Реферат на тему Буття людини в світлі природи - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Буття людини в світлі природи. ПЛАН Вступ 1. Природа як категорія філософії 2. Людина і природа у філософському розрізі Висновок Список використаної літератури Вступ Поняття природа одне з найпоширеніших. Явища і об'єкти природи - це і світло дале-ких зірок, і взаємоперетворення елементарних часток, і безмежні простори океану, і ліси, і луки, що розкинулись навколо, могутні річки. Це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до по-няття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилеж-ним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опанова-не, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що про-тистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, осно-вами і законами, то культура - це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природ-ного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставля-ється природі і одночасно людина - частина матерії-природи, перебу-ває у тісному зв'язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і ду-ховне життя людини безперервно зв'язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв'язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв'язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражаєть-ся за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишньо-го природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'я-зок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять при-роді і входять до її складу. У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Перехід від міфу до філо-софії, коли понятійно-чуттєві образи міфу, що страждають неясніс-тю логічних визначень і безкінечним перетворенням один в одного, поступово стають логікою, розуміння людини приводить до вста-новлення меж природного і соціально-людського. У кожному з бага-тьох інших проміжних визначень поняття природи, що є в філософії, знаходимо реальне втілення на шляху розвитку людської думки та практичних форм взаємодії суспільства з природою. В системі філо-софського мислення на різних етапах розвитку людського суспіль-ства природа розумілася по-різному. В історії людства досить давно виник розподіл усіх явищ на при-родні і соціальні. Вже стародавні міфи розповідають про Небо - бо-жественний порядок і становище речей, про Землю - порядок, що встановлюється в житті, і проблеми людського роду, про Хаос - сили, що чужі і незрозумілі, але величні й могутні, і Космос - видимий людині простор Всесвіту. В такому розподілі світ людський крізь бага-то століть названий суспільством, міцно і надійно зв'язаний зі світом божественної природи. Тут людина є щось властиве природі. А приро да - щось, що живе в самій людині. Почуття єдності з природою визво-ляє людину від багатьох питань, втілюючись у величному кругообігу часу, тому що все однакове, природне. Поступово виникає уявлення про природний і штучний хід речей. Мистецтво, точніше штучність, вважа-ється великим досягненням людини, тоді як штучне - перевтіленням і визначенням природи. На більш пізніших етапах у людині формують-ся уявлення про природу як продуктивну виробничу силу. 1. Природа як категорія філософії Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, створює людяність - систему особливих відносин у світі людина - людина. У такому контексті, який закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа - це не краєвид, не сукупність рослинного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико-хімічні процеси, а питання буття власне людини, її внутрішнього потенціалу, її творчих сил і продуктивних здібностей. Невипадково, в історії філософії, як і в історії науки, уявлення про природу змінюється разом з уявлення про саму людину і її місце у світі. Природа є філософською категорією - об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу. Розкриваючи суть релігії, як втілення потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утілітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи її в підкорення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов'язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розуму, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техніку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, в філософії пов'язане із розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. «Георг Гегель не визнає простору, відповідно, й природи»,- говорив Людвіг Фейербах. Визнання зв'язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо природними, й перейдемо у сферу проблем буття людини й її необхідних умов. Питання: «А що власне таке природа?» - можливо поставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо створену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питання, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все - це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і починається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Арістотель, тому що людина народжується від людини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь - перша відмінність людини від природи. Людський світ - світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як говорили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа - це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За легендою, великий Фідій після створення статуї Афіни, був засуджений і кинутий у в'язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший - Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов'язкового покарання. Але статуя Афіни залишилася жити, навіть коли не стало Фідія, який створив ЇЇ. Каяття передбачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: «Зрозумій самого себе!» Вчення про природу, як привід-причину, (людського буття насамперед), найбільше розгорнуте в античності у «Метафізиці» Арістотеля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання - мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Арістотель, суттю, буттям, а суть буття - це те, що має початок руху в самому собі, суть - це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв'язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання - формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світового розуму - це її логічні поняття. Арістотель підкреслює, що природа, в найпершому і єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю сутність. В історії філософії не раз повертались до розуміння Арістотелем природи як причини. Але якщо для Арістотеля природа втілення «досконалої причинності», а тому багатство форм і доцільність світового розуму поруч з випадковістю - можливістю матеріальних обставин матерії, то в його середньовічних християнських послідовників уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного розуму. Так, випадок, що був в античній філософії Арістотеля великим матеріальним таїнством природи, основою різноманітності та неповторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного творіння світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скидається з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Арістотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі-випадковості. Випадковість для Арістотеля це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного - це теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Арістотеля - це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадковість необхідна - і в цьому велика досконалість природи. Єдність необхідності та випадковості і в філософії Середньовіччя властиве розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрасний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверджує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випадковість теж необхідна як умова досконалості, але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе бажання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи - причини земних страждань. У такому розумінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина - це те, що передує. Уже в Арістотеля причина зв'язана з поняттям вічність, тобто те, що передує часу, життю. В філософії Середньовіччя розуміння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу-природи передує створенню людини, а Бог, відповідно, оголошується першопричиною. Природа виявляється причиною, що передує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замис-лом-першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом - її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джерело гріха і його притулок; природа причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку - примхи, свавілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї історії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існування, людина буде вимушена визнати випадковість свого виникнення в світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та «принизити» природу, прагнення, що кожний раз обертається самоприниженням людини та обмеженням її особистих прав та можливостей. Вже сама постановка питання про природу стосувалась безпосередньо природи, або, як говорив Арістотель, суть людини. Єдність необхідності та випадковості у визначенні природи, отже, обертається людським пошуком обґрунтувань особистого буття. Не дивно, що необхідність та випадковість, а також причина не зникають з визначення природи і в епоху сучасності, мислення якої все ще залишається у владі причиною розуміння природи, що прагне виключити з природи випадковість. Апофеозом такого підходу до природи стає наука, що постулює природу як сферу необхідності - абсолютних причинних зв'язків, що виключають випадкове. Пізнання необхідності гарантує людині свободу переборювання необхідного і, щонайперше, тягаря матеріального буття. Але випадковість не зникає. Вона входить в сфери повсякденного буття людини, особистого життя індивідів, в сферу людських почуттів, тобто в індивідуальне буття людини і її індивідуальну свідомість, немовби нагадуючи захопленим науковими істинами людям старе аріс-тотелевське положення про різноманітність та індивідуальний характер тілесно-матеріальних втілень природи. Іншими словами, людський індивід залишається тією випадковістю природи, що не дозволяє науці звести зміст природи до абсолютної необхідності. Як і раніше, необхідною виявляється випадковість, хоча б як факти та приклади. 2. Людина і природа у філософському розрізі Людина. Суспільство. Природа. Їх взаємодія - давня проблема філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням так званого антропного впливу суспільства на навколишнє природне середовище, споживацьким до неї ставлен-ням. Активно використовуючи природні ресурси на основі удоско-налення технологій та виробництва, суспільство добилось колосаль-них успіхів і якісно змінило уклад життя. За останні сто років, наприклад, людство збільшило в тисячу разів енергетичні запаси. Кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів та послуг. Проте людство вже починає тяжко розраховува-тись за технічні та інші досягнення цивілізації. Змінився склад біо-сфери. Спеціалісти відмічають накопичення вуглекислоти в атмо-сфері, запиленість, у порівнянні зі становищем на початку і в кінці XX ст., зросла на 20 процентів. У нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи потрібно будувати так, щоб розвиток сус-пільства і його компонентів не завдавав шкоди природі, а, навпаки, сприяв розвитку, потрібно створити такі умови, при яких природ-ний фактор повніше б враховувався. У сучасній науці такий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії суспільства і природи одержав назву коеволюції. Існують різні підходи до визначення предмета і завдань коеволюції. Під коеволюцією розуміємо сукупність поглядів, у відповідності з якими суспільство і природа — це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування при-родного і навпаки. Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його духовних і матеріальних факторів неможливий без узгод-ження з розвитком природи. Система людина - суспільство - нав-колишнє середовище досить жорстка система, елементи якої самовизначають один одного. Тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці. Відповідно з прин-ципом антропності всі світові константи: швидкість світла, гравіта-ційна'стала та інші - між собою пов'язані так точно, що навіть малесенька зміна їх величин, припустимо на долю процента, пере-творила б Всесвіт в зовсім інший світ. Глибокі відносини суспільства і природи будуються так, що деякі зміни в природі відображаються на суспільстві і навпаки. Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв'язки і взаємозалежності суспільства і приро-ди - враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збережен-ня розвитку екосистем, створення штучного середовища там і в та-кій формі, щоб екосистема не деформувала природне середовище існування людини. Філософське осмислення особливостей сучасної взаємодії системи людина - суспільство - природа духовного про-цесу без коеволюційного виміру неможливе. Увесь духовний процес суспільства в цілому і в конкретних сферах важливо осмислити з ко-еволюційних позицій. Тут одним із пріоритетних напрямків, безу-мовно, є розробка екологічних імперативів сучасного виробництва. Розвинувши потужні виробничі сили, людина вже в середині XX ст. опинилася певною мірою їх заручником. Спеціалісти відмічають, що в сучасних умовах економічна криза в Україні вразила всі сфери навколишнього середовища. За оцінками деяких зарубіжних учених щорічні втрати України від неефективно-го, нераціонального природокористування та забруднення навколи-шнього середовища складають від 15 до 20 процентів національного доходу і трохи чи не найбільші в світі. Трагедією в долі українсько-го народу стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції -перша в історії світу глобальна екологічна катастрофа техногенного походження. В результаті аварії до навколишнього середовища ви-кинуто 50 мільйонів кюрі різних радіонуклідів. Несприятливі еко-логічні обставини склалися не лише в країнах із низьким техноло-гічним рівнем і технологічною дисципліною, ненадійною технікою, але й в технічно розвинених. Сучасне виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. Як же бути в такій важкій екологічній ситуації? Заборонити вироб-ництво, повернутися до природи, як закликають деякі прихильники руху зелених? Сучасне людство може зняти техногенний вплив на природу, якщо створюватиме екологічно чисте виробництво. Спеці-алісти різного профілю сформулювали ряд екологічних обмежень, розробляють і реалізують концепцію всебічної екологізації суспіль-ного виробництва, виробляють науково-технічну та інвестиційну по-літику, спрямовану на вирішення екологічних проблем, виробляють надійний економічний механізм ринкового типу в природовико-ристанні та охороні навколишнього середовища. Найважливіший на-прямок екологізації суспільного виробництва - структурна перебудо-ва. Мова йде про його екологічну оптимізацію і раціоналізацію. Проб-лема актуальна і для виробництва України. Проте напрямок екологізації виробництва можна успішно реалізувати на практиці лише за умови екологізації науки та техніки. В сучасних умовах коеволюція поставила перед науковим і тех-нічним знанням нові завдання. Інший рівень взаємодій природи і сус-пільства на принципах коеволюції потребує і нових знань про сус-пільство і природу, знань, що стосуються вироблення принципово нової політики з екологічних питань нового екологічного виміру матеріального виробництва, культури, духовного життя суспільства. Гостро відчувається нестача наукових знань про основні особливос-ті навколишнього середовища, форми та рівні його організованості, про структурні механізми, фізичну суть природних процесів та ди-наміки їх змін, викликаних антропогенними факторами. Актуальними стають поняття: екологічні шляхи наукового пізнан-ня, екологічний стиль мислення та ін. Ось чому головним напрямком екологічних досліджень фундаментальних, технічних та гуманітарних наук стає виключення шкідливого впливу на середовище, збереження здоров'я та генофонду людини, оптимізація природно-технічних сис-тем. Сучасний рівень наукових знань дозволяє дати суто наукову, цілісну картину біосфери в її єдності з суспільством, визначити гло-бальні шляхи переростання її в ноосферу на основі коеволюції. Проте знань ще не досить, щоб на якомусь відрізку шляху не втрапити до прірви. Потрібні нові знання, нові наукові пошуки. Наука, вчені, як і політики, відповідальні за пошуки своєчасного виходу із екологіч-ного тупика, куди веде науково-технічний прогрес, якщо розвивається стихійно, якщо не одухотворений, не здійснюється в межах екологіч-них імперативів, не спрямований розумом і відповідальністю. Досягнення науки і техніки, науково-технічної революції дозволи-ли успішно вирішувати питання не лише створення необхідних ма-теріальних благ, але й здійснили революцію в інфраструктурі суспіль-ства: створено нові засоби зв'язку, повідомлення, обміну інфор-мацією та ін. Народи Землі, які перебувають на різних стадіях куль-турного і духовного розвитку, опинилися втягненими в єдиний сві-товий процес. Різко зросла міграція населення, урбанізація. У міс тах мешкає понад 40 процентів населення світу. Величезних розмі-рів набрала міграція в середині країн і між державами. Наслідком стало пошкодження екологико-етнічної цілісності націй та народів. У сучасних умовах проблема екологічного етногенезу активно обговорюється у філо-софії. І це не випадково. Еколого-етнічна цілісність націй і народів розкриває нові ас-пекти історії сучасності і допомагає осмислити перспективи коеволюційного розвитку суспільства і природи. Ідеї екологико-етнічної цілісності народів вперше висловлені іс-ториком Львом Гумільовим. У його працях обґрунтовується поло-ження, що розвиток етносів і біосфери взаємозв'язаний і закономір-ний процес, що сприяє формуванню певних механізмів гармонізації взаємодії людини і суспільства. Висновок Лев Гумільов аргументує великою кількістю фактів і даних взаємодії суспільства і природи. Римляни спершу завоювали, а потім зруйнували Північну Африку, що стала для них головною житницею. Згодом, її з величезними зусиллями оновили корінні мешканці Сахари - араби. Нові колоні-затори - французи знову дощенту зруйнували здобутки автохтонів, тобто корінних жителів. Лев Гумільов зумів простежити такі явища в історії інших країн і народів і сформулював концепцію химерного етносу, тобто негармонійного об'єднання двох-трьох етносів, які ма-ють різний світогляд, досвід природокористування, етнічні ціннос-ті та ін. На певному історичному етапі активність якогось із етно-сів, у тому числі гібридного, може зростати і пасіонарною діяльністю впливає негативно на процеси творення. Поняття пасіонарностг, за Львом Гумільовим, означає концентрацію біогеохімічної енергії жи-вого світу біосфери, що виявляє себе в ефекті варіативної реалізації енергії, у певних здатностях і характері людей. Коли на спосіб життя, світогляд аборигенів накладається інше сприйняття світу, інший спо-сіб життя, у такому суспільстві формуються химери дискомфорту, виникають соціальні та природні негаразди, починається процес руй-нування корінного етносу, зазнає руйнування вся соціоекосистема. Як же ставитися до висновків Льва Гумільова? Чи не є це черго-вою спробою поширити закономірності природи на соціум? Аналіз екоетногенезу виявляє, що у міркуваннях Льва Гумільова є чимало корисного і цікавого для розуміння глибинних стосунків людини і природи. Справді, взаємодія людини і природи обумовлюється суттю самої людини як біосоціальної істоти. Особливо яскраво біосоціальна суть людини простежується на початкових етапах етногенезу. Соціокультурна мо-дель становлення людини тоді до природи мала адаптивний характер і спрямовувалася на гармонізацію стосунків природи і людини, відчу-вала себе часточкою природи. Зміни, що відбувалися у навколишньо-му середовищі - посуха, пожежі, інші стихійні лиха - безпосередньо відображалися на фізичному і психологічному стані людей. Висновок Таким чином, ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражаєть-ся за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишньо-го природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'я-зок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять при-роді і входять до її складу. Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, створює людяність - систему особливих відносин у світі людина - людина. У такому контексті, який закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа - це не краєвид, не сукупність рослинного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико-хімічні процеси, а питання буття власне людини, її внутрішнього потенціалу, її творчих сил і продуктивних здібностей. Природа є філософською категорією - об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо створену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питання, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все - це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і починається філософське визначення природи. У сучасній науці такий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії суспільства і природи одержав назву коеволюції. Існують різні підходи до визначення предмета і завдань коеволюції. Під коеволюцією розуміємо сукупність поглядів, у відповідності з якими суспільство і природа — це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування при-родного і навпаки. Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його духовних і матеріальних факторів неможливий без узгод-ження з розвитком природи. Список використаної літератури Бурдіян Б. Т., Дерев'янко В. О., Кривульченко А. ї. Навколишнє середовище та його охорона.— К., 1993. В поисках равновесия. Экология в системе социальных и политичес-ких приоритетов.— М., 1992. Дювинье П., Тант М. Биосфера и место в ней человека.— М., 1978. Крисаченко В. Обрії ноосфери: соціально-світоглядні аспекти гармонізації взаємин людини і природи.— К., 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 852 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: