Реферат на тему Етика як філософська наука - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Етика як філософська наука. Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предме-та етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичай-ного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно дослід-жувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо — і все ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосеред-ній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему загаль-ного людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсали (найбіль-ших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому. Проте зазначені універсали' — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського піз-нання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософсь-кою (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фахо-вих етик, емпіричного моралезнавства тощо). Що ж, зрештою, являє собою мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного за-гального відношення людини до світу? Історія філософії й етики знає чимало спроб відпо-вісти на це запитання. Тут ми пошлемося на лаконічне визначення моралі, ідея якого належить недавно померлому московському професорові О. І. Титарен-ку, — не тому, що вважаємо його остаточним або бездоганним, а просто через те, що воно поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими. Отже, відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль постає як такий прак-тично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципово-го протиставлення добра і зла. Що це, власне, означає? По-перше, мораль як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-пере-творювального ставлення людини до життя. Вона зна-ходить свої духовні витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького філософа І. Канта (1724—1804). Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування ціка-вить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цін-ності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудо-вувати власну особистість тощо. Зауважимо, що в цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом, деякі етики розрізнюють дві істотно відмінні форми, що за аналогією з від-повідними латинськими граматичними конструкціями (бажальний і наказовий способи дієслова) одержали назву оптативної й імперативної. Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (іліре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі і є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — кате-горичний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них. Що ж до «хрещеного батька» етики Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль (латинське optimus — найвищий ступінь порівняння від bonus — гарний, добрий, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного Гатунку насамперед закликає нас замислити-ся над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до влас-них приписів і вольової рішучості, але й певної роз-судливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обгрунтовані рішення. Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини її грецькою назвою — фронезис. Не бажаючи вносити у виклад термінологічної плутанини, зазначимо все ж, що деякі сучасні дослідники саме імперативну мораль вважають мораллю як такою, зберігаючи для оптативної її форми арістотелівську назву «етика». Такий підхід обґрунтовує, зокрема, відомий французький філософ П. Рікер . Проте в обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сут-нісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією немає й підстав говорити про мораль загалом. По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином оцінені, причому саме у зв'язку з розглянутим її практичним спрямуванням. Яку краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть перевагу дівчина, котрій ви симпа-тизуєте, — всі ці життєві обставини, як і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мо-раль туди, де їй робити нічого. Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні стоїки, з погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров'я, насолода, сила, ба-гатство — все це, на думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом для моралізу-вання. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвід-повідальну — мораль вступає у свої права. Щоправда, як видно із сказаного, критерій оціню-ваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім. Отже, будемо рухатися далі. Третій суттєвий момент наведеного визначення по-в'язаний з осмисленням моралі як особливого відношен-ня людини до дійсності. Розглянемо цей момент детальніше. Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми. Ми звикли, що до сфери компетенції моралі входять відносини особи з особою, особи з групою, до якої вона належить, від сім'ї або виробни-чого колективу до соціальної верстви, нації, суспільства загалом — але не далі! Самоочевидне, здавалося б, розуміння моралі як певного аспекту міжлюдських стосунків нам пропонують енциклопедії, словники, підручники. Проте чим далі, тим більшою мірою дається взнаки його істотна неповнота. Придивимося, насамперед, до відносин людини з представниками природного світу. Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої істоти — але ж чи маємо ми, власне, право називати таку людину негідником, тобто морально кваліфікувати її дії відпо-відним чином? Усупереч елементарному людському чуттю, доне-давна наша етика не мала простої й ясної відповіді на подібні запитання. Адже нещасні кіт чи собака не є суб'єктами моральних відносин! І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи. Доводили, зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне тому, що воно розвиває в людині відпо-відні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім може бути перенесеною і на ставлен-ня до інших людей. Або ж руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського суспільства. В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому разі, заради більш очевидних і нагальних власних потреб або ж просто задля розваги — можна й не зважати на таку дуже відносну заборону. В крайньому разі — але який раз для грішної людини не крайній? Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, що поставила на край небуття людство, а з ним і все життя на Землі загалом, щоб ми належним чином усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не визна-вати за нею статусу самоцінності, не розглядати її як суб'єкт потенційно безмежної сукупності моральних зв'язків. Тільки нині ми почали усвідомлювати всю правоту магістральної традиції світової етичної думки, що від давніх Вед до Альберта Швейцера стверджувала шєтет, благоговіння перед життям у найрізноманіт-ніших його проявах. Коли за примхою начальства не-долюдки з вертольотів розстрілюють у степу беззахис-них сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова «Плаха», — це є кричущим злочином проти основ моральності незалежно від будь-яких міркувань про можливі наслідки цього для самої людини. Коли хімкомбінат отруює своїми стоками прекрасне озеро, гублячи все живе в ньому, — це неподобство й гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього сьогодні людина — шкоди, а може, й користі. Так само коли завзяті прихильники нового руйну-ють чи спотворюють пам'ятки старовини або ж просто прирікають їх на загибель — це не просто антикультур-не діяння, що духовно спустошує нинішні й обкрадає майбутні покоління; це й моральний злочин проти тих, хто колись вкладав у спорудження цих пам'яток свої працю та досвід, серце та душу, — будував церкви й молився в них Богові, жив у своїх містах, захищав їх від ворогів. Загалом, нині ми бачимо, як найгострішого мораль-ного значення набувають, здавалося б, найіндиферент-ніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності —в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо; космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з Сонячною системою і Всесвітом у цілому. Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проб-лем спонукають до перегляду антропоцентричної пара-дигми в етиці (тобто однобічної орієнтації на людину та її потреби) і повернення на новому рівні до тради-ційного розуміння моралі саме як певного модусу відношення до дійсності, до світу загалом — як до конкретних людей і соціальних груп, так і до пред-ставників світу природи і цінностей культури, до Кос-мосу в усій безмежності його потенційних уособлень, до абстрактно-загальних категорій буття, таких як радість, страждання, смерть, любов тощо. (Природно, втім, що й за цих умов людина залишається для люди-ни найближчим і найцікавішим предметом, тому є підстави вважати, що міжлюдські стосунки й надалі збережуть свою роль якщо не єдиної, то принаймні провідної, найдинамічнішої галузі етичного освоєння дійсності.) Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми світовідношен-ня — стає більш очевидним саме філософський харак-тер етики як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу. Але повернімося, нарешті, до нашого визначення моралі. Четвертим з істотних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла — так би мовити, в силове поле напруги між цими протилежними полюсами — й осмислюється в цьому зв'язку. Власне моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відно-шення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу. До власне етичного аналізу проблем добра і зла ми ще звернемося надалі. Поки ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осми-слюється ним ізсередини й не існує у відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлю-ється й ошляхетнюється ним — так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її смисложитгєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в системі культури людства. Підкреслюючи знову й знову філософський характер науки етики в й фундаментальних основах, ми, проте, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний мало не в синонімічності всіх цих виразів: якщо «філософ» — то вже й «ідеолог», і «пропагандист»... Саме з огляду на ці передсуди важливо мати на увазі: філософічність етики як необхідної скла-дової людської культури означає по суті дещо принципово інше. По-перше, філософія у справжньому її розумінні не тільки не є ідеологією, але нерідко прямо протистоїть останній. Сутність ідеології можна тлумачити по-різному, але в будь-якому разі вона обіймає певну сукупність загальних уявлень про людину, ії пот-реби, місце у світі, життєве призначення тощо — уявлень, які, оволодіваючи народними масами, сприяють їхньому згуртуванню, утвердженню однодум ства в їхньому середовищі — отже, полег-шують справу керування, маніпулювання цими масами в тих або інших інтересах. Саме через це насадження певної ідеології — неодмінний клопіт будь-якої авторитарної правлячої верхівки, будь-яких соціальних сил, що прагнуть закріпитися при владі. Що ж до філософії, й зокрема філософської етики, то вона, навпаки, народжується саме тоді, коли людині набридають ідеологічні загальники й вона відчуває потребу сама, за допомо-гою власного розуму розібратися в сенсі власного буття, в одвічних таємницях людської присутності у світі. Саме з цього в особі Сократа й розпочинала свій шлях європейська філософія загалом: розпрощавшися із старою і дуже поважною міфологією, для якої все на світі було зрозумілим і ясним (воля богів!), вона зізналася собі у власному незнанні («я знаю, що я нічого не знаю», — за переказами, мовив Сократ) і розпочала свою важку й невтомну працю розумової реконструкції сущого. Сказане, втім, не означає, що всі ідеології однаково погані, що ідеологія не здатна виконувати в суспільстві певних конст-руктивних функцій або взагалі не потрібна йому. Філософія може не тільки брати на себе функцію критики та викриття ідеології, а й сприяти ії утвердженню. Важливо лише не забувати, що в самій своїй основі філософія й ідеологія — речі різні. По-друге, філософію загалом і етику як філософську дисци-пліну неможливо звести й до того, що досі зветься в нас суспіль-ними науками або суспільствознавством у широкому розумінні слова. Те, що філософія й етика буцімто науки суспільні, — уявлення, по суті, того ж Гатунку, що й знаменита марксистська теза про сутність людини як сукупність суспільних відносин. Існує, звичайно, цілий комплекс конкретних наукових дисциплін соціологічного напряму, які вивчають суспільство, соціум у найрізноманітніших його конкретних проявах. Проте щодо етики й філософії в цілому важливо усвідомити, що власну предметну та проблемну специфіку і, так би мовити, власне натхнення вони дістають, лише звертаючися до цілісності людського існування і людської присутності у світі. Саме людина як така —її цілісність, неповторність, призначення — є для філософії предметом основ-ної зацікавленості; що ж до суспільства, то воно входить до сфери її інтересів остільки, оскільки людина в ньому живе (отже постає як суспільна істота) й відчуває на собі вплив процесів, що в ньому відбуваються. Таким чином, ми маємо підстави розглядати й філософію, й етику зокрема передусім як дисципліни гуманітарні, як галузі знань про людину в цілісності ії життєвих проявів. Яке ж місце посідає етика у філософському осми-сленні людського буття? Докладну відповідь на це запитання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось на що. Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в морально-му самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб'єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей. Саме останнє становить, можна сказати, філософ-ську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енер-гій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйнят-тя прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж — тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта. Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені революційного та постреволюційного завзяття, здобув популярність зна-менитий афоризм О. М. Горького: «Естетика — етика майбутнього». Коли ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням — виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяль-ності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю. Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизна-чення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскіль-ки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візій, у самовизна-ченні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією ду-ховний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософ-ською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історич-них прикладах проаналізований нами.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 685 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: