Реферат на тему Філософська концепція античних філософів Демокріта і Сократа - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософська концепція античних філософів Демокріта і Сократа. Демокріт (близько 460—370 pp. до н. є.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, що душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складається з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток. Погляди Демокріта привели його до атеїзму: «Розумом вигадали люди божі справи». Етичні погляди його пов'язані з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ засуджував накопичення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і примушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральності. Мірою моральності виступає сама людина. Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розмежування задоволень на тілесні і духовні, причому слід віддавати перевагу останнім. Тіло не ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у ціннісній ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і добре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини. Демокріт заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) і пізніше — Платон. Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. є.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії. У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити. Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бога, як і знання, за Сократом, є привілеєм «непрацюючих». Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним. На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ основою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («демоном» ) і який вважав гарантією збагнення справжньої істи- ни. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту. Сократ (бл.469 – 399 до н.е.) ввійшов в історію як провідник знаменитих настанов мистецтву жити на засадах раціонального знання. Хибні вчинки людей, повчав Сократ, породжуються лише незнанням, і ніхто не буває «злим» з доброї волі. Як і Геракліт, Сократ органічно не приймав демократії в тому вигляді, в якому її впроваджували в Афінах. Його критичні вислови, спрямовані проти демократичного устрою, викликали обурення з боку офіційної влади. Сократа притягли до суду, проте звинуватили не в антидемократизмі, а у вільнодумстві щодо староотчих богів. Учні та друзі Сократа підготували йому втечу з в'язниці. Проте щоб, ствердити свою слушність, глибину переконань, прихильність до власне обгрунтованого принципу жити згідно із справедливістю та згідно з вимогами совісті, Сократ відмовився від втечі й прийняв отруту. Сократ шанобливо ставився до своїх попередників, розповідав про них своїм учням, але загальні засади, предметність філософування вбачав не стільки в питаннях про першоначала (чи їхню кількість), про виникнення та будову Космосу, скільки у вченні про те, як треба жити людині у світі та серед людей. Засаду засад життя, на думку Сократа, становить знання. Без знань людина неспроможна належно організувати це життя. Отже, треба добувати знання. Саме тому, на думку філософа, першим питанням філософії є питання про сутність знання. Це питання розв'язують шляхом визначення понять, кінцеве підґрунтя яких знаходиться в самій людині. Звідси й теза Сократа: «Пізнай самого себе». Філософ був щиро переконаний в тому, що саме через самопізнання, осягнення свого внутрішнього світу, потреб та пристрастей можна відшукати рішення, які аж ніяк не дасть людям вивчення Космосу або першоджерел. Природа людини, особливо її внутрішній світ, згідно із Сократом, є надзвичайно суперечливою. Кожен має свої особливості та чесноти. Водночас людям притаманні певні загальні характеристики, міра яких, все ж таки, в кожного своя. На визначення міри цих характеристик, на думку Сократа, якраз і мають бути спрямовані філософські зусилля. Соціальна філософія Сократа набула яскраво визначеної моральної спрямованості. Серед провідних етико-соціальних засад суспільного життя Сократ вирізняє такі чесноти людини, як мужність, розважливість, дружба, завзятість, справедливість тощо. При цьому філософ не лише констатує зміст та спрямованість цих чеснот, а й розглядає їх, по-перше, в органічному взаємозв'язку, по-друге, через внутрішню суперечливість, через перехід цієї якості у свою протилежність. Третьою особливістю сократівського вчення про етико-моральні засади соціального буття є обгрунтування філософом їхньої раціоналістської природи. Будь-яка моральна домінанта соціального лише тоді буде істинною, вважав Сократ, коли вона відповідатиме тій моральній свідомості з її критерієм добра та зла, яка робить нас «блаженними» та «добрими». Настанова на розум, знання, мудрість як підвалини моральності суспільного життя – важливе надбання соціальної філософії. Пріоритет Сократа полягає не в тому, що він помітив ці підвалини. Про розум та мудрість до нього говорили й багато інших мислителів. Цінність філософії Сократа полягає в іншому: взаємозв'язок розуму, моралі та поведінки людей Сократ підніс до рівня провідного принципу організації соціальності. Пізніше до нього повернуться Вольтер та Ж.-Ж.Руссо. А ще пізніше – І.Кант. Вчення Сократа про те, що «той, хто знає, що таке добро, обов 'язково чинить добро, а той, хто чинить зло, – або не знає, що таке добро, або творить зло з метою кінцевої перемоги добра», започаткувало тенденцію етико-раціоналістичного пояснення реалій соціального життя, його організації, функціювання та розвитку. При поверховому розгляді політичної платформи Сократа може здатися, що філософ вороже ставився до демократії, тяжів до аристократизму. Більш глибоке вивчення поглядів мислителя свідчить про інше: Сократ критикував практично всі форми правління – монархію, тиранію, аристократію, плутократію та демократію. При цьому його критика виходила з принципу справедливості. Все, що не відповідає справедливості, на думку Сократа, має бути вилучене із суспільного життя. Справедливість же має грунтуватися на розумі. У державних справах, навчав філософ, треба бути надзвичайно обережним. Думки більшості не завжди відповідають нагальним потребам практики. Й навпаки – розумна та розважлива пропозиція одного може принести більше користі, ніж емоційно напружена вимога натовпу. Саме в цьому Сократ вбачав переваги «організованого суспільства» над «демократичним». І не більше. Багато плідних ідей висунув Сократ щодо побутової організації суспільного життя. Він, зокрема, підносив цінність людської праці, стверджуючи, що свобода реалізується не тільки тоді, коли людина лише їсть та спить, а головним чином завдяки праці, яка робить її і більш здоровою, і справедливою, і розумною, і самостійною. Філософ наголошував на необхідності сумлінного виконання громадських обов'язків, обґрунтовував необхідність добору людей до керівництва державою, виявлення їхніх чеснот, виховання. Як засвідчують дослідники, Сократ увійшов в історію філософської думки як незалежний, самостійний мислитель, безкорисливий пошуковець істини на засадах моралі та розуму. Його пошуки продовжили численні учні, що об'єдналися в нові філософські школи, які отримали назву «сократичних», – мегарську, елідо-еритрійську, киренську, кінічну. Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його мудрість – ніщо в порівнянні з мудрістю Бога – це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував». У філософії Сократа вже не знайдемо натурфілософії, роздумів космоцентричного характеру, а також концепції онтологізму в чистому вигляді, оскільки Сократ дотримується схеми, запропонованої софістами: міра буття і міра небуття прихована в самій людині. Будучи критиком (і навіть ворогом) софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, які в кожного – свої». Істина для всіх є одна. На досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, який названо ним «маєвтикою» (буквально: повивальне мистецтво) і є суб'єктивною діалектикою – уміння вести діалог так, що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, отримується істинне знання. Вважаючи, що сам Сократ не володіє істиною, в процесі бесіди, діалогу допомагав «народитися істині в дусі співрозмовника». Але що означає знати? Красномовно говорити про доброчесність і бути неспроможним дати їй визначення – не знати, що таке доброчесність. Тому мета маєвтики – мета всебічного обговорення якого-небудь предмета полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто його метод переслідував мету – досягти понятійного знання. Сократ стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе – це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає в Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність – наслідок знання. Аморальність – наслідок незнання доброго. (Арістотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням – не те ж саме; моральна чесність – наслідок не знання, але виховання й звички). Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Він розмірковував над проблемою: «У чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?». Відповідь Сократ формулює досить виразно: людина – це її душа, а під душею має на увазі розум, мислячу активність і морально орієнтовану поведінку. Душа – господиня й ґаздиня тіла, а також інстинктів, пов'язаних із тілом. Душа – це владарювання раціональності над чуттєвою тілесністю. Душа – це свобода. Із античних, так званих сократівських шкіл, напевно, найбільш відома школа кініків. Демократичні підвалини “природного порядку” соціальної організації обстоював знаменитий творець атомістичної моделі світу античний мислитель Демокріт (460-371 рр. до н.е.), для якого «…знайти одне причинне (природнє – В.А.) пояснення є справою більш престижною, а ніж здобути звання намісника персидського престолу». Ім’я Демокріта традиційно пов’язують із вченням про матеріальні першооснови буття – атомами. Його вчення називають «атомістикою». Матеріалізм Демокріта – «лінію Демокріта» – традиційно протиставляють ідеалізму Платона – «лінії Платона». У марксистській інтерпретації це протиставлення дійшло до абсолюту. Між тим, вчення обох мислителів далекі від простого (а тим більше, абсолютного) протистояння. У Демокріта, скажімо, є ціла низка роздумів про Душу і Бога, тоді як у Платона – про атоми і пустоту. Філософи перегукуються один з одним у намаганні осмислити таїнство світобудови, хоча, звичайно, відстоюють різнобазисні теорії. Соціальне вчення Демокріт вибудовує у властивій йому атомістичній парадигмі: люди – це «атоми», які рухаються під тиском «необхідності» – певних потреб, головними з яких є матеріальні потреби. Твердження про те, що рушійною силою людської історії була саме потреба, є фундаментальним надбанням античної філософії. Ця думка знайшла продовження й нову оригінальну інтерпретацію у філософських системах італійського мислителя Н.Макіавеллі, французських матеріалістів ХУІІІ сторіччя, Г.Гегеля і К.Маркса. І хоча відлуння цієї думки можна відслідковувати від давньоіндійських і давньокитайських мислителів, саме Демокріту належить першість висунення положення про матеріальні запити (потреби та інтереси) як провідну спонукальну силу суспільно-історичного розвитку. З часом ця думка була визнана як опорна (базова) для всієї соціальної філософії. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа – псюхе, як вогонь, складається з сукупності атомів; вона – необхідна умова життя – дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі з середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може. Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демокрітом, здійснюється як «відлуння» і «відбиток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розмірковував філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що має матеріальну форму; вона проникає в око, а потім – у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів». Матеріальні запити – добування їжі, будівництво житла, пошиття одягу – є головною і постійною причиною всіх змін, що відбуваються в суспільстві. Іншою (додатковою) причиною, за думкою Демокріта, є свідомість, точніше – усвідомлення вигоди, користі. Як підкреслює В.Ф.Асмус, матеріалізм у Демокріта – лише останнє тло пояснення. На першому плані в нього перебувають роль свідомості, етично-моральні характеристики, які визначаються вихованням (В.Ф.Асмус. Античная философия. – С. 168, 171). Різноманітні потреби та їх усвідомленя на рівні окремих індивідів, продовжує Демокріт, потребують узгодження, врегулювання. Цю функцію перебирає на себе держава. Добре організована держава, згідно з Демокрітом, є твердинею суспільного життя. Люди повинні піклуватися про свою державу, налагоджувати в ній добре управління. Найкращою формою держави є демократія, вважав філософ. Вчення Демокріта про переваги демократичного устрою держави та способи його налагодження є ще одним фундаментальним надбанням античної соціально-філософської думки. Воно не втрачає значення і в наші дні. Й хоча вчення Демокріта про демократію має історично обмежений характер, сучасна філософія шанує мислителя, який на відміну від теоретиків аристократизму підняв прапор демократичного устрою суспільства, розпочав пошук його оптимальних форм і засобів досягнення. Саме тому відомий критик тоталітаризму, німецький філософ Карл Поппер називає Демокріта «дійсним філософом», протиставляє його плеяді «лже-філософів» – Платону, Аристотелю, Гегелю і Марксу, – які «зачарували людство» філософією “організованого суспільства” й втягнули цивілізацію в досить тривалу епоху тоталітаризму. Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—399 pp. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленям його вчення. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий приписується Сократу. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — всебічне обговорення будь-якого предмета, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики. Сократ (470-390) нічого не писав, але проводив бесіди з учнями; мета цих бесід полягала в запереченні софістики і в обґрунтуванні твердих знань; про нього багато розповідає його учень Платон. Кінець його життя трагічний і величний одночасно: він був притягнутий до суду і скараний на смерть (випив чашу цикути) за невизнання язичницьких богів і шанування нового божества. Його поняття Бога вже не зводилось до традиційних міфологічних образів. Для Сократа мета пізнання - визначення загальнообов`язкових понять, тобто згідно з його переконаннями, істина досяжна, її можна знайти і висловити. Улаштування світобудови, природи він вважав недоступними для слабкого людського розуму і вважав їх доступними лише для Божественного розуму. Ось чому філософія для Сократа - не умоглядне споглядання природи, а вчення про те, як слід жити, тобто центр ваги його інтересів лежить в етиці. Подібно до того, як в знанні він вважав можливим знайти істину, в етиці він прагнув встановити етичні категорії і з`ясувати їх сутність, тобто прагнув знайти абсолютне добро. Головним для нього було знання про добро і зло, або вміння відрізнити добро від зла. Мета цього мислителя - підкорення філософського дослідження моральній меті. Тому основою пізнання Сократ проголошує самопізнання, і тлумачить в цьому розумінні старовинну формулу дельфійського оракула: "Пізнай самого себе". Що ж він вважав визначальною силою в поведінці людей? Знову ж таки знання. Добро є теж знання, вважав він; тому всі люди можуть стати добрими через культуру інтелекту, тобто доброчинність є знанням або мудрістю. Звичайно, не можливо, щоб Сократ не знав про випадки поєднання правильного знання і поганої поведінки; адже часто людина, знаючи, що таке зло, маючи можливість уникнути зла, все-таки чинить його. Тим не менше Сократ продовжує наполягати на тому, що знання - основа доброчинності. Правда, у визначенні поняття добра він не пішов далі своїх сучасників: і для нього благо (добро) зумовлюється користю і задоволенням. Сократ був діалектиком, сутність розумілась ним як розвиток численних форм в їх протилежності і єдності одночасно. Це можна визначити так: "бачити єдине в безлічі або безліч в єдиному". До того ж, під діалектикою Сократ ще розумів бесіду або суперечку, що призводять до роз`яснення і визначення понять. Рабство для Сократа було не соціально-економічною категорією, а лише моральною. "Рабом" він називав того, "хто не знає прекрасного, доброго, справедливого". Сучасна педагогiчна наука i практика перевиховання дiтей з вiдхиленнями у поведiнцi, схильних до правопорушень, має свою iсторiю, нею накопичений певний досвiд, який, на нашу думку, ще недостатньо глибоко проаналiзований i узагальнений. Чимало цiнних думок щодо проблеми вiдхилень у поведiнцi, якi заслуговують на увагу i нинi, було висловлено нашими далекими попередниками, починаючи ще з античних часів. Незважаючи на те, що видатнi грецькi вченi-мислителi були iдеологами рабовласницького ладу, чимало педагогiчних iдей, висловлених ними, мали позитивний вплив на подальший розвиток теорiї виховання. Аналiзуючи їх твори, можна знайти положеня щодо попередження вiдхилень у формуваннi особистостi, якi аж нiяк не втратили своєї актуальностi нинi i можуть бути успiшно використанi у роботi з важковиховуваними дiтьми. Вважаємо за доцiльне зупинитись на аналiзi деяких з них. Iм'я Демокрiта-фiлософа вiдоме у всьому свiтi. Проте у творах Демокрiта висловлювались i цiкавi педагогiчнi думки [1]. Наприклад, Демокрiт вважав, що виховання має велике значення в життi людини, воно може "переформувати людину, створити їй другу природу", що "хорошими люди стають бiльше вiд вправляння у цьому, нiж вiд природи". Демокрiт пiдкреслював важливу роль батькiв у вихованнi. Надзвичайно цiнною, на наш погляд, є думка великого мислителя про те, що втримати дитину вiд проступка краще не силою, а шляхом формування у неї вiдповiдних переконань. Демокрiт впевнений у тому, що той, хто "має стiйкi переконання, не здатний нi тайно, нi явно здiйснити що-небудь злочинне". Цiнним є також положення Демокрiта про те, що негативне оточення негативно впливає на дитину. "Постiйне спiлкування з поганими розвиває поганi задатки",- писав Демокрiт у своїх "Фрагментах про виховання" (фрагмент 554). Демокрiт обгрунтував iдею природо вiдповiдностi виховання, яка знайшла свiй розвиток у творах українського фiлософа i педагога Г.Сковороди. Як i Демокрiт, Платон був переконаний, що засвоєнi насильно знання не будуть ефективними. Краще навчати малу дитину у грi. Тiлеснi вправи, якi виконуються навiть помимо волi, не зашкодять тiлу, в душi ж нiяка "насильственна наука" не залишиться надовго. Проте Платон не вiдкидав повнiстю насильство у вихованнi. Вiн вiдзначав, що вже в ранньому дитинствi вихователь повинен завжди пояснювати дитинi, що добре, а що погано, оцiнювати кожен її вчинок, не дозволяти проступкiв. Якщо дитина охоче виконує всi вказiвки - добре, якщо нi - її треба "виправляти як дерево, що починає викривлятися". Вiдмiтимо принагiдно, що схоже порiвняння можна знайти у творах Я.А.Коменського. Першим із грецьких філософів, хто не визнавав у житті людини присутності вищих сил був один із творців атоміс-тичної концепції буття Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. е.). Вчення Демокріта - це підсумок узагальнення здобутків грецької натурфілософії. Згідно із вченням Демокріта іс-нують тільки атоми й порожнеча. За рухом атомів не існує жодного усвідомленого наміру. У природі все відбувається механічно. Однак увесь предметно-речовий порядок, його гар-монія суворо й однозначно детерміновані «велінням невбла-ганного фатуму», незворушної долі. Людина є часткою цього світопорядку Космосу. Доля (ананке) так само беззастереж-но визначає вчинки людей, як необхідність («еймармене») жорстко скеровує рух у порожнечі кожного окремого атома. У філософській концепції Демокріта знаходимо і роз-в'язання проблеми полісного життя. У цьому аспекті антич-не грецьке суспільство (поліс), в якому індивіди сприймали свою життєдіяльність, що керується долею із зовні, ви-ступає своєрідним прообразом демокрітівського космосу. У вченні Демокріта кожний індивід полісної громади - це окремий атом. Для нього одна людина «варта десяти тися-чам, якщо вона краща. Якщо це освічений і мудрий прави-тель». Освіченість і розум тих, хто править, Демокріт ціну-вав вище, ніж багатство невігласів і неуків, тому гостро засуджував демократію, де править натовп і серед якого губляться поодинокі найкращі - освічені, розумні люди. За Демокрітом необхідною умовою і засобом упорядкування життя полісної громади є штучно створені, писані закони полісу. Відповідно його концепції ці закони, хоч і створені людьми, все ж мають природний, причинно зумовлений характер. Приблизно з 450 р. до н. е. одним із провідних міст-держав і великим культурним осередком еллінського світу стали Афіни. За формою правління - це була демократична республіка, в якій афінські громадяни мали рівні права і мож-ливість брати участь у політичному житті свого міста. Саме в Афінах свого найвищого розквіту досягла антична філосо-фія. Якщо натурфілософи, насамперед досліджували приро-ду, то мислителі Афін зосередили увагу навколо людини, на етико-політичних і гносеологічних проблемах її життя. Реферат на тему: “Демокріт – видатний філософ стародавнього світу” Демокріт був, на думку Маркса, "першим енциклопедичним розумом серед греків". Діоген Лаертський (III в. н.е.) називає світлом серед хмар його твори, у яких були освітлені питання філософії, логіки, математики, космології, фізики, біології, громадському життю, психології, етики, педагогіки, філології, мистецтва, техніки й інші. Аристотель писав про нього: "Узагалі, крім поверхневих вишукувань, ніхто нічого не встановив, крім Демокріта. Що ж стосується його, то виходить таке враження, що він передбачив усі, та й у методі обчислень він вигідно відрізняється від інших". Вступною частиною наукової системи Демокріта була "каноніка", у якій формулювалися й пояснювалися принципи атомістичної філософії. Потім випливала фізика, як наука про різні прояви буття, і етика. Каноніка входила у фізику в якості вихідного розділу, етика ж будувалося як породження фізики. У філософії Демокріта насамперед встановлюється розходження між "справді сущим" і тим, що існує тільки в "загальній думці". Справді сущими вважалися лише атоми і порожнеча. Як справді суще, порожнеча (небуття) є така ж реальність, як атоми (буття). "Велика порожнеча" безмежна і укладає в собі все існуюче, у ній немає ні верха, ні низу, ні краю, ні центра, вона робить перериваної матерію і можливим її рух. Буття утворять незліченні дрібні якісно однорідні першотільця, що розрізняються між собою по зовнішніх формах, розміру, положенню і порядку, вони далі неподільні внаслідок абсолютної твердості і відсутності в них порожнечі і "по величині неподільні". Атомам самим по собі властиво безперестанний рух, розмаїтість якого визначається нескінченною розмаїтістю форм атомів. Рух атомів вічно і в остаточному підсумку є причиною всіх змін у світі. Задача наукового пізнання, згідно Демокріту, звести явища, які досліджуються, до області "щирого сущого" і дати їм пояснення виходячи з загальних принципів атомістики. Це може бути досягнуте через спільної діяльності відчуттів і розуму. Гносеологічну позицію Демокріта Маркс сформулював у такий спосіб: "Демокріт не тільки не віддалявся від світу, а, навпаки, був емпіричним природовипробувачем". Зміст вихідних філософських принципів і гносеологічні установки визначили основні риси наукового методу Демокріта: а) У пізнанні виходити від одиничного; б) Будь-який предмет і явище розкладені до найпростіших елементів (аналіз) і з'ясовні виходячи з них (синтез); в) Розрізняти існування "по істині" і "відповідно до думки"; г) Явища дійсності - це окремі фрагменти впорядкованого космосу, що виник і функціонує в результаті дій чисто механічної причинності. Математика по праву повинна вважатися в Демокріта першим розділом власне фізики і випливати безпосередньо за канонікою. На справді, атоми якісно однорідні і їхні первинні властивості мають кількісний характер. Однак було б неправильно трактувати вчення Демокріта як різновид піфагоризму, оскільки Демокріт хоча і зберігає ідею панування у світі математичної закономірності, але виступає з критикою апріорних математичних побудов піфагорійців, вважаючи, що число повинне виступати не законодавцем природи, а виходити з неї. Математична закономірність виявляється Демокрітом з явищ дійсності, і в цьому змісті він випереджає ідеї математичного природознавства. Вихідні початки матеріального буття виступають у Демокріта в значній мірі як математичні об'єкти, і відповідно до цього математиці приділяється видне місце в системі світогляду як науці про первинні властивості речей. Однак включення математики в підставу світоглядної системи зажадало її перебудови, приведення математики у відповідності з вихідними філософськими положеннями, з логікою, гносеологією, методологією наукового дослідження. Створена в такий спосіб концепція математики, називана концепцією математичного атомізму, виявилася істотно відмінної від попередніх. У Демокріта всі математичні об'єкти (тіла, площини, лінії, крапки) виступають у визначених матеріальних образах. Ідеальні площини, лінії, крапки в його навчанні відсутні. Основний принцип математичного атомізму є розкладання геометричних тіл на найтонші листочки (площини), площин - на найтонші нитки (лінії), ліній - на дрібні зернятка (атоми). Кожен атом має малу, але ненульову величину і далі неподільний. Тепер довжина лінії визначається як сума неподільних часток, що містяться в ній. Аналогічно зважується питання про взаємозв'язок ліній на площині і площин у тілі. Число атомів у кінцевому обсязі простору не нескінченно, хоча і настільки велико, що недоступно почуттям. Отже, головною відмінністю навчання Демокріта від розглянутих раніше є заперечення їм безкінечній подільності. У такий спосіб він вирішує проблему правомірності теоретичних побудов математики, не зводячи їх до почуттєво сприймаємих образів, як це робив Протагор. Так, на міркування Протагора про торкання окружності і прямої Демокріт міг би відповісти, що почуття, що є відправним критерієм Протагора, показують йому, що чим точніше креслення, тим менше ділянка торкання; у дійсності ж ця ділянка настільки мала, що не піддається почуттєвому аналізу, а відноситься до області щирого пізнання. Керуючись положеннями математичного атомізму, Демокріт проводить ряд конкретних математичних досліджень і досягає вирезультатів, що даються, (наприклад, теорія математичної перспективи і проекції). Крім того, він зіграв, за свідченням Архімеда, важливу роль у доказі Евдоксом теорем про обсяг конуса і пірамиди. Не можна з упевненістю сказати, чи користався він при рішенні цієї задачі методами аналізу нескінченно малих. А.О.Маковельський пише: "Демокріт вступив на шлях, по якому далі пішли Архімед і Кавальері. Однак, підійшовши впритул до поняття нескінченно малого, Демокріт не зробив останнього рішучого кроку. Він не допускає безграничного збільшення числа доданків, що утворять у своїй сумі даний обсяг. Він приймає лише надзвичайно велике, що не піддається вирахуванню унаслідок своєї величезності число цього складу". Видатним досягненням Демокріта в науці, зокрема математиці з'явилася також його ідея про побудову теоретичної математики як системи. У зародковій формі вона являє собою ідею аксіоматичної побудови математики, що потім була розвита в методологічному плані Платоном і одержала логічно розгорнуте положення в Аристотеля. Можна сміло стверджувати, що наукові досягнення Демокріта носять не тільки математичний і прикладний характер, але і філософський. Оскільки через свої наукові пошуки Демокріт намагався пізнавати світ в цілому, дати пояснення явищам, які на сьогодні досліджує наука філософія. Використана література: 1. Видані персони Стародавнього світу. – К., 1996. 2. Велика Українська Енциклопедія. Том 2. – К., 1989. 3. Філософія. В 2 т. – М., 2000. COКРАТ
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 1828 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: