Реферат на тему: Економічні потреби та інтереси людини - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Економічні потреби та інтереси людини. План 1. Економічні потреби. 2. Економічні інтереси. 3. Закон зростання потреб. 4. Література Економічні потреби. Важливим елементом людини економічної є її потреби, які постійно зростають. Економічні потреби — ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення передусім власного добробуту та членів своєї сім'ї. Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням. Необхідність задоволення економічних потреб спонукає виробництво створювати необхідні життєві блага. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Так, винайдення телевізора, магнітофона тощо значно розширило коло економічних потреб. Такий самий діалектичний характер має взаємодія потреб і обміну, потреб і розподілу. Економічні потреби задовольняють у процесі споживання. Спожитий продукт або послуга породжує нові потреби. У такий спосіб економічні потреби відтворюються. Економічні потреби забезпечують взаємозв'язок інтересів, цілей і засобів та умов життя людей. Потребами і прагненнями до їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми, підприємствами і країнами. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Абсолютні економічні потреби визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг, які могли б бути спожиті суспільством за найсприятливіших умов. Так., у розвинутих країнах не завантажені майже 25 % виробничих потужностей, є мільйони безробітних та десятки мільйонів бідних. Тому там існує можливість для значного збільшення виробництва та споживання матеріальних благ і послуг. Дійсні економічні потреби задовольняються за оптимальних розмірів виробництва і є оптимальними щодо сутності певної економічної системи. Платоспроможні (фактичні) економічні потреби — це потреби у формі задоволеного платоспроможного попиту, які визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення. Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціальних верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих людей. З-поміж останніх виокремлюють фізіологічні (з верхньою і нижньою межею), соціальні та духовні потреби. Фізіологічні потреби — це основні потреби у товарах і послугах, без яких неможливе існування людини, зокрема певний набір продовольчих товарів і товарів широкого вжитку. Соціальні потреби охоплюють потреби у здобутті освіти, медичних послугах, соціальному страхуванні, вихованні дітей тощо. Духовними потребами вважають потреби людини у відвідуванні кіно, театру, картинних галерей, читанні художньої літератури тощо для розвитку особистості. Розвиток та задоволення потреб залежать від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщинного ладу людина задовольняла лише найелементарніші фізіологічні потреби з найнижчою мінімальною межею. Натепер у розвинутих країнах західні економісти налічують майже 11 тис. потреб, з-поміж яких переважна більшість — економічні. Постійне зростання потреб свідчить про дію закону всезагального економічного зростання потреб. Економічні потреби окремої людини, трудового колективу та сукупного працівника слід згрупувати навколо потреб людини-працівника і людини-власника. Потреби людини-працівника зароджуються у виробництві й пов'язані з процесом праці, з можливістю працювати. Це передусім потреби в якісному вдосконаленні умов праці: санітарно-гігієнічні умови (ступінь забруднення повітря, вібрація, освітленість, вологість, рівень температури, наявність або відсутність кондиціонерів, інтенсивність шуму), фізичні небезпеки, контакти з іншими людьми. Близькі до них фізичні вимоги, серед яких важливу роль відіграють темп роботи, тривалість робочого циклу, прив'язаність до робочого місця тощо. Умови праці повинні стимулювати працівника до ефективної, високопродуктивної праці, до творчого пошуку в процесі виробництва. З розгортанням НТР, розвитком автоматизованого виробництва вирішальними стануть потреби у вільній і творчій праці, власному вдосконаленні, виявленні здібностей і талантів, максимально можливому подовженні активного життя. Всебічний розвиток людини як самомета уже домінує в деяких розвинутих країнах. Україна з недосконалим технологічним способом виробництва відстає на кілька десятиліть у формуванні таких потреб і створенні умов для їх реалізації. Потреби людини-власника — це потреби в отриманні гідної для сучасного суспільства і продуктивності праці величини заробітної плати, у привласненні частини прибутку через механізм володіння акціями підприємства, в отриманні частини доходу від вкладених в ощадні банки трудових заощаджень. Крім того, потреби людини-власника передбачають, що вона забезпечена окремою зручною квартирою, товарами тривалого користування (автомобілем, телевізором, відеомагнітофоном тощо), а по змозі — дачною ділянкою. У структурі потреб сучасного працівника розрізняють також потреби у товарах повсякденного попиту та тривалого користування, потреби у послугах та духовні потреби. До середини 50-х років XX ст., тобто до початку формування технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, у розвинутих країнах переважали потреби першого виду. На їх задоволення витрачалася значна частина сімейного бюджету. З 50-х років починають переважати потреби у послугах (у побутовому обслуговуванні, спорті, відпочинку, освіті, медицині тощо), а в Україні на початку XXI ст. переважали фізіологічні потреби, оскільки середня заробітна плата трудящих у 2003 р. була не вищою від величини штучно заниженого прожиткового мінімуму. Усвідомлені економічні потреби виявляються як економічні інтереси, що реалізуються через конкретно поставлену мету, окремо поставлені завдання тощо, їх здійснення. Економічні інтереси. Економічна система формується у процесі взаємодії кількох підсистем. Ступінь розвитку кожної з них визначає рівень розвитку економічних інтересів, а місце людини в економічній системі формує її економічні інтереси. Економічні інтереси — усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, класів і груп, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені розвитком їх потреб, досягнутим рівнем продуктивних сил, місцем у системі суспільного поділу праці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею. Економічні інтереси взаємопов'язані з економічними законами. У найзагальнішій формі цей взаємозв'язок зумовлений тим, що для найповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у господарській діяльності керуватися вимогами об'єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси як об'єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності людей зумовлює розвиток їх потреб. Будучи формою вияву економічних відносин, економічні інтереси є водночас і формою вияву та реалізації економічних законів, оскільки ці закони відображають сутність економічних відносин, є найглибшими, внутрішньо необхідними зв'язками між економічними явищами і процесами. Найтісніше економічні інтереси пов'язані із законами розвитку людини. Ті економісти, які зводять економічні інтереси до потреб, забувають, що потреби є і в тварин. Органічний взаємозв'язок існує і між економічними інтересами та господарським механізмом, виконуваними ним основними функціями. Одна з них — розвиток людини (в єдності її біологічної та соціальної сторін), узгодження інтересів між класами, соціальними верствами і групами. Економічні інтереси тісно взаємопов'язані насамперед з такими підсистемами сукупності економічних відносин, як продуктивні сили та відносини економічної власності і властиві їм економічні закони. Такі інтереси взаємозумовлені розвитком продуктивних сил, оскільки головною продуктивною силою є людина з притаманними їй потребами, інтересами й цілями. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається тоді, коли вони розвиваються відповідно до потреб та інтересів людей. Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність — це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Отже, прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли типи і форми власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення людських потреб та інтересів. Це безпосередньо виражають категорії економічної власності: "гроші", "прибуток", "заробітна плата", "земельна рента", "дохід", "торговий прибуток" та ін. Оскільки у сучасній структурі відносин власності виокремлюють три основні типи власності (індивідуальна (приватна), колективна та суспільна), виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас такі інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні, інтереси — рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва. Західні економісти, а останнім часом і деякі українські, поділяють економічні інтереси лише на суспільні та приватні, а колективні нерідко розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Це відображає реалії приблизно 200-річної давності, коли системі капіталізму були властиві два типи власності, а колективна форма власності (представлена акціонерними компаніями) була винятком. Нині таке твердження є застарілою догмою, оскільки кожна велика і навіть середня компанія існує у формі акціонерного товариства. Поняття "приватний" походить від англійського слова "private" — приватний, особистий, а також від латинського "privaticus" — особистий. У словнику В. Даля цього терміна як самостійного немає, він вживається як синонім слова "часть" ("частний случай" на противагу "общественное", "государственное", лично чье-либо). В українській мові приватна власність — це форма привласнення, за якої засоби виробництва й продукти праці належать окремим особам. Отже, якщо виходити з термінологічного значення слова "приватний", то у висновку "приватною може бути власність об'єднань громадян і трудових колективів" підмінено поняття. Практика еволюції капіталістичного способу виробництва свідчить, що з середини XIX ст., тобто з часу масового виникнення акціонерних компаній, в які об'єднують капітал кількох індивідуальних підприємств, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною. Прибуток привласнюється пропорційно сумі внесеного індивідом до акціонерної компанії капіталу. На цю суму він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва йому виплачуються дивіденди. Така форма власності якісно змінює сутнісну природу приватної капіталістичної власності (але не цілком, а частково). Прогрес продуктивних сил уже не могла забезпечувати індивідуальна (приватна) капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення розвинутішого колективного типу капіталістичної власності. Останніми десятиліттями у розвинутих країнах в акціонерних компаніях паралельно з колективною капіталістичною власністю починає розвиватися власність найманих працівників, внаслідок чого вони поступово перестають бути найманими. Суб'єктами акціонерної власності частково стають трудящі, які отримують дивіденди на свої акції. За своєю природою така акціонерна власність стає протилежною приватній капіталістичній власності, але ці ознаки демократизації розвиваються в межах окремого акціонерного товариства капіталістичного типу, що утруднює їх виявлення. Суб'єктом трудової колективної власності на викуплених трудящими підприємствах є лише трудовий колектив, працівники якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові дивіденди. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що при звільненні робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дробитися не може. Отже, ні в першому (повністю колективна капіталістична власність), ні в другому (акціонерні товариства відкритого типу), ні, тим паче, в третьому разі (трудова колективна власність) не можна стверджувати, що "елемент колективності не змінює природи власності". Це нова догма, яка суперечить дійсності. З методологічної точки зору таке твердження означає заперечення якісних змін в межах сутності, а також недотримання вимог закону кількісно-якісних змін. Виходячи з реалій сучасності (практики викупу багатьох підприємств трудовими колективами в США та країнах Заходу) і рішень Верховної Ради України про пріоритетність переходу державної власності до трудових колективів, доцільно поряд з приватною і публічною (англ. public — суспільна, публічна) виокремити в Основному Законі України й колективну власність. Цей висновок підтверджує розвиток ціннісних орієнтирів навіть у США — країні, де приватнопідприємницька ідеологія найсильніша порівняно з іншими розвинутими країнами. Аналізуючи процес еволюції у США, Б. Гаврилишин зазначає, що головним її напрямом має бути перехід від "індивідуалістсько-егоїстично-конкурент-них цінностей, за якими стоїть верховенство особи (цей період розвитку США він називає "ковбойською економікою"), до громадсько-усвідомлених кооперативних, за яких особа є частиною громади". На його думку, в Японії вже давно панують групово-кооперативні цінності. В Україні найважливішою соціально-економічною метою в процесі роздержавлення економіки має бути перехід значної частини державної власності до трудових колективів. Це основний шлях подолання відчуження найманих працівників від власності на засоби виробництва і результати праці, від управління виробництвом та власністю, від економічної влади тощо. У такий спосіб колективний характер виробництва буде приведено у відповідність з адекватною йому формою привласнення. Тому внесення до Основного Закону України тільки двох форм власності (приватної та публічної) суперечить практиці переходу окремих підприємств у власність трудових колективів. Фіксація лише двох форм власності (а тим більше — в Конституції) матиме негативні теоретико-методологічні та практичні наслідки: 1) полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектру відносин власності, відсутність плюралізму внаслідок фіксування форм власності, властивих суспільству кілька століть тому. Це суперечить реаліям дійсності і не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є необхідність визначення проміжної (між власністю, що належить окремій особі (сім'ї), і державною власністю) ланки, якою є колективний тип і форми власності; 2) ігнорування окремого, відносно самостійного, до того ж панівного, типу економічних інтересів у сучасному суспільстві. Оскільки економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин власності, то ігнорування колективної власності означає відкидання і колективних економічних інтересів, ототожнення їх з приватними. За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, що не відповідає дійсності; 3) відсутність в теорії і на практиці стимулювання пошуку мотивів і механізмів посилення ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень; 4) ігнорування колективної власності як основи економічної свободи трудових колективів. Відповідно суспільна власність є основою економічної свободи суспільства загалом, умовою задоволення його суспільних потреб (розвиток освіти, охорона здоров'я, навколишнього середовища тощо); 5) проповідування застарілої догми щодо наявності лише суспільної (тотожної з державною власністю) і приватної форм власності; 6) штучний розрив колективного характеру праці переважної більшості працівників з відповідною формою власності (привласнення). Намагаючись теоретично обґрунтувати тезу про наявність в економічній системі тільки двох форм власності (приватної та публічної), деякі вчені стверджують, що колективна власність — похідна від приватної, а тому її недоцільно виокремлювати. Але при цьому до уваги беруть лише процес виникнення приватної власності, а не її роль у сучасній економічній системі. Аналогічно публічну власність можна визначити як похідну від приватної. У такому разі проігноровано й те, що колектив не є арифметичною сумою працівників, а має власні специфічні інтереси, особливості та закономірності розвитку. Останніми десятиліттями у розвинутих країнах завдяки широкому розповсюдженню акцій серед трудящих, появі й розвитку трудової колективної власності інтереси безпосередніх працівників спрямовуються і на розвиток власності на засоби виробництва, отже, — і привласнення частини додаткового продукту. Побічно такі інтереси (але значно меншою мірою) внаслідок використання різноманітних сучасних методів мотивації до праці поширюються на інші категорії працівників. Найглибша сутність економічних потреб розкривається в законі зростання потреб. Закон зростання потреб. Свідченням дії цього закону в сучасних умовах є те, що кількість різних видів споживчих товарів і послуг збільшується у розвинутих країнах більше ніж у два рази упродовж кожних 10 років. Закон зростання потреб — всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення. Основною внутрішньою суперечністю закону є, з одного боку, досягнутий рівень виробництва і споживання, а з іншого — зрослі на цій основі потреби людей. Матеріально-речова основа дії закону зростання потреб — розвиток технологічного способу виробництва. Так, за технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, на відміну від періоду переважання ручної праці, закон зростання потреб діяв значно інтенсивніше. Організовані у профспілки робітники в Англії у 1825 р., у Франції — в 1864 р., у Німеччині — в 1865 р. змушували підприємців певною мірою задовольняти їх вимоги щодо збільшення оплати праці, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Підвищився загальноосвітній рівень робітників. Виникнення й еволюція технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, супроводжується зростанням потреб, пов'язаних передусім із змістом процесу праці, зокрема з якісним вдосконаленням умов праці кожного індивіда, трудового колективу та сукупного працівника. У межах прогресу технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, закон зростання потреб також виявляється у потребах формування працівника нового типу. Вони розкриваються в основних рисах сучасного працівника. Розвиток техніко-економічних відносин також супроводжується зростанням потреб в обміні результатами праці. Під час людської діяльності конкретним виявом зростання цих потреб є збільшення видів виробництва продукції. Приблизно 90 % сучасних споживчих товарів на початку XX ст. взагалі не виробляли. Закон зростання потреб у контексті еволюції відносин економічної власності (що надає йому окремих ознак специфічного закону) виявляється у постійному зростанні потреб окремого працівника, трудового колективу та сукупного працівника бути власником засобів виробництва, інтелектуальної власності, створеного продукту та потреб в управлінні власністю. Конкретним виразом дії закону в цій сфері є збільшення кількості акціонерів у розвинутих країнах. У США, наприклад, їхня кількість за період 1929—2000 рр. зросла з 1 млн до 140 млн осіб. У колишньому СРСР цей аспект закону зростання потреб практично не діяв, а після проголошення незалежності створені лише формальні передумови для його дії (наявність 19 млн "паперових" акціонерів). Цей закон у соціальній сфері виявляється в поліпшенні житлових умов, пенсійного забезпечення, гарантованого просування по службі тощо. У сфері політики його дія виражається у потребі людей, трудових колективів, соціальних верств і прошарків, основних класів впливати на формування політики, брати участь в управлінні державою на певному рівні, у подоланні процесу відчуження від політичної влади. Специфічні форми вияву закон зростання потреб має у правових, культурних, національних та інших сферах суспільних відносин. Література 1. Вехи экономической мысли. Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В. М. Гальперина. — СПб.: Экономическая школа. 2000. —Т. 1. 2. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с. 3. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999. 4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с. 5. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — 471 с. 6. Гегель Г. Собрание сочинений: В10 т. — М. — Л.. 1930. — Т. 9. 7. Горкіна Л. П. М. I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2001. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX — перша третина XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. — 244 с. 8. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969. 9. Даглас Н. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюб. — К.: Основи, 2000. 10. Дзюбик С, Ривак о. Основи економічної теорії. — К.: Основи. 1994. 11. Дмитриченко Л. И. История экономических учений. — Донецк: -Китис"; Дон. ГУ, 1999. — 452 С 12. Довбанко М. В. Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів — лауреатів Но* белівської премії). — Київ, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (20.06.2014)
Просмотров: 1399 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: