській філософії відбувається поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу. Представники цієї філософської школи досить чітко здійснюють субстанційний підхід, ототожнюючи, як правило, субстанцію буття з конкретною стихією, явищем природи. Ця стихія певною мірою набуває значення метафори, а в образній формі дає уявлення про першопричину всеіснуючого. Філософське вчення Геракліта стало одним із кращих досягнень давньогрецької культури. При усій своїй обмеженості, і наївний матеріалізм, і стихійна діалектика Геракліта Ефеського і перших матеріалістів зіграли свою роль - ними було покладено початок науки древніх греків. Використана література Асмус В.Ф. Античная философия. — 3.изд. — М. : Высшая школа, 1999. — 400с. Башкалова В. А., Гарпушкин В. Е., Гафурова З. Р., Дорошенко М. М., Киреев Г. Н. Хрестоматия по истории философии: Учеб. пособие для студ. вузов:В 3 ч. / Московский педагогический гос. ун-т. Кафедра философии / Л.А. Микешина (отв.ред.). — Ч. 1 : Древнеиндийская философия. Древнекитайская философия. Античная философия. Средневековая философия. Арабская философия. Философия эпохи Возрождения. Европейская философия Нового времени. — М. : Владос, 1997. — 448с. Ільїн В.В., Кулаг ін Ю.І. Філософія: Підручник: в 2 ч. – Ч. 1. Історія розвитку філософської думки. – К.: Альтерпрес, 2002. – 464 с. Невлева И.М. Философия: Учебное пособие. – Харьков: Консум, 2001. – 432 с. Ярхо В. Н., Гаспаров М. Л., Молок Д. Ю., Савостина Е. А., Онышко М. Л. Античная культура: Литература, театр, искусство, философия, наука: Словарь- справочник / В.Н. Ярхо (сост.). — 2. изд., испр. и доп. — М. : Лабиринт, 2002. — 351 с.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 1599 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: