Реферат на тему Філософія розвитку. всесвіт: походження та природа - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософія розвитку. всесвіт: походження та природа. Розповідають, що якось у Берліні іноземець, бажаючи довідатися, яка година, зупиняє перехожого і ламаною німецькою мовою запи-тує: «Що є час?». Німець замислився, а потім відповів: «Знаєте, це надто глибоке питання. Я ще хотів би знати, а що таке простір?». Однак можна навести реальні історичні свідчення про складність, здавалося б, простих питань. Августин Блаженний говорив: «Поки ніхто мене про час не питає, я розумію, ніскільки не завагаюсь, але як тільки хочу дати відповідь, потрапляю в абсолютний тупик». Дій-сно, поняття простір і час, найдавніші поняття людської культури, проходять через усю історію науки і філософії, залишаючись осеред-ком глибоких філософських і наукових проблем. Поняття простір і час лежать в основі так званої космологічної проблеми - питання про Всесвіт, його походження, його скінченність або безкінечність. У сучасній науці є сувора фізична теорія простору і часу - теорія відносності, створена Альбертом Ейнштейном. 1. Дві концепції простору і часу Відгукуючись на прохання відомого історика науки Макса Джамера, який підготував книгу «Поняття простору», Альберт Ейн-штейн написав до неї передмову «Про поняття простору», в якій зазначав: «Стосовно простору, то, очевидно, йому передувало психо-логічно простіше поняття місця. Місцем є, насамперед, (мала) час-тина земної поверхні, якій дається яка-небудь назва. Річ, місце якої визначається, є матеріальним предметом, або тілом. Простий аналіз показує, що місцем є також група матеріальних предметів». Далі Альберт Ейнштейн ставить питання: «Чи має слово місце значення, незалежне від матеріальних предметів, і чи можна приписувати йо-му таке значення?». Якщо дається позитивна відповідь на питання, то приходимо до концепції абсолютного простору і часу, її ще нази-вають субстанціональною концепцією простору і часу. Концепція аб-солютного простору і часу дає уявлення про простір і час як про деякі самостійні і самодостатні суті, що е незалежно від світу і, в певному розумінні, Всесвіту. Звідси і визначення їх: абсолютні та субстанціальні. До концепції простору і часу, незважаючи на її ви-сокий філософський статус, можна дуже легко прийти, відштовхую-чись від повсякденного досвіду. Альберт Ейнштейн показує, що кон-цепція простору і часу, сформульована на основі розширення поняття простір - ящика, в якому є та чи інша кількість зерен рису або вишень. В результаті виникає незалежний (абсолютний) простір, не обмежений протяжністю (безкінечний), в якому є матеріальні пред-мети. У такому випадку матеріальний предмет, не розташований у просторі, просто незрозумілий; з іншого боку, при такому утворен-ні поняття можна мислити існування порожнього простру. Звідси випливають уявлення про загальність простору як універсальної фор-ми - вміст буття. Час - чиста абсолютна тривалість, що тече незалежно від подій у світі, зі своїм власним первісним і незмінним ритмом. Суть і зміст концепції абсолютного простору і часу є природним результатом уза-гальнення повсякденного досвіду людини, її основи сформулював ще Демокріт. Справді, творцю атомістичної концепції, за якою уся. реальність зводиться до сукупності далі неподільних матеріальних часток, для обґрунтування її суті довелося увести уявлення про необ-хідну умову існування так званої матерії - порожнечі, що має статус самостійної геометричної суті. Концепція абсолютного простору і часу, народившись у повсякденному досвіді людини, виявилася дуже зручною для узагальнення на її ґрунті навігаційного досвіду мореп-лавців і, особливо, спостережень за рухом небесних тіл. Велике істо-ричне виправдання концепції простору і часу знаходимо у класичній механіці. Дійсно, у відомих «Математичних началах натуральної фі-лософії» Ісаак Ньютон з самого початку постулює існування абсо-лютного простору і абсолютного часу. В основі формування усієї будівлі класичної науки і становленні класичного раціоналізму ле-жить ця концепція. Ісаак Ньютон, правда, вводить поняття відносний простір і відносний час, проте розуміє їх як певні фрагменти абсо-лютного простору і часу, що нібито вирізаються з абсолютних сут-ностей вибором тієї чи іншої системи відліку. Тому поняття віднос-ного простору і відносного часу не мають ніяких стосунків до сучасної концепції простору і часу, що утвердилася в теорії відносності. Та концепція абсолютного простору і часу страждала суттєвими недолі-ками. Перший і, можливо, найважливіший з них - абсолютний роз-рив між матерією (реальністю) і простором і часом. Простір сам по собі і час сам по собі можуть існувати і тоді, коли немає нічого, що їх наповнює, ніякої матерії, атомів та ін. Це так званий порожній простір і такий же порожній час. Внаслідок розриву виявляється не-можливим будь-яке пояснення тим чи іншим властивостям простору: чому простір тримірний, однорідний, ізотропний, безкінечний? Чому час одномірний, однорідний, односпрямований, завжди тече від ми-нулого через теперішнє до майбутнього, незворотний? У концепції абсолютного простору і часу ці властивості (як і інші) слід просто прийняти як первісна їм притаманне: в силу розриву між матерією, простором і часом, що вводиться концепцією, немає ніякої надії на будь-яке природне їх пояснення. Та й сам зміст понять також зали-шається досить темним: деякі первісні геометричні форми буття. Та-ка суть концепції абсолютного простору і часу і такі ЇЇ наслідки. В історії науки поряд з концепцією абсо-лютного простору і часу існує й інша, пря-мо протилежна - концепція реляційного простору і часу. Альберт Ейнштейн зазначав, що, даючи негативну відповідь на питання «Чи має слово місце значення, незалежне від матеріальних предметів?», стверджуємо реляційність простору і ча-су. У такому випадку простір стає як вид стосунків матеріальних об'єктів і нічого більше. Отже, простір не має ніякого самостійного існування, виникає як система відносин на безлічі матеріальних об'єк-тів і існує лише остільки, оскільки існують об'єкти і відносини, що створюються ними. У найзагальнішому вигляді - це відносини мет-ричні, відносини порядку. І - найбільш загальні - відносини топологіч-ні. Альберт Ейнштейн пов'язує концепцію реляційного простору і часу з ім'ям Арістотеля. Дійсно, Арістотель виступав проти існуван-ня порожнечі, простору самого по собі, а рух тіл розумів як своєрід-ний обмін місцями між ними: одне тіло, що рухається, ніби поступа-ється місцем іншому тощо. Простір же, Арістотель розумів як сукупність меж охоплюючих і охоплених тіл, тобто як систему відно-син, що створюються безліччю співіснуючих матеріальних тіл. Таку точку зору про природу простору і часу підтримували Готфрід Лей-бніц і Георг Гегель. Так само і час є не чим іншим, як відносинами послідовності і зміни подій в їх безлічі. Така суть реляційної концеп-ції простору і часу, за якою простір і час повністю позбавляються будь-якого самостійного статусу і суть породження матерії та її руху, а саме - стану множинності, диференційності матерії і будь-яких змін, що об'єктивно протікають у ній. Відмінною особливістю реляційної концепції простору і часу є те, що і самі простір і час, і всі їх властивості повністю похідні від матерії та її руху і пояснюються властивостями фізичних тіл та їх взаємодією. Проте аж до початку XX ст. концепція реляційного простору і часу залишалася осторонь від магістрального розвитку науки, і ця ЇЇ перевага, порівняно з концепцією абсолютного простору і часу, не реалізована. На кінець XIX ст. власний розвиток класичної механіки привів до об'єднання в єдину систему механіку опису електромагнітних і механічних про-цесів. Вирішальним випробуванням концепції абсолютного простору і часу стали експерименти пошуку абсолютного руху - руху відносно світового ефіру, універсального світового середовища, що заповнює весь світовий простір. Із станом світового середовища ототожнював-ся абсолютний простір. Світове середовище мислилося відповідаль-ним за перенесення електромагнітних процесів. Досліди (з них най-більш відомі експерименти Майкельсона-Морлі) дали негативний результат. Абсолютний простір і абсолютний рух відносно абсолют-ного простору виявилися фікціями. З іншого боку, встановлено факт постійності швидкості світла у різних системах відліку. Урахування операціональної природи просторово-часових та інших механічних величин привели до появи нових, порівняно з Галилеєвими, пере-творень. Поняття довжини, тривалості, одночасності, а також маси та імпульсу виявилися відносними величинами, що залежать від ви-бору системи відліку і швидкості її руху. Перетворення отримали назву Лоренцових (за ім'ям Хендрика Лоренца, який уперше запро-понував їх). На зміну довжині і часовим відрізкам, що виявили свою відносність і відігравали роль інваріантів у ньютонівській механіці, прийшов новий інваріант - чотиримірна величина, що становить відстань у чотиримірному світі подій, об'єднує простір і час. Тут сі - геометризована форма представлення часу. Виникла проблема пошуку фізичного розуміння перетворень. Із створенням спеціальної теорії відносності здійснено послідовний перехід від концепції абсолютного простору і часу до реляційної концепції. Всі так звані релятивістські перетворення не пов'язані з будь-якими фізично-субстанційними (або субстратними) змінами в тілах, що рухаються, а мають суто кінематичну природу і зале-жать від вибору споглядачем системи відліку. Виявилося, що понят-тя довжина або тривалість не є якоюсь існуючою сама по собі само-стійною характеристикою об'єкта або явища, а виражає тільки від-носні значення відповідних характеристик об'єкта, що об'єкт має тільки у такій системі відносин з іншими об'єктами і процесами, представленими такою системою відліку. В інших системах відліку той же об'єкт характеризується уже іншими значеннями довжини і тривалості та ін. Та концепція реляційної природи простору і часу і сам принцип відносності реалізовані в межах спеціальної теорії відносності в об-меженому вигляді: тільки стосовно інерційних систем, тобто таких, що рухаються з постійною швидкістю або перебувають у спокої. Що ж до взаємовідносин понять простору і часу, то в межах спеці-альної теорії відносності на зміну взятим нарізно простору і часу, що виявили свою відносність, як абсолютна геометрична суть, прий-шла просторово-часова сукупність, що має абсолютну, незмінну і певну, а саме - евклідову метрику. Новий фізичний принцип, що довів свою ефективність і плідність, - принцип відносності - реалізо-ваний тільки стосовно інерційних систем відліку, тобто таких, що перебувають у спокої або рухаються рівномірно. Дальше тверджен-ня реляційної концепції простору і часу в сучасній науці зв'язано із створенням загальної теорії відносності. Альберт Ейнштейн поста-вив за мету поширити принцип відносності і на неінерційні (тобто такі, що рухаються довільно) системи відліку. Якщо розглядати у плос-кому евклідовому просторі ракету, що рухається інерційно (по пря-мій і з рівномірною швидкістю), то ракету можна вивести з такого стану двома способами: увімкненням її двигунів (тобто шляхом на-дання їй прискорення) або появою біля неї достатньо великої маси (наприклад, комети, планети або будь-якого іншого тіла), що ство-рює помітне поле тяжіння, яке також переводить тіло, що інерційно рухається, в неінерційний стан. Отже, у плоскому евклідовому прос-торі-часі спеціальної теорії відносності тіла можуть мати два джере-ла неінерційного стану: поля прискорення і поля тяжіння. Альберт Ейнштейн у пошуках шляхів поширення принципу від-носності на неінерційні системи відліку відправним пунктом обрав відомий ще Галілео Галилею принцип еквівалентності інертної і важкої маси. В сучасних умовах принцип підтверджений експериментами Володимира Брагінського (Московський університет) з високим сту-пенем точності і фактично не викликає сумніву. Альберт Ейнштейн зіставив поля тяжіння і поля прискорення, а поля прискорення, в свою чергу, ототожнив з викривленням простору-часу поблизу вели-ких мас. Таким шляхом Альберт Ейнштейн прийшов до теорії, де поле тяжіння як певна фізична суть у просторі-часі зникає, виявив-шись повністю герметизованим і влучно представленим просто мет-ричними властивостями самого простору-часу. В результаті інер-ційно (тобто без будь-яких зовнішніх впливів) рухливе тіло в такому викривленому просторі рухається уже не по евклідових прямих, а по геодезичних лініях, які представляють найкоротшу відстань у такому просторі. Доречно підкреслити глибокий і ще не до кінця зрозумілий зв'язок між простором-часом і полем тяжіння. Альберт Ейнштейн у статті «Ефір і принцип відносності» писав, якщо з точки зору гіпотези про існування ефіру розглядати поле тяжіння і електромагнітне поле, то помітимо між ними принципову різницю. Не може бути простору, а також і частини простору без потенціалів тяжіння. Тяжіння повідомляє простору і часу їх розмір-ні (метричні) властивості; без них тяжіння взагалі не мислиме. Існування поля тяжіння безпосередньо зв'язано з існуванням просто-ру. Навпаки, дуже легко уявити будь-яку частину простору без електромагнітного поля. На противагу полю тяжіння, електромаг-нітне поле тільки вторинно зв'язано з ефіром. Зовнішня природа електромагнітного поля зовсім не визначається природою поля тя-жіння. В усякому разі теорія відносності дає можливість визначити, що простір і час - вторинні, відносно матерії та її стану диференці-йованості, множинності. Такі поняття виражають відносини, що ство-рюються множиною матеріальних об'єктів, які мають скінчену масу спокою, тому що тільки на безлічі таких об'єктів відносини можуть фізично верифіковані, наприклад, за допомогою обміну світловими сигналами; і тільки з об'єктом зі скінченою масою спокою може зв'язана система відліку, що має фізичний зміст. Звичайно, не може бути простору, а також і частини простору без мас і без потенціалів тяжіння, що надають простору його розміри (метричні) властивості. Всі власні властивості простору-часу виявилися відносними і похід-ними від властивостей фізичних процесів і властивостей матеріаль-них об'єктів і серед них найважливішого - маси. 2. Релятивістські космологічні моделі Такий глибокий зв'язок між простором-часом і матерією, що роз-крився теорією відносності, відразу ж дозволив поставити питання про глобальні властивості просторово-часової структури світу. Уже в 1916 році, після створення загальної теорії відносності, Альберт Ейн-штейн сформулював першу релятивістську космологічну модель Все-світу, в якій простір виявився замкнутим і, отже, скінченим. У даль-шому розвитку знання про Всесвіт важливу роль відіграли праці Олександра Фрідмана і Георгія Гамова. Відкрито принципову неста-ціонарність глобальної просторово-часової структури світу. Увесь Все-світ - певний динамічний об'єкт, що переживає власну історію. У су-часних умовах - це Всесвіт, який розширюється, що означає неухильне зростання об'єму просторово-часової структури і повсюдне збільшення відстаней між об'єктами у структурі. Розширення належить саме до глобальної просторово-часової структури - Метагалактики. Розши-рення є суворо ізотропним процесом і має абсолютно тотожний виг-ляд для споглядача, який знаходиться у будь-якій точці Всесвіту. Від-носні швидкості розбігання достатньо далеких Галактик досягають колосальних, порівняно зі швидкістю світла, значень. Явище розши-рення Всесвіту природно поставило питання про початок такого про-цесу, що в силу особливостей математичного апарату загальної тео-рії відносності (використання диференційних рівнянь) - привело до уявлення про так званий Великий вибух з точки (що становить сингулярність у рівняннях загальної теорії відносності), в ході якого, приблизно 18 млрд. років тому, і народився Світ. У момент, що передував вибуху, матерія перебувала у надщільному стані. Ураху-вання квантових властивостей матерії дозволяє зрозуміти, що і точ-ка, з якої народився Світ, і безкінечні значення основних фізичних величин, що характеризують Всесвіт у такому стані (щільність маси-енергії, маса, енергія, кривизна та ін.), зовсім не обов'язкові тому, що на певному етапі руху у минуле досягненню сингулярної точки і безкінечних значень фізичних величин перешкоджають квантові влас-тивості поля тяжіння (а отже, і самої просторово-часової структури Світу). У дуже малих масштабах, що менші за 10-32 см, спостерігаєть-ся флуктуація метрики простору-часу і виникає картина так званої просторово-часової піни - пузирів чотиримірної просторово-часової структури Світу, що. виникають і зникають. У такому Світі, який описується суто імовірнісною мовою, вступаємо в галузь квантової гравітації і квантових концепцій виникнення Світу з нічого. Концеп-ція Великого вибуху, представлена у так званій моделі виникнення Всесвіту, розробленій Георгієм Гамовим, давала деякі передбачення, що можна перевірити експериментально. Найважливіше з них — од-норідне та ізотропне радіовипромінювання, що народилося в момент великого вибуху і заповнило увесь Всесвіт. Модель Георгія Гамова дозволила передбачити для сучасної епохи і деякі кількісні парамет-ри випромінювання, названого реліктовим. Так, температура випро-мінювання за теорією повинна бути близько до 3 градусів Кельвінів. У 1965 році таке реліктове випромінювання, що безпосередньо свід-чить про Великий вибух, який мав місце, дійсно знайдене, причому температура збіглася з теоретично передбаченою. В результаті не-має сумнівів у тому, що весь Всесвіт, який спостерігається, з прита-манною просторово-часовою структурою сам, як і все у Світі, має початок і кінець і існує не більше 18 млрд. років, виникнувши з яко-гось принципово іншого стану матерії. Отже, час існування Всесвіту безсумнівно скінчений. Що ж до три-мірного простору, то характер кривизни його також підлягає емпі-ричному визначенню, виходячи з релятивістських космологічних мо-делей. За умови, коли щільність маси-енергії у Всесвіті перевищує певне критичне значення, тримірний простір має позитивну кривизну, а отже, замкнутий і скінчений. При реаль-ній щільності маси-енергії у Всесвіті, що менша за вказане значення, тримірний простір має негативну кривизну, а йому слід приписати метричну безкінечність. Нарешті, у випадку збігу реальної щільності маси-енергії з критичною, тримірний простір буде плоским (евклідо-вим) і також буде безкінечний метричне. Експериментальні оцінки реального значення щільності маси-енергії у Всесвіті близькі до кри-тичного, і достатньо однозначної і тому остаточної відповіді на пи-тання про глобальні метричні властивості тримірного простору по-ки що немає. Та питання просторової скінченності або безкінечності Всесвіту втратило колишню гостроту. Справа у тому, що в теорії відносності фундаментальним об'єктом є чотиримірний простір-час, а тримірний простір є тільки частковий і відносний переріз простору-часу, що залежить від вибору системи відліку. Виявилася навіть така глобальна властивість, як метрична безкінечність тримірного просто-ру також має відносний зміст і залежить від вибору системи відліку. Один і той же тримірний світ може виявитися безкінечним в одній системі відліку і скінченим в іншій. В теорії відносності простір сам по собі і час сам по собі перетво-рюються лише на тіні і тільки їх єдність - чотиримірний простір-час - має абсолютне значення. Тому принципово в проблемі про скін-ченність або безкінечність Всесвіту має питання про чотиримірну кривизну, що, відповідно, абсолютна, а не відносна. Чотиримірна кривизна завжди позитивна за умови, коли щільність маси-енергії в просторі-часі Всесвіту більша нуля. Щільність маси-енергії у Все-світі, очевидно, більша нуля. Питання про метрику чотиримірної прос-торово-часової структури Всесвіту розв'язується повністю однознач-но: відомо наперед, що чотиримірний світ подій скінчений. У природі не існує ні безкінечних чотиримірних інтервалів, ні безкінечного чотиримірного обсягу. Чотиримірний пузир Всесвіту, що роздувається, як відомо наперед, є скінченим! Але тут виникають два питання: по-перше, чи є сам кількісний (метричний) опис стану матерії у Всесві-ті вичерпним і універсальним?; по-друге, якщо глобальні метричні властивості здаються наявністю і розподілом речовини і випроміню-вання, то чи вичерпуються - речовиною або випромінюванням - усі можливі стани і властивості матерії, чи в природі існує не тільки речовина і випромінювання? Виникає питання: чи метричний опис фі-зичної реальності вичерпний і універсаль-ний? Легко можна відповісти негативно, від-штовхуючись від операціональної природи понять простору і часу, просторово-часових відносин і будь-якого метричного опису, осно-вою якого є вимірювання просторових відстаней (довжини). Візьме-мо універсальний характер процесів переходу речовини у випромі-нювання, що відбуваються у Всесвіті. Процеси радіоактивного розпаду речовини у Всесвіті відбуваються з незворотною втратою частини маси речовини за рахунок переходу її у випромінювання. За сучас-ними уявленнями, навіть протони - основа існування речовини — підлягають радіоактивному розпаду. В результаті легко зрозуміти таку ідеалізовану ситуацію у Всесвіті, коли процес вигорання речови-ни повністю завершиться і вся речовина перейде у випромінювання. Звичайно, такий граничний стан матерії вкрай нестійкий: фотони, взаємодіючи між собою і з вакуумом, здатні знову народжувати ре-човину у вигляді пар-часток. Та в такій ситуації бачимо: метричні просторово-часові співвідношення дійсно не універсальні, не загаль-ні і жорстко пов'язані з наявністю у природі об'єктів з скінченною масою спокою. Дійсно, якби споглядач опинився у Всесвіті, заповне-ному лише одним випромінюванням, не в змозі ввести жодне просто-рове-часове поняття: відстань, напрямок, час та ін. Більш того, спог-лядач неспроможний визначити навіть власну систему відліку і таку, що рухається, і таку, що перебуває у спокої, оскільки має співвіднес-ти (операціонально і фізично, наприклад, шляхом посилання і при-йому відбитого сигналу) свій стан з яким-небудь іншим об'єктом у Всесвіті. А це можна зробити лише відносно об'єктів з скінченною масою спокою, що завжди рухаються зі швидкостями, меншими, ніж швидкість світла, і, отже, доступні для вимірювальних просторово-часових операцій над ними. Але фотон, позбавлений маси спокою, завжди рухається зі швидкістю світла і не може бути операціональ-но зафіксованим споглядачем у будь-якій точці простору за допомо-гою посилання і прийому відбитого від нього сигналу, оскільки у природі немає сигналів, що поширюються зі швидкістю, більшою за швидкість фотона. Відносно просторово-часового буття фотона мож-на коректно говорити про точку випромінювання і точку поглинан-ня його у просторі. Але спочатку слід ввести самі поняття простору і часу! А між такими подіями фотон ніби випадає з просторово-часового буття, адже, будучи монохроматичною хвилею, фотон від-разу ж займає весь безкінечний простір, будучи тоді ж часткою, що рухається зі швидкістю світла, повинен стиснутися до нуля відповід-но до релятивістських перетворень для лінійних розмірів тіл, що рухаються. Нуль і безкінечність - пара досить красномовних симво-лів для того, щоб зрозуміти, що фотон просто випадає з просторово-часового опису. Система відліку пов'язана із споглядачем, уже має фізичний зміст до будь-яких вимірювальних операцій у класичній ньютонівській механіці. Адже ньютонівський споглядач, взятий сам по собі, або рухається, або перебуває у спокої відносно абсолютного ньютонівсь-кого простору. Зовсім інша справа - релятивістський споглядач. Хо-ча з ним і можна зв'язати систему відліку як з об'єктом з конечною масою спокою, але залишається абсолютно невизначеною до співвід-несення релятивістського споглядача з яким-небудь іншим об'єктом з скінченною масою спокою. Тільки після можна визначити пов'язану з ним систему відліку, що рухається і перебуває у спокої. Така прин-ципова відмінність двох концепцій простору: абсолютного простору -вмісту і реляційного простору як системи відносин. Отже, старі уяв-лення про загальність простору і часу, простору-вмісту для усього існуючого повинні бути залишені назавжди. У підсумку можемо вка-зати на таку - нехай і ідеалізовану - ситуацію, за якою існує спог-лядач і навколо світ - Всесвіт, що складається з одного випроміню-вання, та все одно в такій ситуації споглядач не в змозі вести і фізично верифікувати жодне з просторово-часових понять. Це свідчить про те, що не матерія існує у просторі-часі, а, навпаки, простір і час творяться певним станом матерії - станом диференційованості її і наявністю об'єктів з скінченною масою спокою. Але це те, чого і слід чекати, з реляційної точки зору на природу простору і часу. Що ще існує у світі, крім речовини і випро-мінювання? У пошуках відповіді на питан-ня візьмемо деякий обмежений обсяг у прос-торі, скажімо, куб з ребром в 1 м. і виберемо з нього все, що можна вибрати. Легше за все зрозуміти віддалену від простору речовину, оскільки утворюється деякими корпускулами - елементарними час-тками з скінченною масою спокою. І хоча технічно такий глибокий вакуум досягти неможливо, все ж легко уявити таку ситуацію, коли в обмеженому просторі число часток речовини дорівнює нулю і прос-тір заповнений одним випромінюванням. Для того, щоб тепер роз-глянути можливість виключення випромінювання з обмеженого об-сягу у просторі, згадаємо запис енергії для квантового осцилятора: Тут - енергія квантового осцилятор; п - число збуджених рівнів осцилятора (тобто число часток випромінювання, або квантів поля); - постійна Планка; n - частота. Вилучення випромінювання з об'єму, що розглядається, досяга-ється дорівнюванням числа квантів випромінювання нулю. Та, оче-видно, не досягаємо порожнечі! У просторі, з якого вилучені усі час-тки речовини, а тепер вилучені і кванти поля (або частки випромінювання), залишається дещо. Про це свідчить ненульове зна-чення енергії для нульового осцилятора: Так приходимо до нової фізичної суті у сучасній картині природи - нульового поля або фізичного вакууму. Насамперед, це вираження означає, що після того, як послідовно вилучили з розгляду речовину і випро-мінювання, все ж порожнеча не досягається, або, якщо завгодно, по-рожнеча має деякі фізичні властивості, зокрема, здатна, до спонтан-ного енергетичного прояву. Спонтанний енергетичний прояв експериментально зафіксований у так званому лембівському зсуві - зміщенні рівнів енергії зв'язаних станів електрона у зовнішньому полі (наприклад, у полі ядра атома, зумовленому спонтанними флук-туаціями вакууму). Другим експериментальним підтвердженням яви-щам нульового поля є ефект поляризації вакууму, що призводить до часткової екранізації власного заряду, поміщеної у вакуум частки (наприклад, заряду ядра атома та ін.). Щоправда, може здаватися, що так званій порожнечі-просторі, в якій немає ні речовини, ні вип-ромінювання - слід приписати деяку енергію, що дорівнює напів-кванту енергії для кожної частоти коливань будь-якого квантового поля! Та слід відразу ж застерегти проти наївно реалістичного тлу-мачення такого запису для енергії нульового осцилятора. Річ в тім, що будь-яка спроба тлумачення запису як безпосереднього виражен-ня деякого реального запису енергії відразу ж приводить до абсур-дних наслідків: порожнеча повинна мати безкінечний запас енергії, тому що інтегрування за всіма частотами дає саме такий результат. Отже, у порожнечі повинна зосереджуватись і безкінечна маса, безкі-нечна щільність та ін. Наявність фізичного вакууму абсолютно неми-нуча для будь-якого виду квантових полів, відомих у фізиці і ще неві-домих. У порожнечі слід очікувати прояв ефектів адитивності усіх квантових полів, якщо їм приписати безпосередню реальність. Схильність мови і мислення людини до традиційного і, по суті, класичного об'єктивування будь-яких фізичних сутностей у просто-рово-часових термінах виявляється в тому, що вакуум зрозумілий у вигляді чогось, вкладеного у простір: деякої нової фізичної суті поряд з полями і речовиною. Фізична суть розуміється у вигляді поля, що заповнює увесь простір середовища з певними фізичними властивостями та ін. Іноді навіть на такому ґрунті намагаються по-яснити квантові ймовірності у поведінці мікрооб'єктів: електрон пос-тійно підпадає під впливи з боку флуктуацій вакууму, і тому його поведінка піддається лише імовірнісному опису. Та при такому під-ході питання про природу квантових ймовірностей не розв'язується, а тільки переноситься далі, тобто глибше. Якщо б ймовірності, пред-ставлені псі-функцією електрона походили від настільки зовнішньо-го, настільки неорганізованого і ніяк не пов'язаного з електроном джерела, то такі красиві ефекти у поведінці електрона (квантові коре-ляції та інтерференційні ефекти) були б у принципі неможливі. Оче-видно, уявлення такого роду надто класичні, щоб бути правильними. Дійсно, запис нульової енергії квантового осцилятора треба розу-міти не як вказівку на існування деякого фізичного дечого, що має реальну енергію, а як повну відповідність з імовірнісною інтерпрета-цією квантової механіки, що принципово не усувається і не зводиться до нуля, імовірнісні народження так званих віртуальних порцій (квантів поля), або пар часток у порожнечі. Чому ж мають імовірності народження часток квантів поля і чому їх не можна усу-нути? Відповідь є вже в основній ідеї квантової механіки, пов'язаній з допущеннями планківської константи Н. Ця ідея визнає унікаль-ність властивості цілісності і нерозкладності світу на безліч яких- небудь елементів у субквантовому рівні. Унікальна властивість ці-лісності світу і зв'язана з нею (від неї похідна) неповна розкладність світу на безліч елементів, що не усувається і завжди зберігається - об'єктивна основа існування у порожнечі імовірності народження час-ток і квантів поля, що не усувається і не зводиться до нуля. Тут є спільне джерело імовірнісної природи квантових об'єктів і первин-ного характеру імовірностей в квантовій картині світу. Непряме під-твердження такого пояснення фізичного вакууму - у концепції вір-туальних часток, що використовуються у фізиці як технічний засіб опису вакууму, взаємодії реальних часток між собою. Віртуальні част-ки - це кванти релятивістських хвильових полів, що беруть участь у вакуумних флуктуаціях, мають такі ж фізичні характеристики (так звані квантові числа), як і звичайні реальні частки і відрізняються від звичайних реальних тим, що для них не виконується співвідно-шення спеціальної теорії відносності між енергією частки Е, імпуль-сом Частки не можуть фізично спостерігатися і не є реальними частками у звичайному розумінні. Але саме віртуальні частки є переносниками усіх видів взаємодії у квантовому світі, а також через них реалізується взаємодія реаль-них часток з вакуумом. Спочатку ці частки виникли як чисто мате-матичний прийом опису взаємодії у суб'ядерному світі. Та пізніше частки набули деякого проміжного статусу між реальністю і можли-вістю і у квантовому світі. Явне урахування фундаментальної суб- квантової властивості світу як неподільної одиниці, властивості скін-ченної нерозкладності його на елементи і множини, виступає джерелом імовірностей спонтанного народження часток і полів. 3. Квантове народження Всесвіту Евристична цінність мови філософії науки і, зокрема, ідеї ціліс-ності полягає, очевидно, не в тому, щоб за ЇЇ допомогою можна одер-жати які-небудь кількісні передбачення, адже це неможливо. Немож-ливість пояснюється тим, що саму ідею квантовою цілісності не можна виразити кількісно. Більш того, за своєю суттю ідея квантової ціліс-ності належить до іншої сфери пізнання - до сфери розуміння. Ідея цілісності лежить у сфері розуміння основ точного природознавства і здатна прояснити внутрішній зміст засобів і методів опису приро-ди. Ідея цілісності виявляється незамінним засобом розв'язання па-радоксів і з'ясування різного роду епістомологічних труднощів, що виникають у граничних сферах пізнання. Ідея цілісності покликана дати епістемологічне тлумачення результатам кількісного опису світу і гармонізувати розуміння змісту результатів у межах холістичної картини природи. Особливо добре це можна простежити на порівня-но новому результаті. Сучасна квантова космологія представлена ідеєю квантового народження Всесвіту з ні-чого, що настільки бентежить не тільки повсякденне, а й високонаукове (але надто класичне) мислення. Під Всесвітом розуміється просторово-часова структура, заповнена речовиною і випромінюванням (полями). Такий чотиримірний Всес-віт - замкнутий і скінченний за будь-якої більше нуля щільності маси-енергії. У 1992 році відомий фізик Олександр Фрідман довів: Всесвіт є принципово нестаціонарний об'єкт, що перебуває у стадії розширення. Ретельний математичний аналіз рівнянь загальної тео-рії відносності показує, що процес розширення Всесвіту почався при-близно 18-20 млрд. років тому. Це і стало раптовим народженням світу з точки, названої у космології Великим вибухом. Зрозуміло, особлива точка або сингулярність, з якої народився Всесвіт, є, зви-чайно, результат загальної математичної теорії відносності. Пошуки способів уникнення незбагненного факту в історії Всесвіту - народ-ження його з точки ~ завершилися у 1962 році доведенням Стівом Хокінгом і Роуелом Пенроузом так званих топологічних теорем син-гулярності. Народження Всесвіту з точки - загальна і неминуча влас-тивість будь-яких космологічних моделей Всесвіту, побудованих на базі загальної теорії відносності. Розрахунки показують, що точці у минулому Всесвіту відповідає безкінечна щільність маси-енергії, безкінечна кривизна простору-часу і ряд інших властивостей, що яв-но не мають фізичного змісту. Звідси, при рухові у минуле такої точки реально не можна досягти. Раніше за її досягнення самі понят-тя простору і часу і пов'язані з ними уявлення і методи повинні втратити суть. І все ж проблема народження Всесвіту поставлена. Релятивістська, тобто така, що базується на загальній теорії віднос-ності, космологія, по суті, є класичною, а тому у дуже малих масшта-бах (поблизу точки) поступається місцем теорії мікростанів і мікро-подій, тобто квантовій теорії. Проблема сингулярної точки, що передувала Великому вибуху, у кван-товій теорії гравітації знімається хоча б тим, що її досягненню переш-коджають флуктуації самої метрики, а можливо, топології простору-часу. Разом з тим ідея квантового народження Всесвіту у квантовій космології здобуває новий розвиток. У працях фізика Петра Фоміна (Україна) обґрунтоване важливе вихідне положення: не існує законів збереження, щоб забороняли квантове народження Всесвіту з нічого. Зміст твердження з'ясовано у працях видатних учених: Якова Зельдовича (Ро-сія), Густава Наана (Естонія) і Іона Трайона (США). У концепції квантового народження Всесвіту виділяється дві лі-нії. Одна передбачає, що за рахунок квантових імовірнісних механіз-мів відбувається топологічне відгалуження від уже існуючого Всесві-ту спочатку дуже маленьких, але здатних до дальшого росту замкнутих світів. Материнський Всесвіт стає достатньо великим для того, щоб імовірність такого процесу не могла стати зневажливо малою. В результаті маємо множинність всесвітів, можливості їх зустрічей і взаємодій з ефектами, що спостерігаються та ін. Характерною особ-ливістю такого підходу є те, що, хоч кожен Всесвіт, з цієї точки зору, народжується і помирає, однак існує дещо на зразок Метавсесвіту, де завжди є хоча б один Всесвіт, здатний породити на основі кванто-вого імовірнісного процесу відгалуження інших Всесвітів. У кванто-вій концепції народження світу з нічого підкреслюється замкнутість світів: взаємодія і зіткнення світів спостерігається лише з середини кожного з них за внутрішніми наслідками процесів. Таке виключен-ня можливостей безпосередньої фізичної верифікації інших світів певно знецінює ідею їх множинності, перетворюючи її на чисто умоглядну гіпотезу. Інша лінія в концепції квантового народження Всесвіту ра-дикальніша. її суть полягає в експлуатації принципової неможли-вості зведення до нуля імовірності народження часток і квантів по-лів у будь-якій сфері простору. Частки, що виникли в результаті флуктуації, власним полем тяжіння замикають ними ж породжену просторово-часову структуру. Властивість її замкнутості забезпечує тотожну рівність нулю повної маси (і енергії) електричного і баріон-ного заряду такого світу. У науці не існує законів збереження, що забороняють квантове народження Всесвіту з нічого (з вакууму). Яка природа таких імовірностей? Що є їх основою? Відповіді на питан-ня лежать в основній ідеї квантової механіки. Суть ідеї полягає у визнанні унікальної властивості цілісності та нерозкладності світу на безліч яких-небудь елементів у субквантовому рівні. Будь-яка ре-альна, тобто така, що має фізичний зміст, деталізація фізичних ста-нів у термінах елементів та їх множин може здійснюватись або у звичайному геометричному просторі, або у просторі імпульсів, мас (енергій) чи в інших просторах фізичних величин, що емпірично верифікуються. Але в жодному з таких просторів деталізація не мо-же бути абсолютною і вичерпною. Виникає співвідношення невизна-ченостей для будь-якого обраного способу деталізації. Будь-який з просторів можливого фізичного досліду виявляється частковим сі-ченням загальнішого простору дій. Виникають співвідношення не-визначеностей для будь-якого обраного способу опису або деталізації стану системи. Звідси, принциповий висновок: при всій очевидності множинності структури Всесвіту у субквантовому рівні, Всесвіт іс-нує як неподільна одиниця, чужа будь-якій множинності і нерозклад-на на елементи і множини. Ідея квантової цілісності Всесвіту неодноразово висловлювалася, але майже ніколи не доводилася до повного і безкомпромісного ви-раження через психологічні труднощі усвідомлення відносності та неуніверсальності понять елемент і множина елементів. Абстрактна, ненаочна, чуттєво (або емпірично) несказанна властивість ціліснос-ті Всесвіту виступає властивістю скінченої нерозкладності на мно-жини і елементи. Властивість цілісності і з нею пов'язана (від неї похідна) неповна розкладність світу на множину елементів, що не усувається і завжди зберігається, - об'єктивна основа існування у порожнечг імовірності народження часток і квантів полів, що не усува-ється і не зводиться до нуля. Звичайно, основою існування фізично-го вакууму є властивість нерозкладності фізичних систем (в скінчен-ному рахунку - всього Всесвіту) на безліч будь-яких елементів. Унікальна властивість цілісності і неподільності світу - об'єктивна основа онтологічного статусу потенційних можливостей квантових систем та їх взаємоузгодженості і скорельованості, що виявляються у квантово-кореляційних ефектах. Факти відносності і універсаль-ності поняття множини у пізнанні означають, що всі традиційні сві-тоглядні питання повинні досліджуватися, насамперед, з позицій ус-тановлення меж усвідомленого застосування поняття. Фізик Вернер Гейзенберг підкреслював: будь-яке наукове поняття, яким би широ-ким не було, все ж має тільки обмежену сферу застосування. Не ро-бить винятку і поняття абстрактної множини. Що ж все-таки існувало дещо, з чого виник Всесвіт? Вся настіль-ки очевидна психологічна пекучість і гостра наполегливість питання зумовлена некритичною і неусвідомленою абсолютизацією звичай-ного уявлення про Всесвіт, що глибоко вкоренилося у свідомості людини. Така ситуація еквівалентна питанням, які ставилися лише в процесі обговорення замкнутості просторово-часової структури Всес-віту: що ж далі? Що за межами замкнутого простору? У такій ситу-ації спочатку припускається неявне і неусвідомлюване поширення уявлень про простір або множинну структуру реальності за межами їх застосування. Потім, прийнявши, по суті, вигадану основу, що є самі далі або дещо, питають, а який же зміст цих далі або дещо. Насправді у таких ситуаціях не існує ні далі, ні дещо. Поняття далі -ближче, раніше - пізніше піддаються якійсь розумній фізичній ве-рифікації лише в межах реальної структури просторово-часових від-носин. І якщо одержано висновок про замкнуту топологію просторо-во-часової структури, то всі реальні, які мають фізичний зміст, відношення далі - ближче, раніше - пізніше вичерпуються замкну-тою багатоманітністю. Аналогічне і питання походження Всесвіту. Поняття дещо піддається якій-небудь розумній фізичній верифікації лише на рівні світу як багатоманітності. Реальний фізичний Всесвіт є не тільки безліччю якихось об'єктів-елементів, але й має унікальну властивість цілісності і нерозкладності. Сучасна релятивістська кос-мологія, описуючи Всесвіт як багатоманітність часток і квантів, ще не описує всю реальність. В опису Всесвіту відсутнє явне відобра-ження протилежного аспекту реальності: властивість конечної і фі-зичної неподільності і нерозкладності Всесвіту на множини елемен-тів. Тому народження Всесвіту в результаті флуктуації імовірностей у вакуумі стає як народження з нічого тому, що імовірності, які вира-жають властивість конечної неподільності Всесвіту і нерозкладності на множини елементів, звичайно, не є дещо, яке існує поряд (розта-шоване поряд) з іншими множинними дещо. Безглуздо питати: чи було дещо, з чого виник Всесвіт, і немає ніякої необхідності у посту-люванні дещо для пояснення народження Всесвіту. Концепція кван-тового народження Всесвіту, отримуючи світ множинного Всесвіту за рахунок флуктуації світу як неподільного і нерозкладного. Усе зводиться до взаємної додатковості і самоузгодженості, внутрішньої завершеності і збалансованості аспектів реальності: світу - багато-манітності та світу - неподільного і нерозкладного на множини. Ідея квантової цілісності Всесвіту, в скінченному рахунку неподільного і нерозкладного на множини, зовсім не суперечить безкінечності і неви-черпності Всесвіту. Справжня безкінечність і невичерпність якраз по-лягає і ефективно виявляється в тому, що немає такого конкретно-наукового поняття, яке б мало необмежене застосування в описі природи. Це справедливо і стосовно загального і абстрактного понят-тя множини. Якщо ж Всесвіт - тільки безліч яких-небудь елементів (безвідносно до їх природи), то абстрактне поняття множини уже давало б вичерпний і завершений опис її загальних структурних властивостей. Насправді ж, не так. Ні поняття множини (безлічі), ні поняття цілого (як не множини) не спроможні дати нарізна вичерпний опис Всесвіту. Потрібна справді діалектична концепція взаємної додатковості понять в описі Всесвіту. Це не означає, що множинний аспект реальності обов'язково скінчений і тільки тому можна перейти до аспекту Всесвіту як нерозкладного на множини. Прямого переходу від множини до цілого (як до не-множини) немає ні в логіці людини, ні у фізиці Всесвіту. Навіть перевершуючий будь-яку уяву світ безкінечних множин довільних потужностей Кан-тора спроможний стати основою лише для одного боку реальності. Другий бік, прямо протилежний за суттю (світ як неподільне і не-розкладне на множини), повністю зникає з опису. І разом з тим, Всесвіт як неподільна цілісність, не будучи чимось або дещо, через потенціальні можливості елементів і множин (тобто дещо), що ним породжуються і їх неможливо усунути, стоїть біля джерел квантово-го народження Всесвіту з нічого. Згадується такий епізод: в астрономічному інституті ім. Штерн-берга в Москві академіку Якову Зельдовичу, який доповідав про кван-тове народження Всесвіту з нічого, поставили питання: «Чи потріб-ний хоча б фізичний вакуум?» На що пролунала блискуча, у дусі відомої відповіді Лапласа Наполеону, репліка доповідача: «Мені та-ка гіпотеза не була потрібна!» На думку англійського вченого Стіва Хокінга, сучасна фізика близька до створення остаточної фізичної теорії. Та її будова не означає завершення пі-знання фізичного світу. Теорія лише дає вичерпну відповідь на пи-тання: як відбуваються процеси у мікро-, макро- і мегасвіті? Але са-ме тому відкриваються нові можливості для осмислення питань типу «Чому?». І релятивістська космологія, по суті, і є такою вичерпною і завершеною теорією. На черзі - об'єднання усіх відомих типів фі-зичних взаємодій в єдину теоретичну схему. І в плані зовнішнього розгортання історії науки на зміну фізиці іде передфізика. По суті, питання «Чому?» передує питанню «Як?». В основі пояснення, як відбуваються події у природі, лежить пояснення, чому відбувається так, а не інакше. Звичайно, питання «Чому?» може використовуватися для визначення предметної сфери передфізики: чому у природі існують закони (наприклад, закони Ньютонової, релятивістської і квантової механіки); чому саме такі, а не інші; чому випадковість первинна і не усувається з картини природи; чому потенційні мож-ливості квантової системи, які лежать в основі її імовірнісної пове-дінки, взаємопов'язані і взаємоузгоджені, що виявляється у кванто-во-кореляційних ефектах? Якщо фізика покликана дати відповідь на питання «Як?», то ли-ше тому, що світ фізики - це множини якихось об'єктів (елементів) і якихось фізично-причинних зв'язків на множинах елементів. Отож, тут є все необхідне і достатнє для осмисленого застосування термі-на фізика. Історія фізики - історія дедалі досконалішого опису того, як відбуваються події у світі. Але знайдення відносності гранично загальних понять елемент і множина елементів в описі реальності, а потім і свідомо уведена їх релятивізація за рахунок встановлення логічного зв'язку з прямо протилежним і додатковим поняттям цілого (як не-множини) означає перехід у сферу передфізики. Передфізика є не що інше, як логіка. Логіка - тому, що предметом дослідження тепер стають умови і межі окреслено загальних для фізики понять. Логікою - тому що релятивізація окреслено загальних для фізики понять потребує дослідження логічного зв'язку і співвіднесеності їх з протилежними до них і нерозривно зв'язаних з ними понять цілого (не-множини). Логікою - тому що основою фізичної закономірності є логічна необхідність у природі, представленій властивостями чистого квантового стану, квантово-кореляційними ефектами, принципом ста-ціонарності дії, обмінними ефектами та ін. З позицій множинності мови фізики, уведення постійної Планка Н у теоретичну схему і донині має вигляд протиприродного і абсолют-но довільного кроку. Адже засобами фізики не можна осягнути під-стави введення константою Н обмеження у природі. Постійна Планка і введення її у фізику стають зрозумілими лише з позицій передфізи-ки, що розуміється як об'єктивна логіка у властивостях і зв'язках природи. Адже природа не є тільки множиною якихось елементів. Абсолютизація понять елемент і множина елементів в описі природи недопустима і призводить до абсурду типу ультрафіолетової катас-трофи. Постійна /г виникає у фізичній теорії як суто технічний засіб відмови від необмеженої екстраполяції понять елемент і множина елементів в описі фізичної реальності. Тут-то і лежать необ-хідне обґрунтування, корінь і основа обмеження в об'єктивних властивос-тях природи, що символізується такою константою. Отже, постійна /г - це фундаментальний фізичний факт, який має передфізичну, тобто об'єктивно-логічну основу. Другою формою вираження фундаментального фізичного фак-ту — скінченої нерозкладності світу на елементи і множини - висту-пає принцип стаціонарності дії. Фізики нерідко ставлять питан-ня: чому реальні рухи в природі такі, що на істинних траєкторіях виконується вимога дорівнювання нулю варіації дії? Відповіді на таке питання не знайти в межах фізики, а можлива лише у сфері передфізики. Принцип стаціонарності дії виражає граничний фунда-ментальний фізичний факт: ще одне прирівнювання нулю варіації дії на істинних траєкторіях є ще одним технічним засобом вираження фундаментальної вимоги: відмови від необмеженого застосування по-нять елемент і множина в описі фізичної реальності. А саме: множина близьких траєкторій, що оточують істинну, а не фізично-реальною множиною, оскільки варіація дії на всіх траєкторіях дорівнює нулю, і тим самим усі траєкторії фізично не відрізняються одна від одної і всі разом взяті фізично не відрізняються від істинної траєкторії. Отже, два різних рівні в описі реальності - фізика і передфізи-ка - характеризуються, звичайно, і двома абсолютно різними типа-ми зв'язку. Якщо фізика - це світ елементів і множин, то єдиною можливою формою зв'язку у такому світі є причинність у суворо певній імовірнісній або статистичній формі, тобто фізична причин-ність. Передфізика - це світ як ціле. І властивості, і процеси в тако-му світі виражені тільки в термінах потенційних можливостей. Зви-чайно, у специфічному і своєрідному світі на зміну фізичній причинності приходить абсолютно інший тип зв'язку і залежнос-ті - імплікативний зв'язок. Існування імплікативного зв'язку - не-минучий і природний наслідок існування світу як неподільного і не-розкладного на множини. Концепція цілісності Всесвіту дозволяє висунути поняття, що перетворюють відокремлення живих систем від неживих, і поняття імплікативного зв'язку - одне з найважливі-ших у такому процесі. Імплікативний зв'язок характерний для сис-тем, що мають фундаментальну властивість скінченної цілісності і неподільності. Джерелом немеханічної і не фізично-причинної цілісності в систе-мах виступають квантові властивості цілісності і неподільності; влас-тивості цілісності, що завдаються інтегральною формою принципу стаціонарності дії; властивості психічної цілісності у структурах мис-лення і свідомості. Конкретне джерело немеханічної цілісності у сис-темах може бути й іншим і залежить від специфічної природи систе-ми. Можна припустити існування специфічного типу організмічних систем з імплікативним зв'язком (у живій матерії). У будь-якому ви-падку цілісність таких систем має вкрай граничний характер, тому що поняття актуально-множинної (складової) структури стає неа-декватним і цілком незастосовним. В силу фундаментальної немеха-нічної цілісності таких систем їх структура (частини, підсистеми, елементи), а також стани елементів їх структури мають виражатися термінами потенційних можливостей. Це відбивається в поняттях на-бору можливих траєкторій переходу системи з початкового стану в скінченний (для систем, що описуються інтегральним варіаційним принципом; потенціальних можливостей, притаманних підсистемам єдиної квантової системи; безлічі варіантів ментального стану для свідомості та ін.). Але найголовніше те, що специфіка імплікативного зв'язку полягає в тому, що зв'язок не фізично-причинний, а, по суті, несиловий, логічний. Зв'язок розгортається у світі потенційних мож-ливостей і не переноситься з енергетичним впливом від однієї частини системи до іншої. Характерною відмінною особливістю імплікативних зв'язків і залежностей є безумовна однозначність їх і суворо неминучий, логічно необхідний характер їх прояву, переважаючий за необхідністю будь-який тип причинної (динамічної або імовірнісно-статистичної) визначення. Так, на причинних ережах існуючих електронно-обчислювальних машин операція 4-2=2 ніколи не моделюєть-ся з абсолютною достовірністю тому що завжди існує хоча б дуже мала імовірність виходу з ладу причинних механізмів машини, які реалізують операцію і утримують її результат. Для квантових же систем, що народилися у процесі розпаду вихідної системи, навпаки, арактерний абсолютно однозначний зв'язок і не фізично-причинний, а суто логічний. Властивості імплікативних зв'язків і залежностей у фізичних сис-темах дійсно виходять за межі причинної сукупності і належать до того ж загального класу імплікативних зв'язків у системах, до якого належать і системи розумових імплікацій природного інтелекту. У про-цесі мислення результат операції 4-2=2 виникає як логічно немину-чий, абсолютно достовірний і визначений наперед змістом прийня-тих аксіом і логікою. Спосіб імплікативного зв'язку характерний для світу значень і цінностей правової, естетичної, етичної та інших сфер свідомості. Виділення фізики і передфізики і усвідомлення двох до-даткових світів, що відповідають сферам знання - світу як множини і світу - неподільного і нерозкладного на множини - дозволяє дати відповідь на питання про неосяжну ефективність математики у прик-ладанні до опису фізичного Всесвіту. Було б вульгаризацією припи-сувати математичним абстракціям безпосередній фізичний зміст або шукати їх прямі фізичні еквіваленти. Навіть таким вихідним і прос-тим математичним абстракціям, як поняття точки і завершеної лі-чильно-безкінечної сукупності, не можна вказати прямий еквівалент у фізичному світі. Але і протилежна крайність, за якою математика є лише своєрідна гра розуму, чисте породження людського розуму, що не стосується ні реального світу, ні пізнання людиною світу в ході практичної діяльності, помилкова, гносеологічно безплідна. Та-ка позиція веде до драматичної постановки питання про «незбагненну» ефективність математики у її прикладанні в пізнанні реального сві-ту. Відомий математик П'єр Бутру зазначав: «якщо математика май-же точно узгоджується з емпіричними умовами, то цей результат не її внутрішніх властивостей, а лише зовнішніх обставин. З'ясувалося, що порівняно проста наука здатна пояснити явища природи. Це щаслива випадковість». Математик і фізик Анрі Пуанкаре підкрес-лював: «Математиці доводиться роздумувати про саму себе, а це корисно, тому що думаючи про саму себе, тим самим розмірковує про людський розум, який ЇЇ створив; тим більше, що з усіх своїх творінь, математика створила саме математику з найменшими запо-зиченнями ззовні». Ось чим цінні деякі математичні дослідження (дослідження про постулати, про уявні геометрії, про функції з див-ними властивостями та ін.). І нарешті, Євген Вінгер говорив: «Ма-тематична мова напрочуд добре пристосована для формулювання фізичних законів. Це чудовий дар, який не розуміємо і на який не заслуговуємо». Правильно, що людський розум створив математику з найменши-ми запозиченнями із зовнішнього світу. І тричі правильне те, що, виділившись у далеку давнину з людської чуттєво-практичної діяль-ності і набувши разом з абстрактною формою здатність до відносно самостійного розвитку за своїми власними законами, математика, насамперед, потребує звертання до дослідних фізичних фактів, і єди-ний ґрунт її розвитку - власні закони і можливості людського мис-лення. Але тут виникає питання: а що ж таке людський розум з усі-ма його законами і можливостями? Що таке, говорячи словами Анрі Пуанкаре, «розум у його внутрішній суті»? Відповідь можна знайти в межах концепції цілісності. З позицій концепції цілісності немає нічого дивного в тому, що фізик, який вивчає закони фізичної реаль-ності, і математик, який вивчає закони, що підкоряються його мен-тальна реальність, врешті-решт констатують повний збіг спільних структур у двох світах, що, здавалося б, не мають нічого спільного. Обидва світи вивчають - кожен по своєму і в своєму специфічному об'єкті - одну й ту ж єдину універсальну закономірність єдиного світу. Та обставина, що фізик експериментує з електронами на прис-корювачах, а математик - з найбільш тонкими і важко вловимими здібностями свого розуму, несуттєва. Природа одна. І те, як реалізу-ються фундаментальні принципи притаманної їй закономірності у поведінці електрона або добре тренованого інтелекту, є лише частко-вими випадками прояву єдиних законів природи. Тому і все те, що ці закони дозволяють конструювати в чистому мисленні без будь-якого безпосереднього звертання до практики, все одно, вреш-ті-решт, пос-тає специфічною формою пізнання дійсності. Зближення інтелекту і природи є ознакою сучасності. Концепція передфізики може виявитися важливою теоретичною основою роз-витку такого процесу. Вольфганг Паулі писав: «...упевнений, що ста-тистичний характер функції (а отже, і законів природи)... буде визначати стиль законів меншою мірою протягом кількох століть. Можливо, що пізніше, наприклад, у зв'язку з процесами життя, буде знайдено щось абсолютно нове, але мріяти про повернення до мину-лого, до класичного стилю Ньютона Максвелла... - це здається мені безнадійною, неправильною ознакою поганого смаку». Досить ясно Вольфганг Паулі висловлювався про те, як може відбутися збли-ження вивчення законів фізики і законів життя і психіки. У сучас-ній фізиці маємо справу з невидимою реальністю (об'єктами ато-марного рівня), у спілкуванні з якою споглядач має певну свободу (оскільки стоїть перед альтернативою вибір і жертва), а в психології несвідомого вивчаємо процеси, що не завжди можуть бути одно-значно приписані якому-небудь певному суб'єкту. Спроба створення психофізичного монізму, без сумніву, більш перспективна, якщо спіль-на мова, що шукається, ще невідома і нейтральна стосовно дихото-мії психічно-фізичного буде віднесена до глибшої невидимої реаль-ності. Тоді знайдеться спосіб виразити єдність буття, що трансцедентує у розумінні принципу відповідності (Бор) каузальність класичної фізики і передбачає як особливі випадки психофізичні зв'язки і уз-годження апріорних інстинктивних форм уявлення з даними зовні-шнього сприймання. При такому підході доведеться пожертвувати онтологією і метафізикою, зате вибір падає на єдність буття. Квантова механіка веде до дивовижної картини світу як непо-дільного і нерозкладного в кінцевому рахунку на множини цілого, у самій серцевині якого - світ як неподільна одиниця - сховане джерело імплікативних зв'язків і залежностей у станах квантових систем за умови необхідно імовірнісного способу їх відбиття. Абсо-лютно ясно, якщо коли-небудь буде здійснено прорив до пояснення життя і свідомості, то це дійсно приведе, по-перше, до ще дальшого відходу від множинної картини світу Ньютона-Максвелла, і, по-друге, до глибшого розуміння об'єктивних підстав імовірнісності кванто-вої механіки. ЛІТЕРАТУРА Авдеев Р. Ф. Философия информациошюй цивилизации,— М., 1994. Барашенков В. С. Кварки, протоньї, Вселениая.— М., 1987. Борн М. Зйнштейновская теория отіюсительпости.— М., . Вселеішая, астропомия, философия.— М., . Воронцов-Вельяминов Б. А. Очерки о Вселенной.— М., 1992. Гейзенберг В. Шаги за горизонт.— М., 1997. Граф С. За пределами мозга,— М., . Крушгомасштабная структура Вселешюй.— М., 1991. Концепция целостности.— Харьков, 1987. Пространство й время,— К., 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 563 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: