Реферат на тему: Етос власності: економіка, розум, людина - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Етос власності: економіка, розум, людина. План 1. "Своє" і "власне". 2. Поняття власності у процесі самореалізації людини. Відношення людини до речі як власності є способом її самореалізації у світі соціоекономічного буття. Власність є інтегруючим началом у сутнісній характеристиці виробничо-економічних відносин. Разом із тим власність невід'ємна від людської природи, є її атрибутивною властивістю. Найбільш повно і рельєфно вона виявляє себе через володіння речами, предметами природного і соціального характеру, символами яких виступають гроші. Через відношення власності виникає можливість висвітлити різні сторони суспільно-економічного життя в його світоглядних і онтологічних аспектах. У такій ситуації постійно виникають суперечності, що створює безліч соціально-господарських та економічних проблем, акцентованих на власності. В чому ж полягають специфіка і смисл власності як основи економічного буття? Для цього необхідно з'ясувати метафізичні особливості власності як соціокультурної й економічної проблеми. "Своє" і "власне" Власність — рушійна сила історичного розвитку в його духовно-культурних вимірах. Прогрес людської свободи міг здійснюватися завдяки вирішенню проблеми власності. Виокремлення суб'єктно-об'єктних відносин у процесі розвитку уявлень про власність сприяє формуванню соціального становища людини. В одному випадку вона як власник стає господарем, володарем, розпорядником об'єктів, речей, предметів, землі, капіталу, в іншій ситуації володіння власністю робить людину залежною від інших людей, позбавлених власності й змушених продавати свою робочу силу, фактично себе. Чому так відбувається? Очевидно, потрібно з'ясувати сутність поняття — "власне" і "своє". У понятті "власність" чується і зваблює справжнє, дійсне, своє. Власність первісно приречена на важке "докопування" до своєї сутності. Те, що комусь видається багатозначністю терміна, проблемою лексикографії, насправді є "поверхнею айсберга". Прагнення уточнити, закріпити власність у правових термінах не випадкове. Непомітна в лексиці, підкреслена в законодавстві, про себе постійно нагадує необхідність уточнення проблеми власності, встановлення її. Без цього вона як мінімум двозначна. "Поняття власності сипке як пісок. Воно йде туди, куди дефініції не проникають. З новим проектом власності самовпевнена свідомість з претензією на революційність зав'язла в глибинах, які навіть уявити їй важко"1. Власність як запис майна на юридичну особу до контракту інша, ніж та власність, що повернулася до себе і стала власне собою. Але юридична власність не випадково розуміється завжди з повагою до відновлення речі як власності та людини як її володаря. Відокремити і відособити юридичне значення власності можна лише штучно. Повставши проти приватних володарів, більшовики проігнорували невичерпний смисл власності. Тим самим вони позбавили себе власної правоти (правди). Набування власності зрозуміле в кінцевому підсумку тільки як своє. Ми нікому і нічому не належимо так, як своєму в тому значенні, що зайняті своєю справою, живемо своїм розумом і знаємо свій час і свої можливості. Своє вказує на володіння в іншому розумінні, ніж нотаріально завірене майно. Ми повністю поринаємо у своє, тому не змогли б дати про нього інтерв'ю і завжди приходимо до його приватного розуміння. Латинський вислів suo gure перекладається "за своїм правом" і говорить про правовий захист особистості. Але первісно це означало з повним правом, обґрунтовано поза відношенням до індивідуального права. Suum esse, буквально "бути своїм", означає бути вільним. Українська свобода походить від свого не в значенні моєї, а у значенні власності мого. Власне я, сам і свій, є тією вихідною власністю, минаючи яку будь-яка інша власність буде непорозумінням. Давньогрецька назва буття ousia зберігала первісне значення власності. У пізнього М. Гайдеггера співбуття ("со-бытие") як явище, поява осяяння буття вказує одне із значень на своє власне (Ereignis — eiganen). "Від мінливої релятивності свого в значенні належності комусь юридично належного думка не може не повернутися до основи власне свого як справжнього, чим людина інтимно захоплена без надії пояснити, лише відчуваючи прагнення захоплення. Свобода, по суті, не незалежність, вона навпаки прив'язана до таїни свого"2. Власне своє може бути пізнаним, але спроби вирахувати, сформулювати відходять від нього. Для дослідника, підкорювача Землі та Всесвіту шлях до власне свого важчий, ніж вивчення галактик, орбіт планет або здобування величезного майна. Лише здається, начебто можна поставити проблему власності та вирішити її. Насправді потрібно починати з такого орієнтира, як світ. Він із самого початку виявляє риси близького, інтимного узгодженого. Світ (мир) приймається, як правило, з більшою готовністю, ніж існуючі умови, колектив, сім'я. Світ насамперед свій, тобто рідний. Свобода — це насамперед захопленість своїм, де свій (своє) потрібно розуміти у зв'язку з усіма, з родом (народом). Мислить себе у свободі не юридична особа і не індивідуальне ("фізичне") Я, а власність в її захопленості (захопленні) світом3. На запитання: "Чия власність світ?" людина відповідає: моя. Вона права. Світ закріплює своє охоплення нас тим, що він завжди власний. Епоха (охоплення, спазм) світу, який схоплюється в кожну епоху так, що вона раніше за будь-яку турботу про "суспільні формації" бачить себе ним захопле-ною, зустрічає світ завжди як свою захоплюючу подію. У цьо-му світлі останні 30 століть одна епоха, що змінюється з від-носною зміною міри захопленості, хоча ніколи раніше — з такою малою, як у новітній сучасності свідомості взаємного захоплення. Гонитва за буттям аж до мертвої хватки за речі все більш матеріальні, за шматок хліба в кінцевому підсумку, шлях до якого через агрокомплекс! пакет законів та інструк-цій, нафтовидобуток і нафтопереробку, машинобудування і міське господарство, банківські кредити й санітарну регла-ментацію, увібрала в себе більше метафізики, ніж універси-тетський дискурс. В.В. Бібіхін Своє поступово вбирає в себе інтимно близьке, світ, потім державу, потім громадянське суспільство, сім'ю, близьких. У світі своє збігається з родовим (рідним). Усі ці величини залучені в проблематику власності. Власність, своє ніколи не може бути більш зрозумілим, ніж світ. Своє як живильна енергія не відкрите свідомості. Звідси жорстокість боротьби за власність, як правило, далека від інтелектуальності. Власне своє в нас самих виявляється для нас недосяжним. "Знання себе є прерогативою богів" (Платон). В останньому горизонті своє власне є світ (буття). Ми відповідаємо на питання, хто власне ми самі і де наше місце у світі, нашою здатністю запитувати про події світу. Звільнення від сліпого захоплення власності неминуче повертає в школу філософської мудрості, в метафізичні міркування. Школа метафізичної Софії є іншим розумінням власності, ніж просто знання і свідомість про неї. Визначити, що є власність у глибокому розумінні свого, так чи інакше є справою свободи. Вона відокремлена від нас тим, що ми називаємо особливостями філософії. Спроби зрозуміти переміщає нас у все нові й нові інтелектуальні простори, освоїтись в яких нелегко. Зрозуміло одне: якщо з власністю взагалі має сенс мати справу, то тільки на шляху терплячого осмислення свого, рідного (родового) як добра (майна і блага) і світу як свого інтимного, близького. Власність проходить через духовне осмислення в натуральному господарстві, у товарному виробництві, у грошах, через індивідуальність і, нарешті, через інтелектуальну власність. У тому, що Г.В.Ф. Гегель називав "внутрішньою власністю духу ", власність у кінцевому підсумку "йде" в таку себе, про яку безглуздо запитувати, кому вона належить. Вона своя. Принцип свободи власності, визнається вона чи ні, так чи інакше здійснює себе через порядок явлення (появи). Проти юридичної власності у воєнний і революційний час вживаються жорсткі, іноді репресивні заходи. Менше кидаються в очі більш ефективні ідеологічні міри у вигляді визнання захоплення власності позаморальними, нецивілізованими, некультурними методами ("крадіжкою") (П.Ж. Прудон). Спазматичне прийняття заходів проти власності руйнує, як правило, матеріальну основу (речовину і тіло), тобто саме те, що якраз не повинно бути ворогом морального зусилля. Поняття власності може ґрунтуватися тільки на понятті особистості. Коли виникає поняття власності, воно неминучо і незмінно виникає у всій своїй повноті. Як тільки індивідуум усвідомить своє я, свою здатність насолоджуватися, страж-дати, діяти, він неминуче переконається також, що це я є ви-ключним власником тіла, котре воно одушевляє, його органів, сил і здібностей... Необхідно, щоб існувала власність природ-на, раз існує власність штучна і договірна, адже не може бути нічого штучного, що не має своєї основи в природі. А. Дестют де Трасі "Внутрішня власність духу" є "володінням тілом і духом, яке досягається освітою, навчанням, звиканням тощо. Цьому заглибленню у своє протистоїть відчуження. Оптимізм К. Маркса щодо подолання відчуження живився думкою ГАФ. Гегеля про те, що свобода розумної волі повертає речі до їх власної самості. Права свободи волі є великими. Вона краще за речі знає їх призначення. У владі розумної волі — все. Тіло робиться належним людині тільки через волю; не освоєне нею, воно стає чужим. Але людина не тіло. Свобода виключає зрівняння власності як у бік позбавлення її, так і у бік обов'язкового наділення нею. Нав'язування юридичної власності тому, хто від неї відмовляється, спрямувавши волю і розум на весь світ, означає її притиснення, пригнічення4. Обґрунтування власності полягає в поверненні речі своїй (власній) сутності. Розтрачування речі погане не саме по собі, а тому що воно, можливо, суперечить її призначенню. Тільки здійснення речі дає право на неї. Поле є полем остільки, оскільки дає врожай. Хто правильно користується ним, той і є його власником. Власність, завжди і повністю відокремлена від користування, була б не тільки даремною, але вже і не була б власністю. Широко розуміючи допущення юстиніанівського права власності, згідно з яким практичне користування може перетворюватися в юридичне володіння, Г.Л.Ф. Гегель рішуче вводить свободу власності як норму для майбутнього. У К. Маркса принцип свободи власності "затемнений" і заплутаний введенням суспільної власності, тобто нового правового і владного механізму. Не обтяжений механізмом втілення в життя, гегелівський принцип готовий чекати, коли настрій людей перейметься звичкою бачити власника тільки в тому, хто допомагає речі повернутися до себе. Помилка марксистів Росії полягала в тому, що вони не насмілились наполягати на ретельному прочитанні соціалістичним урядом і народом навіть самого К. Маркса, не кажучи вже про його джерело — Г.Л.Ф. Гегеля, Інша справа, що свобода власності провадить свою глибинну роботу. Відома готовність, з якою російські "капіталісти" віддавали "власність" революціонерам. "Якщо в Росії приватна власність так легко, майже без опору, була знищена вихором соціалістичних пристрастей, то тільки тому, що занадто слабка була віра в правду приватної власності, і самі власники, яких грабували, обурюючись на грабіжників з особистих мотивів, у глибині душі не вірили у своє право, не усвідомлювали його священності, не відчували свого обов'язку його захищати, більше того, таємно були переконані в моральній справедливості останніх цілей соціалістів... Вимога, щоб моє залишалось при мені жодним чином не може претендувати саме на абсолютну моральну авторитетність"5. Зазначена проблемність філософських смислів власності виокремлює її в багатьох вимірах. Але оскільки власність не існує поза поняттям своє (моє), то найбільш доцільним і є розгляд її сутності через концепт інтелектуальної власності. В ній знаходиться ключ до людської ситуації — політичної, економічної, культурної. Про це свідчить історія формування власності, невіддільної від саморозгортання людського духу. І разом із тим — від економічного буття, продуктивно осмислити феномен якого не можливо поза розглядом проблеми власності. Поняття власності у процесі самореалізації людини Поняття "власність" в економічній і соціальній історії завжди займало належне місце. Починаючи з біблійних часів, власність ніколи не втрачала своєї актуальності — для царів, жерців, солдатів, торговців, ремісників, селян і навіть рабів, які періодично повставали, прагнучи повернення своєї найбільш бажаної власності — свободи. Мислителі всіх попередніх століть в тій чи іншій формі зверталися до обговорення проблеми власності. Разом із тим і в працях мислителів минулого, і в сучасній науковій літературі важко знайти вичерпне визначення феномену власності, яка завжди слугувала для одних нездоланною перешкодою на шляху до реалізації своїх — часом найбільш високих — цілей, а для інших — найважливішою опорою стабільності в суспільстві, умовою соціального й особистого добробуту. Проблема власності ставить питання про сутність приватної власності, коли вона виникла і які особливості її функціонування; що таке інтелектуальна власність і в чому її особливість; які інші види власності існують поряд із нею; які її історичні перспективи тощо. Всі ці питання тільки видаються вирішеними. Постіндустріальне суспільство й інформаційна революція утворили нову економіку, під впливом якої якісно перетворюється весь господарський лад сучасного суспільства, яка змушує по-новому подивитись на ці питання. Зокрема, виявити основні проблеми виникнення й функціонування інтелектуальної власності. Але для цього необхідно виявити основні риси власності як такої. Власність, вважав М. Бердяєв, не позбавлена містеріозності. Справді, історію поняття "власність" прослідкувати значно легше, ніж історію явища, яке воно означає. Впродовж багатьох століть, які передували становленню розвинутих форм економічного суспільства, це поняття або не використовувалося зовсім, або вживалося в значеннях, досить далеких від прийнятих сьогодні. Так, Арістотель, розглядаючи проблему щедрості, говорить про майно (khremata) і про володіння ним (ktema)6, але не про власність. У римську епоху досить значного поширення набув термін proprietas, який походить від слова proprius; за його допомогою належна кому-небудь річ протиставлялась іншим об'єктам, які перебували в спільному володінні (наприклад, общинним землям — aqer publicus). Водночас у "Дигестах Юстиніана" використовувалося поняття "володіння" (possedere), яке давало змогу розрізняти, що "речі людського права" можуть або перебувати в чиємусь особистому розпорядженні, або належати всій сукупності громадян. Саме за допомогою цього терміна поняття власності визначалося в ранніх джерелах з європейської юриспруденції. Причому, згідно з римською традицією, власність не поділялась на "приватну" і "суспільну", оскільки сам термін pro-prietas чітко вказував на належність відповідного об'єкта тій чи іншій особі. Таке розуміння зумовлене історією формування поняття "власність". Генеза власності прослідковується вже в тих архаїчних суспільствах, котрі були організовані на родоплемінних принципах. Суб'єктами майнових відносин, у тому числі договорів, у них виступали не окремі індивіди, а клани, сім'ї, які були релігійно-господарськими колективами, об'єднаними культом спільних предків. Світоглядні настанови цих спільнот повністю підпорядкувались протистоянню зовнішньому, заздалегідь ворожому і небезпечному світу. Звідси випливає така важлива функція кордонів. Потрібно виходити з універсальної ідеї кордону, відмежування, саме в ній шукати джерела основних світоутворюючих "граничних понять". М. Фуко зазначає: "Обмін і сполучення — це позитивні фігури, котрі відіграють свою роль усередині складних систем відмежування і, без сумніву, не могли б функціонувати незалежно від останніх"7. Обмін, занурений у захисні рамки, кордони, який мав потребу у відокремленні від зовнішнього насилля, у фільтрі, котрий залишає своїх і відганяє своїх. Юридичні норми, які виникали за такого обміну, мали характер тісного взаємозв'язку. Наприклад, набуте в результаті стародавньої купівлі-продажу право на річ, як воно описане римськими юристами, не було тим абсолютним, виключним правом власності, яке ми знаємо сьогодні. Покупець речі не відразу, а через певний час — рік або два (для землі) — ставав володарем певного права на річ. До цього всі суперечки про річ повинні були вирішуватися із залученням попереднього володаря (продавця), який своєю позицією зміцнював позицію покупця8. Ця юридична форма, скоріше за все, є не втраченим до сьогодні універсальним уявленням про наявність у кожній речі сакральної сили її попередніх володарів, яка продовжує підкорювати останнього володаря (покупця). Але зовсім іншою була ситуація на кордоні (межі) суспільства: захоплене у ворога майно здобувалося відразу й абсолютно, незалежно від усіх інших осіб. Адже згідно з уявленнями того часу неможливо було в будь-якій формі залучити попереднього володаря до судового процесу, принципово недоступного для ворогів. А уособлена в речі сила чужих богів могла бути шкідливою, але не могла створити стійкого юридичного зв'язку і залежності, оскільки чужі боги не брали участі в сакральному і юридичному житті цього суспільства (спільноти). Здобута в захопленні ворожого майна ідея абсолютного права здійснила в кінцевому підсумку вплив на це головне юридичне уявлення: судова суперечка про речі стала і між "своїми" проходити у формі ритуалу, котрий імітував "відбивання" спірної речі за допомогою списа — знака сили і ворожості (римляни оголошували війну, кидаючи спис на землю ворога). Знаменитий римський юрист Гай з цього приводу зазначав: "Адже найбільш безсумнівна власність та, яку захопили у ворога"9. Можливо, саме так виникла юридична форма власності на річ як права виключного, абсолютного значення. Власність же і за етимологічним своїм значенням, і від-повідно до визначення юриспунденції є правом, яке існує поза суспільством; адже очевидно, що якби майно кожного було суспільним майном, то умови були б рівні для всіх і тоді утворювалася б така суперечність: власність є належним лю-дині правом розпоряджатися найбільш безумовним чином суспільним майном. Таким чином, вступивши в союз для сво-боди, рівності, безпеки, ми не союзники у сфері власності, і якщо власність є природним правом, то це право не є со-ціальним, а є антисоціальним. Власність і суспільство — дві речі безумовно не поєднані; змусити поєднатися двох влас-ників так само важко, як змусити два магніти поєднатися од-наковими полюсами. Суспільство повинне загинути або зни-щити власність. П.Ж. Прудон Таке джерело власності втратило, звичайно, свій ґрунт із того часу, як людське суспільство усвідомило себе як єдине ціле, а чужі, навіть вороги, перестали бути поза правом. Але реальна ґенеза вже не могла бути ні змінена, ні витіснена. Так право власності набуло форми вищого, повного права. Будучи граничним, воно з цією причини вислизає від визначень, адже визначити — означає вказати межі, але нелегко дати межу самій межі. І хоча ті, хто відчуває "теологічну любов до дефініцій (Ф. Бродель), постійно прагнуть знайти визначення власності, цілком можна покластися на буденне, відоме кожному уявлення про неї. Адже "загальноприйнятої дефініції", внаслідок особливого статусу й поліфункціонального змісту власності, скоріше за все не буде. Попередні міркування дають можливість перейти до розгляду сутності власності" Не викликає сумніву уявлення про власність як спосіб реалізації особистості, котра переносить на речі якості особи. У давнину це було очевидно. Наприклад, єгиптяни визначали власність буквально як належне до "плоті", "самості" особи: "дім його плоті", "бики, худоба, осли його плоті" тощо10. Також усталені уявлення про нерозривний зв'язок володаря зі своїми речами мали звичаї нищення особистого майна із смертю його володаря. Спираючись на давньогрецьку міфологію, К. Хюбнер пише: "Те, що належало окремій особистості, називалося иктема" або "ктерія", тоді як майно клану визначалося як "патроя". Померлого супроводжувала в потойбічний світ лише його особиста власність, ктерія, оскільки вона безпосередньо належала до його минулого буття, до самототожності його історії, до його протікаючого життя... Тому у Гомера ми знаходимо стереотипний вислів "klerea ktereizein" (запалювати погребальне вогнище), що з тим самим успіхом означає "ховати майно померлого". Мертві, позбавлені свого майна, викликали жах. Вони не могли по-справжньому померти доти, доки їх часточка залишається при житті, і неспокійно блукали навколо, турбуючи живих, поки ті нарешті не відпускали їх у підземний світ з усім їхнім майном, тобто з усім їх минулим буттям"11. Очевидно, що стійкість цих уявлень могла б стати серйозною небезпекою бідному матеріальними ресурсами суспільству, особливо у міру відокремлення особистості та зростання особистого майна порівняно з родовим. М. Вебер зазначав, що "з різноманітних видів магічної практики, пов'язаної з похованням, найбільш значні наслідки мало уявлення, що все особисте майно померлого повинне бути поховане з ним. Поступово це уявлення змінювалося вимогою не торкатися, принаймні деякий час після смерті людини, її майна, а іноді вимогою за можливістю скоротити користування і своїм добробутом, щоб не збуджувати заздрощів померлого"12. Подальше переміщення спілкування з померлим у безтілесний світ духів дало змогу перейти до символів, які заміняли речі. Наприклад, "стародавні паперові гроші слугували засобом платежу не для живих, а для мертвих"13. Сутність власності виявляє тільки одну свою сторону, якщо обмежувати суб'єкт-об'єктне відношення, яке виникає в результаті емансипації людини з архаїчної спільноти, лише завданнями і функціями матеріального виробництва. На цій основі закономірно може виникати тільки трудове обґрунтування власності. Таку позицію займав Дж. Локк, котрий мав найбільший вплив на економічну й правову свідомість Нового часу. Він виходив із того, що людина — "господар, володар своєї власної особистості, її діяльності та її праці", і саме тому "праця спочатку дає право на власність, праця спочатку стала джерелом права власності"14. Право власності, на його думку, полягало в тому, що вироблене цією особистістю спиралося на постулат римського права: "Плоди, які приносить річ, належать власнику речі". В подальшому цей принцип був розгорнутий у цілу низку положень, на яких будувалося громадянське суспільство. Однак це правило виникло без будь-якого зв'язку з працею, поряд з іншим слугувало також і обґрунтуванням присвоєння результатів праці не тільки підвладних осіб, а і їх нащадків. Насправді праця найменшою мірою вимагала опори на власність. С. Булгаков саркастично визначив теорію "права на продукт праці" у пізнішому варіанті засудження додаткової вартості як "претензії власників, пригноблених у здійсненні своєї власності". Він засуджує також усю політичну економію з її "економічною людиною", яка втілює "безмежний егоїзм, гедонізм і сенсуалізм", як розвиток гуманізму з його антихристиянським культом "природної людини", звільненої від "пут ідеалу"15. Однак виправдання власності гуманістами епохи Відродження (наприклад, Н. Макіавеллі та Еразмом Ротптердамським) здійснювалося в рамках християнської доктрини і мало характер "судження фактичного, але не принципового" (С. Булгаков). Зрештою, не можна не помітити такого незаперечного факту, як тісний зв'язок бідності з соціальним злом. У цьому контексті багатство не стільки виправдовується, скільки допускається, причому обов'язково з обтяженнями: "Багаті, які володіють земними благами понад необхідне,... повинні розглядати надлишки благ не як свою власність, а як майно, котре належить бідним і перебуває в їх "управлінні", і не більше того... Бог вибрав їх своїми управляючими"16. Тим самим християнський гуманізм намагався примирити економічну реальність, яка все більше віддалялася від соціального раю, з потребами людини. Уже в давнину, таким чином, прагнення до накопичення речей не мало як єдину ціль збільшення виробничих можливостей особи (часто така ціль була чи не останньою). Багатство у такому випадку "не належало до числа необхідних речей" (Антісфен). Власність — це також спосіб і форма опредметнення особистості, хоч і не єдина. Людина здобуває правове визнання не тільки як працівнику а і як суб'єкт ідеальних відношень і носій ідеальних якостей, не лише творчих, а й інших соціально зумовлених властивостей. Наприклад, престижу, релігійно чи по іншому мотивованої філантропії, гонору тощо, які також "мають потребу в речовій субстанції (матеріально опредметнені) (Я. Скловський). Власність, виступаючи частиною особи, "немислимої без неї" (Арістотель), звичайно, набуває і властивостей людини. В цьому плані не викликає заперечення твердження, що "власність за природою своєю є началом духовним, а не матеріальним"17. Поняття власності "саме по собі більше належить до сфери права, моральності й психології, ніж до сфери відносин господарських. Невід'ємна основа власності, як справедливо визначають всі серйозні філософи нових часів, полягає в самій сутності людської особистості"18, — зазначав В. Соловйов. Важко, якщо не неможливо, знайти розумну межу нашим бажанням власності. Дійсно: достаток тієї чи іншої людини в цьому відношенні залежить не від абсолютної, а від деякої суто відносної величини, саме від відношення між її вимогами та її майном. Тому майно само по собі так само мало означає, як чисельник без знаменника. Людина може бути цілком за-доволена, не маючи тих речей, яких їй і в голову не приходило вимагати і які для неї зайві; між тим інша людина, котра має в сто разів більше; почувається нещасною, тому що у неї немає того, що їй було потрібно. А. Шопенгауер Подібна позиція стосовно пояснення сутності власності випливає з освоєння зовнішнього світу, що приводило до реалізації людини (якщо згадати, що корінь res (річ) утворює слово "реалізація") і надавало їй значення досягнення чогось ідеального у речовій формі. Ця, на перший погляд зовнішня, поверхова експансія — необхідний етап формування рефлексії. Адже неможливо навчитися дивитися на себе, якщо немає можливості побачити себе в навколишніх предметах. А рефлексія, як відомо, є першою умовою свідомості людиною самої себе, самосвідомості. Залежність людини від своїх речей залишається з нею назавжди, визначаючи можливість (або неможливість) її постійної самоідентифікації, знаходження себе у світі. Прагнення людини побачити себе (для середньовічної людини це означало побачити в собі Богоподібність) у речовинному (матеріальному) світі обов'язково приводить до перетворення цього світу, зміни його за своїм образом і подобою, що і є головною основою його привласнення. Реалізація себе в речовинному (матеріальному) світі — не тільки право людини, але право і самого матеріального світу, спосіб залучення людини до світового порядку. "Матерія має право на своє одухотворення" (В. Соловйов). У чому ж смисл цих слів? Архаїчна свідомість була повністю підкорена тій ідеї, яка пронизувала все буття, що Бог або боги мають ті ж потреби, що й люди ("людині потрібно те саме, що потрібно і богу"). Ця ідея наглядно проявлена у звичаї жертвоприношення — найбільш універсальному і владному звичаї, відомому людству, згідно з яким боги і люди сидять разом, за одним столом, і ділять здобич на всіх. Відповідно всі речі, весь матеріальний світ належать богам. Тут боги ще мисляться як такі, що мають потребу в речах. Але в християнській релігії Бог уже мислиться нематеріально. Бог, який у кінцевому підсумку постав в одній з іпостасей як Дух, звичайно, в речах вже не мав потреби. Цей Бог залишив матеріальний світ. У залишеному Богом світі речі залишилися без Його духовного впливу, смислу, душі. Постала епоха панування матеріалізму, а точніше економізму. Тепер тільки людина може одухотворити творіння, привласнивши речі. Тут і міститься вища санкція власності. Тут не існує й джерела соціальної обтяженості власністю, протистояння її вульгарній матеріальності. Мабуть, не випадково загострення всієї проблематики, пов'язаної з власністю, йде від епохи, коли боги залишили матеріальний світ. З тієї ж причини, скоріш за все, власність постійно супроводжується екзистенціальною напружністю, можливістю кровопролиття, котре найбільш безпосередньо доводить тотожність людини та її власності. Для самореалізації людина має потребу в певному матеріальному просторі. Але головне полягає в тому, щоб ця речовинна (матеріальна) сфера була цілком вільна, своя. Адже стати собою можна тільки у своєму: для дійсності й повноти буття замало "себе", а необхідно мати "своє"19. Саме тому все відношення набуває юридичного змісту, що приводить до встановлення власності, котра визначає як свої ті речі, стосовно яких особистість може вільно реалізуватися. Орендована річ може бути предметом докладення праці і, таким чином, засобом доходу, але вона не своя, а чужа, вона пригнічує і забирає душу. Той, хто позбавлений власності, позбавлений самого себе. Позбавлена в основі первісних правових уявлень тотожність речі й особистості, здійснивши вплив на становлення фундаментальних правових понять, з розвитком цивілізації й ускладненням самої особистості почала змінюватися. Очевидно, що в міру того, як ідея анімізму розвинулась до можливості абстракції особи як основного суб'єкта міжособистісних, у тому числі насамперед релігійних, відносин, виникла й ідея протиставлення речовому оточенню власне людини. Уявлення про могутність людини оформлюється у вигляді речовинного (матеріального) багатства. Можливо, якщо бачити джерела власності в насильницькому захопленні, то есхатологічне засудження її виправдане. Але у свідомості найбільш архаїчного власника навряд чи ми знайдемо почуття вини або гріха, яке дає ґрунт для таких переживань. Відомо, що для стародавньої людини весь навколишній світ був сповнений небезпеки та ворожості. Для людини, яка живе в такому світі, захоплення і присвоєння речей із ворожого зовнішнього оточення, перенесення їх на цю сторону — добра справа, впорядкування світу, зменшення в ньому сил хаосу. Одержана таким чином власність — не тільки безперечна й абсолютна, а й богоугодна, благословенна. Адже захоплення речей зі світу чужих богів і засвоєння їх, підкорення своєму богу не тільки містить у собі свою санкцію і створює найбільш міцний ґрунт для права, з яким не може зрівнятися ні праця, ні обмін. Разом із тим готує перехід уже в умовах іншої парадигми — коли Бог залишив матеріальний світ — до приватного присвоєння, тобто привласнення речей за їхнім правом бути одухотвореними. Відштовхування від власності в цей час позбавлене основ. І справді, ніде немає такого жадібного прагнення до речей, до власності, як у народів, які розділяють світ на своїх і чужих. Подальше становлення власності перебуває під постійною підозрою в роз'єднанні світу, а разом із ним і світу людей. Визнання недосконалості світу означає примирення з його матеріальністю, що також означає визнання власності на речі як єдиної і головної умови існування людини в цьому світі. Література 1 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — М., 2001. — С. 65. 2 Мировоззренческая культура личности. —К., 1986. —С. 58. 3 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 108. 4 Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 441. 5 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 122. 6 Корет Э. Основы метафизики. — К., 1998. — С. 146. 7 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 103. 8 Корет Э. Основы метафизики. — С. 178. 9 Мировоззренческая культура личности. — С. 63. 10 Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 339. 11 Там же. — С. 338. 12 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 105. 13 Там же. — С. 106. 14 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — М.,1991. —С. 67. 15 Мировоззренческая культура личности. — С. 179. 16 Булгаков СЛ. Философия хозяйства. — М., 1990. — С. 89. 17 Мунье Э. Манифест персонализма. —М., 1989. — С. 446—449. 18 Соловьев B.C. Оправдания добра: Нравственная философия. — М., 1996.— С. 296. 19 Там же. —С. 310—311. 20 Мировоззренческая культура личности. — С. 185. 21 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 107. 22 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — К., 1994. — С. 149. 23 Вебер М. Избранные произведения. — С. 87. 24 Мировоззренческая культура личности. — С. 147. 25 Там же. 26 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 408. 27 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 84—85. 28 Мировоззренческая культура личности. — С. 149. 29 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 37. 30 Мировоззренческая культура личности. — С. 66. 31 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С.275. 32 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — М., 2003. — С. 210. 33 Там же. 34 Там же. — С. 215. 35 Элоян М.Р. Хозяйство и религия (М. Вебер, С. Булгаков, В. Зомбарт) // Философия хозяйства. — 2003. — № 25. — С. 91. 36 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 210—211. 37 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 69. 38 Логинова Е.В. Некоторые аспекты политико-экономического анализа сетевой экономики // Философия хозяйства. — 2004. — № 5 (35). — С. 72. 39 Там же. — С. 73. 40 Мировоззренческая культура личности. — С. 82. 41 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — К., 2004. — С. 218. 42 Там само. — С. 73. 43 Локк Дж. Опыт о человеческом разуме. //Соч.: В 3 т. — М., 1985. — Т. 1. — С. 91. 44 Культура, культурология и образование // Вопр. философии. — 1997. —№2. — СП. 45 Гусєв B.І. Вступ до метафізики. — С. 279. 46 Личность: внутренний мир и самореализация. Идеи, концепции, взгляды. — СПб., 1996. — С. 64. 47 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224. 48 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — С. 279. 49 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224. 50 Гусєв BJ. Вступ до метафізики. — С. 280. 51 Кириленко Г.Г. Самосознание и мировоззрение личности. — М., 1998. — С. 49. 52 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 162. 53 Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1975. — Т. 1. — С. 398. 54 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 163—164. 55 Там же. — С. 166.
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (21.06.2014)
Просмотров: 235 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: