Реферат на тему Філософська думка в Україні - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософська думка в Україні. План 1. Академічна філософія в Україні ХІХ ст. Український романтизм (Гоголь, Костомаров, Шевченко та інші) Початок XIX ст. у житті України позначений суттєвими змінами. Після розподілу польської Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися під владою Російської імперії. Фактично всі сфери життя українського народу підпорядковувались інтересам Росії, яка розпочала повне знищення його незалежності.Стосовно розвитку філософської думки в Україні того періоду, то варто зазначити, що в усій Російській імперії до неї відношення було неоднозначним — декілька разів викладання філософії в університетах заборонялось, її вважали шкідливою. Філософів ніхто не готував, часто професорів філософії запрошували з інших країн. Проте філософія поступово розвивалась. Початок XIX ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософи, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, Гегеля.Сильний вплив на ілософську думку України справили ідеї німецького романтизму, особливо Шеллінга. Романтизм сприяв пробудженню національної свідомості українського народу, був співзвучним з прагненням національного відродження України. Романтизм стає світоглядною основою нового українського письменства. Його ідеї під кутом зору потреб української національної самосвідомості стають вихідними в творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Проте найяскравіше і повніше в українському романтизмі виявила себе "філософія серця" — філософське вчення, яке найбільш глибоко виражає специфіку українського світогляду, душу народу, його національні риси, традиції, менталітет. Романтизм став світоглядною основою творчості М. Гоголя. Першим, хто відкрив Гоголя як українського письменника, філософа був Д. Чижевський, який дав глибокий аналіз його філософським поглядам. І на відміну від російської, українська критика більш поважно ставилась до Гоголя, зважаючи на суперечливості його світогляду. Філософський світогляд Гоголя розкривається не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах — "Сповідь автора", "Вибрані місця з листування з друзями", приватні листи. Персонажі його "Мертвих душ", "Ревізора" та інших творів яскраво постають у контексті тих же "Вибраних місць..." та ін. Основний інтерес Гоголя — людська душа. Як і Сковорода, Гоголь називає душу "серцем". "Серце людини — криниця не для всіх приступна". Проте до пізнання людської душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання. І важливо знайти ключ до власної душі і тоді за допомогою цього ключа можна відкрити душі інших. Таким ключем, на думку Гоголя, є не розум, а почуття, емоції, естетичні, художні переживання. До романтичного світогляду прийшли відомі діячі української культури: Микала Іванович Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897), Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) та ін., які склали основу таємної організації — Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 p. Батьком цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак. О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Маркевич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш. Братчики збирались на свої засідання таємно. За Софійською огорожею, в будинку протоієрея Завадського вони вели свою підпільну роботу — складали програми своєї діяльності, виробили "Статут", установчу "Записку", поширювали свої прокламації, відозви тощо. Інакше працювати вони не могли, бо то були часи найбільшого гніту нової думки, "славні" миколаївські часи! Статут кирило-мефодіївців був начерком конституції нової загальнослов'янської держави — спілки. Програма братства складалась з двох частин — зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня частина програми була спрямована на роботу з перебудови слов'янського світу на основі єднання, зближення окремих слов'янських народів, а внутрішня — на розвиток освіти, визволення українського народу, його національного відродження. Кирило-мефодіївський період для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це період надзвичайного романтичного натхнення, піднесення. І не зважаючи на те, що після арешту вони були розкидані в різні кінці, у них на все життя збереглася певна духовна спільність. Як зазначає Д. Чижевський, до романтизму усі кирило-мефодіївці "прийшли ріжними шляхами, — завдяки якимсь особистим обставинам життя кожен, а з другого боку — в безумовній залежності від внутрішньої спорідненості романтики з українською психічною вдачею". Специфічною особливістю їх романтизму є його християнський характер. Тільки зігріті любов'ю Христа, єдиного царя і вчителя всі слов'янські народи можуть зібратися разом і спинити будь-які шкідливі поділи, ненависть між собою, прийти до правди і рівності. Такий християнсько-романтичний тон панував у братстві весь час. Найцікавішими були провідні думки тих братчиків, які відіграли у національному відродженні України найбільшу роль, — М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка. Прикладом цьому є основний програмний ідеологічний документ товариства — "Книги буття українського народу", підготовлений М. Костомаровим. Основна думка "Книг буття" — історія є накресленим Богом людству шляхом до спасіння через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. Коли ж людина відходить від Бога, то настає зло і нещастя у світі. Але Бог милостив. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом історії людства. Говорячи про релігійні джерела світогляду кирило-мефодіївців, Д._Чижевський зазначає, що вони "з'ясовують... три найбільш сутні риси "Книг битія"... — есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх — релігійну філософію історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ наці ї, як духовної єдності, шлях якої (той самий, що і окремої людини) — наслідування Христу..." Цими релігійними моментами, — зазначає далі Чижевський, — пронизані політичні й соціальні ідеї "Книг" — ідея рівності, ідея українського визволення, слов'янофільство. Стосовно світогляду М. Костомарова, то крім тих його поглядів, які ми знаходимо в "Книгах буття", можна зазначити, що романтизмом пройняті його погляди на українську народну пісню. Саме поезія, пісня, на його думку, є виявом глибокого сенсу душі людської і світу, що оточує людину. Основою душевного життя є почуття, пізнаючи які ми пізнаємо "заховане єство" людини. Народна пісня, народна поезія є виявом почуття людини, через них вона прагне до зв'язку з природою не лише фізично, а й духовно. У філософській праці "Дві руські народності" (1861 p.) Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності. Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило-Мефодіївського братства, романтика, українського письменника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, слід зазначити, що більшість дослідників його творчості зазначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначеності України, й державності. Відводячи особливу роль у становленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього — важливе етнографічне самовизначення, оскільки, на його думку, український народ "складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному". Якщо характеризувати світогляд Т. Шевченка, то можна зазначити, що проблема людини займає у нього центральне місце. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів, вони — в центрі всього буття. Такий антропоцентричний підхід поета-мислителя говорить про те, що він в людині цінує насамперед вічні, загальнолюдські якості і немає значення, якої нації людина, якої віри, соціального стану. Всім він бажає щастя, волі, правди. У творчості Шевченка проблема антропоцентризму сильно звучить при змалюванні ним світу природи. Д. Чижевський зазначає, що "для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або дзеркало людських переживань, і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на усе, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя людини в наглядних образах та символах". Його пейзажна лірика є типово романтичною. Поет прекрасно керує звуками, кольорами, уявою і чуттям; звуки, кольори у нього живі. Людина і природа, природні явища і земля прагнуть до гармонії, до з'єднання частин в єдине ціле. 2. Філософські ідеї в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. У 20-50-х роках XIX ст. важливими центрами філософської думки в Україні стають вищі навчальні заклади. Це, насамперед, Київська духовна академія, яка в 1819 p. прийшла на зміну Києво-Могилянській академії, університети у Харкові та Києві, ліцеї в Одесі та Ніжині. Поширення впливу західноєвропейських ідей, зокрема німецької класичної філософії, в Україні в першій половині XIX ст., згадувались імена професійних філософів, які сприяли цьому процесові, знайомлячи своїх слухачів з філософськими ідеями Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Це був в основному період наслідування, запозичення, пересадження на український ґрунт чужих ідей. Проте він не пройшов даремно. На його ґрунті в другій половині XIX ст. зростають оригінальні філософські концепції, з'являються яскраві імена українських філософів — П. Юркевича, О._Козлова, В. Лесевича, Г. Челпанова, М. Грота, В. Зеньковського, П._Ліницького, О. Гілярова. Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О._О._Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях "Мысль й язык", "Из лекций по теории словесности" та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина стає творчо-діяти, а її духовний розвиток він пов'язує з розвитком мови. "Мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому". Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав "месіанське начало", рушійну силу розвитку суспільства. Подібні думки розвивав М. Драгоманов. У працях "Рай і поступ", "Про волю віри" та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов'язував з еволюційними переконаннями, не відкидаючи революційних метод і в боротьби. В концепцію соціальної революції поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу. Великого значення надавав праву спілкуватися рідною мовою, захищав необхідність розвитку української культури. Національні проблеми (питання) пов'язував з досягненням політичних свобод. Вважав справу визволення трудового народу з-під соціального та національного гніту інтернаціональною, а майбутню українську державу уявляв як федеративний Союз чотирьох вільних республік. Значний пласт філософсько-соціологічної думки пов'язаний з діяльністю 1.Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, незнищуваність і нестворюваність матерії, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об'єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання. Франко на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі вбачає він вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливість застосування сили для зміни існуючих порядків. Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М. Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причину такого стану він вбачав у "завойовницькому" ставленні людини до природи. "Перемога" людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, "внутрішнім" — "Я". Любов до природного буття детермінується "серцем", звідси і "побожне" ставлення до довкілля (природи, землі тощо). Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. Її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів. Прихильником національно-комуністичних ідей був В. Винниченко. У своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності". Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення ("конвергенції") соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі "Слово за тобою, Сталіне!". Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка. Видатною постаттю в українській суспільній думці другої половини XIX — першої половини XX ст. був М. Грушевський. М. Грушевський не залишив окремої філософської розвідки, але своєрідне розуміння ним минулого, внесення коректив і доповнень в осягнення історичного процесу, вибір методів пізнання дають нам право стверджувати, що він як видатний історик, громадський і державний діяч був одночасно мислителем філософського спрямування. Поєднуючи теоретичну та практичну діяльність, вчений виступає як самобутній соціолог і політолог, що дає йому можливість сформувати свою історіософську концепцію і цим самим збагатити українську філософську думку. М. Грушевський був прихильником історико-соціологічного методу, що виник на ґрунті ідей позитивізму. Переосмислюючи здобутки європейського позитивізму і соціології та творчо поєднавши їх з українською народницькою історіософською традицією, започаткованою Кирило-Мефодіївським братством, Грушевський у своїй історіософській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з яким суб'єктом історичного поступу є народ. У творчому доробку М. Грушевського є дослідження з проблем етнокультурного становлення української людності. Вчений залишив нам цікаві розвідки, в яких показав, як формувався народний світогляд наших предків, їх релігійна свідомість. Розглядаючи духовне життя українців, М. Грушевський особливу увагу звертає на значення релігії, зокрема християнської, як фактора, який своїм впливом сприяв прилученню українського народу до світового культурного процесу. Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В._Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського та ін. Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник "Відродження нації", романах "Записки кирпатого Мефістофеля", "Рівновага", "Божки", "Сонячна машина", "Заповіт борцям за визволення", "Чесність з собою", "Великий Молох", "Нова заповідь", "Слово за тобою, Сталіне!", "Щастя", "Листи до юнака", "Конкордизм" та ін. Центральні теми його творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, "Сонячна машина") звучить також ідея єднання людини з природою тощо, В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) — історик, соціолог, політик, публіцист. Народився він у с. Затурцях на Волині. Він автор творів: "Україна на переломі 1957-1959" (1920), "Листи до братів-хліборобів" (1919-1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін. У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Актуально звучить сьогодні ідея Липинського про рівність між державною і національною приналежністю. Як зазначає Ю. Вільчинський, на місце культурно-мовного націоналізму Липинський ставить територіальний патріотизм, цим самим стверджуючи погляд, що всі мешканці української землі мають бути повноправними громадянами Української держави. На формування національної свідомості Д. Донцова ще в юнацькі роки великий вплив мала брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Миколи Махновського "Самостійна Україна", яка була просякнута ідеєю любові та відданості до України і прагненням звільнитись від панування та зневаги чужинців. Слід зазначити, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософської думки. Так, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї Ф. Ніцше — ідеї волі, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова. Д. Донцов рішуче виступав проти будь-яких проявів примиренства з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний державний сепаратизм. Національна ідеологія повинна стати основною у світогляді українського народу. Нація, для Донцова, є самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав, що нація творить державу, а не навпаки, йшов "через націю до держави", нація є єдиним суб'єктом історії та культури. Такі основні риси концепції так званого інтегрального націоналізму Донцова, який привернув увагу до себе як своїх прихильників, так і велику кількість тих, хто різко виступив проти нього. Література Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. Вільчинський Ю. Розвиток філософської думки в Україні. – Львів, 1991. – Ч. 2. Волинка Г., Гусєв В., Огородник І., Федів Ю. Вступ до філософії. – К., 1999. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1996. Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993. Історія філософії. – К., 2001. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – К., 1992. Щерба С. Філософія. – К., 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 2014 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: