Реферат на тему:Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини. ВСТУП Зростання ролі і значення міжнародних валютно-кредитних відносин у розвитку світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв'язків наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше, поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізацїї виробництва і капіталу, усіх сфер господарського життя на ру-бежі II і ІІІ тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного суспільства, необхідністю спільного розв'язання усіма учасника-ми світового співтовариства гострих економічних, соціальних та еколо-гічних проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного по-ділу і кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін, що відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї. По-четверте, домінуванням у системі світового господарства ринкових структур, інституцій та інструментів, розширенням ринкового поля сві-тової економіки внаслідок виникнення нових підсистем (emergind market). По-п'яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової еконо-міки та інших сегментів сфери послуг. При розбудові відкритої української економіки слід враховувати усі ці новітні процеси з огляду на те, що вже зараз третина валового внутріш-нього продукту держави реалізується з допомогою зовнішньоекономічних зв'язків. Україна бере безпосередню участь у діяльності провідних міжна-родних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР). Крім того, запровадження у вересні 1996 р. власної грошової оди-ниці — гривні — передбачає поступове включення грошово-фінансової сис-теми України до світових валютно-фінансових ринків. Міжнародні валютно-кредитні відносини мають три головні виміри і проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють со-бою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнарод-них валютно-кредитних відносин. З іншого боку, валютно-кредитні та фі-нансові інструменти є важливими засобами здійснення економічної полі-тики, її координації у міжнародному масштабі. Нарешті, валютно-кре-дитна сфера виступає важливим каналом залучення додаткових фінансо-вих коштів до національної економіки, сприяє прискореному обміну між країнами та регіонами товарів і послуг, поліпшенню системи розрахунків між суб'єктами світогосподарських зв'язків. Міждержавні валютні і кредитні відносини як спорадичні явища були ві-домі порівняно давно. У процесі свого історичного розвитку вони зростали кіль-кісно, удосконалювались їхні якісні характеристики, урізноманітнювалися форми. Науково-практичне пізнання міжнародних валютно-кредитних відносин пов'язане з подоланням так званих порогових точок (міток). Їх виділення, виокремлення із загальної системи гуманітарного знання відбулося у XVIII ст., коли економічне знання в цілому набуло відповідної автономізацїї та індивідуалізації. Це означало досягнення ним порога позитивності. Поріг епістемологізації (від грецьк. episteme — знання та logos -поняття, підвалини) досягається внаслідок набуття міжнародними валютно-кредитними відносинами системних форм, що домінують над повсякденними уявленнями та відповідають принципу спростовуваності.З ним пов'язане впровадження системи золотого стандарту (1870 р.) міжнародних валютно-кредитних відносинах. Поріг науковості був обумовлений виникненням кейнсіанських теорій і моделей, виробленням на базі епістемологізації формальних критеріїв верифікації, відтворюваності та практичної здійсненності наукових доктрин і концепцій. На даному етапі викристалізовуються певні економічні принципи, визріває структурна цілісність, формується понятійно-категоріальна адекватність, виробляються елементи економічної політики, яка забезпечує певну синхронізацію дій національних та міжнародних органів (Бреттон-Вудська валютна система — 1944р.). І, нарешті, на порозі формалізації міжнародні валютно-кредитні відносини розвиваються переважно на іманентній базі як відносно незалежна й автономна підсистема світогосподарських зв'язків, а межах якої формулюються власні аксіоми та теореми, інші формальні структури, що здатні «утримувати» якість у процесі серйозних трансформацій і біфуркацій міжнародної валютної систем (Ямайська валютна система — 1976р.). Надзвичайно складним і недостатньо відпрацьованим в Україні є комплекс проблем, пов'язаних з платіжними та розрахунковими балан-сами, з механізмом міжнародних розрахунків. Міжнародний кредит, хоча і має свою давню історію, в даний час набуває небачених раніше масштабів і форм. Вирішуючи питання ринкової трансформації своеї економіки, здійснення радикальних структурних перетворень, Україна потребує залучення значної кількості кредитно-фінансових ресурсів. Останнім часом істотно зростає значення міжнародних валютно-фінансових інститутів та фінансових центрів у координації та регулюванні міжнародних валютно-кредитних відносин, гармонізації національної та міжнародної економічної і валютно-фінансової політики. Водночас слід мати на увазі, система міжнародних валютно-кредитних відносин є надзвичайно динамічною, її окремі ланки та сектори зазнають відчутних змін, збагачується їх зміст, з'являються нові форми тощо. ОСНОВНА ЧАСТИНА Розвиток міжнародних валютних відносин 1. Національна та світова валютні системи Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні. При вживанні поняття "гроші" питання про їх "націо-нальність" практично не виникає, однак у міжнародних трансакціях національна належність валюти відіграє першо-чергову роль. Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах. Наприклад, monеу і currency — в англійській, geld і valjuta (wahrung) — у німецькій. Що стосується росій-ського слова "деньги", то його можна вважати "приємною" спадщиною татаро-монгольського іга. Український термін "гривня" походить ще з Київської Русі; термін "валюта", що має сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції. Випуск грошей тісно пов'язаний з національним сувере-нітетом та символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видрукувані державою гроші. Проте держава не може нав'язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає до-мовленість сторін і пов'язане з необхідністю обміну валют. Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додатко-ву функцію — стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси ви-пливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтова-ристві має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв'язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно пере-тинають кордони і повертаються назад. По суті справи тут криється сутність здібності національ-них платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, властивість, яка гарантується, як правило, центральним бан-ком країни походження грошей. З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою являють со-бою складову частину грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету й економічного зро-стання. З другого боку, оскільки ізольованих національних еко-номік не існує, а національні господарства пов'язані між со-бою ланцюгом взаємних зобов'язань, то в цьому плані ва-лютні відносини постають перед нами як ключова форма міжнародних економічних зв'язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітницт-во, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції. Найбільш простим визначенням валюти є визнання такою банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчиз-няні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках. Отже, валюта, в широкому розумінні, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо). Поняття валюта використовують в таких значеннях:* національна валюта — грошова одиниця певної краї-ни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);* іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошо-вих одиницях і які використовуються в міжнародних розра-хунках;* міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу:СДР СДР (Special Drawing Rights(SDR)) — спеціальні права запозичен-ня (СПЗ)) — міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжна-родним валютним фондом для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ. (спеціальні права запозичення), ЕКЮ ЕКЮ (ECU-European Currency Unit) — регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена в 1979 р. в рамках Європейсь-кої валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Європей-ського валютного союзу (сьогодні це ЄВРО). . Міжнародні валютні відносини — це сукупність валют-но-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Міжнародні валютні відносини складаються і розвивають-ся на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та но-вітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільо-вою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери роз-поділу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з про-цесом відтворення в сфері матеріального виробництва. При-чому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу техно-логії та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає. Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливі-шим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин. Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошо-вими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного ха-рактеру грошового механізму окремих країн. У процесі по-глиблення міжнародного поділу праці та розвитку економіч-них зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються. Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійсню-ються міжнародні розрахунки, утворюються та використову-ються валютні кошти держави. Основні елементи національ-ної валютної системи визначаються національним законо-давством. Її структурними елементами є:* національна валюта — грошова одиниця країни;* валютний паритет як основа валютного курсу;* режим курсу національної валюти;* організація валютного ринку;* національні органи, що обслуговують та регулюють ва-лютні відносини країни;* умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти. Національна валютна система є органічною частиною сис-теми грошових відносин окремих держав. Її функціонуван-ня регулюється національним законодавством кожної краї-ни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, форму-вання та використання міжнародної ліквідності, золотова-лютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу націо-нальних валютних систем входять відповідні інфраструк-турні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути. Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це су-купність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахун-ковий оборот у рамках світового господарства. Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий грошовий товар, валютний курс, ва-лютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації. Світовий грошовий товар є першим елементом валют-ної системи, виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних роз-рахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). В 70-х роках з'являються спе-ціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ. Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжна-родною ліквідністю. Це золото, вільно оборотні валютні за-паси держав та міжнародні гроші. Другим елементом світової валютної системи є валют-ний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Існу-ють фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових оди-ницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними па-ритетами, а визначаються через зіставлення паритетів купі-вельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів. Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіцій-ної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Сьогодні ціна на золото складається під впли-вом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як зви-чайний товарний ринок. Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та міжнародних і ре-гіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки з закордонними контр-агентами, — з другого, банки та інші валютно-фінансові уста-нови в своїй сукупності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу. Четвертий елемент світової валютної системи — це міжна-родні валютно-фінансові організації: Міжнародний валют-ний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвит-ку (МБРР), який разом із своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інве-стицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — створюють групу Світо-вого банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіо-нальні банки розвитку та ін. Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називають гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій в даній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є операцією валютною. Еволюція функціональних форм світових грошей повто-рює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтверджен-ням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Марк-са, "національні мундири" і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії такої закономірності е базування світо-вої валютної системи в XX ст. на одній або кількох валютах провідних країн світу. Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної госпо-дарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці, забезпечення без-перебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або блокується цей процес, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) із одних країн до інших. Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжна-родних економічних відносин, або, навпаки, — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів. 2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро-шового товару і відома під назвою системи золотого стандар-ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе-ренції в Парижі в 1867 р. Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті мо-нети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст.: в Німеччині в 1871—1873 рр., Франції в 1878 р., Японії — 1897 р. Золотомонетний стандарт як класична форма золото-го монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного зо-лотого стандарту розпочалася в 1821 р., коли після завер-шення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту досягла в період з 1880 до 1914 рр., тобто до початку Першої світової війни. Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них. При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю-валася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транс-портування дорогоцінного металу. Не обмежувалися держа-вою й операції з платіжними документами, цінними папера-ми та засобами кредиту (векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конку-ренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам ме-ханізму ціноутворення. Режим золотомонетного стандарту був насамперед режи-мом стабільних валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри". Так, краї-ни, в яких спостерігався відплив золота, завдяки дефіцит-ності їх платіжного балансу знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких "правил гри" можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота. Із самого початку свого існування система золотомонет-ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль-ність. Достатньо сказати, що тільки австрійський талер та американський долар після війни за незалежність були єди-ними провідними валютами Європи і Північної Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світо-вою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст з 1815 по 1914 рр. Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо-бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо-та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок. Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стан-дарту було те, що за цих умов практично повністю виключа-лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо-середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо-вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю-вання, використання у конкретних напрямах економічної політики. Система золотозливкового стандарту — перехідна фор-ма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже-ний певними, досить великими сумами В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами. Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе-ренції в 1922 р. При системі золотодевізного стандарту країни накопичу-ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно-земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві-валентом золота. Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за-кордонних авуарах Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні папери, що легко реалізуються. Найчастіше даний термін вживають стосовно коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахун-ках у закордонних банках., обмінних на золото. Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе-рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні. Історичний досвід показує, що для успішного функціону-вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:* проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;* країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив-ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї-нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре-зервні засоби;* резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів. Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко-номічної структури господарювання, що базувалася на рин-кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа-ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле-них відомим англійським економістом, фінансистом та дер-жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став-ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:* забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга-ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за-собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит-них відносин;* володіти певним запасом стійкості для можливого най-більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга-нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;* бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону-вання світового господарства і пристосуватися до них;* забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас-ників світогосподарських зв'язків. Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо-ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи. 3. Бреттон-Вудська валютна система Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру-гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра-вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю-ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава-ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу-валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак-том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною. Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про-ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система. Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу-вання валют окремих країн до національних валютних сис-тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти Резервна валюта — національна валюта провідних держав світу, яка нагромаджується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків. , статус яких одержали американський долар і англій-ський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на-явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са-мого початку виконував роль резервної валюти лише част-ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак-тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно-го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан-дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом. На конференції було підписано "Заключний акт", складо-вими частинами якого були статути Міжнародного валютно-го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз-витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції. Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних об-межень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраж-дали від війни. Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:* збереження ролі золота як платіжного засобу та розра-хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;* встановлення офіційних курсів валют через визначен-ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;* прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото; * здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів. Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валют-ного резерву для проведення стабілізуючих операцій на ва-лютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що на-давалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (мас-штабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснювати-ся лише за відповідною санкцією МВФ. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фак-тично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого. Першим кроком на шляху до формування нової валют-ної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запози-чення, а поворотним моментом стала відмова США від віль-ного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР. СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. МВФ визначає вартість СДР на основі середньозва-женої величини ринкового курсу "валютного кошика" п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відпо-відного року становила (див. табл. 1): Таблиця 1. Визначення вартості СДР Назва валюти \| 1981 \| 1986 \| 1991 \| 1996 Долар США \| 42 \| 42 \| 40 \| 39 Марка ФРН \| 19 \| 19 \| 21 \| 21 Японська єна \| 13 \| 15 \| 17 \| 18 Фунт стерлінгів \| 13 \| 12 \| 11 \| 11 Французький франк \| 13 \| 12 \| 11 \| 11 Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР перегля-даються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду. СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засо-би можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР. 4. Кінгстонська валютна система Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен-ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертної світової валютної сис-теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р. Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:* кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира-ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю-вався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста-туту МВФ;* золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент-ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;* відбувається процес повної демонетизації золота — ви-ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото-монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе-ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно-важень Фонду на прийняття від цих країн золота;* юридичне надання права кожній з валют країн — учас-ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва-люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере-творенням останньої в головний резервний актив міжнарод-ної валютної системи);* взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ-ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри-мання ними погоджених валютних курсів. Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже сьогодні очевидним є той факт, що під прикриттям СДР продовжує зберігати своє провідне станови-ще в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних роз-рахунків, також відповідає перспективним економічним інте-ресам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента до-лара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризи-кують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність у порівнянні з національними валютами провідних країн світу, насамперед — доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60% офіційних світових валют-них резервів, а частка СДР — лише 2,4%. Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує пов-ністю валютну стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валют-ним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжува-ти доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведен-ня докорінної реформи світової валютної системи. Насампе-ред йдеться про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так із іншими країнами світу. Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд з доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією. Світові валютно-фінансові ринки 1. Девізні ринки Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валют-них відносин є світовий валютний ринок. Валютний ринок — це: 1) підсистема валютних відно-син у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечу-ють функціонування валютних ринкових механізмів. Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіж-них документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторго-вельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти по-купцями, продавцями, посередниками, банківськими устано-вами та фірмами. Існує чотири групи суб'єктів валютного ринку:* державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;* юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;* комерційні банківські установи, які забезпечують ва-лютне обслуговування зовнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;* валютні біржі та валютні відділи товарних та фон-дових бірж. Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціо-нальні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ю-терну техніку. Банки та інші учасники валютного ринку пов'язані між собою у режимі реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп'ютерних засобів зв'язку. За допомогою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють пе-реказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні елект-ронні і телекомунікаційні можливості дають змогу перека-зувати гроші у будь-яку точку планети за лічені хвилини. Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд із міжбанківською торгівлею валютою існують і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом. На сьогодні сформувалися такі найбільші регіональні ва-лютні ринки:* Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);* Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);* Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні). Денний оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд. дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн. дол. США. Специфічним міжнародним ринком валют країн Захід-ної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із сек-торів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблен-ня інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори послужили об'єктив-ною причиною і безпосереднім стимулом виникнення і роз-витку ринку євровалют. Цим самим було створено умови для масштабних і стійких валютно-фінансових зв'язків цієї групи країн. Євровалютний ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підкоряється на-ціональному законодавству, майже не оподатковується. Євро-валюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця. Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют розвивається переважно як ринок євродо-ларів. Європейські долари — це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і при-ватними особами різних країн у європейських банках і ви-користовуються останніми для кредитних операцій. Дода-ток "ЄВРО-" засвідчує вихід національної валюти з-під кон-тролю національних валютних органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 р.), не підлягають регламентації з боку країни-емітента Країна-емітент — держава, яка випускає в обіг грошові знаки, цінні папери, платіжно-розрахункові документи. цієї валюти — Сполу-чених Штатів Америки. Відповідно до додатка "ЄВРО-" на-зивають суми в японських єнах — євроєнами, в німецьких марках — евромарками та ін. Головним джерелом ринку євродоларів виступають іно-земні держави, юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні потреби та офіційні резерви центральних банків. З погляду техніки операцій ринок євродоларів відрізняєть-ся високою оперативністю. Він складається із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових цен-трах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобіль-ності ринок євродоларів перетворився на найбільший міжна-родний валютний ринок, важливу складову сучасної між-народної валютної системи. Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш ви-сока його прибутковість у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розши-рювати масштаби ринку євродоларів. Важливим інструментом валютного ринку виступає Спів-товариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ) Від англ. SWIFT — Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications. , яке було створено в 1973 р. 239 бан-ками 15 країн. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Євро-пи та деякі країни Східної Європи). Міжнародні центри роз-рахунків цієї системи знаходяться в Голландії, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені між-народні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У біль-шості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, через які замовлення передаються в між-народні розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти в свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год до 20 хв). У березні 1993 р. Україна стала 92 державою, яка ввійшла до системи СВІФТ і представлена в цій системі 10 україн-ськими банками. Вступний внесок для кожного банку — 55 тис. дол. США, а перший внесок українських банків ста-новив 250 тис. дол. США. 2. Міжнародні фінансові ринки Міжнародні фінансові ресурси поділяють на офіційні і приватні, які формують борги, і ті, що боргів не створюють. Останніми є безповоротні позики (дарунки або гранти), а та-кож прямі іноземні інвестиції та частина портфельних інве-стицій, вкладених в акціонерний капітал. Основним функціональним простором зовнішніх позич-кових ресурсів виступає міжнародний ринок позичкових ка-піталів. Це ринок грошових ресурсів, учасниками якого є іноземні по відношенню до даної країни юридичні і фізичні особи (нерезиденти). Міжнародний ринок позичкових капіталів сьогодні являє собою глобальну систему акумулювання вільних фінан-сових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн приватними позикодавцями на принципах ринкової конку-ренції. Головним джерелом акумулювання грошових ресурсів виступають промислове розвинуті країни і їх агенти. Саме вони і е головними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів. Значним і динамічним сегментом світового фінансового ринку виступає ринок синдикованих позик, принципом діяль-ності якого є створення синдикатів, пулів або консорціумів для надання великих банківських кредитів. Спочатку цей ринок використовувався переважно для фінансування вели-ких проектів у розвинутих країнах. І сьогодні ці країни про-довжують залишатися основними одержувачами таких позик. Так, якщо в 1992 р. розвинуті країни одержали 165,2 млрд. дол. США (74,6%), то в 1997 р. — 448, 1 млрд. дол. (84,5%). Найбільшим одержувачем продовжують залишатися США. Так, у 1996 р. Сполучені Штати Америки одержали 56,2% від загального обсягу наданих позик, у 1997 р. — 62,3% (Англія — відповідно 11,2 і 10,1%). Серед найбіль-ших кредиторів можна назвати банки Бенілюксу, Англії, Німеччини, Італії, Швейцарії і Японії. Синдиковані позики останніми роками отримали поши-рення й у відносинах з країнами Центральної і Східної Євро-пи, оскільки вони дають змогу розподілити ризики між по-зикодавцями і посилюють позиції останніх у відносинах з позичальниками. Досить активно розширюються ринки міжнародних середньо- і довгострокових цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій, купівля національних облігацій нерезиден-тами та ін. Міжнародні бонди, або облігації, поділяють на іноземні та євробонди. Іноземні бонди продаються за межами країни-позичаль-ника, в національному фінансовому центрі і у валюті країни-позикодавця. На ринку євробондів випускаються і продаються облі-гаційні зобов'язання, які виражені в євровалютах. До його складу входять євроемісія і вторинний ринок. Євробонди гарантуються або виносяться на ринок на ко-ристь позичальника синдикатом банків із різних країн і розмішуються в країнах, які відрізняються від валюти позики. Ринок євробондів не має національних кордонів. В обігу пе-реважають бонди з фіксованою відсотковою ставкою, меншу частину від загального обсягу становлять бонди з плаваю-чою ставкою. Цей ринок розпочав свою діяльність у 1963 р. Останніми роками набули поширення бонди, конвертовані в акції або з правом обміну на акції як титули власності у формі національного капіталу. Значно зросла частка євро-бондів в ЕКЮ та ЄВРО. Серед позичальників на ринку об-лігацій зростає кількість приватних корпорацій і банків, а також регіональних організацій, у тому числі ЄС. У цілому євроемісії перевищують сьогодні емісії іноземних облігацій в 3—4 рази. Крім того, країни, які розвиваються, мають значний обсяг короткострокових зобов'язань у вигляді комерційних паперів, депозитних сертифікатів, револьверних, експортних кредитів й інших короткострокових зобов'язань. Отже, в сьогоднішніх умовах лібералізації міждержавно-го обміну товарів, послуг та капіталів відбувається інтенсив-ний процес глобалізації фінансових ринків. Сучасні міжнародні кредитні відносини Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних роз-рахунків у кредит. Причому ця тенденція значно посили-лась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р. на умо-вах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5% машин-но-технічних товарів, то на початку 60-х — 50, а на початку 90-х років — 75% експорту цієї продукції в світі. Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звичним засобом ре-алізації продуктів на світовому ринку, однією із найпошире-ніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок. Міжнародний кредит — це надання у тимчасове корис-тування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він здійснюється через надання валютних і то-варних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик. Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові. Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмо-вим кредитом або кредитом постачальним, де позикова опе-рація поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позико-вого капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому ко-мерційний кредит, який є найбільш "зв'язаною" формою кре-диту, все ще досить широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок обмеження фінансових можливос-тей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призна-чаються в основному для модернізації та реконструкції ви-робництва, оновлення його технологічної структури. Фінансовий кредит — це надання коштів у грошово-ва-лютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжна-родному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватись у валютах країни-кре-дитора та країни-боржника, а також у третіх валютах. Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кре-диту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відно-син. Адже інтернаціоналізація виробництва та капіталу, роз-ширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного фінансу-вання відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акуму-ляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам. Міжнародний ринок позикових капіталів не лише про-довжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х р. у зв'язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно ослаб-ло. Криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до практичного витіснення їх з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. У зв'язку з цим з'явилися тенденції до сек'юритизації — переважан-ня на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабли-вими для представників промислове розвинутих країн. Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити міжнародних і регіо-нальних організацій, а також змішані. Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські. Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні установи. Кредити міжнародних і регіональних організацій мо-жуть бути надані переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку. Європейський банк рекон-струкції і розвитку (ЄБРР), регіональні банки розвитку країн "третього світу" та інші кредитно-фінансові інститути. При-чому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту. Змішані кредити — це кредити, в яких беруть участь приватні підприємства, компанії і відповідні державні органи. Транснаціональні корпорації використовують приватні форми кредиту для розширення ринків збуту своїх товарів та послуг, як важливий фактор успішного ведення конку-рентної боротьби з іншими країнами — експортерами капі-талу. В останні десятиліття різко зросла "прив'язаність" кредитів до експортних поставок із країни-кредитора. Не-рідко вся позика має бути використана для придбання то-варів виключно в країні, що надає кредит. Державна форма міжнародних кредитів, як правило, готує грунт для приватних інвестицій, оскільки надання кредиту тій чи іншій країні часто пов'язується з питанням надання пільг національним корпораціям країни-кредитора, концесій на розробку природних багатств в країні-позичальнику. За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на виробничі і невиробничі. До виробничих кредитів належать кредити, призначені для розвитку економіки країни, що їх одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліценцій, ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення внутрішньоторговельних операцій та інших господарських потреб. Невиробничі кредити використовують на утримання дер-жавного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення зовніш-ньої заборгованості за раніше одержаними кредитами тощо. Залежно від строків кредити поділяють на коротко-строкові (до 1 року); середньострокові (від 1 до 5 років); довгострокові (понад 5 років). У ряді випадків середньостроковими вважаються кредити до 7 років, а довгостроковими — понад 7 років. Можливі і інші варіанти розподілу кредиту за строками. При цьому термін кредиту може бути повний, коли він роз-раховується від моменту його надання до повного пога-шення цієї позики, і середній, коли визначається період, на який в середньому припадає вся сума кредиту. За умовами використання кредити бувають разові, які надаються на певну суму і погашаються у визначений строк, і поновлювальні, коли визначається ліміт кредиту і загаль-ний термін користування ним, а погашена частина автома-тично поновлюється. За способом погашення кредити поділяються на про-порційні (погашення кредиту здійснюється рівними частка-ми протягом певного терміну), прогресивні (суми погашення наростають) і одночасні (погашення кредиту здійснюється в один визначений строк. Залежно від способу забезпечення кредити бувають забез-печені і бланкові. Забезпечені кредити — кредити, коли формою їх забез-печення є товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на користь експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі, гарантовані третіми особами, гарантії про-мислових і торговельних компаній, банків та ін. Бланкові кредити не мають забезпечення, а надаються під зобов'язання імпортера погасити кредит або у визначе-ний термін, або при настанні певних умов. Такі кредити екс-портери надають імпортерам при поставках товарів з розра-хунком по відкритому рахунку. Залежно від умов реалізації кредити бувають готівкові, коли позика зараховується на рахунок імпортера, й акцептні, коли позика одержується експортером або імпортером че-рез передачу банку своїх векселів, виставлених на даний банк. Міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій: сти-мулює експорт товарів та послуг, створює сприятливі умови для розширення приватних іноземних інвестицій, служить важливим знаряддям одержання прибутку у вигляді відсот-ків від країн-боржників, сприяє розвитку міждержавних гос-подарських зв'язків та поглибленню процесів міжнародної економічної інтеграції. Лізинг — це особлива форма руху позикового капіталу, який надається насамперед у формі кредиту з наступним правом купівлі товару. Серед інших форм лізингу найбільш поширеним е фінан-совий лізинг як різновид довгострокового кредитування, що за своїми результатами рівнозначний продажу товару в роз-строчку. При цьому обладнання здається на термін, який близький або дорівнює строку амортизації. Фінансовий лізинг здійснюється, як правило, при придбанні дорогих машин і обладнання. Основна частина вартості ма-шин і обладнання, які здаються в оренду, береться у третьої сторони (звичайно у банка) в кредит.
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (26.06.2014)
Просмотров: 812 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: