Реферат на тему:Умови припинення і призупинення інвестиційної діяльності. - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Умови припинення і призупинення інвестиційної діяльності. 1. Умови припинення і призупинення інвестиційної діяльності. Зупинення або припинення інвестиційної діяльності провадиться за рішенням: інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності; правомочного державного органу. Рішення державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності може бути прийнято з таких причин: якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності; стихійного лиха; запровадження надзвичайного стану. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені Законом України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р.. Цей Закон спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвиток міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Він визначає інвестиції як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Відповідно до зазначеного Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування іноземними громадянами, юридичними особами, державами та спільного інвестування українськими й іноземними громадянами, юридичними особами та державами. Особливості режиму іноземних інвестицій на території України визначаються Законом України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями. Відповідно до цього Закону іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді:іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеного відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей відповідно до законодавства України. Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватись у різних формах. Серед цих форм, зокрема, такі: часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання незабороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України. Загалом щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Винятки передбачаються чинним законодавством та міжнародними договорами України. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій, у тому числі: - гарантії від зміни законодавства; - гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їхніх службових осіб; - компенсацію і відшкодування збитків іноземним інвесторам, завданих їм внаслідок дій або бездіяльності державних органів України чи їхніх службових осіб; - гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності; - гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій. Державна реєстрація іноземних інвестицій проводиться відповідно до розділу III Закону України "Про режим іноземного інвестування" та Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928. Таку реєстрацію проводять Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації після фактичного здійснення інвестицій. Для цього іноземні інвестори подають документи, зазначені у п. З вказаного Положення. Орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Протягом трьох робочих днів починаючи з цієї дати розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній. Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України або подані документи не відповідають вимогам зазначеного раніше Положення. Відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції не допускається. Відмова у державній реєстрації має бути оформлена письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку. Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах встановлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони. 2. Поняття ознаки та правовий режим вільних економічних зон (ВЕЗ) та порядок її створення. В процесі реформування економічної системи України та побудови відкритого суспільства з високим рівнем соціальної орієнтованості, необхідно у найкоротші строки знайти рішення, спроможні принципово вплинути на стабілізацію економічної ситуації і, в подальшому, стимулювати всебічний розвиток регіонів країни, вирівнювання рівнів їх соціально-економічного стану. Перехід до ринкової економіки передбачає підвищення ступеню інтегрованості країни у світовий господарський комплекс. А це, зокрема, потребує масштабної технологічної та структурної перебудови, що у свою чергу потребує притоку іноземних інвестицій. Саме тому один з перспективних та ефективних шляхів досягнення цього пов’язаний з використанням можливостей вільних економічних зон. Крім того, обмежений розмір ресурсів в умовах економічної кризи зумовлює розробку пріоритетних інвестиційних програм, для реалізації яких доцільно зробити вибір територій, які мають для цього найбільш сприятливу інфраструктуру та географічні і економічні фактори, що забезпечить прискорений їх розвиток та досягнення потрібних результатів. За рахунок концентрації коштів, матеріальних, кадрових, науково-технічних і, у першу чергу та обов’язково, інноваційних ресурсів, ВЕЗ здатні відігравати роль центрів (точок) зростання, які у подальшому ініціюють активізацію економіки країни в цілому. В сучасних теоретичних роботах, присвячених проблемам вільних зон, їх сутність трактується більш широко: вони визначаються як інструмент вибіркового скорочення масштабів державного втручання в економічні процеси. Таке формулювання поняття “вільна зона” охоплює весь спектр явищ, пов’язаних з дією преференціального режиму господарювання. Як в іноземній, так і у вітчизняній науковій літературі розповсюджено визначення ВЕЗ, як частини національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач). Це виділяє частину території країни, що розглядається, із загального ряду. В той же час підприємницька діяльність на території ВЕЗ повинна бути спрямована на вирішення проблем оптимального розміщення продуктивних сил у цілому по країні, а також її інтеграції у світове господарство. В прийнятому 13 жовтня 1992 р. Закону України “Про загальні положення створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” було використано термін “спеціальні зони”, котрі мають досить широкий діапазон спеціалізації: “Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб”. У статті 3 цього закону дана класифікація вільних економічних зон, котрі включають спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Необхідно підкреслити дві рішучі особливості ВЕЗ. По-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території. По-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території. Відмічу наступні характерні риси ВЕЗ: Застосування різних видів пільг та стимулів, в такому числі: Зовнішньоторговельних (зниження або відміна експортно-імпортних зборів, спрощений порядок здійснення зовнішньоторговельних операцій); Фіскальних, пов’язаних із податковим стимулюванням конкретних видів діяльності. Пільги можуть зачіпати податкову базу (прибуток або доход, вартість майна і т.ін.), окремі її компоненти (амортизаційні відчислення, витрати на заробітну плату, транспорт), рівень податкових ставок, питання постійного або тимчасового звільнення від оподаткування; Фінансових, які включають різні форми субсидій, що надаються як у прямому виді – за рахунок бюджетних кошт і преференційних державних кредитів, так і опосередковано – у вигляді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками і тому подібне; Адміністративних, що спростовують процедури реєстрації підприємств, режиму в’їзду-виїзду іноземних громадян. В результаті застосування пільг норма прибутку в ВЕЗ складає 30-50%, а іноді і більше: наприклад, транснаціональні компанії отримують в азіатських ВЕЗ в середньому 40% прибутку в рік. Суттєво скорочуються (в 2-3 рази) строки окупності капітальних вкладень (вважається нормальним для ВЕЗ, коли ці строки не перевищують 3-3,5 роки). Наявність локальної, відносно відокремленої системи управління зоною, наділеною правом приймати самостійні рішення в широкому економічному спектрі. Всебічна підтримка зі сторони центральної державної влади. Створення вільних економічних зон є також одним із елементів перенесення ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень і являє собою одну із форм забезпечення ефективності територіально-господарської організації економіки, що цілком співпадає з загально державним підходом щодо перебудови економіки України та розширення самостійності регіонів. Згідно з Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” в Україні залежно від господарської спрямованості та економічно-правових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ: зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та провадиться без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (“порти-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади; комплексні виробничі зони – частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, розширення зовнішньоекономічних зв`язків, запозичення нових технологій забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортноорієнтованих зон, головна функція яких – розвиток імпортозамінних виробництв; науково-технічні зони – це ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агро парків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів; туристично-рекреаційні зони – це ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу; банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України; зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі. ВЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з поза зональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв`язки із зовнішнім ринком). Залежно від місця розташування ВЕЗ поділяються на зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни). Відповідно до закону на території України передбачено створення спеціальних (вільних) економічних зон: вільних митних зон і портів; експортних зон; транзитних зон; митних складів; технологічних парків; технополісів; комплексних виробничих зон; туристично-рекреаційних; страхових; банківських та інших. Крім цього, СЕЗ можуть поєднувати в собі функції, притаманні різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Пільговий режим оподаткування кожної зони встановлюється індивідуально виходячи з умов, часу функціонування та мети створення. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої адміністрації. У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів України та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону. У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної ради України. Пропозиції щодо зміни статусу і території спеціальної (вільної) економічної зони подаються в порядку, передбаченому Законом “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” для створення спеціальної (вільної) економічної зони. Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити: а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України); б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони; в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території; г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони; д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони. Інші документи вимагатися не можуть. Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення спеціальної (вільної) економічної зони має включати обгрунтування: мети, функціонального призначення та галузевої спрямованості її діяльності; етапів розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступеню розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємства та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідного рівня розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення; рівня забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсягів, джерел та форм фінансування на кожному етапі її створення і розвитку; режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму. Правовий режим вільних економічних зон. Спеціальні (вільні) економічні зони (ВЕЗ) розглядаються як один з важливих інструментів, за допомогою якого досягається відкритість економіки нашої держави зовнішньому світові і стимулюється міжнародне економічне співробітництво на основі залучення іноземних інвестицій. Вільна економічна зона - це частина території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування чинного законодавства України. Для ВЕЗ характерним є те, що на П території запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних і іноземних юридичних та фізичних осіб. Правовий режим ВЕЗ в Україні визначається, в першу чергу, Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р.. Цей Закон визначає порядок створення та ліквідації і механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та ін. Важливе значення для активізації підприємницької діяльності, нарощування експорту товарів і послуг та прискорення соціально-економічного розвитку регіонів шляхом створення ВЕЗ має постанова Кабінету Міністрів України "Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні" від 14 березня 1994 р. № 167і, якою зазначену Концепцію було схвалено. Згідно із Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" в Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-пра-вових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ: o зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко) та митні склади; o комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв; o науково-технічні зони - це ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів; o туристично-рекреаційні зони - це ВЕЗ, які створюються у регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу; o банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України; o зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі. Крім зазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. ВЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють ВЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком). Залежно від місцезнаходження ВЕЗ поділяються на зовнішні (розміщені на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни). Статус і території ВЕЗ, а також строк, на який вона створюється, визначає Верховна Рада України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони. ВЕЗ створюються Верховною Радою України з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих рад та місцевих державних адміністрацій. Порядок їх створення, перелік та зміст необхідних для створення документів визначаються статтями 5-7 Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". Управління ВЕЗ має певну специфіку, яка полягає в тому, що структура, функції та повноваження органів управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та/або мешканців на її території. Проте незалежно від типу ВЕЗ їх органами управління є місцеві ради та місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень (їхні функції та повноваження щодо управління ВЕЗ визначені ст. 10 Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон"); орган господарського розвитку і управління ВЕЗ, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності (функції цього органу, визначені ст. 11 зазначеного Закону, можуть бути покладені на одного із суб'єктів економічної діяльності ВЕЗ). На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності ВЕЗ поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Оскільки ВЕЗ є тимчасовим утворенням, вона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо цей термін не буде продовжено Верховною Радою України. За поданням Президента України або Кабінету Міністрів України ВЕЗ може бути ліквідована достроково. У будь-якому разі ВЕЗ вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію. Держава відповідно до законодавства України гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації. 3.Види зовнішньоекономічних договорів. Серед договорів зовнішньоекономічної діяльності виділяють наступні види: Договір купівлі-продажу. Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну. В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим. Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу: - внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами; - при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами; - при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін. В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору. Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на міждержавному рівні. На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни ("Інкотермс"). "Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі. "Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця. У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені. "Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору: - коли переходить право власності на товар; - коли переходить ризик випадкової загибелі товару; - хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку; - хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування; - хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори. Договори страхування. На практиці використовуються типові договори страхування майна. Найбільш відомою типовою формою є форма "Страхування будинку і майна" ("Building and Property Insurance Form", або, скорочено, ВРІ). За цією типовою формою страхується будинок, споруди, машини й устаткування, особисте майно, що використовується в підприємницькій діяльності. В договорі на основі форми ВРІ можна також розширити коло об'єктів страхування і включити в нього: - майно, придбане після укладання договору; - майно, що знаходиться в межах помешкань, придбаних після укладання договору; - майно, що знаходиться поза межами помешкань, використовуваних у підприємницькій діяльності; - майно, що знаходиться поза будинком, наприклад огорожа, знаки, антени. Суму відшкодування можна встановити таким чином: - всі об'єкти, включені в договір (договір часто оформляється у вигляді страхового поліса), страхуються на визначену суму; - окремі об'єкти, включені в договір, страхуються на визначену суму; - ризики, що страхуються за договором, перераховуються в договорі. Можна також передбачити в договорі, що страхуванню підлягають "усі ризики", і потім передбачити винятки; - можна передбачити, що сума відшкодування дорівнює вартості заміни товару (або іншого об'єкта) чи якоїсь частини цієї вартості. Можна також передбачити, що сума відшкодування дорівнює визначеному відсотку реальної вартості товару (з урахуванням амортизації); - щодо майна, вартість якого змінюється, можна передбачити, що страхувальник повинен регулярно (як правило, щомісяця) повідомляти страховику про вартість об'єкта. Страхувальник сплачує премії, виходячи із зазначеної вартості. Страхування непрямих збитків. У зазначених вище прикладах договорів про страхування майна мова йде про збиток, що є прямим результатом страхових подій. Тим часом існують й інші договори страхування, за якими страхується збиток, що є непрямим результатом певних подій. Найбільш відомий приклад такого типу страхування - це страхування прибутку від підприємницької діяльності. Страховик зобов'язується відшкодувати страхувальнику втрату прибутку або фіксованих платежів в результаті понесеного страхувальником збитку. Наприклад, в результаті пожежі магазин був закритий протягом місяця, коли працювали тільки декілька його відділів. Якби не було пожежі, було б отримано більше прибутку. Крім того, власник магазину повинен продовжувати виплачувати заробітну плату, податки і вартість утримання помешкань й устаткування. До найбільш типових договорів так званого непрямого страхування належать: 1) договір про страхування втрат прибутку в результаті знищення підприємства постачальника або головного споживача, що призвело або до зниження замовлень, або недопоставки і, в кінцевому результаті, до закриття страхувальника; 2) договір про страхування зайвих витрат, за яким страховик відшкодовує страхувальнику суму, що той змушений сплачувати без будь-якої користі для себе, наприклад орендна плата за приміщення після пожежі; 3) договір про страхування втрати орендних платежів. За цим договором страхувальник, що передав помешкання в оренду іншим особам, одержує від страховика відшкодування збитків від втрати можливості стягувати орендну плату в результаті знищення приміщень. Договір схову. У деяких випадках виникає потреба у зберіганні товару, для якого немає місця в торговому закладі покупця. Існують підприємства (товарні склади), що спеціально займаються зберіганням товарів. Іноді товар береться на зберігання й іншими підприємствами. Угоду з передачі товару на схов часто називають договором схову. Договір схову, як правило, містить такі положення: - одна сторона (зберігач) приймає від іншої сторони (довірителя) на схов певне майно, як правило, на певний строк; - довіритель (або інша особа, що діє від його імені) має право в будь-який час вимагати майно, здане на зберігання; - зберігач зобов'язаний видати майно за першою вимогою довірителя або особи, що діє від його імені (наприклад за дорученням), незалежно від терміну зберігання; - зберігач зобов'язаний вжити всіх заходів, необхідних для збереження прийнятого майна; - зберігач зобов'язаний безперешкодно допускати представників довірителя до приміщення, де зберігається майно, з метою перевірки комплектності; - довіритель зобов'язаний після закінчення терміну дії договору одержати здане на збереження майно самостійно або видати доручення на одержання майна третій особі. У торгівлі велике значення мають свідоцтва про прийом товарів на зберігання. За такими свідоцтвами (вони ще називаються складськими варантами) товар, що знаходиться на складі, може бути закладено або продано. Правове регулювання окремих видів зовнішньоекономічних договорів. В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору. Вчені, юристи, політики, менеджери давно прагнуть подолати ці труднощі і спростити процес торгівлі. Робота ця велася як на приватному, так і на міждержавному рівні. На приватному рівні головна роль належить Міжнародній торговельній палаті (Париж). Ще в середині двадцятого століття Міжнародною торговельною палатою були розроблені Уніфіковані торгові терміни ("Інкотермс"). "Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі. "Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця. У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені. "Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору: - коли переходить право власності на товар; - коли переходить ризик випадкової загибелі товару; - хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку; - хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування; - хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори. На сьогодні існує декілька редакцій "Інкотермс". Розбіжності між ними не дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є редакція "Інкотермс" 2000 р. "Інкотермс" містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів: 1) EXW (із заводу); 2) FCA (вільний перевізник); 3) FAS (уздовж борту судна); 4) FOB (на борту); 5) CFR (вартість і фрахт); 6) CIF (вартість, страховка, фрахт); 7) СРТ (перевезення сплачені до); 8) СІР (перевезення і страховка сплачені до...); 9) DAF (поставлено на кордон); 10) DES (поставлено із судна); 11) DEQ (поставлено з причалу); 12) DDU (поставлено без сплати мита); 13) DDP (поставлено зі сплатою мита). Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками. По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі перевізника. По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ), що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF, DDU, DDP). Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару, також можна розділити на "контракти відвантаження" і "контракти поставки". В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик. У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється за рахунок продавця і на його ризик. Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять умови, що за головними положеннями схожі між собою: 1. Е - EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг перевізника прямо не передбачене. 2. F - FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі товару перевізнику. 3. С - CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар. Покупець не бере на себе ризики, пов'язані з подіями, що мають місце після передачі товару перевізнику. 4. D - DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і витрати до прибуття товарів у країну призначення. ЮНСІТРАЛ і Віденська конвенція. На міждержавному рівні головна роль належить Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). Укладена в 1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (надалі - Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в рамках цієї організації. Віденська конвенція стосується таких питань: - що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною; - коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору; - наслідки невиконання договору; - неможливість виконання. Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони: 1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і 2) сторони договору знаходяться в двох різних державах: - для обох цих держав Конвенція набрала сили, або - для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або - для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави. Література. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. № 1560 – ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 47. Бершеда Е.П. Межотраслевые связи в инвестиционном процессе. – К.: Наукова думка, 1981. Воронова Є.М. Міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. - К., 2000. Инвестиционная политика народнохозяйственных комплексов. Под ред. В.П. Красовского. – М.: Наука, 1985. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. – М.: Прогресс, 1978. – С. 117. Козик В.В., Папкова Л.А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 2-ге вид., стер. - К., 2001. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. – К.: Видавництво Лібра, ТОВ, 1998. – С. 9-10. Черваньов Д.М., Нейкова Л.І. Менеджмент інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств України. – К.: Т-во Знання, КОО, 1999. – С. 130
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (16.06.2014)
Просмотров: 284 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: