Реферат на тему:Сутність і структура економічного суверенітету - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Сутність і структура економічного суверенітету. План 1. Сутність та основні типи суверенітету. 2. Зміст категорії "економічний суверенітет". 3. Структура економічного суверенітету. 4. Література Сутність та основні типи суверенітету. З'ясування суті економічного суверенітету потребує попереднього визначення змісту більш загальних понять "суверенітет" і "суверенний". Перше з них походить від німецького слова souveranitat та французького souverainete, що означає повну незалежність держави від інших держав у її внутрішніх справах і зовнішніх відносинах. Слово "суверенний" французького походження означає "здійснюючий верховну владу". Похідним від понять "суверенітет" і "суверенний" у теорії конституціоналізму є термін "державний суверенітет", "народний суверенітет" і "національний суверенітет". Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, охоплює дві найважливіші складові. Зміст першої розкривається у верховенстві держави на власній території — влада держави є вищою верховною владою, правочинна встановлювати у суспільстві єдиний правопорядок, рішення влади обов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціями та населенням (у тому числі іноземцями), а в руках держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція та ін.). Цей тип суверенітету формується і наповнюється реальним змістом при здійсненні таких найважливіших суверенних прав, як право самостійно приймати власну конституцію, право законодавчої діяльності, право територіального верховенства, право створювати власну армію і здійснювати оборону країни, право мати своє громадянство, право на проведення самостійної політики держави, право здійснювати зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин. Зміст другої складової державного суверенітету розкривається в незалежності держави у сфері міжнародного спілкування, праві формувати і проводити зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин, у непідкоренні держави владі інших держав. Така характеристика сутності суверенітету стосується переважно політико-правового аспекту цього поняття. У сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна враховувати суверенітет других держав, тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод, узгоджених між ними правил. З моменту укладання такі угоди стають обов'язковими і виступають нормами міжнародного права. Суверенітет реалізується також у функціонуванні і розвитку представницьких, виконавчих, судових тощо органів влади. У межах державного суверенітету залежно від структури надбудовних відносин можна також виокремити правовий, культурний та ідеологічний суверенітет. Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народу на своїй території. Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, означає повновладдя нації на власній території, право і реальні можливості вирішувати свою долю. У разі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної держави національний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом з основною нацією. Різноманітні процеси у межах світового господарства не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру, мову, духовні традиції. У мононаціональних державах поняття "народний суверенітет" і "національний суверенітет" мають однаковий зміст. Поняття "суверенітет" і "суверенний", як і похідна від них категорія "державний суверенітет", постійно поповнюються елементами нового змісту. Внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил, технологічного, суспільного і економічного способів виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливих тенденцій: а одного боку, утворення моноетнічних держав, які не хочуть поступатися своїм суверенітетом, особливо державною цілісністю, яка означає неприпустимість відчуження від держави частини її території, непорушність кордонів, право територіального верховенства, з іншого — це тенденція переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. На сучасному етапі ця тенденція виявляється в утворенні регіональних систем кількох або багатьох держав, у передачі окремими національними країнами все більшої кількості повноважень наднаціональним органам і реальної перспективи виникнення федеральних утворень типу Сполучених Штатів Європи, а в межах світового господарства — всесвітньої конфедерації держав. Переважаючою у межах світового господарства є друга тенденція, якщо це не суперечить інтересам тієї чи іншої країни. Але з кількісного боку у повоєнний період домінує і домінуватиме надалі перша тенденція (до утворення моноетнічних держав) — за 50 років існування ООН до її складу увійшло близько 130 новостворених держав, а, за даними Міжнародної спілки географів, до 100-річчя ООН у її складі буде ще 100 нових держав. З якісного боку домінує тенденція до формування конфедеративних утворень. Це підтверджує той факт, що виникли і розвиваються майже 25 інтеграційних угруповань у різних регіонах світового господарства, а нові держави певною мірою належать до них. Членами ЄС у 2003 р. були не лише 15 країн Західної Європи, а й приблизно 50 асоційованих країн, а 2004 р. до ЄС приєдналось ще 10 країн Європи. Якісний аспект дії такої тенденції виявляється і у входженні більшості країн до міжнародних фінансово-кредитних організацій та воєнних блоків. Очевидно, що абсолютного суверенітету нині не має жодна країна світу. Вступаючи в ті чи інші міжнародні організації, країни делегують їм частину своїх суверенних прав. Тому теза деяких науковців — "суверенітет або є, або його немає" — метафізична і відповідає не реаліям сьогодення, а періоду становлення національних держав за відсутності інтеграційних процесів. Теоретичним виразом першої тенденції є теза багатьох вчених про повну абсолютність суверенітету і можливість відчуження, обмеження лише окремих суверенних прав. Другу тенденцію її прихильники намагаються обґрунтувати положеннями про обмеженість державного суверенітету і необхідність його поділу між існуючими національними державами та масштабнішими регіональними федеративними та конфедеративними утвореннями. Бажання народу, нації, етнічної групи створити незалежну державу посилюється або послаблюється залежно від ступеня інтегрованості економіки, політики, права тощо у межах тих чи інших міжнародних організацій, від активізації дії інтеграційних факторів, від того, чи відбувається у визначений момент утворення, зміцнення чи розпад імперій, поліетнічних держав та інших факторів. Взаємодія цих двох тенденцій визначає особливості розвитку та функціонування економічного суверенітету. Зміст категорії "економічний суверенітет". Економісти 90-х років XX ст. найважливішою ознакою цієї категорії називали самостійне управління економікою. Але така ознака другорядна або похідна від наявності у руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство, в тому числі природні ресурси, землю тощо. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з верховенством держави над своєю територією. У середині 90-х років у Росії з'явилось багато наукових робіт, призначених з'ясуванню сутності економічної безпеки. Це поняття близьке за змістом до категорії "економічний суверенітет", тому варто стисло проаналізувати погляди вчених на їх сутність. Так, у "Великому економічному словнику" економічний суверенітет визначено як "вищий ступінь самостійності держави або окремого регіону у сфері господарської діяльності"1. В "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна його охарактеризовано як економічну незалежність держави2. У "Сучасному економічному словнику" зазначено, що "економічний суверенітет — це економічна незалежність держави, регіону від інших держав і регіонів"3. Ці диференціації є надто абстрактними, підводять одне невідоме (економічний суверенітет) під інше невідоме (економічна незалежність), зводять зміст категорії лише до незалежності у господарській діяльності, а отже, збіднюють зміст категорії "економіка". При визначенні економічної безпеки виокремлюються три основні підходи. 1. Підхід з урахуванням різних видів інтересів країни — національних, суспільних та ін. При цьому категорію розглядають як "...стан економіки та інститутів влади, за якого забезпечується гарантований захист національних інтересів влади, соціальна спрямованість політики, достатній оборонний потенціал навіть за несприятливих умов розвитку внутрішніх і зовнішніх процесів"4. 2. Визначення через використання поняття "стійкість". Так, В. Паньков стверджує, що " національна економічна безпека — це стан національної економіки, що характеризується стійкістю, "імунітетом" щодо впливу внутрішніх і зовнішніх факторів, які порушують нормальне функціонування суспільного відтворення, підривають досягнутий рівень життя населення і тим самим викликають підвищену соціальну напругу в суспільстві, а також загрозу самому існуванню держави"5. 3. Визначення через поняття "незалежність". Л. Абалкін характеризує економічну безпеку Росії як "сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного оновлення і самовдосконалення " 6. З'ясування сутності економічного суверенітету через інтереси слід розглядати як форму вияву такого суверенітету, а отже, як відсутність визначення на рівні сутності. До того ж національні інтереси країни не обмежені сферою економіки, а соціальна політика (хоча й тісно пов'язана з економічною) є окремим видом політики. Визначення економічного суверенітету через незалежність потребує попереднього розкриття сутності незалежності. Трактування продуктивних сил і економіки як складових економічного суверенітету є науково некоректним (економіка без продуктивних сил не існує), логічніше говорити про економічну систему, а замість стійкості економіки — про розширене відтворення такої системи, що передбачає її стабільність навіть в умовах глобалізації. Тому економічний суверенітет доцільно визначати як можливість розширеного відтворення національної економічної системи і передусім прогресу продуктивних сил в інтересах людини, своєчасної адаптації до можливих несприятливих внутрішніх та зовнішніх умов, особливо до умов глобалізації. Суттєвим недоліком усіх визначень є абстрагування від відносин економічної власності, а отже, від політекономічного аспекту проблеми. Усунувши недоліки і врахувавши вимоги діалектичного методу дослідження можна визначити це поняття. Економічний суверенітет України (в політекономічному аспекті) — власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності передусім в інтересах найманих працівників. Деякі автори дають визначення цієї категорії через право народу на таке багатство, але цей підхід ігнорує власність в економічному контексті, а отже, акцентує увагу на поверхневих зв'язках. При встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи повинні регулювати розвиток усієї системи продуктивних сил, а виходячи із змісту категорії "власність", зокрема враховуючи її економічний аспект, вони повинні регулювати і відносини власності між людьми з приводу привласнення елементів системи продуктивних сил у всіх сферах суспільного відтворення. Таке визначення глибинної суті економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу. Вирішальну роль у цій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету. Структура економічного суверенітету. Структура економічного суверенітету органічно пов'язана із структурою економічної системи, всього економічного способу виробництва. Структура суверенітету України залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до неї належать як складові економічної системи, так і найважливіші підсистеми надбудовних відносин (зокрема, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися незалежності у кожній з підсистем надбудовних відносин. Тому найважливішими складовими економічного суверенітету України є її незалежність у формуванні та наступному розвитку технологічного способу виробництва, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та адекватного їм господарського механізму. Матеріально-речовою основою економічного суверенітету є незалежність країни у створенні свого технологічного способу виробництва. Кожний з цих напрямів економічної незалежності має конкретніші форми. Оскільки сучасна система продуктивних сил складається із засобів праці, предметів праці, людини, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації виробництва, науки та інформації, то в її межах конкретними формами економічної незалежності е: технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім сучасних засобів праці); сировинна незалежність (сировина є основним елементом предметів праці); кадрова незалежність; незалежність в освоєнні і використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи), або енергетична незалежність; наукова незалежність; незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність); інформаційна незалежність. Кожна з цих форм має власні практичні параметри та виміри. Незалежність при формуванні та розвитку техніко-економічних відносин забезпечить суверенітет України у формуванні таких відносин спеціалізації, як кооперування, комбінування виробництва, концентрації останнього та ін., які сприятимуть розвитку продуктивних сил, зростанню ефективності суспільного виробництва. Так, процес концентрації виробництва повинен оптимально поєднувати великі, середні і малі підприємства у промисловості, сільському господарстві та ін. Суверенітет України при формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок по кооперації та ін.), міжгалузевої структури тощо. До здобуття Україною незалежності такі зв'язки регламентував центр, часто ігноруючи критерії раціональності та рентабельності, штучно пов'язуючи економіки союзних республік. У період існування СРСР (внаслідок залежності від диктату центру) Україна також не мала змоги проводити власну політику щодо управління і регулювання розвитку жодного елементу системи продуктивних сил. Наприклад, при формуванні працівника (як основної продуктивної сили) уряд України не міг самостійно розвивати освіту, охорону здоров'я, здійснювати належну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності, які б у сукупності сприяли гармонійному формуванню особи. Показники України були нижчими від загальних показників по СРСР. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за таким показником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то наприкінці 80-х років в Україні вони становили відповідно 1,3 і 14 , а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. З України до центру забирали чимало видатних науковців, розподіляли кваліфіковані кадри по інших республіках колишнього Союзу. Відставання у цій сфері (зокрема, у підготовці працівників управлінського апарату) є важливою причиною зростаючого розриву між розвитком економіки України і передових країн Заходу, складною перешкодою для досягнення економічного суверенітету України. Необхідність формування працівника нового типу не була усвідомлена не лише громадськістю, а й усіма урядами суверенної України. За сучасних умов при значному порушенні господарських зв'язків з країнами колишнього Союзу особливого значення набуває незалежність у створенні сучасних предметів праці, а саме розв'язання сировинної проблеми. Сьогодні економіка України потребує мінімум 30 млн тонн нафти, з яких 26 млн тонн слід ввозити, 120 млн м3 природного газу, з яких 100 млн м3 потрібно ввозити (що є однією з причин енергетичної кризи). Україна залежить від постачання хімічної продукції та бавовни. Загрожує економічному суверенітету і те, що Україна отримує майже всю нафту з Росії. За оцінкою міжнародних експертів, отримувати більше 20% певного джерела енергії з однієї країни небезпечно. Деякі країни ще більше сировинно-залежні. Наприклад, Японія менше ніж на 1 % забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте такі країни підтримують сталі господарські зв'язки з іншими іноземними партнерами за умов політичної стабільності; велика частина їх продукції конкурентоспроможна на світовому ринку; економіка цих країн інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому типова і вирішувана для багатьох країн проблема для України обертається гальмом на шляху до становлення економічного суверенітету. Для обґрунтованої оцінки цих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого), адекватних їм економічних процесів і досвід більшості розвинутих країн. Щодо економіки перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, входженням у міжнародний поділ праці, у світову економіку. Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритості національної економіки є частка країни у світовому виробництві та світовому товарному експорті. За цим критерієм Радянський Союз, а отже, і Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років XX ст. на СРСР припадало 14 % чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4 % світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту на той час становила 14,3 %, а частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). У наступні роки ці показники ще більше змінилися не на користь країн СНД. Оскільки державний, народний, національний суверенітет та інші типи суверенітету належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за власними внутрішніми законами і залежать від базисних відносин лише у підсумку, то було б помилкою ставити у пряму однолінійну залежність від базису тенденцію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів та зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок опосередкований і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, рівнем розвитку сфери послуг та іншими факторами. Але заперечувати наявність взаємозв'язку означало б стверджувати повну ізоляцію базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці. У межах взаємозалежності між переростанням світовими інтеграційними процесами державних суверенітетів та зростанням відкритості національних економік діє економічна закономірність. Вона полягає у тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни. При обчисленні ступеня відкритості економіки оцінюють не лише експортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У пострадянських країнах цей показник аналогічний показникам слаборозвинутих країн (до 60 % експорту становлять товари сировинно-енергетичної групи, а, наприклад, на експорт Японією машин та устаткування припадає до 80 %). В Україні у 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22 %, сировина, матеріали та товари народного споживання 72 %. Із загальної суми вивозу продукції 47 млрд крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми радянськими республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд крб., а зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд крб. Це свідчить насамперед про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, замкнутість її економіки щодо економіки країн, які не належать до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо і водночас сприятливу для нашої країни структуру цін. У 2002 р. (за наявності позитивного сальдо у торгівлі товарами і послугами в сумі 3,5 млрд дол.), у торгівлі з країнами СНД негативне сальдо становило майже 2,5 млрд дол. (унаслідок експорту енергоносіїв), з країнами ЄС —144 млрд дол. У цьому ж році експорт продукції металургійної промисловості зріс на 5,6 %, і ця галузь в загальній структурі експорту становила понад 38 %. В умовах дискримінаційної глобалізації в останні два десятиріччя відкритість економіки набуває однобічного характеру, тобто ринки розвинутих країн для слаборозвинутих стають все більше закритими і навпаки. Оскільки домінуючою тенденцією у сучасному світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав, то одним з важливих факторів досягнення економічного суверенітету України є необхідність подолання зазначених негативних сторін (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо — за цим показником наша країна займає 132 місце у світі), зростання ступеня відкритості економіки шляхом активної участі у міжнародному поділі праці. Для цього необхідно здійснити комплекс тактичних і стратегічних заходів. У стратегічному напрямі потрібна поступова переорієнтація економіки України на ринки країн — не членів СНД, для чого, за оцінками західних експертів, треба не менше півтора десятка років (без урахування глибокої економічної кризи, яка відкинула економіку майже на 20 років). Така переорієнтація передбачає інтенсивну структурну перебудову економіки, істотне вдосконалення економічної власності, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому справедливий економічний союз з деякими країнами колишнього СРСР (Росією, Білоруссю та Казахстаном) доцільний, оскільки може сприяти подоланню кризових явищ в економіці, прискоренню розвитку продуктивних сил і забезпеченню матеріальних передумов для входження в ЄС. З огляду на світові інтеграційні процеси Україні слід делегувати частину прав, які формують її суверенітет, органам, що проводитимуть політику узгодження інтересів України (насамперед економічних) з інтересами інших країн. Це доречно у тому разі, коли наднаціональні органи прийматимуть рішення, закони лише у межах добровільно переданих їм національними державами функцій. За цих умов закони України та наднаціональних утворень не протистоятимуть. Саме така ситуація в основному складалась у країнах ЄС. Для досягнення тактичних цілей державі слід розробити заходи щодо сприяння експорту, введення ефективного митного контролю, формування ефективної банківської системи та ін. їх відсутність наносить економіці України значні збитки. Третьою складовою економічного суверенітету є незалежність країни у розвитку організаційно-економічних відносин — відносин менеджменту, міжнародного маркетингу (вивчення ринку) та ін. При цьому необхідно створювати свої моделі управління економікою та моделі реформ з урахуванням критичного переосмислення позитивного досвіду інших країн щодо національних умов. Незалежність у формуванні та розвитку відносин економічної власності є необхідною і надзвичайно важливою складовою економічного суверенітету. Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і суспільної форми, то й економічний суверенітет у цій сфері суспільного способу виробництва має два виміри. З боку матеріально-речового змісту власність означає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об'єкти привласнення (засоби праці, предмети праці, предмети споживання, землю, послуги, а також патенти, ліцензії як об'єкти інтелектуальної власності), до яких належать і робоча сила — специфічний об'єкт привласнення. Об'єктами власності є і природні ресурси, територія, створений національний доход, інформація та ін. Тому економічний суверенітет України передбачає встановлення повної, або абсолютної, власності народу на всі об'єкти привласнення, а також на повітряний басейн над її територією. З боку суспільної форми власність як економічна категорія означає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення. Тому економічний суверенітет України означає у цьому разі повну незалежність при створенні та розвитку системи відносин економічної власності. Теоретичним вираженням відносин власності (у діалектичній взаємодії матеріально-речового змісту та суспільної форми) є вся система економічних категорій (вартість, ціна, прибуток, заробітна плата, гроші, товар і т. д.). Тому економічний суверенітет України у сфері відносин економічної власності означає незалежність держави (уряду, підприємств, об'єднань тощо) у ціноутворенні, перерозподілі прибутків, встановленні заробітної плати тощо. З точки зору економічної політики економічний суверенітет передбачає проведення незалежної грошової, кредитної, фінансової, податкової та інших форм економічної політики. Найважливішими елементами суверенітету в межах економічної власності е фінансова незалежність і незалежність в управлінні власністю. У зв'язку з інтенсивними світовими інтеграційними процесами, зокрема при вступі України у наднаціональні організації конфедеративного чи федеративного типу, вона може поступатися частиною прав при здійсненні наднаціональними органами узгодженої з республікою цінової, кредитної, фінансової політики. Інакше Ті економіка розвиватиметься всупереч тенденціям і закономірностям світового господарства, світової цивілізації, що негативно позначиться на ході соціально-економічного прогресу, життєвому рівні населення. У межах суспільного способу виробництва і відповідних складових економічного суверенітету Україна, як і кожна країна, частково обмежуватиме свою незалежність при формуванні та розвитку системи продуктивних сил, відносин економічної власності, а також базисних елементів господарського механізму. Це економічно неминучі кроки у ході інтенсивної інтернаціоналізації продуктивних сил, усього процесу суспільного відтворення в органічній єдності безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання. Важливою ланкою економічного суверенітету є незалежність держави у зовнішньоекономічній діяльності, насамперед у сфері зовнішньої торгівлі. Економічний суверенітет України у формуванні та розвитку господарського механізму передбачає можливість законодавчих органів і уряду України застосовувати всю сукупність правових, адміністративних та економічних важелів для регулювання всіх інших підсистем економічної системи. На нинішньому етапі становлення економічного суверенітету Україні необхідно сформувати свій незалежний господарський механізм, оволодіти всім арсеналом державного регулювання та програмування економіки, запозичати передовий досвід країн Заходу у регулюванні цін, грошового обігу, здійсненні структурної політики. За участі України у федеративних або конфедеративних утвореннях виникне потреба в узгодженні національного господарського механізму з відповідним механізмом інших країн, у передачі частини економічних, адміністративних та юридичних важелів регулювання економікою наднаціональним органам. Така передача повинна супроводжуватись розширеним стабільним відтворенням економічної системи, соціально-економічним і політичним прогресом. Література 1. Вехи экономической мысли. Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В. М. Гальперина. — СПб.: Экономическая школа. 2000. —Т. 1. 2. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с. 3. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999. 4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с. 5. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — 471 с. 6. Гегель Г. Собрание сочинений: В10 т. — М. — Л.. 1930. — Т. 9. 7. Горкіна Л. П. М. I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2001. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX — перша третина XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. — 244 с. 8. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969. 9. Даглас Н. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюб. — К.: Основи, 2000. 10. Дзюбик С, Ривак о. Основи економічної теорії. — К.: Основи. 1994. 11. Дмитриченко Л. И. История экономических учений. — Донецк: -Китис"; Дон. ГУ, 1999. — 452 С 12. Довбанко М. В. Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів — лауреатів Но* белівської премії). — Київ, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (26.06.2014)
Просмотров: 543 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: