Реферат на тему Філософія духу. епістемологія - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Філософія духу. епістемологія. 1. Суть пізнання Епістемологія (від грецького-Предмет пізнання знання) - галузь філософії, що вивчає проб-леми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його іс-тинності. Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знан-ня предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити ре-чі і процеси природного або штучного походження, що використову-ються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в понят-тях та інтуїція. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання. Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках. Суб'єкт пізнання - це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати і перетво-рювати світ. Об'єкт пізнання - це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об'єкта пізнання. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове так зване стихій-но-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета, що стосувалась б практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні влас-тивості та окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донау-кове стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпо-середньо вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а саме виробництво предметів, що зрештою немож-ливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це вже не означає, що практика зумов-лена пізнанням. Знання, що виникає, іманентне практиці, що зумов-лює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльнос-ті. Філософ Френсіс Бекон підкреслював: якщо самі поняття, будучи основою всього, спутані і необдумано абстраговані від речей, то не-ма нічого міцного в тому, що побудовано на них. Співвідношенням споглядання і перетворення задається і знання, що набувається: опис явищ або відтворення суті, знання що або знання як. Визначення суті пізнання залежить від елементів, що приймають-ся у ньому, відносини між ними. Якщо об'єкт пізнання вважається первинним і незалежним від суб'єкта, а засобам пізнання припису-ється перетворення об'єкта пізнання, то суть пізнання може бути визначена як відображення внутрішніх, стійких, необхідних, загальних властивостей об'єкта. Якщо об'єктом пізнання вважати мету пізнан-ня, тобто замінити об'єкт пізнання метою у вигляді почуття задово-лення, впевненості або успіху, як бажаних елементів великої кількос-ті переживань людського досвіду, то суттю пізнання виявляється пристосування у межах досвіду переживань. Якщо проголосити при-ховану, внутрішню схожість об'єкта і суб'єкта пізнання, то суть піз-нання уявляється у вигляді осягнення тотожності об'єкта і суб'єк-та, прихованої за їх зовнішньою відмінністю. Існує багато інших визначень суті пізнання, і всі визначення передбачають знання того, хто дає визначення предметів, явищ, суті світу повсякденності, знан-ня самих елементів і процесів пізнання. Знання - продукт суспільно-трудової і ро-зумової діяльності людей, що є ідеальне від-творення у мовній формі об'єктивно-закономірних зв'язків практич-но перетвореного об'єктивного світу. Суть знання не може бути роз-крита без з'ясування суспільного характеру людської практики. Знання виникає тоді, коли предметом пізнання стає пізнання, або, що є тим самим, досвід людського пізнання. Якщо досвід пізнання не виступає частиною досвіду того, хто пізнає, то він (досвід) уявля-ється у вигляді матеріальних предметів, засобів пізнання, мовних, письмових або предметних утілень знання. У будь-якому випадку, досвід пізнання попередників і сучасників, тобто чужий досвід пі-знання, даний тому, хто пізнає, тільки матеріальними знаками пізнання. Тоді ж пізнання у вигляді образів свідомості існує у голові суб'єкта пізнання. Пізнання неможливе без суб'єкта пізнання, без його свідомості. Вивчення досвіду пізнання вимагає осягнення чу-жої свідомості, також даної лише матеріальними знаками. Бажан-ня осягти чужу свідомість, зокрема, виправдано сподіванням узна-ти справжній процес пізнання, завжди тією чи іншою мірою неповно або викривлено представлений усними і письмовими повідомлення-ми про нього. Якщо чужа свідомість виражена не загальноприйня-тими знаками, то їх намагаються перевести у загальноприйнятні. Прикладами переведення служать розшифровка або витлумачення письмових свідоцтв, розкриття секретів виготовлення виробів і вста-новлення значень культових символів. Як правило, одне і теж пе-реводиться великою кількістю способів. Якщо чужа свідомість ви-ражена загальноприйнятими знаками, то вона може бути осягнена їх користувачами. І якщо свідомість відтворює пізнання, то осяга-ється іншим суб'єктом як мислене уявлення одного з видів досвіду пізнання. Чому один із багатьох видів, а не єдино можливий вид досвіду пізнання? Тому що пізнання означає мислений і, можливо, практич-ний вихід за межі даного нового, який вимагає залучення іншого, відмінного від даного. Таким іншим стають матеріальні предмети і процеси, що оточують дане, і засоби пізнання суб'єкта, їх відмін-ність від даного надає кожному з них характер рівноцінної можли-вості використання у якості предмета і засобу пізнання. Рівноцін-ність можливостей долається суб'єктом пізнання шляхом вибору деяких з них на підставі визнаних ним критеріїв. Критерії вибору, або віддання переваги, обумовлено факторами соціального середо-вища і особистими нахилами суб'єкта пізнання. Підходи у пізнанні даного і уявлення самого процесу пізнання визначаються різними у віруючої людини, містика, математика або експериментатора, на-віть при однакових матеріальних утіленнях результатів пізнання. 2. Діалектика процесу пізнання Скерованість пізнання на відкриття нового знання і різнорідність елементів, що складають його (предмета і засобів пізнання, об'єкта і суб'єкта пізнання) перешкоджає відтворенню пізнання в логічно бездоганній теорії, оскільки переходи, що відбуваються у пізнанні, суперечать законам тотожності і достатнього обґрунтування у фор-мальній логіці. Вимога до теорії пізнання бути послідовною, логічно бездоганною заохочує лише примноження постулатів, що не можуть бути доведені. Відмова від логічного пізнання надає теоріям пізнан-ня описового характеру, що не розкриває суть пізнання. Неповнота і недосконалість логічного уявлення пізнання служать причиною множинності логічних уявлень пізнання. У підсумку виявляється, що сам по собі науково-технічний прогрес не визначає теорію пі-знання, якій слід надати перевагу, і знайомство з ним не звільняє від необхідності вивчати гносеологію. А знайомство з теорією пі-знання, що претендує на очевидну бездоганність або таку, що сама собою розуміється, на універсальність не може переконати у її оди-нокості і відсутності інших теорій, що роблять видимими її слаб-кості. Не прагнучи до переказування великої кількості теорій пі-знання, що суперечать, можна почати однією з таких, що видається кращою, а до інших звертатися в міру з'ясування її слабкостей. На найбільш повне охоплення ступенів і елементів пізнання пре-тендує діалектична теорія пізнання. Претендуючи на універсаль-ність, розглядає усі інші теорії пізнання як однобокі, спрощені уявлення про пізнання. Зі свого боку, інші теорії пізнання викрива-ють діалектичну теорію у слабкостях. Тому, якщо почати з викладу діалектичної теорії пізнання, можна найбільш повно уявити пізнання і вказати на всі слабкості теорій уявлень про пізнання, претенду-ють на вичерпність. Вихідними основами діалектичної теорії пізнання, споріднени-ми переконанням здорового глузду, буденної свідомості, виступа-ють твердження про існування об'єктивного світу, його пізнава-ності і діалектичності (суперечливості, взаємопов'язаності сторін і поступовості) пізнання. Утверджування не можуть бути доведені теоретично, а приймаються як узагальнення усієї історії практики і пізнання. Ставлення до них можна назвати вірою, але не релігій-ною і не містичною, а розумною, виправданою досвідом пізнання і перетворення світу. Заперечення тверджень і віра в інші твер-дження суперечать здоровому глузду. Діалектична теорія пізнання припускає, що суть пізнання полягає у відображенні дій-сності свідомістю людей. Відображення свідомістю є єдністю спогля-дання і перетворення. Свідомість належить суб'єкту пізнання, який є єдністю матеріального та ідеального, що діє за допомогою знарядь праці, тіла і свідомості. Вказівка на матеріальність суб'єкта пізнання показує приналежність його до об'єктивного, природного, матері-ального світу. Якщо суб'єкт пізнання - людина матеріальна, то і всі її властивості природні, серед них - і свідомість. Будучи природ-ною, свідомість виявляється ланкою у ланцюгу природного, ланкою, що зв'язує людину зі світом, а не відгороджує ЇЇ від світу. Свідомість, як відображення, не є від природи перешкодою пізнанню світу. При-родність свідомості не заперечує специфіки відображення як відобра-ження його відмінності від того, що відображається: те, що відобра-жається, первинне і матеріальне, відображення вторинне й ідеальне. Важливим у процесі пізнання вважається положення: від живого споглядання до абстрактного мислення і від абстрактного мислен-ня до практики - такий діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності. Положення можна застосовувати до перших кроків пі-знання людства і вказує усі необхідні етапи сучасного пізнання з мож-ливими перестановками у їх чергуванні. Кожному етапу властива відносна відокремленість, тому що суб'єкт пізнання є єдністю прак-тичної дії, чуття і мислення. Перестановка етапів пізнання неприпустима: стосовно кінцевого джерела пізнання і скерованості про-цесу пізнання до кінцевої мети. Кожний етап відіграє свою неза-мінну роль у пізнанні. Єдиним джерелом пізнання об'єктивного світу є чуттєве відображення у формах відчуттів, сприймань і уяв-лень (що приєднують до сприйнять пам'ять і уяву в наочних обра-зах). Виправданням такого стверджування служить присутність у мисленні понять з наочним змістом, з одного боку, і відсутність мислення і керованої ним дії суб'єкта при втраті чуттєвого контак-ту зі світом - з іншого боку. Чуттєве відображення - продукт еволюції людини у процесі при-стосування до світу і пізнання його. Здатність відображати і кількість органів чуття достатні для чуттєвого пізнання всього різноманіття явищ дійсності. У сучасному пізнанні навіть ті п'ять органів чуття, що є, далеко не завжди знаходять застосування усі, а більш за все використовуються органи зору і слуху. За допомогою органів чуття сприймаються індивідуальні особливості предметів, їх поява суб'єкта в формі просторових конфігурацій, кольорів, зв'язків, запахів, смаків та ін. Органи чуття засвідчують залежність властивостей предметів, що сприймаються, від умов сприймання - навколишніх явищ і стану органів чуття. Існує своєрідний зв'язок прояву органів чуття з інтен-сивністю і кольором освітлення, ступенем віддаленості спостережен-ня відтінків кольорів, запахів, смаків та ін. Органи чуття відобража-ють усю різноманітність властивостей предметів у конкретних умовах, що змінюються. Але саме залежність властивостей, що сприймають-ся, від умов сприймання вказує на те, що чуттєвому відображенню доступні лише зовнішні, змінні, несуттєві, випадкові ознаки предме-тів, тобто їх явища, а не суть. Діалектична теорія пізнання характеризує чуттєві дані як ві-дображення об'єктивного світу у вигляді копій, фотографій, відо-бражень і відкидає уявлення їх у формі знаків або символів речей. Такого роду ставлення вважається таким, що привносить елемент недовіри до чуттєвих даних, веде до заперечення пізнання світу, а в підсумку - до агностицизму. На докір прихильників знаково-символічного уявлення того, що відчуття кольорів, запахів, смаків та ін. позбавлені подібності властивостей предметів, дається відпо-відь, що такі відчуття - необхідні наслідки причинної дії предме-тів на органи чуття, тоді як знаки або символи пропонують випад-кові зв'язки з предметами. Діалектичний підхід до пізнання, і до чуттєвого пізнання, зокрема, дозволяє вважати чуттєві дані єди-ним джерелом знання, але не зводити усе знання до сукупності чуттєвих даних. Чуттєві дані - це явище предметів, і словесне ви-раження їх виявляється знанням явищ, зовнішнім описом предме-тів. У явищах дана суть предметів, але не сама по собі, а у власти-востях органів чуття, у їх станах, ідеальна сторона яких виражена у відчуттях, сприйняттях і уявленнях. Хоча в кожному уявленні суть дана тільки окремою стороною, даність її сторони слід вважа-ти повною, а не частковою, що дозволяє існувати залишкові, який, за висловом Іммануїла Канта, не є ні в яких відносинах, непізнаній «речі у собі». Повнота даності сторін суті явищ робить достатніми чуттєві дані як джерело знань. Свідомості ж, мисленню, з погляду діалектичного матеріалізму, недоступне зіткнення з матеріальним світом своїми власними засобами, оминаючи тіло людини, її орга-ни чуття, тому що людина не має власного матеріального носія, відмінного від мозку і здатного вступити у контакт з матеріальним світом. Звідси - одинокість чуттєвих джерел знання. Почуттєве знання доступне не лише люди- ні, але й тваринам. По-справжньому людсь-ке знання є абстрактно-логічне знання у формі понять, суджень і умо-виводів, досягається діяльністю розуму, мислення, унаслідок чого пов'я-заний з ним етап пізнання називають раціональним пізнанням. Раціональне пізнання здійснюється шляхом абстрагування, ідеаліза-ції, екстраполяції і конструювання (або засобами, еквівалентними в сукупності). Абстрагування - відволікання від несуттєвих і відді-лення суттєвих властивостей предмета. Ідеалізація - це мислене вве-дення об'єктів з гранично розвинутими (абсолютними, суттєвими) властивостями, що заміщують дійсний об'єкт пізнання. Екстрапо-ляція - це поширення відділених мисленням властивостей і тен-денцій в одній сфері предмета на інші його сфери; частковим ви-падком екстраполяції служить інтерполяція. Конструювання - це з'єднання абстракцій, ідеалізацій і екстраполяцій в абстрактно-ло-гічний образ, мислено відтворюючий об'єкт пізнання. Створення абстрактно-логічного образа, який у сукупності понять, суджень і умовиводів (логічно вивідних суджень) відтворює суттєві, внут-рішні, стійкі і необхідні якості предметів, мету і результат раціо-нального пізнання. За устремлінням до відтворюючого знання критики діалектичної теорії пізнання відносять її до розряду реп-резентативістських теорій пізнання. Знання, здобуті шляхом раціонального засвоєння чуттєвих да-них, виправдані чуттєвими даними, але претендують на виправда-ність будь-якими чуттєвими даними, де проявляється пізнане внут-рішнє, стійке, суттєве і необхідне. Правомірність такої претензії перевіряється втіленням раціонального знання у нових явищах. Першим кроком у правомірності служить відтворення причин, по-яснення нових явищ. Поясненням задовольняється пасивний суб'-єкт пізнання. Активний суб'єкт пізнання зацікавлений у практич-ному застосуванні знання для перетворення світу. Для цього самого по собі пояснення недостатньо, тому що пояснення залишається частиною свідомості, не реалізуючись у перетворюючій діяльності суб'єкта. Перетворююча діяльність суб'єкта має потребу в знанні, що вихо-дить за межі опису явищ, тобто у знанні суті. Знання суті не може бути достатньо виправдано лише існуючим, природним рядом явищ -старих, що послужили даними для створення мисленням знання суті, і нових, до яких це знання застосовано у поясненнях. Зрозумі-ло, рядом явищ виправдовується будь-яке знання, від неупередже-ного опису їх до релігійно-містичних учень, виправдовуються тому, що знання не зміцнює ряд явищ, не втручається у дійсність. Претен-зія на знання суті передбачає здатність суб'єкта втрутитися у дій-сність, змінити черговість явищ. Таке втручання включає вибір по-чаткових явищ і предметів, використання перетворюючого процесу, частиною якого служить діяльність тіла людини, і отримання кінце-вих явищ як очікуваних результатів втручання. Всі ці дії суб'єкта пізнання здійснюються під керівництвом знання сутностей явищ у по-лі дії. У перетворюючій діяльності суб'єкта, у практиці знання суті одержує матеріальне втілення і їм самим виявляє свою належність до світу поза свідомістю, свою поцюсторонність. Практика як мате-ріальна конкретно-чуттєва діяльність є метою пізнання. У практиці найбільш повно проявляється активна, діяльна при-рода суб'єкта пізнання. Це відбивається на походженні предмета і даних живого споглядання: найбільш значимі з них виникають із практики. У практиці - основа пізнання. З позиції діалектичної тео-рії пізнання, практика - основа і мета пізнання. Діалектична теорія пізнання визначає роз-виток в усій складності, багатоманітності форм і суперечливості будь-якого із виді-лених етапів пізнання. Кожному етапу, як єдності процесу і результату, притаманна суперечливість, єдність об'єктивного і суб'єктивного, відповідного і невідповідного предмета пізнання, абсолютного і відносного. Знання чуттєві і раціональні, проявляються різновидами суб'єктивних образів об'єктивного сві-ту. Об'єктивні вони за джерелом і предметом віднесення, тобто за змістом; суб'єктивні - за своєю залежністю від властивостей тіла і свідомості людини, за належністю суб'єкта, тобто за формою. Від-повідність знання суттєвим властивостям предмета означає його невідповідність несуттєвим властивостям предмета, і навпаки, від-повідність об'єктивному - означає невідповідність суб'єктивному, \ і навпаки, тощо. Усяке знання має сферу пояснення, що не відкида- т ється дальшим розвитком пізнання і в такому сенсі абсолютне; але" межі сфери пояснення завжди можуть змінюватися, розширювати-ся або звужуватися з розвитком пізнання, і в такому розумінні<. будь-яке знання відносне. Етапи пізнання взаємопов'язані, їх відокрем-леність і самостійність відносні. Однак ті-єю мірою, якою вони відокремлюються, правомірні переходи між » ними і характер переходів. Діалектико-матеріалістична теорія пі-знання вважає, що переходи мають характер стрибка, перервного , перетворення однієї якості в іншу. Кожна стадія пізнання спирається на інші, але такі, що не зводяться до них, ні окремо, ні в сукупності. . Таке уявлення взаємозв'язку стадій пізнання дозволяє розглядати -сенсуалізм, емпіризм, раціоналізм і прагматизм у пізнанні як спро- « щуванні, і недозволенні зведення складного, що проходить декілька \ стадій пізнання, до одного з них, відповідно до чуттєвого споглядай-' ня, мислення або практики. Діалектизація пізнання дає можливість розглядати будь-яку теорію пізнання, що відрізняється від діалектичної теорії пізнання як учення, що має основою абсолютизацію однієї з рис, сторін, ступенів або стадій пізнання на шкоду іншим. Від початку свого створення діалектична теорія пізнання зазнала змін, доповнена за рахунок запозичень із окремих фундаментальних наук і філософії. Але зміни торкнулися деталей чуттєвої і раціо-нальної стадій пізнання. Основні, загальні положення її залишилися непорушними. Так що критична оцінка її зосереджується на загаль-них положеннях. Критична оцінка можлива з позицій якої-небудь суперницької теорії пізнання або освіченого здорового глузду. У першому випад-ку позиція вказується, у другому випадку, як правило, ні, що ство-рює видимість неупередженості й опори на незаперечені свідчення. У дійсності здоровий глузд - суміш запозичень з різних теорій пі-знання і відображення досвіду пізнання свого та найближчого ото-чення. Джерела запозичень звичайно забуті або не усвідомлюються. Однак така безтурботність здорового глузду цінна тим, що обриває регрес джерел, позбавляє людину від виявлення потенційно неосяж-ного кола виправдання переконань. Забезпечується можливість від-носно самостійно оцінювати інші знання. Кожна людина володіє певним здоровим глуздом, супутнім будь-яким вибраним ученням. Критична оцінка з позицій будь-якого обраного вчення має явне або приховане звернення до здорового глузду, ретельне розмежування позицій певних учень і, як правило, достатньо загальної переконли-вості обраної позиції. Діалектичній теорії пізнання притаманні за-гальні положення. Перше, Відчуття - єдине джерело знання, але зміст знання не зводиться до сукупності відчуттів. Якщо відчуття - джерело почут-тєве, то все знання, що живиться ним, може бути тільки чуттєвим. Раціональне знання (абстрактно-логічне, що включає чуттєвий зміст, який не сприймається) - неможливе. Якщо відчуття - джерело над-чуттєве, то знання не може бути відчуттям, або, що те саме, відчуття не єдине джерело знання. Так розмірковує освічений здоровий глузд, який уникає суперечностей у визначеннях і висновках. Але діалек-тика показує примітивність, метафізичність мислення за принципом виключеного третього («так або ні, третього не дано»). Діалектика проголошує, в ідеалістичному варіанті, єдність по-чуттєвого інобуття, тобто загальна ідея виявляється (так само і при-ховується) своїми окремими явищами, що сприймаються чуттєво. У матеріалістичному варіанті - єдність об'єктивного загального і одиничного, у якому загальне виступає у протилежному йому одиничному, що чуттєво сприймається. В обох варіантах відчуття є відображення явищ, що чуттєво сприймаються суттю, що чуттє-во не сприймаються, тобто відображенням явищ і суті одночасно. Якщо пізнання стосується тільки явищ і суті об'єктивного світу (причини і наслідки, необхідності і випадковості та всі інші сторо-ни світу виражаються у відносинах між явищами і суттю), а явища і суті дані у відчуттях, то відчуття служать достатнім і єдиним джерелом знання. З точки зору здорового глузду, даність суті в відчуттях не у влас-ному вигляді, а в іншому, у явищі, означає ЇЇ невідомість. Якщо джерелом знання вважати вмістилище відомого, тобто відображено-го свідомістю, то відчуття не можна вважати джерелом знання суті. Визнання відчуття єдиним джерелом знання забороняє знання суті, відмінних від явищ, а допущення знання таких сутностей відмовляє відчуттям у претензії бути єдиним джерелом знання і вимагає ви-знання раціонального джерела. Вибір того чи іншого припущення лежить в основі теорії пізнання традиційних учень сенсуалізму, ем-піризму або раціоналізму і сучасних учень типу логічного емпіризму, інтуїтивізму або феноменології. Прихильники діалектичної теорії пі-знання відкидають таку оцінку чуттєвого джерела знання. На їх думку, нарікати на відмінність суті від явища, на її невідомість у відчуттях, означає припускати тотожність, співпадіння суті і явища, що робить непотрібним пізнання. Разом з тим, щоб уникнути висновку про неіснування і непізнаваність суті, слід вважати, що між явищем і суттю нема принципової різниці, відмінність є тільки між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Для здорового глузду із міркувань випливає одне: у відчуттях суть дана, але не пізнана, тобто людина володіє чимось невідомим. Якщо нема принципової різниці між явищем і суттю і пізнання ли-ше долає різницю між пізнаним і непізнаним, то пізнання суті не обіцяє виявлення ще якоїсь відмінності її явища. Навпаки, оскільки даність, володіння суттю до її пізнання має характер, що сприйма-ється чуттєво, оскільки пізнання суті обіцяє відкриття, швидше на-віть упізнання чогось однорідного явищу. Але такий висновок кате-горично відкидається діалектичною теорією пізнання і підкреслюється відмінність знання суті від знання явища. Відмінність може набути характеру несумісності висловлювань здорового глузду і науки, то-му що висловлювання науки виглядають парадоксальними з точки зору здорового глузду. Друге. Знання суті досягається на абстрактно-логічній стадії пізнання, мислення виявляє суть явища, необхідність у випадково-му, загальне в одиничному, стійке у змінному. Мислення застосову-ване до дійсності, що його зміст черпається з дійсності. Навіть такі абстраговані розділи його, як логіка і математика, маніпулюють аналогіями дійсного світу: логіка відображає практику отримання наслідків з вихідних умов, математика практику вимірювань тіл і структур якісно однорідних явищ. Намагання поєднати специфі-ку абстрактно-логічного відображення (його незвідність до чуттє-вого відображення) і його породженність відносинами матеріаль-ного світу, які дані суб'єкту у відчуттях, веде до скептичної оцінки можливостей абстрактно-логічного пізнання. Твердження про здо-буття нового знання, що виходить за межі конкретно-чуттєвого, спонукає до потреби вказати його джерело. Вважати таким чуттєві дані - означає не уникнути двозначності, що не виправдовує ви-никнення знання, відмінного від конкретно-чуттєвого. Визнати та-ким позачуттєве джерело, розум, означає опинитися перед необхідністю обґрунтувати позачуттєвий контакт із зовнішнім світом або, на випадок відсутності такого контакту, виправдати віднесеність раціонального знання до зовнішнього світу. Свідчення про позачуттєвий контакт із зовнішнім світом поки не витримують пере-вірки загальнозначимими процедурами (спостереженням відтворюваності явищ у різних просторово-часових умовах) і тому виправдане його заперечення. Коли джерелом знання визнається розум, не зро-зуміло, яке ставлення до зовнішнього світу може мати раціональне знання, що виникло не із контакту з ним. Доводиться звертатися до наперед установленої згори гармонії розуму з зовнішнім світом, до вроджених ідей або до інтуїтивного, позачуттєвого осягнення зовні-шнього світу. Усі подібні припущення не підтверджуються загальнозначимими процедурами. Примирення універсальності чуттєвого джерела знання і специ-фіки раціонального знання досягається не тільки шляхом двознач-них діалектичних визначень кожної із сторін, але визнанням різних сфер віднесення чуттєвого і раціонального знань. Чуттєве знання можна віднести до зовнішнього світу, що сприймається, раціональне знання - до світу розуму. Раціональне знання виявляється знаково-символічним описом чуттєвих даних, засобом їх систематизації і пе-редбачення нових даних на основі тих, що є у наявності. Чуттєве знання може бути логічно досконалим (суперечливим, аксіоматична повним і розв'язним), загальним і необхідним, однак завжди залиша-ється беззмістовним, тобто позбавленим чуттєвого і досвідного зміс-ту, і служить зручним прийомом для утримання чуттєвого знання. Хоча людське пізнання виглядає єдністю чуттєвого і раціонально-го, змістовність і об'єктивна значимість притаманні лише чуттє-вому знанню. Третє положення теорії пізнання. Проти розуміння раціонально-го пізнання повстають його пояснювальні і непередбачувальні мож-ливості. Найбільш виправдано представити їх наслідком осягання суті у раціональному пізнанні, яке дозволяє вийти за межі чуттєвих даних у сферу її причин і виникнення нових явищ в умовах, що змінилися. Якщо приписувати раціональному знанню власну зміс-товність і об'єктивну значимість, відмінно від змістовності і об'єк-тивної значимості чуттєвих даних, доведеться відповісти на запи-тання: звідки виникають позачуттєвий зміст і об'єктивна значимість раціонального знання. Відповідь на нього повертає до труднощів встановлення джерела раціонального знання. Коли мислення вичер-пує можливість розрізняння об'єктивно змістовного і беззмістовно-го знання, треба переходити до практики. Практика поєднує пози-тивні якості одиничного і загального, конкретно-чуттєвого і раціонального, має позитивну якість не тільки загальності, але й безпосередньої дійсності. На відміну від інстинктивної діяльності далеких предків, практика сучасної людини є свідоме втілення у дій-сність досягнень раціонального знання. Але будь-яка практика має конкретно-чуттєвий характер і припускає втілення лише змісту ра-ціонального знання, що сприймається чуттєво, або, що те саме, інтерпретацій, що чуттєво сприймаються і наслідки його. Заперечую-чи зведеність раціонального знання до чуттєвих даних, важко вирі-шити, чи втілюється у практиці частина раціонального знання, що не зводиться до них, особливо на фоні втілення в одних і тих же предметах, що чуттєво сприймаються, багатьох суперничаючих раці-ональних знань. Твердження про втілення частини в основах, зв'яз-ках та ін. елементів практичної ситуації на основі раціонального знання, можливість пристосувати практику до бажаного результату позбавляють практику ореола неупередженого світу втілення раціо-нального знання. Неспроможність практики служить строгим засо-бом оцінки об'єктивної значимості раціонального знання, виступає причиною, за якою багато філософів заперечують її як стадію пізнан-ня. Однак при такому запереченні втрачаються джерело пізнання, його основа і мета. Критичний аналіз уявлень пізнання показує, що можливо описа-ти пізнання на підставі різного роду припущень і в різних поняттях, але не вдається представити пізнання у логічно несуперечливій сис-темі, позбавленій несумісних припущень, пов'язаних з ними стриб-коподібних переходів та умовиводів. Уявлення пізнання у вигляді дедукції із загальних засновків суперечить зміні змісту знання при переходах у пізнання від чуттєвого до раціонального і навпаки. Уяв-лене знання у вигляді сукупності індукцій раціонального із чуттєво-го можна вважати повним лише для перших кроків історії пізнання людства. Далі, особливо у сучасному пізнанні, індукція займає скром-не місце. Дедукція неспроможна відтворити переходи від того, що чуттєво сприймається до того, що не сприймається, і, навпаки, у від-носинах між чуттєвим і раціональним у пізнанні. У логічній невід-творюваності пізнання можна вбачати відображення неповноти знан-ня потенційно безкінечного пізнання. Суть пізнання не підлягає логічному відтворенню, залишається її визначення і опис. За визна-ченням, суть пізнання полягає у відображенні об'єктивного світу в суб'єктивних образах. За описом, суть пізнання полягає у чуттєво-му сприйнятті об'єкта, в такій, що базується на даних сприйняття, діяльності мислення по виявленню необхідного, загального і стійкого в об'єкті, в оцінці теоретика-пізнавального, логічного і практичного значення раціонального знання, у підтвердженні або спростуванні знан-ня. У різних теоріях пізнання опис суті пізнання виглядає корот-шим або довшим. Опис ряду прийомів мислення по виявленню необхідного, за-гального і стійкого в об'єкті, тобто його суті, набув загальноприйнят-ного характеру і зафіксований у підручниках, словниках і енцикло-педіях як методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, висновок по аналогії, теоретичне моделювання і т.п. У сфері пізнання, де мис-лення зобов'язане підкорятися чуттєвому сприйняттю, виділяють такі методи пізнання: спостереження, експеримент, вимірювання, мате-ріальне моделювання та ін. Сукупність методів з найбільшою точніс-тю відтворює суть пізнання. 3. Істина та її критерії Будь-яка теорія пізнання проголошує ре-зультатом пізнання знання. Виняток стано-вить агностицизм, що, розкриваючи обмеженість кожного етапу і кроку пізнання, приходить до висновку: результат пізнання може бути ли-ше незнання і видимий прогрес пізнання у дійсності нагромадження незнання. Агностицизм (від грецької а - не, Јпо$І5 - знання), вчен-ня, що заперечує повністю або частково пізнання світу. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гек-слі. Агностик розриває суть і явища, не йде далі відчуття, і зупиня-ється по цей бік явищ, відмовляючись бачити щось певне за межами чуття. Компромісна позиція веде до ідеалізму. Агностицизм, ви-никнувши у формі скептицизму в Стародавній Греції у працях ГОр-рона, знаходить класичне оформлення у філософії Юма і Канта. Не торкаючись конкретних аргументів агностицизму, вкажемо на са-мосуперечливість загальних висловлювань про незнання і всіх окре-мих висловлювань, що послужили основою узагальнень. Будь-яке висловлювання є заявою про знання того, що висловлюється (скла-дає предмет висловлювання), тому всі висловлювання, вид знання, в тому числі висловлювання про недосяжність мети у тому чи ін-шому кроці пізнання і про загальне незнання. Агностицизм, як за-перечення всякого знання, неможливий, якщо користується вислов-люваннями. Звичайно, можна вважати висловлюваннями будь-які сполучення слів, але тоді треба ділити їх на такі, що мають зміст і нісенітні, що передбачає знання. У підсумку загальний висновок агностицизму можна відкинути і почати з визнання того, що пі-знання дає знання. Знання належить суб'єкту і без нього не існує (без нього можли-ві лише матеріальні знаки, втілення знання). Стосовно людини, яка володіє свідомістю, нове знання, що виникає у пізнанні, виявляєть-ся елементом свідомості, який вступив у різні відносини з іншими елементами свідомості. Інтуїтивні, психологічні, утилітарні та інші можливі оцінки відносин нового або будь-якого виділеного елемен-ту знання до інших елементів свідомості дозволяють давати знанню різні характеристики, не виходячи за межі свідомості. Такими ха-рактеристиками виступають: очевидна істинність, задовільність, ко-рисність (або протилежні їм) та інші. Свідомість має у розпорядженні елементи, тобто знаїіня із певни-ми характеристиками, що не викликають сумніву і прийняті нею. Характеристики інших знань, у тому числі привнесених пізнанням, визначаються їх ставленням до безсумнівно прийнятих знань. Зок-рема, якщо свідомість і пізнання витлумачувати лише як сукупності психологічних станів, то приписування психологічних характерис-тик елементам свідомості зводиться до встановлення їх відносин з відмінними і визначеними психологічними можливостями Усяка свідома діяльність суб'єкта, що стосується перетворення елементів свідомості або матеріального світу, відтворюється, тобто відображається у свідомості власними засобами (відчуттями і поняттями), не запозиченими і не такими, що здобуваються із зовнішнього світу. Свідомість здатна характеризувати свої елементи, не вдаючись до встановлення їх відносин поза нею. Більше того, якщо матеріальний світ з усіх поглядів відмінний від свідомості, то неможливо встано-вити якесь відношення елементів свідомості до нього: відношення можливе між речами, у чомусь подібними. Так що всі відношення елементів свідомості можуть бути лише відношеннями з іншими елементами свідомості. Противники приписування характеристик знань вказують на те, що характеристика ігнорує претензію знан-ня, уставлення до світу поза ним, своєрідна спрямованість свідо-мості назовні - інтенціональність. Інтенціональність не дозволяє пояснити, чому одні знання втілювані у перетворення матеріаль-ного світу, а інші - ні. Засобами самої свідомості можливо визна-чити стосунки її елементів до світу поза свідомістю. Не зрозуміло також, як можна охарактеризувати першоелементи виникаючої сві-домості за відсутності інших безумовно прийнятих елементів. От-же, основні характеристики знання мають визначатися його став-ленням до світу поза знанням. Із численних характеристик знання основ-ними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються харак-теристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій іс-тини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: від-повідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля. За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дій-сності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійснос-ті. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне став-лення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відпові-дає») - ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможли-ва, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При фор-мально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у від-сутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концеп-ції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розріз-няє предмети віднесення: істина - це знання, відповідне суттєвому, а хибність - знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншо-го, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бу-ти позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вжи-вання таких суджень ґрунтується на ознаках. Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає ви-значеності знання і предмета його віднесення, допускає приписуван-ня істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з спо-лученнями взаемнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єк-тивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосу-ються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання по-винні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаман-но бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнан-ням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції від-повідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередко-ваних зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із віднос-них істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин. З позицій формально-логічного варіанту теорії відповідності, ді-алектичний варіант видається набором банальностей, що базуються на спекуляціях двозначностями повсякденної мови. Діалектичний варіант, у свою чергу, вбачає у формально-логічному варіанті спро-щення, що випливають із мислення у формі застиглих визначенос-тей, що неспроможне охопити пізнання як процес, як ціле. Історія логіки і математики показує, що нормалізація пізнання завжди до-повнюється неформальними поясненнями (метамовами), включають повсякденну мову. Тому обидва варіанти теорії відповідності слід розглядати як взаємо-доповшоючі, а не як взаємозаперечувальні. Визначення істинності як відповідності (знання дійсності) інтуї-тивно прийнятне, визначення видається найкращим і здоровому глуз-дові. Проте варто лише спробувати встановити вид відповідності знання дійсності, як настає розчарування у прийнятому визначенні істинності, насправді, зорові сприйняття просторових конфігурацій, залежність інтенсивності відчуття від інтенсивності зовнішніх дій, чергування сприйнять та ін. можна вважати схожими до просторо-во-часових і причинно-наслідкових відносин дійсності, а суб'єктно-предикатну форму речень - подібною до структури відносин пред-мет - властивість, суть - явище, і, нарешті, звучання деяких слів (як-от: ку-ку, няв) - подобами природних звуків. Але переважна більшість відчуття (запаху, смаку, кольору, тепла, холоду, болі) по-нять і суджень, тим більше їх знаково-символічних виражень, в дій-сності не подібні. Яка ж тоді відповідність між ними і дійсністю існує? Якщо нема відповіді на запитання, то питання або передчас-не, або нісенітне. Передчасною відповідь не здається, тому що до-сягнення пізнання, які наявні, в основному стали наслідком розум-ної віри в істинність як відповідність. Проти нісенітності виступає інтуїтивна (розумом осяйна, але логічно не виражена) виправда-ність істинності як відповідності. Між тим інтуїтивна виправданість виявляється недостатньою для одержання логічно прийнятної від-повідності. Слабкістю теорії відповідності негайно скористалися ЇЇ критики, запропонувавши інші визначення істини й істинності. Прихильники прагматизму (філософії дії) проголосили непотріб-ною претензію знати «що», вважаючи головним знати «як», і за-пропонували визначити істину як знання, що керує діями у прис-тосуванні до ситуації, до досягнення мети. Істинність - це придатність, доцільність знання як керівництва успішними діями. Успіх дій виправдовує обрані засоби, і якщо ними виявляються знання, то доводить їх істинність. Знання нічого не копіюють, а як-що б і копіювали, то копії некорисні. Знання дають приписи, як перетворити незадовільну ситуацію у задовільну, як досягти мети (стану, що відтворюється досвідом). Істини не абстрактно загальні, а досвідні, ситуативні, контекстуальні. З позицій теорії істинності як відповідності, пристосування вхо-дить у пізнання, але не виступає його складовою частиною. Само по собі пристосування не пояснює, чому одні знання забезпечують ус-піх, а інші - ні. Керівництво діями по перетворенню ситуації вима-гає передбачення, що може ґрунтуватися тільки на знанні, відповід-ному ситуації. Копіювання знанням зовнішнього і випадкового у ситуації насправді некорисне, але копіювання внутрішнього і не-обхідного якраз і дозволяє передбачати, тому корисне. Критики теорії відповідності з позицій теорії зв'язності визнача-ють істину як знання зв'язане, що гармонує з іншими знаннями, узгоджене з ними. Істинність знання це зв'язність, самоузгодже-ність. Встановлення відповідності або невідповідності знання світо-ві, поза ним неможливе і самосуперечливе. Якщо зовнішній світ не є знанням, то невідомий і встановити якесь ставлення до нього не-можливо. Якщо зовнішній світ відомий, то виявляється знанням, а не об'єктом поза ним і ставлення до нього не є ставленням до зовнішнього світу; вважати його стосунками до зовнішнього світу означає вважати зовнішній об'єкт знанням і незнанням одночасно, що самосуперечливо. Концепція істинності як зв'язності зустріча-ється з власними неподоланнями, логічними труднощами. По-пер-ше, не усувається можливість великої кількості різних внутрішньо пов'язаних систем висловлювань, кожна з яких містить висловлю-вання, несумісні з висловлюваннями інших систем. По-друге, існує регрес визначень зв'язності за допомогою правил логіки і очевид-ності. По-третє, для остаточних думок неможлива повна зв'язність, оскільки частина зв'язків неминуче проминається. Неповнота, част-ковість зв'язків надає кожному висловлюванню характер частково істинного. Стосовно себе самої теорія зв'язності виявляється саморуйнівною, повинна бути визнана частково істинною і, отже, такою, що допускає можливість інших (зокрема таких, що суперечать їй) теорій істини. Противники теорії зв'язності вказують на ігнорування нею основ-ного призначення пізнання: дати знання зовнішнього світу і способів його перетворення, їх аргументацію можна висловити одним суд-женням: через труднощі або неможливість логічно виразити стосун-ки знання до зовнішнього світу не випливає нестосовність знання до зовнішнього світу. Крім того, відомість об'єкта віднесення не обов'яз-ково повинна мати вигляд, тотожний вигляду знання, що стосується, наприклад, раціонального, може мати вигляд чуттєвих даних, ін-стинктивного досвіду. У рамках кожної концепції істини формується свій критерій істинності - вид діяльності, що підтверджує або спрос-товує істинність. Концепція зв'язності вбачає критерій істинності у діяльності мислення, що керується правилами логіки й очевидності. Виявлення ним зв'язності або незв'язності знання свідчить про іс-тинність або хибність знання. Для концепції пристосування крите-рій істинності полягає у пристосувальній духовній і матеріальній діяльності. Успіх або невдача у пристосуванні свідчать про істин-ність або хибність, що рівноцінно корисності або некорисності знан-ня. Для концепції відповідності критерієм істинності служить той чи інший вид матеріальної діяльності - втілення знань у матеріальний світ, тобто практики: спостереження, експеримент, матеріальне ви-робництво та інші види суспільної матеріальної діяльності. Критерій істинності, прийнятий у концепції відповідності, вигля-дає найбільш переконливим, бо спирається на очевидний науково-технічний прогрес, на розвиток цивілізації, але не претендує на уні-версальність, особливо у діалектичному варіанті. У такому варіанті теорії відповідності практиці відводиться роль кінцевого критерію істинності, тоді як діяльність мислення (по виявленню зв'язності -не суперечливості, доказовості) і пристосувальної діяльності (що виявляє корисність) роль попередніх критеріїв істинності. Здатність практики остаточно розрізняти істину і хибність можна назвати її абсолютністю, тоді обмеженість її можливостей у кожній ситуації слід назвати її відносністю. Відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність, що охоплює взаємодію, пізнавальну діяльність спеціально підготовле-них спільностей людей, які досягли певних знань, навиків, розумін-ня тощо, об'єкти пізнання, що можуть не співпадати безпреєрТїдньо з об'єктами виробничої діяльності, практики; уже сформовані логіч-ні форми пізнання, особливі методи і засоби пізнання, мета, що спрямована на досягнення істинного та достовірного систематизова-ного знання і є наукове пізнання. Отже, наукове пізнання - ціле-спрямований процес, що реалізує чітко визначені пізнавальні зав-дання, які визначаються метою пізнання. Мета ж пізнання визначається практичними потребами суспільства, а також потребами розвитку са-мого наукового пізнання. Раціональне мислення відіграє важливу роль у науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального. Та основні форми наукового пізнання (по-няття, судження, умовиводи) не відображають повністю специфіку, бо функціонують на донауковому і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і стають відносно самостійними форми і засоби пізнання: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея (грец. ісіеа - буквально: те, що видно, образ, філософський термін, що визначає зміст, значення, суть). Ідея - форма наукового пізнання, що відображає зв'язки, закономірності дійсності та спря-мована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дій-сність і суб'єктивну мету її перетворення. Поняття ідея в науковому пізнанні має різноманітний зміст. Ко-ли ж ідея розглядається лише як існуюча в свідомості, означає, по-перше, чуттєвий образ, що виникає у свідомості як відображення чуттєвих предметів (наївний реалізм); по-друге, зміст або суть ре-чей, що зводяться до відчуття і вражень суб'єкта або до творчого початку, що породжує світ (суб'єктивний реалізм). В деяких філо-софських системах ідея визначала і матеріалістичний принцип (Де-мокріт називає свої атоми ідеями). В системах об'єктивного ідеаліз-му ідея вважається об'єктивно існуючою суттю всіх речей (об'єктивна ідея). У Георга Гегеля ідея - зміст і творець всіх речей - розвиваю-чись чисто логічно, проходить стадії об'єктивну, суб'єктивну і абсо-лютну. Ідея в науковому пізнанні реалізує багато функцій підсумку досвіду попереднього розвитку знання, синтезування знання в ціліс-ну систему; здійснення ролі активних евристичних принципів пояс-нення явищ; визначення і спрямування пошуку реалізації проблем. Ідея є і форма осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності і охоплює в собі усвідомлення мети та проектування дальшого роз-витку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея є особли-вою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дій-сність такою як є, а й її розвиток, можливі тенденції тощо. Проблема - форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів знання про незнання і передбачення можливос-ті наукового відкриття. Проблема є відображенням різноманітних ситуацій, що об'єктивно виникають в процесі розвитку суспільства, як суперечності між знаннями про потреби людей у яких-небудь результатах, практичних і теоретичних діях і незнанням шляхів, за-собів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вира-ження необхідності розвитку знання, що відображає суперечність між знаннями і дійсністю, або суперечності в самому пізнанні, що є засобом і методом пошуку нових знань. Проблема - це етап заро-дження нових знань, що має активний пошук, і де істинне перепліта-ється з неістинним та ін. Проблема є і початковий етап становлен-ня наукової теорії, джерелом її розвитку. Гіпотеза - форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істин-ність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза - форма розвит-ку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомо-го, від незнання до знання. В процесі наукового пізнання формуються концепції, теорії. Кон-цепція - форма та засіб наукового пізнання, що є способом розумін-ня, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунто-ваний та в основному доведений вираз основного змісту теорії. Теорія -найбільш адекватна форма наукового пізнання, системи достовір-них, глибоких та конкретних знань про дійсність, що має струнку, логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та сут-тєві характеристики об'єкта. Теорія, на відміну від гіпотези, є знан-ням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектичне взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну. Певна річ, знайомство з основними теоріями пізнання показує переваги і недоліки кожної з них, відсутність універсальної невраз-ливої теорії. Якщо враховувати різноманітність стадій і сторін пі-знання з їх можливостями і межами, то вдасться уникнути крайнос-тей в уявленнях пізнання - безоглядної довірливості до першої-ліпшої теорії пізнання і скептичного відкинення їх усіх. ЛІТЕРАТУРА Андрос Е. Й. Истипа как проблема познания й мировоззрения.— К, 1984. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория позиания й диалектика.— М., 1991. ГраиицьІ науки: о возможпости альтернативних моделей познания.— М., 1991. , Диалектика познания.— Л., 1988. Загадка человеческого понимаїїия,— М., 1991. Ильин В. В. Теория познания. Введепие. Общие проблеми.— М., 1994. Кістяковський Б. О. Проблеми і завдання соціально-иаукового пізнан-ня.— Філософська і соціологічна думка.— 1992 - №2. Познаїше в социальиом контексте.— М., 1994. Совремешше теории познания.— М., 1992. Шевченко В. І. Концепція пізнання в українській філософії.— К., 1993.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 597 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: