Реферат на тему:Теоретичні основи економіки домогосподарства - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Теоретичні основи економіки домогосподарства. ЗМІСТ Вступ.............................................................................................................................3 1. Домашнє господарство як суб’єкт ринкових відносин........................................5 1.1 Сутність поняття “домогосподарство”................................................................5 1.2 Домашнє господарство та його функції у ринковій системі ............................7 2. Доходи домогосподарств та їх розподіл..............................................................10 2.1 Основні види доходів домогосподарств............................................................10 2.2 Структура доходів сімейного бюджету..............................................................12 2.3 Розподіл доходів між господарствами...............................................................13 3. Витрати на споживання. Заощадження домогосподарств..................................15 3.1 Витрати домогосподарств та їхня структура.....................................................15 3.2 Витрати на споживання та поведінка споживачів............................................18 3.3 Заощадження........................................................................................................20 4. Диференціація доходів населення........................................................................23 4.1 Нерівномірність формування доходів. Крива Лоренца. Коефіцієнт Джині...23 4.2 Економічна нерівність і соціальна політика захисту населення.....................26 Висновки.....................................................................................................................29 Список використаних джерел...................................................................................32 Додатки Вступ Серед безлічі учасників господарювання сучасна економічна теорія відокремлює три основні групи суб’єктів економічних відносин: домашні (сімейні) господарства; підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації; держава з її розгалуженим апаратом управління та захисту. Мета цієї роботи – розкрити сутність домогосподарства як суб’єкта ринкових відносин. Домогосподарству як одному з суб’єктів мікроекономіки належить надзвичайно важлива роль у системі економічних відносин. Сьогодні інтерес до домашніх господарств посилюється як з боку науковців, так і збоку практиків. Візьмемо хоча б для прикладу той факт, що нині спостерігаються надзвичайно високі темпи зростання питомої ваги продукції особистих підсобних господарств у сукупному сільськогосподарському продукті. В Україні з розвитком ринкових відносин домогосподарство опинилося в нових умовах функціонування. По-перше, задоволення потреб домогоспо- дарства у матеріальних і нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. По-друге, домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне поєднання. По-третє, частина доходу, що не використовується домогосподарством впродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може за певних обставин стати потужним джерелом економічного зростання країни. Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. На сучасному етапі, коли в Україні відбувається перехід до ринкової системи господарювання, домогосподарства мають посісти чільне місце в економічній політиці держави. Актуальність цієї теми проглядається в результатах історичних подій, які відбувалися в нашій країні та всіх країнах СНД після розпаду Радянського Союзу. Глибока економічна криза, що охопила Україну з початку 90-х років, перервала процес поступового підвищення рівня життя нашого населення. Роз-крадання нагромадженого суспільного багатства, знецінення вкладів населення, масове (явне і приховане) безробіття дуже швидко зробили бідними і жебраками мільйони людей як на селі, так і в місті. Тому, аби вижити, люди почали шукати порятунку власними силами. Багато сімей, нещодавніх вихідців з села, які часто мешкали у містах у відомчих гуртожитках, втративши роботу, почали повертатись в село. Економічний занепад сільськогосподарських підприємств, багатомісячні затримки із виплатою заробітної платні та пенсій змусили сільські домогосподарства майже повністю перейти на самозабезпечення. Натуральне виробництво на селі знову стало домінуючим. За даними статистичного обстеження бюджетів сімей в Україні протягом 1997 р., частка оплати праці в середньодушовому сукупному доході порівняно з 1990 р. скоротилася в 1,5 рази, а частка надходжень від особистого присадибного господарства зросла приблизно в 3 рази [3, с.140-141]. Сільські сім’ї майже всі свої потреби в харчуванні забезпечують за рахунок надходження продуктів з особистих підсобних господарств, в яких наприкінці 90-х років вироблялось більше половини всієї сільськогосподарської продукції в Україні. Значну частину спожитої картоплі, близько половини овочів і баштанних, фруктів, ягід та винограду, більше чверті яєць, кожний шостий кілограм м’яса та восьмий молока та молокопродуктів міські сім’ї отримують з підсобних господарств та від родичів, що мешкають у сільській місцевості. Таким чином, майже 10 років перехідного періоду до ринку вітчизняні сільські домогосподарства прямували не до нього, а від нього. В усіх розвинутих країнах завдяки ефективному кооперуванню такі домогосподарства чітко зорієнтовані на товарне, а не натуральне виробництво. 1. Домашнє господарство як суб’єкт ринкових відносин. 1.1 Сутність поняття “домогосподарство”. Для з’ясування суті категорії “домогосподарство” найкраще звернутись до її трактування у матеріалах ООН. Згідно з рекомендаціями домогосподарство визначається як “особа або група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім необхідним для життя ”, тобто об’єднаних спільним веденням господарства. Поняття “домогосподарство” ні в якому разі не слід ототожнювати з поняттям “сім’я”. Сім’я – це сукупність осіб, що живуть разом, пов’язаних родинністю та спільним бюджетом. Але, якщо розглядати сім’ю як най-поширеніший приклад ведення домогосподарства, в економічному контексті вона визначатиметься як первинна економічна ланка суспільства, що базується на приватній власності (у трудовій та нетрудовій формах) і веде спільне домашнє господарство на принципах взаємодопомоги, забезпечує, в основному, відтворення основної продуктивної сили, а побічно – виробництво й інших окремих факторів виробництва, реалізовуючи при цьому власні, колективні та суспільні економічні потреби та інтереси. Отже, в економічному плані домогосподарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Проте найповніше функції домогосподарств можуть бути реалізовані у сім’ї. Відповідно до системи націо-нальних рахунків ООН до домашніх господарств відносять домашню прислугу та населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув’язнені та ін. В Україні налічується 13,2 млн. домогосподарств, які є дуже важливою складовою приватного сектору країни [1, с.186]. Термін “домогосподарство” більш чітко прив’язаний до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є родичами, і передбачає існування економічних відносин власності всередині домогосподарства та виробничих відносин (якщо вони існують). Перш за все, в будь-якій економіці домашні господарства є постачаль- никами ресурсів. Які саме ресурси домогосподарства можуть давати країні: це робоча сила людини, її особиста праця. Кожен господарник, працюючи на під- приємстві чи в установі, а також виробляючи власну продукцію та реалізуючи її на ринку, приносить користь державі, забезпечуючи її ресурсом праці. Поняття “домогосподарство” об’єднує всіх споживачів: найманих працівників, підприємців, власників капіталів, природних ресурсів, осіб, що зайняті і незайняті в суспільному виробництві. Внесок домогосподарників ресурсний потенціал суспільства не обмежу- ється працею. Згідно з Законом України “Про власність” кожен громадянин може мати індивідуальній власності майстерні, малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, землю, житлові будинки і господарські будівлі, обладнання, транспортні засоби, сировину, матеріали та інше. Застосовуючи майно, що є в особистому розпорядженні, з метою виробництва товарів, домовласник ставить на службу інтересам суспільства такий важливий економічний ресурс, як капітал. Крім праці та капіталу домогосподарства можуть постачати і грошові ресурси, які необхідні для організації суспільного виробництва. Вони купують акції великих промислових корпорацій і банків, кладуть гроші на ощадні рахунки, придбавають облігації. 1.2 Домашнє господарство та його функції у ринковій системі . Економічна роль сім’ї у ринковій економіці досить важлива і складна. Сім’я вирішує різноманітні проблеми ведення домашнього господарства, сімейного бізнесу, відтворення робочої сили, забезпечення необхідного рівня споживчого попиту, формування споживчого потенціалу. Вирішення проблем сім’ї, що займається підприємницькою діяльністю в умовах ринкової економіки, слід шукати у: формуванні нових потреб і можливостей сімей; створенні умов розвитку і реалізації економічних функцій сім’ї; забезпеченні нормальних побутових умов сім’ї; підвищенні її соціально-економічного статусу. Соціально-економічний статус сім’ї - це інтегральний показник, який відображає в сімейних відносинах особливості соціально-політичного устрою держави, її правові основи, рівень розвитку економіки, культури та суспільної самосвідомості. В узагальненому вигляді домашнє господарство виконує подвійну роль в сучасній економіці. З одного боку, воно є активним суб’єктом ринкових відно- син, а з іншого – важливою ланкою в економічному кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів. Спрощену модель включення домогосподарств у виробничо-розподільчий кругообіг і місце сім’ї у сучасній економіці ілюструє рис. А.1 (додаток А). Як видно, домогосподарства є одним з основних суб’єктів економічної діяльності в суспільстві. Це досить рельєфно проявляється в ряді їх функцій. Функції сімейних домогосподарств досить різноманітні. Вони стосуються всіх важливих секторів функціонування суспільства і багато в чому визначають соціально-економічні процеси, що відбуваються в ньому. За ринкової економіки сім’я є основним осередком формування і нагромадження людського капіталу. В ній створюється фізіологічна основа даного капіталу, що постійно розвивається, одночасно адаптуючись до існуючої соціально-економічної системи життєдіяльності. Це пов’язано з соціальною та виховною функціями сім’ї. Для появи і розвитку людського капіталу необхідні такі фактори: самі продуценти – члени сім’ї, а також споживчі блага (товари, послуги). Зниження дітонароджувальної функції сім’ї зменшує не лише трудовий, а й соціально-економічний потенціал суспільства в цілому. З економічної точки зору діти є не лише суб’єктом споживання, а й об’єктом інвестицій. Наступною важливою функцією домогосподарств є споживча. Суть її полягає в тому, що саме сімейні домогосподарства виступають основним споживачем товарів і послуг, які обертаються на відповідному ринку. Адресний платоспроможний попит домогосподарств на ринку товарів і послуг визначає обсяги та асортимент внутрішнього виробництва та імпорту. Такий попит є однією з рушійних сил функціонування та розвитку всієї економіки. При цьому важливо, щоб адресне грошове забезпечення домогосподарств як сукупного споживача дорівнювало адресному виробництву товарів і наданню послуг, тобто їх пропозиції (це ідеальна формула, досягти якої на практиці неможливо. Не менш важливою є постачальницька функція домогосподарства. Круго-обіг починається з домашніх господарств як власників ресурсів, таких як: праця (робоча сила), капітал, земля, підприємницькі здібності, за що отримують доходи в грошовій або натуральній формі. Ці ресурси потрапляють до підприємств, які, поєднавши їх певним чином, створюють товари та послуги, що, в свою чергу, купуються домогосподарствами. В умовах ринку домогоспо- дарства і підприємства одночасно діють як покупці і продавці. Скорочення доходів домогосподарства негативно впливає на споживчий попит, адже призводить до зменшення обсягів виробництва товарів та послуг, зростання безробіття. Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх виробничій та посередницькій функціям. Частина домогосподарств виступає безпосередніми виробниками різних товарів та послуг, які поставляються на ринок (виробництво сільськогосподарської продукції, реміс- ництво, ремонтні, будівельні та побутові послуги тощо). З подальшим розвитком трудової діяльності та фермерства в Україні продукуючи (виробнича) функція домогосподарств зростатиме. Посередницька функція домогосподарств найчіткіше виявляється у сфері торгівлі. В країнах з розвинутою ринковою економікою досить поширені сімейні форми малих торговельних підприємств, які надають послуги на високому професійному та сервісному рівнях. Економічна криза 90-х років в результаті скорочення виробництва та незатребуваності науково-дослідної та культурно-просвітницької діяльності змусила десятки тисяч працездатних людей займатися роздрібною та дрібнооптовою торгівлею різними товарами, хоч це і не мало нічого спільного з тенденціями розвинутої ринкової економіки. У суперечливому поєднанні позитивних і негативних сторін при реалізації основних економічних функцій сім’ї розкривається подвійна природа домогос- подарств. Суперечлива єдність цих сторін має місце під час отримання доходів домогосподарствами та здійснення ними витрат. 2. Доходи домогосподарств та їх розподіл. 2.1 Основні види доходів домогосподарств. У політико-економічному аспекті кожне домогосподарство, як правило, є автономною самодостатньою економічною ланкою (суб’єктом), що має власний бюджет доходів і витрат. Воно розраховує лише на власні ресурси і забезпечує потреби сім’ї всім необхідним для нормальної життєдіяльності та відтворення. Крім того, домогосподарства сплачують податки. Формування доходів сім’ї, їх використання, узгодження доходів та витрат і утворюють бюджет сім’ї. Доходи домогосподарств як політико-економічна категорія пред-ставляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ та послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім’ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Суб’єктами цих відносин є члени сімей, а опосередковано вони виникають і розвиваються між найманими працівниками і капіталістами при виконанні окремих функцій домогосподарствами (постачанні особистісного фактора виробництва, нагромадженні капіталу, заощадженні), між домогосподарствами і державою при отриманні окремих видів доходів (трансферних платежів - всіх виплат, які відповідають реальному економічному внеску господарства). Основними видами доходів домогосподарства є: заробітна плата; доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента); державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомоги безробітним, допомога багатодітним сім’ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, витрати держави на збереження довкілля, покращення екологічного середовища); підприємницький дохід, який, здебільшого, отримують сім’ї капіталістів; доходи з інших джерел, передусім, доходи від індивідуальної трудової діяльності. Необхідність включення до трансфертних платежів послуг на охорону здоров’я, отримання освіти зумовлена, по-перше, тим, що такі послуги від держави збільшують попит домогосподарств (бо вони є безкоштовними), по-друге, держава лише повертає (зазвичай, неповністю) вилучені із заробітної плати прямі податки та непрямі, що стягуються у процесі купівлі товарів та отримання платних послуг, по-третє, без таких витрат держави не можливе від-творення робочої сили нормальної якості, внаслідок чого їх доцільно називати загальнонаціональною формою заробітної плати. Їх іще називають суспільними фондами споживання. Стосовно витрат на охорону довкілля, то доцільність включення частини з них до доходів сім’ї зумовлена тим, що погіршення стану довкілля вимагає зростання витрат на відтворення робочої сили (покращення якості харчування, збільшення витрат на охорону здоров’я тощо). Доходи від індивідуальної трудової діяльності – це доходи, не пов’язані з працею в державних, колективних, кооперативних підприємствах та установах. Індивідуальна трудова діяльність – це виробництво товарів і надання платних послуг у домашніх умовах і на невеликих підприємствах дрібнотоварної власності (пошиття одягу, виготовлення сувенірів, ремонт побутової техніки, платні послуги лікарів, викладачів, юристів). Найбільшу частку серед доходів домогосподарств, які базуються на приватній трудовій власності, становить заробітна плата. На другому місці у структурі доходів більшості домогосподарств у окремих розвинутих країнах знаходяться доходи від власності (від цінних паперів, вкладів трудових заощаджень в ощадні банки, накопичення у пенсійних фондах та ін.). Напри- клад, середня частка майна американських сімей формі акцій наприкінці 90-х років ХХ ст. становила майже 32% (порівняно із 15% у 1989 р.) [2, с.263]. 2.2 Структура доходів сімейного бюджету. Структура доходів населення за джерелами досить різноманітна і залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил. Сукупний сімейний дохід не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий ніж вартість набору товарів та послуг, розрахованого на основі наукових нормативів споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг. Для оцінки доходів населення, крім прожиткового мінімуму, має враховуватись і оптимальний споживчий бюджет - вартість набору жит-тєвих засобів, розрахована за нормами і нормативами споживання, які задо-вольняють розумні раціональні потреби. Цей показник використовують для оцінки досягнутого рівня життя населення і вибору найбільш ефективних шляхів його підвищення. Кризовий стан економіки України, нажаль, поки що не дозволяє підтримувати відповідно науково обґрунтований рівень прожиткового мінімуму для значної частини населення, особливо соціально вразливих прошарків – багатодітних сімей, інвалідів, основної маси пенсіонерів і безробітних. Ці люди неспроможні без допомоги держави забезпечувати хоча б мінімальні свої потреби, тому категорія наших співвітчизників, які знаходяться за межею бідності, надзвичайно численна. При аналізі доходів бюджету сімї принципово важливо врахувати не про- сто номінальний їх розмір, а реальну купівельну спроможність, що залежить від рівня цін на товари, послуги та динаміки інфляційних процесів у різних країнах. Одночасно слід розуміти, що чисельність і склад сім’ї, співвідношення між працюючими і непрацюючими у реальному житті надзвичайно різноманітні. Це позначається як на обсязі, так і на структурі доходів. Середні цифри не в змозі врахувати цю різноманітність, однак такі показники мають позитивну властивість: дають можливість виявити типову ситуацію і визначити головні тенденції її розвитку (в даному випадку – тенденції формування і використання сімейних доходів). Так, за даними Держкомстату України, сукупний середній доход на сім’ю в 1997 р. становив понад 3,8 тис. грн. (табл. Б.1, додаток Б). Трудові доходи (зарплата в усіх її різновидах і формах) дорівнювали понад 2/5 цієї суми. Для сільських домогосподарств основним джерелом доходів був дохід від особистого підсобного господарства (понад 50%). Отже, питома вага трудових доходів в їх загальному обсязі не являється високою. Це свідчить про те, що заробітна плата втратила своє значення як основне джерело засобів для забезпечення життєдіяльності населення України. 2.3 Розподіл доходів між господарствами. Даючи оцінку домашнім господарствам, слід проаналізувати розподіл їх між собою. Розподіл доходів дає змогу отримати уявлення про рівень життя в країні, вирішення соціальних проблем, спосіб існування пануючої соціально-економічної системи. Кожному типу суспільства відповідають певні принципи розподілу доходів. Історія знає розподіл за працею, капіталом, власністю, факторами виробництва. У змішаній економіці всі ці форми співіснують, переплітаються, взаємодіють між собою, їх удосконалення сприяє підвищенню суспільного добробуту. У вивченні проблем розподілу доходів зарубіжна економічна наука виділяє два основних підходи: функціональний розподіл доходів та особистий розподіл доходів. Перший означає, що грошовий дохід країни поділяється на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Тобто сукупний дохід суспільства розподіляється відповідно до функцій, які виконують отримувачі доходів. Заробітна плата виплачується за роботу; рента і процент – за ресурси, що пере- бувають у чийсь власності; прибуток надходить до власників підприємств. Особистий розподіл доходів пов’язаний зі способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих господарств. Розуміння як функціонального, так і особистого розподілу доходів є ключовим моментом в оцінці ролі домогосподарств у економіці. Статистичні дані свідчать про значну нерівність розподілу особистих доходів населення. Подібна тенденція спостерігається і в Україні. Існує і інший розподіл доходів домогосподарств в Україні, за яким вони поділяються на грошові та натуральні (отримані внаслідок праці на присадибних та дачних ділянках). До грошових доходів відносяться: заробітна плата, оплата робочої сили на сільськогосподарських підприємствах, ко- оперативах, доходи від продажу сільськогосподарської продукції на ринку і т.д. Питання нерівномірності розподілу доходів становить одну з фундаментальних проблем зарубіжної економічної науки. Таке явище пояснюється різними причинами: здібності кожної окремо взятої людини, здобута освіта, види діяльності. Основу для нерівномірного розподілу доходів створюють: володіння нерухомістю, засобами виробництва, сільсько- господарськими угіддями тощо; становище на ринку; інші фактори, а саме – щасливий випадок, наявність особистих контактів із членами уряду, сила політичного впливу, дискримінація і т. ін. Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому що надто високу диференціацію в доходах населення України обумовлюють не тільки перелічені причини, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення. У 1995 році, порівняно з 1990 р., купівельна спроможність грошових доходів населення України за сукупністю найнеобхідніших товарів та послуг знизилася приблизно в 6 разів. Найбільш негативну роль щодо можливості соці- ально-економічного прогресу України у майбутньому відіграє мізерний рівень реальної заробітної платні у співвідношенні з розвиненими країнами світу. Якщо за рівнем продуктивності праці наша держава відставала від СІЛА у про- мисловості у 1999 р. у 20 разів, то за рівнем оплати робочої сили – більш ніж у 70 разів, за рівнем соціальних витрат на душу населення – у 240 разів [3, с.146]. Дуже низький в Україні і мінімальний рівень пенсій (55 грн. у 2000 р.) і заробітної плати (118 грн. у 2000 р.); якщо у 1990 р. мінімальна заробітна плата забезпечувала придбання 3,49 мінімального споживчого кошика, то у 1995 і 2000 рр. – менше одного споживчого кошика [3, с.146]. Внаслідок цього в Україні відбувалося масове приховане голодування і депопуляція населення. 3. Витрати на споживання. Заощадження домогосподарств. 3.1 Витрати домогосподарств та їхня структура. Вивчення таких економічних категорій як доходи та витрати являється нероздільним. Якщо уявити розподіл доходів домогосподарства у загальному вигляді, то постає досить ясна картина. Частина доходів надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок розподіляється на витрати на споживання та заощадження. Витрати домогосподарств як економічна категорія – це сукупність грошових коштів та матеріальних благ, які витрачаються у процесі виконання ними (передусім, сім’ями) економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім’ї, сім’єю у цілому з одного боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами та іншими об’єктами з другого боку, фор- муються відносини приватної та неприватних типів власності в окремих сферах суспільного відтворення. Чіткіше суб’єкти цих відносин виявляються при з’ясуванні структури витрат. Основними статтями витрат домогосподарств є : 1) податки; 2) витрати на харчування; 3) витрати на одяг та взуття; 4) витрати на оплату квартири; 5) транспортні витрати; 6) витрати на оплату комунальних послуг (електроенергії, води, газу, телефону); 7) витрати на отримання освіти; 8) витрати на відпочинок, подорожі та розваги; 9) внески у фонди соціального страхування; 10) нагромадження; 11) добровільні пожертвування та внески на громадські організації; 12) придбання цінних паперів; 13) сплата заборгованості за кредит; 14) інші витрати. Споживчі витрати також можуть бути поділені на товари та послуги. Так, міністерство торгівлі США ділить споживчі витрати на такі групи [ 1, с. 189 ]: витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше ніж один рік: автомобілі, персональні комп’ютери, побутова техніка тощо; витрати на товари короткострокового користування - такі, що служать менше ніж один рік: продукти харчування та предмети одягу; витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури та ін. При здійсненні виплат податків домогосподарства вступають у відносини економічної власності із різними гілками влади (центральними, регі- ональними або місцевими); при здійсненні витрат на придбання продуктів хар- чування - з комерційними структурами, а опосередковано – з державою у ви- падку вилучання непрямих податків; при виплаті внесків до фондів соціального страхування – зі страховими компаніями, різноманітними державними фондами; при здійсненні заощаджень – з ощадними та комерційними банками тощо. Якщо при отриманні доходів домогосподарствами відбувався процес нарощування приватної сімейної власності (трудової і нетрудової), то при здій- сненні витрат - її зменшення. Виняток складають витрати на купівлю цінних па- перів, вкладення в банки, які за сприятливих умов можуть забезпечити приріст власності у близькому майбутньому; витрати на освіту, які можуть за таких же умов забезпечити нарощення приватної власності у віддаленій перспективі. Щодо зміни структури витрат із сімейного бюджету можна виявити кілька тенденцій. Перш за все, це скорочення у доходах питомої ваги коштів, що йдуть на харчування сім’ї. В цілому така тенденція прогресивна і свідчить про зростання рівня та якості життя населення. Вона є характерною для всіх країн із динамічним розвитком економіки. Пояснюється це тим, що витрати на харчування – необхідна основа існування кожної людини. Видатки на нього, за всієї їх пріоритетності, визначаються традиційними сімейними потребами і менш за все піддаються скороченню. Тобто ці видатки більш-менш стабільні порівняно з іншими їх видами. Позитивними є й тенденції зростання витрат із сімейного бюджету на со- ціально-культурні потреби, збільшення заощаджень та нагромаджень, які спря- мовуються для поліпшення добробуту сім’ї, організацію власного бізнесу тощо. Щодо загальних прогресивних тенденцій, характерних для використання бюджету домогосподарств у розвинутих країнах, то в Україні у 90-ті роки вони не проявлялися. Це очевидно зі структури використання сукупного доходу сімей, представленої у табл. В.1 (додаток В). Так, досить високою була питома вага витрат сімей на харчування (близько 3/5) і мізерними – нагромадження коштів (менше 1%) [3, с. 148]. Більше того, незважаючи на те, що частка витрат коштів з бюджету сім’ї на харчування в середньому була надзвичайно високою, споживання цих продуктів на душу населення в 1997 р. істотно зменшилося порівняно з 1990 р.: м’яса та м’ясопродуктів – на 49%, молока – 44%, яєць – 45%, цукру – 39%, риби та рибо продуктів – на 71,5% . Відчутно знизилось споживання населенням й інших основних продуктів харчування: хліба, овочів, фруктів тощо. У цей період відбулося суттєве зниження рівня добробуту населення. В Україні найповніше уявлення про структуру витрат домогосподарств дає затверджений Верховною Радою у 2000 р. мінімальний споживчий бюджет у сумі 271 грн [2, с. 266]. У розрахунку на працездатного громадянина вартість продуктів харчування становить 147 грн. (54% загального бюджету), тоді як за критеріями ООН витрати на харчування мають становити лише 1/3 частину сукупних витрат споживачів. Межа бідності в даному випадку розраховується шляхом множення суми витрат на харчування на 3. якщо дотримуватись цієї методики, то межа бідності у 2000 р. має становити 441 грн. 3.2 Витрати на споживання та поведінка споживачів. Розглядаючи споживання, корисно ознайомитися з деякими законо- мірностями, що йому притаманні в ринковій економіці. Витрати домо- господарства на споживання пов’язані з попитом та з такими явищами, як ефект доходу, ефект заміщення, споживчий надлишок, максимізація корисності. Якщо грошовий дохід домогосподарства є сталим, то збільшення ціни для нього рівнозначне зменшенню його реального доходу або купівельної спроможності. Точніше, ефект доходу означає вплив зміни ціни на реальний дохід споживачів. Якщо ціна зростає, а грошові доходи залишаються сталими, то реальні доходи домогосподарств зменшуються, і вони купують менше товарів. Навпаки, за зниження цін попиту реальні доходи домогосподарств за сталості їх доходів зростатимуть. Перший фактор, що пояснює зменшення споживання домогосподарств із підвищенням цін, є цілком очевидним. Але одну й ту саму потребу можна задовольняти не одним, а декількома продуктами, кожен з яких відіграє роль замінника. Поняття граничної корисності допомогло пояснити фундамен- тальний закон поступового спадання попиту. Однак протягом останніх десятиліть економісти розвинули альтернативний підхід до аналізу попиту – підхід, за яким навіть немає згадки про граничну корисність. Аналіз споживання вимагає знань про ефект заміни (заміщення). Отже, якщо лосось став дорожчим продуктом харчування, то домогосподарства купуватимуть менше лосося і більше коропа чи ляща. Так само і зі зменшенням ціни на відеокасети відносно квитків у кіно – споживачі шукатимуть більше розваг за нижчу ціну. Загалом ефект заміни полягає в тому, що коли ціна на товар зростає, то споживачі намагаються замінити цей товар іншим, або отримати бажане за нижчу ціну. Домогосподарства чинять так, як і підприємства, коли зростання ціни на певний фактор виробництва змушує їх замінювати дорогі фактори виробництва більш дешевими. Домогосподарства, заміщуючи дорогі товари дешевими, купу-ють задоволення за менші витрати. Аналіз закону спадної корисності показує, що існує розрив між: загаль- ною корисністю блага і його ринковою вартістю, що виражається додатковою вигодою для домогосподарства, або споживчим надлишком. Ця вигода виникає, бо споживач отримує більше, ніж платить унаслідок закону спадної граничної корисності. Споживачі платять одну ціну за кожну одиницю продук- ту, тобто платять за кожну одиницю стільки, скільки коштує остання одиниця. Домогосподарство як споживач намагається максимізувати свою корис- ність або величину задоволення, які є наслідком покупки споживчих товарів. Домогосподарство як покупець повинно так упорядкувати своє споживання, щоб кожен окремий товар приносив йому однакову граничну корисність на кожну втрачену гривню. У такій ситуації члени домогосподарства матимуть максимальне задоволення або корисність від закупок товарів. Головна умова максимального задоволення корисності така: споживач зі сталим доходом за таких ринкових цін досягне максимального задоволення або корисності, якщо гранична корисність останньої гривні, витраченої на певний товар, є такою самою, як і гранична корисність останньої гривні, витраченої на будь-який інший товар. Середня гранична корисність на гривню всіх товарів за стану рівноваги для споживача називається граничною корисністю доходу. Цю фундаментальну умову стану рівноваги для споживача (домогоспо- дарства) П. Самуельсон запропонував визначати у вигляді формули [1, с. 192]: = = = = Гранична корисність на гривню доходу Цим правилом максимізації корисності керується на ринку кожен споживач. 3.3 Заощадження. Тепер доцільно з’ясувати суть терміна „заощадження”. Дохід, що зали- шається у розпорядженні споживача після внесення податків та інших виплат, може використовуватись лише двома способами – або на заощадження, або на споживання. Зі збільшенням доходу сімей зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобіли. Водночас зростання доходів призводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Заощадження – це та частина доходу домо-господарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання. Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класи-фікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група – це захист доходів, наприклад, прагнення забезпечити себе на „чорний день” у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеч-ченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин – це спекуляція на біржі, тобто збе-рігання частини доходу з метою витрачання його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості. Більшість людей прагнуть підтримувати однаковий рівень споживання упродовж всього свого життя. Доходи ж зменшуються із виходом на пенсію. Тому споживачі, як правило, заощаджують у молодшому віці, щоб забезпечити більш-менш пристойний обсяг споживання у старшому. Завдяки заощадженням раціональні споживачі нагромаджують майно або багатство, що дає змогу вирівнювати споживання протягом життя. Заощаджуючи, особа резервує свій поточний дохід для споживання у майбутньому. Домогосподарства заощаджують у тому або іншому виді активів. Активи – це будь-яка власність домогосподарства. Основними видами активів є фінансові (готівка, гроші на рахунках у банках, акції, облігації); нерухоме майно (земля, ліси, житлові будинки); твори мистецтва; коштовності; сільськогосподарський реманент; виробничі будівлі, устаткування в оборонній промисловості і т.д. заощадження переміщують нагромаджений дохід із поточ-ного періоду в майбутній. Вибір особою того або іншого активу визначається багатьма чинниками. Основні серед них такі: ліквідність активу; очікуваний дохід на актив; ступінь невизначеності та ризику, пов’язаних з активом та доходом на нього; величина заощадження. Ліквідність активу – це його здатність швидко і без витрат вартості пе-ретворюватися на готівку. Різним активам притаманний неоднаковий рівень лік-відності. Наприклад, готівка має абсолютну ліквідність, житлові будинки ж не є високоліквідним активом, а державні цінні папери в більшості країн – високо- ліквідний актив. Загалом простежується така закономірність: що вища лік-відність активу щодо альтернативних активів, то цей актив є бажанішим (за інших рівних умов) для заощадників. У перехідній економіці нашої держави ще не склалася ієрархія активів, яка ґрунтувалася б на історичних традиціях народу та враховувала б економічні вигоди від того або іншого активу. Вітчизняні рядові заощадники нерідко нагро-маджують іноземну валюту. Проте готівка є активом нижчої цінності, бо її мож-ливості щодо перенесення вартості з поточного моменту в майбутнє обмежені. Теорія попиту на активи стверджує, що володіння багатьма активами, що називають диверсифікацією, зменшує загальний ризик заощадника. Економісти приділяють багато уваги рівневі заощаджень, оскільки заощадження є єдиним джерелом інвестицій, від яких залежить економічний розвиток країни. Основним заощадником в економіці є домогосподарства, які заощаджують певний відсоток використовуваного доходу. Заощадження домогосподарств називають особистими заощадженнями. Відношення особистих заощаджень домогосподарств до валового внутрішнього продукту називають рівнем особистих заощаджень. Цей рівень неоднаковий навіть у розвинутих країнах. Якщо цей показник у США у 90-х роках становив менше 5%, то в Італії – 18%, а в Японії – 14% [4, с. 110]. У більшості країн, що розвиваються, рівень особистих заощаджень дуже низький, що зумовлено невеликим використовуваним доходом. Заощадниками також можуть бути ділові підприємства, до заощаджень яких належать нерозподілений прибуток та амортизація. Особисті заощадження разом із заощадженнями підприємств називають валовими приватними заощадженнями, що без амортизації становлять чисті приватні заощадження. Відношення валових (чистих) приватних заощаджень до ВВП є рівень валових приватних заощаджень. Заощадником також є держава. Якщо державні надходження перевищують державні видатки, то уряд зводить бюджет із профіцитом, і державні заощадження є додатними. Якщо ж державний бюджет дефіцитний, то державні заощадження від’ємні. Суму валових приватних і державних заощаджень називають валовими національними заощадженнями, що без амортизації становлять чисті національні заощадження. Відношення валових (чистих) національних заощаджень до ВВП є рівень валових національних заощаджень. Заощадниками також вважають іноземців, якщо нагромаджені ними кошти надходять у країну у вигляді інвестицій. У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропозиції, ситуація стане стабільною. За умов перехідної економіки заощадження в Україні може робити лише незначна частина населення. Загальна сума заощадження населення у 1999р. становила 4,3 млрд. грн. або трохи більше 50 дол. депозитів на душу населення, тоді як у Польщі ця сума становила 1300 дол. Ці заощадження становили менше 0,6% грошових витрат у тому ж році, тоді як у багатьох розвинених країнах світу їхня частка досягає 15% [2, с. 266]. 4. Диференціація доходів населення. 4.1 Нерівномірність формування доходів. Крива Лоренца. Коефіцієнт Джині. Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах спостерігається в усіх еконо-мічних системах. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції і цінності попередньої системи, яка відходить у минуле. Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, проте найчастіше будують криву Лоренца. Для побудови цієї кривої загальну кількість домогосподарств (сімей) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь). Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірно розподіляється сукупний доход у тій чи іншій країні. Наприклад, якби дохід розподілявся порівну між усіма сім’ями України, тоді кожна їхня п’ята частина отримувала б 20% цього доходу, 40% сімей – 40% і т.д. Таку ситуацію графічно зображають бісектрисою. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу. Інший крайній випадок спостерігався б тоді, коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька казково багатих сімей, а решта населення ледве животіла (крива максимально віддалена від бісектриси). Реальна економіка звичайно являє собою дещо середнє між цими двома крайніми випадками. У 1998 р. в Україні на частку 20% населення з найнижчими доходами припадало 9,2% середньодушового грошового доходу, на частку другого квінтилю – 13,7%, третього – 18,2%, четвертого – 22,6% і на частку 20% насе-лення з найвищими доходами – 36,3% [4, с. 88]. У таблиці Г.1 (додаток Г) показано відносний розподіл доходів сімей у семи країнах. На першому місці тут стоїть Японія, де найбагатша п’ята частина сімей отримує дохід, що лише у 4 рази перевищує дохід найбіднішої п’ятої частини населення. Унизу таблиці перебуває Бразилія, де найбагатша п’ята частина сімей привласнює дохід, який більш як у 30 разів перевищує дохід найбіднішої частини населення. Використовуючи дані таблиці, побудуємо криву Лоренца для Японії та Бразилії (додаток Г, рис. Г.2). В Японії найбідніші 20% сімей отримують 8,7% доходу (точка a), а у Бразилії – 2,1% (точка a). Найбідніші 40% населення в Японії привласнюють 21,9% доходу (8,7 + 13,2), а у Бразилії – 7% (2,1 + 4,9). Крива Лоренца для Бразилії відхиляється від бісектриси найбільше, а для Японії розміщена найближче до бісектриси. Ще одним часто використовуваним показником диференціації доходів є децільний коефіцієнт, який показує, у скільки разів мінімальні доходи 10% найбагатшого населення перевищують максимальні доходи 10% найменш забезпеченого люду. Його обчислюють як відношення між середніми доходами 10% найбільш високооплачуваних громадян і середніми доходами 10% найменш забезпечених. Для характеристики розподілу доходу між групами населення існує коефіцієнт концентрації доходів населення або коефіцієнт Джині. Його не-рідко обчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, яку утворюють бісектриса та крива Лоренца, до площі трикутника, утвореного бі-сектрисою, горизонтальною віссю та правою ординатою. Величина коефіцієнта Джині коливається від нуля до одиниці. Чим вищий ступінь поляризації сус-пільства за рівнем доходів, тим коефіцієнт Джині ближчий до одиниці. Із вирів-нюванням доходів у суспільстві цей показник прямує до нуля (нульове значення показника досягається за абсолютно рівномірного розподілу доходів). Оскільки на нерівномірності розподілу доходів істотно позначаються процеси оподатку-вання і виплати трансфертів, то цей коефіцієнт часто обчислюють на підставі і особистих, і використовуваних доходів. Окрім графічного вимірювання величини коефіцієнта Джині, існують також математичні методи його обчислення. Якщо населення країни розбите на 10 рівновеликих груп децилів і частки груп у сукупному доході виражені у від-сотках, то коефіцієнт Джині можна обчислити за такою формулою: G = 110 – 0,2 ; де - частка i-ї групи в загальному обсязі доходів. Коефіцієнт Джині широко використовують різні міжнародні інституції для порівняння нерівності розподілу доходів у різних країнах. Відповідно до класифікації, запропонованої для країн ОЕСР, коефіцієнт Джині в інтервалі 33-35 характеризує високий ступінь нерівності, 29-31 – середній, 24-26 – низький, а 20-24 – дуже низький ступінь нерівності розподілу доходів. Перехідна економіка України 1990-х років характеризувалася зростанням диференціації доходів. Децільний коефіцієнт зріс з 8,1 в кінці 1993 р. до 13,3 в кінці 1998 р. Коефіцієнт Джині відповідно коливався в інтервалі 30-37 [4, с.90]. 4.2 Економічна нерівність і соціальна політика захисту населення. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. У ринковій економіці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходів є ринковий механізм. Конкретнішими причинами економічної нерівності людей є різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені різним рівнем освіти і професійної підготовки працівників, не-однаковими здібностями людей, неоднаковою схильністю до ризику тощо. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам – від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. За умов економічної нерівності постає гостра проблема бідності. Розрізняють певні рівні бідності – бідність країни загалом та бідність її окремих комірок – громадян та сімей. Країна є бідною, якщо її подушний дохід низький порівняно з іншими країнами. Водночас у такій країні окремі родини мо-жуть привласнювати величезні доходи, нагромаджувати неосяжне особисте майно. Країна є багатою, якщо її подушний національний дохід високий порів-няно з іншими країнами. Проте в ній значна частина населення може бідувати, ледь зводячи кінці з кінцями. Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Інакше кажучи, людина або окрема сім’я бідує, коли в неї бракує коштів на задоволення елементарних потреб. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі, або порогу бідності, що нерідко називають прожит-ковим мінімумом. Наприклад, у США межу бідності офіційно запровадили ще на початку 60-х років ХХ ст. Згідно з тодішнім офіційним визначенням, порогу бідності досягають ті родини, чиї видатки на нормальне харчування перевищують тре-тину доходів. У 90-х роках нижче цієї межі проживало майже 40 млн. американ-ців, або кожен сьомий громадянин [4, с.91]. В Україні межу бідності визначає вищий законодавчий орган – Верховна Рада. На середину 2000 р. межа малозабезпеченості у нашій країні становила 148 грн. на місяць. І за нею опинилося більше половини населення нашої країни [4, с.91]. У 1995 році, порівняно з 1990 р., купівельна спроможність грошових доходів населення України за сукупністю найнеобхідніших товарів та послуг знизилася приблизно в 6 разів. Найбільш негативну роль щодо можливості соці-ально-економічного прогресу України у майбутньому відіграє мізерний рівень реальної заробітної платні у співвідношенні з розвиненими країнами світу. Дуже низький в Україні і мінімальний рівень пенсій (55 грн. у 2000 р.) і заробітної плати (118 грн. у 2000 р.); якщо у 1990 р. мінімальна заробітна плата забезпечувала придбання 3,49 мінімального споживчого кошика, то у 1995 і 2000 рр. – менше одного споживчого кошика [3, с.146]. Сучасне суспільство має шукати і знаходити компроміс між зрівнюванням доходів та ефективністю економіки, тобто між ефективністю та соціальною справедливістю. Якщо воно надто велику частину національного доходу перерозподілятиме на користь бідних, це пригнічуватиме економічні стимули і звужуватиме обсяг національного доходу. З іншого боку, посилення нерівності, коли держава не перерозподіляє національний дохід, породжує низку складних проблем. Головна серед них – це зубожіння досить значної частини населення й казкове збагачення невеликої кількості сімей. Така поляризація суспільства по-силює його соціальну та політичну нестабільність. Тому у цивілізованих країнах держава проводить політику соціального захисту, завданнями якої є зменшення економічної нерівності та створення сприятливих для усіх членів суспільства умов матеріального життя. Масштаби перерозподільних процесів у різних країнах неоднакові; особливо вражаючими вони є у скандинавському регіоні. Соціальний захист охоплює систему заходів, які забезпечують громадянам надходження доходів не лише упродовж певного строку у випадку втрати роботи, а й у разі різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми та інвалідності, похилого віку тощо. Видатки на соціальний захист населення, звичайно, залежать від потен-ціалу економіки та загальної соціально-економічної ситуації в країні. У країнах з перехідною економікою система соціального захисту нині містить такі три основні складові. По-перше, це сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі пільги окремим категоріям населення. Держава надає усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску безкоштовні освіту, невідкладну медичну допомогу тощо. Рівень цих соціальних гарантій залежить від можливостей суспільства і ґрунтується на оподаткуванні та бюджетному фінансуванні державних видатків. За рахунок податкової бюджетної системи держави надаються соціальні пільги певним соціально-демографічним групам населення (ветерани війни, інваліди тощо). По-друге, це соціальна допомога, під якою розуміють надання життєвих благ соціально вразливим групам населення. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви, чиї доходи нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Соціальну допомогу здебільшого надають грошима, але нерідко вона здійснюється у натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкіль-них сніданків та обідів, медичного обслуговування, житлової допомоги тощо. По-третє, це соціальне страхування, яке є найпоширенішою форму захи-сту населення від ризиків, пов’язаних з утратою працездатності та доходів. Со-ціальне страхування здійснюється за рахунок цільових внесків працедавців, пра-цівників за підтримки держави. Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому, що надто високу диференціацію в доходах населення України обумовлюють не тільки перелічені причини: здібності кожної окремо взятої людини, здобута освіта, види діяль-ності, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення. Висновки. В економічному плані домогосподарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Проте найповніше функції домо-господарств можуть бути реалізовані у сім’ї. В Україні налічується 13,2 млн. домогосподарств, які є дуже важливою складовою приватного сектору країни. Домогосподарства виконують ряд функцій: важливою функцією домо-господарств є споживча. Суть її полягає в тому, що саме сімейні домогоспо-дарства виступають основним споживачем товарів і послуг, які обертаються на відповідному ринку. Не менш важливою є постачальницька функція домогоспо-дарства. Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх виробничій та посередницькій функціям. Доходи домогосподарств як політико-економічна категорія пред-ставляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ та послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім’ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Основними видами доходів домогосподарства є: заробітна плата; доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента); державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомоги безробітним, допомога багатодітним сім’ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, витрати держави на збереження довкілля, покращення екологічного середовища); підприємницький дохід, який, здебільшого, отримують сім’ї капіталістів; доходи з інших джерел, передусім, доходи від індивідуальної трудової діяльності. Структура доходів населення за джерелами досить різноманітна і залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продук-тивних сил. Сукупний сімейний дохід не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий ніж вартість набору товарів та послуг, розрахованого на основі наукових нормативів споживання і забезпеченості населення першо-черговими життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг. Економічна наука виділяє два основних підходи: функціональний роз-поділ доходів та особистий розподіл доходів. Перший означає, що грошовий дохід країни поділяється на заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Особистий розподіл доходів пов’язаний зі способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих господарств. Витрати домогосподарств як економічна категорія – це сукупність грошових коштів та матеріальних благ, які витрачаються у процесі виконання ними (передусім, сім’ями) економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім’ї з одного боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами з другого боку, формуються відносини приватної та не-приватних типів власності в окремих сферах суспільного відтворення. Основ-ними статтями витрат домогосподарств є : 1) податки; 2) витрати на харчування; 3) витрати на одяг та взуття; 4) витрати на оплату квартири; 5) транспортні витрати; 6) витрати на оплату комунальних послуг (електроенергії, води, газу, телефону); 7) витрати на отримання освіти; 8) витрати на відпочинок, подорожі та розваги; 9) внески у фонди соціального страхування; 10) нагромадження; 11) добровільні пожертвування та внески на громадські організації; 12) придбання цінних паперів; 13) сплата заборгованості за кредит; 14) інші витрати. Заощадження – це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів осо-бистого споживання. Одна група причин для заощадження – це захист доходів, наприклад, прагнення забезпечити себе на „чорний день” у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеч-ченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин – це спекуляція на біржі, тобто збе-рігання частини доходу з метою витрачання його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості. Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах спостерігається в усіх еконо-мічних системах. Для кількісної оцінки диференціації особистих доходів використовують різні показники, проте найчастіше будують криву Лоренца. Для характеристики розподілу доходу між групами населення існує коефіцієнт концентрації доходів населення або коефіцієнт Джині. У ринковій економіці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходів є ринковий механізм. Конкретнішими причинами економічної нерів-ності людей є різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені різ-ним рівнем освіти і професійної підготовки працівників, неоднаковими здіб-ностями людей, неоднаковою схильністю до ризику тощо. Вітчизняні економісти все більше переконуються в тому що надто високу диференціацію в доходах населення України обумовлюють не тільки перелічені причини, а й труднощі економічного характеру, з якими доводиться стикатися Україні сто-годні, загальним низьким рівнем життя основної частини населення. Сучасне суспільство має шукати і знаходити компроміс між зрівнюванням доходів та ефективністю економіки, тобто між ефективністю та соціальною справедливістю. У країнах з перехідною економікою система соціального захи-сту нині містить такі три основні складові: сукупність державних соціальних гарантій, соціальна допомога, соціальне страхування. Список використаної літератури. Політекономія. Підручник. / За заг. ред. Ю.В.Ніколенка. – К.: ЦУЛ, 2003. – с.185-193 С.В.Мочерний, О.А.Устенко, С.В.Фомінин. Політична економія. Навчальний посібник. – Херсон: „Видавництво Дніпро”, 2002. – с.253-267 Беляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія. – К., 2001. – с.138-151 Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. Вид. 2-ге, стереотипне. – К.: Либідь, 2002. – с.87-92, с.108-111 Білецька Л.В., Білецький О.В., Савич І.В. Політекономія. Мікро-економіка. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літера-тури, 2005. – с.422-423
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (19.06.2014)
Просмотров: 844 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: