Реферат на тему: Економічна подоплека епохи відродження - Економічні теми - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Економічна подоплека епохи відродження. Вступ Тема даної курсової роботи: „Економічна подоплека епохи Відродження”. Мета написання даної роботи полягає в дослідженні питань, пов’язаних з економічним розвитком країн епохи Відродження. Основними завданнями при написанні роботи стали: підбір та аналіз літературних та наукових джерел, присвячених проблемам економічної історії, зокрема історії епохи Відродження; узагальнення отриманих даних; оформлення результатів дослідження у вигляді дійсної роботи. Актуальність обраної теми полягає в тому, що епоха Відродження - епоха переходу середньовічної Європи від феодалізму до капіталізму, яка поклала початок новому етапу в історії світової культури і в економічній історії, зокрема. У цей період зародилася сучасна наука, були зроблені великі географічні відкриття Колумба і Магеллана. В економічному житті найрозвиненіших країн світу після процесів, які розпочались в епоху Відродження відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська, французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах, торгівлі). Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі. Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від дрібного до розширеного товарного виробництва. При написанні роботи автором були використані підручники, монографії наукові статті вітчизняних та зарубіжних фахівців з економічної історії. 1. Економічний і політичний розвиток міст північної Італії в епоху Відродження В середньовіччі місто було носієм динамічного початку. Місто сприяло розквіту феодальної формації, виявленню всіх її потенцій, і воно ж стало джерелом її розпаду. Сформоване середньовічне місто, його типовий образ добре вивчені. У соціально-економічному відношенні місто було осередком товарних ремесел і промислів, найманої праці багатьох видів, товарного обміну і грошових операцій, внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Його жителі переважно були вільними особами. В місті розміщалися резиденції королів, єпископів і інших панів, опорні пункти дорожньої мережі, адміністративних, фіскальних, військової служб, центри єпархій, собори і монастирі, школи й університети; отже, воно було також політико-адміністративним, сакральним і культурним центром. Місто стало колискою поняття громадянства. Разом з тим воно залишалося органічною частиною феодального світу. Набагато уступаючи селу по загальній чисельності населення і масі вироблених продуктів, у тому числі ремісничих, місто уступало сели і політично, знаходячись у тій або іншій залежності від сеньориального режиму корони і великих землевласників, обслуговуючи цей режим своїми грішми і виступаючи як місце перерозподілу феодальної ренти. Поступово городяни зайняли важливе місце в ієрархії міста й стали активно впливали на еволюцію держави. Муніципальний лад і правова організація міста залишалися в рамках феодального права і управління. Всередині міста панували корпоративно-общинні форми організації — у виді цехів, гільдій, братств і т.д. По своїй соціальній сутності це було, таким чином, феодальне місто.[4] З другого періоду середніх століть міста континенту досягають, хоча і не одночасно, стадії зрілості. Цей якісний стрибок був обумовлений завершенням генезису феодальних відносин, які вивільнили потенції епохи, але одночасно обнажили й загострили її соціальні протиріччя. Тисячі селян, опинившись у феодальній залежності, ішли в міста. Цей процес, що прийняв масовий характер з кінця XI — середини XII в., позначив кінець першого етапу містоутворення в середні століття. Швидкі селяни склали демографічну основу розвинутих середньовічних міст. Міське життя другого періоду середньовіччя пройшло через два етапи. Перший — досягнення зрілості феодального урбанізму, коли склався класичний міський лад. Цей лад являв собою сукупність економічних, соціальних, політико-правових і культурних відносин, оформлених у вигляді специфічних міських спільнот (ремісничі цехи, гільдії купців, цивільна міська громада в цілому), особливого правління (муніципальні органи, суд і ін.) і права. Тоді ж утворився міський стан як особлива, досить широка соціальна група, яка володіла закріпленими в звичаї і законі правами й обов'язками і посіла важливе місце в ієрархії феодального суспільства. Звичайно, процес відділення ремесла від сільського господарства й у цілому міста від села не був довершений ні тоді, ні протягом феодальної формації взагалі. Але виникнення міського ладу і міського стану стало в ній найважливішою ступінню: воно ознаменувало визрівання простого товарного укладу і розвиток внутрішнього ринку. Середньовічне місто досягло розквіту в XII-XIV ст., і потім у міському житті з'являються перші ознаки і риси розкладання феодальних, а потім зародження ранньокапіталістичних елементів. Це другий етап зрілості середньовічних міст. [4] Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відро-дження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро-дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджуєть-ся мануфактура, формуються торгові центри загальноєв-ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи. Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і тор-гівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феода-льними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою пер-шу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній пан-цир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільня-тись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах тво-рчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немис-лимі перепони, відкривали нові землі. Якщо з економічної точки зору епоха Відродження бу-ла світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж сво-їх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи. Відродження — це епоха розквіту художньої культу-ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної си-стеми геліоцентричною, епоха великих географічних від-криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.[7, с.83] Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної націо-нальної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та еконо-мічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-тео-логічних настанов. У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Та Боесі (1530—1563) виступав проти абсо-лютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.[8,c.68] Другий напрямок, представником якого був Ніколо Макіавеллі (1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як ви-разника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими мо-ральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу. В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціаліс-тичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричи-няє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості наро-ду. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне гос-подарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політично-му управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберіга-ється багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповіду-ється надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо. 2. Економічний і політичний розвиток в інших країнах після Італії До XV ст. відбувалися становлення і зрілість феодального господарства в Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.[6, c.98] Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на залежних селян. Здійснювала цей процес рання феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробітками. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки. У Західній і Південній Європі середньовічні міста переживали підйом у XIV-XV ст. В інших регіонах середньовічні міста розвивалися в цей період ще по висхідній лінії, здобуваючи риси, що склалися в західних і південних містах ще на попередньому етапі. Тому в ряді країн (Русь, Польща, Угорщина, Скандинавські країни й ін.) другий етап історії феодальних міст до кінця XV в. так і не завершився. У підсумку до кінця періоду розвитого феодалізму найбільш урбанізованими були Північна і Центральна Італія (де відстань між містами найчастіше не перевищувало 15—20 км), а також Візантія, Фландрія, Брабант, Чехія, окремі райони Франції, прирейнські області Німеччини. Середньовічні міста відрізнялися значною розмаїтістю. Розходження між ними, часом істотні, виявлялися в межах не тільки одного регіону, але й окремої області, країни, району. Наприклад, у Північній і Середній Італії сусідили: могутні портові міста-республіки з ремеслом, розрахованим на експорт, і міжнародною торгівлею, чималими грошовими нагромадженнями і флотом (Генуя, Венеція); внутрішні міста (Ломбардії, П'ємонту, Тоскани), де були сильно розвинуті як промисловість, так і політико-адміністративні функції; міста Папської області (Рим, Равенна, Сполето й ін.), які знаходилися на особливому положенні. У сусідній Візантії могутній "царьград" Константинополь набагато перевершував більш слабкі міста провінції. У Швеції співіснували великий торгово-промисловий і політичний центр Стокгольм, невеликі центри гірничо-рудного промислу, фортеці, монастирські і ярмаркові містечка. Ще більше різноманіття міських типів спостерігалося в масштабах усього континенту. Самим яскравим зразком середньовічного урбанізму були великі торгово-ремісничі і портові міста з багатотисячним населенням, орієнтованим на експорт і об'єднаним у десятки і сотні цехів ремеслом, міжнародною посередницькою торгівлею, сильним флотом, європейського значення купецькими компаніями, величезними грошовими нагромадженнями, значною поляризацією суспільних груп, сильним загальнодержавним впливом. Подібні центри ширше всього були представлені в Західному Середземномор'ї, Нідерландах, Північно-Західній Німеччині, рідше зустрічалися в Північній Франції, Каталонії, Центральній Європі, Візантії. Великим вважалося місто вже з 9—10 тис. населення, і величезними навіть у XIV-XV ст. виглядали міста з 20—40 і більш тисячами жителів, їх по всій Європі навряд чи нараховувався більше ста (Кельн, Любек, Мец, Нюрнберг, Лондон, Прага, Вроцлав, Київ, Новгород, Рим і ін.). Лише деякі міста мали населення, що перевищує 80—100 тис. чоловік (Константинополь, Париж, Мілан, Кордова, Севілья, Флоренція).[4] Зв'язок із сільським господарством був найменшим в містах Західної Європи, де міське володіння середнього ремісника включало не тільки житлову будівлю і майстерню, але і садибу з городом, садом, пчельником і т.д., а також пустище або поле в пригороді. Разом з тим для більшості городян сільське господарство, особливе землеробство, було підсобною справою. Необхідність аграрних занять для городян порозумівалася не тільки недостатньою прибутковістю власне міських професій, але і слабкою товарністю сільського господарства округи. У цілому тісний зв'язок городян із землею, значне місце в їхньому середовищі різного роду землевласників — типова особливість середньовічного міста. Найважливішим видом міської діяльності була торгівля. Зі складанням міського ладу всі центральні функції в сфері товарообміну перейшли до міст. Городяни, продаючи продукт своєї праці, послуги або робочі руки, одночасно здобували на ринку переважну частину необхідних життєвих засобів. Місто з його великими спорудженнями, портом і ринком, оборонними функціями, комунальними справами був великим замовником для торговців, ремісників, робітників. Широкий шар непродуктивного населення (панів, чиновників, солдат) і державні установи також створювали значний ринок збуту. Переважно в містах збувалися продукти селянських і доменіальних (дворянських, церковно-монастирських, коронних) господарств і закуповувалися необхідні для них предмети. Саме в містах відбувався обмін продуктів "усіх із усіма". У місті сформувалися такі форми й атрибути товарообміну, як власне ринок — регулярне торговище, що збирається у визначені дні, іноді щодня, на особливої площі, а також періодичні, звичайно сезонні, ярмарку; обоє ці виду торговищ мали особливо строгий правовий захист. Так було майже у всіх містах уже з XI-XII вв. Місцями торговельних угод служили також крамниці і ремісничі майстерні, порт або причал. По всьому місту бродили рознощики товару. Торгівлею тією чи іншою мірою було зайнято майже все населення міст. Цілком закономірно, що не тільки міські хартії і статути, але і державне законодавство дуже велике місце відводили організації торгівлі тими або іншими товарами, карбуванню монети, торговельним привілеям окремих категорій жителів, митному режимові — важливому джерелу казенних доходів. Складання щодо стабільних держав, зміцнення границь між ними значно просунули розмежування між внутрішньою і зовнішньою торгівлею. Однак при нечіткості політичних границь, економічному сепаратизмі й елементарному стані внутрішніх зв'язків, при станово-корпоративній системі як би зовнішніми у відношенні один одного залишалися також ринки різних районів і навіть сусідніх міст. Тому товарні зв'язки розрізнялися переважно по характеру торговельного асортименту: предмети повсякденного попиту мали ходіння в ближній і місцевій торгівлі, а товари рідкого попиту і високої ціни були характерні для далекої торгівлі. Відповідно розрізнялися розміри угод, а також шляхи і засоби повідомлення. У період розвитого феодалізму далека, транзитна торгівля все ще відігравала більш помітну роль — не тільки за обсягом і загальній вартості, але і завдяки рідкості свого асортименту, високого прибутку, значній суспільній вазі зайнятих у ній осіб і увазі з боку влади. Міжрегіональна торгівля була зосереджена в основному в трьох зв'язаних між собою зонах. У південній торговельній зоні діяли давні і тісні зв'язки між північним, східним і південним узбережжями Середиземного моря, між Середземномор'ям і Чорномор’ям, між Кримом, Кавказом, Малою Азією. Ця зона як і раніше зв'язувала європейські Південь і Захід — Іспанію, Південну і Центральну Францію, Італію, Візантію і їхні чорноморські колонії — як між собою, так і з країнами Сходу, насамперед з арабами. З кінця раннього середньовіччя, але особливо в зв'язку з хрестовими походами першість у торгівлі перейшла до купців Генуї і Венеції, Барселони і Марселя, збільшилася інтенсивність торгівлі в західному напрямку. Головними товарами були ввезені зі Сходу предмети розкоші, пряності, шафран і інші барвники, ліки, ароматичні речовини, дорогоцінна деревина, квасці й ін., але також місцеве зерно, вино і фрукти (у тому числі сухі). На Схід вивозилися, крім таких товарів, як метали, сукна, янтар і ін., також раби, торгівля якими на європейських ринках мала місце й у XV в. До кінця періоду асортимент товарів у цьому районі помітно розширився, поступово включивши багато предметів місцевого виробництва, у тому числі повсякденного попиту: голки, ножі, дріт, шпори і капелюхи, білизну. Інша зона європейської торгівлі охоплювала Балтійське і Північне моря, Північно-Східну Атлантику. У ній брали участь північно-західні області Русі (особливо Новгород, Псков і Смоленськ), Прибалтика (Рига, Ревель), Північна Німеччина, Данія, Норвегія і Швеція, Фландрія, Брабант і Північні Нідерланди, Північна Франція й Англія. Значення цієї зони в європейському товарообміні в період розвитого феодалізму безупинно збільшувалося. Там торгували переважно товарами більш широкого, у тому числі господарського призначення: рибою, сіллю, хутрами, вовною, сукнами, льном, прядивом, воском, смолою, канатами, лісом (особливо корабельним), металами і виробами з них, з XV ст. — зерном. Регулярні зв'язки між двома зонами міжнародної торгівлі здійснювалися через альпійські перевали, а потім по Рейну, де всі міста були втягнені в транзитну торгівлю. Велику роль у міжнародному товарообміні одержали великі ярмарки, що широко поширилися у Франції, Італії, Німеччині, Англії з XI-XII ст. Там велася оптова торгівля товарами підвищеного попиту: вовною, шкірами, сукном, шовковими і лляними тканинами, металами, зброєю, зерном. Серйозне значення для європейської і євроазіатської торгівлі мала Волзько-Каспійська зона. Активізація далекої торгівлі йшла рука об руку з розвитком шляхів і засобів повідомлення. Морські і річкові судна спеціалізуються: поряд зі швидкохідними і маневреними військовими кораблями на верфях споруджуються стійкі і місткі торговельні і транспортні судна. Збільшилося число верфей. Сухопутні дороги в розвитих країнах Європи до кінця періоду перетворилися в досить густу мережу, хоча залишалися здебільшого небрукованими й у "мокрі" сезони малопроходимими. У Франції будуються королівські дороги, на яких діє кур'єрська пошта. Розвиток корабельного транспорту і сухопутних доріг прискорив перевезення вантажів і доставку комерційної інформації, дозволив збільшити масу перевезених товарів, наблизив до ринків глухі кути. Ранньокапіталістичні відносини в Європі XIV-XV вв. виникали лише спорадично. Раніше за все й у більш широких масштабах вони спостерігалися в самих великих центрах і в окремих, найбільш розвитих галузях виробництва (особливо в сукнарстві). Але вони в більшій або меншій мері втягували в сферу своєї дії й інші виробничі галузі: як селянські промисли (видобуток солі, торфу і каменю-піщанику, виготовлення мотузок і вітрил, лісопильна справа), так і міські ремесла (суднобудування, друкарство, монетна і гарматна справа). Важливу роль у зародженні капіталістичних відносин зіграло наприкінці XIV і особливо в XV в. передове гірничо-металургійне виробництво в німецьких, чеських, угорських і шведських землях. У нього вкладалися великі капітали, там активно відбувався процес перетворення раніше самостійних вільних рудокопів і майстрів-металістів у найманих робітниках. Однак ранньокапіталістична мануфактурна організація виробництва в масштабах континенту й окремих країн залишалася рідкої навіть у XVI в. Розвиток нових явищ раніше, швидше й успішніше відбувалося в тих країнах і тих галузях, де існував ємний зовнішній ринок збуту, який стимулював до розширення виробництва і допускав його розширення, удосконалювання, вкладення нових капіталів. Поява мануфактур тому ще не означала складання нового капіталістичного укладу в рамках усього суспільства. Навіть у великих містах значна частина капіталів, створених у торгівлі, лихварстві і самому мануфактурному виробництві, вкладалася не в розширення останнього, не в комерційні підприємства, а в придбання землі і дворянського статусу. Феодальна система і тут залишалася ще пануючою. В економічному розвитку Західної Європи велику роль відіграли географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Їх важливою економічною передумовою була криза левантійської торгівлі з другої половини XV ст. Після загарбання турками Константинополя у 1453 p. ними контролювалися Чорне та Середземне моря. Венеціанцям довелось платити велике мито, щоб залишити торгові факторії, а генуезців турки вигнали із своїх володінь. Західноєвропейські купці намагалися знищити монополію італійців у торгівлі зі Сходом. Континентальну караванну торгівлю ускладнив розпад Монгольської імперії. Торгові шляхи через Північну Африку були монополією арабів. Значним стимулом до географічних відкриттів було золото як матеріалізація багатства. Відчувалася нестача грошей у товарному обігу. Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на прикраси. Пасивним залишався баланс Європи у східній торгівлі. Іспанські дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції. Розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань. Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору. Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була подорож 1497—1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспанією у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496, 1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітню подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519—1521 pp. Великі географічні відкриття мали важливе значення для господарства Західної Європи. Почалася перебудова європейських економічних відносин. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими областями, землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з країн Середземного моря на океани: Атлантичний, Індійський, Тихий. Зовнішня торгівля у XVI—XVIII ст. досягла розмірів світової. До її обігу були залучені нові товари, до того не відомі в Європі: тютюн, кава, какао, чай та ін. Почалося формування світового ринку як складової частини індустріальної економіки. Центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Севілья, з середини XVI ст. — Антверпен, у XVII — Амстердам, у XVIII ст. — Лондон. Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота та срібла (в 1600 p. — 83 %). Ціни на товари зросли в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у Франції —в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Наслідки революції цін були значними. Збагатилися купці, які займалися посередницькою торгівлею. Прискорився перехід до мануфактурного виробництва. Збільшилися прибутки промисловців внаслідок здешевлення найманої праці. В аграрному укладі європейських країн зменшилися реальні розміри фіксованої грошової ренти або орендних платежів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію зросли. Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Першими на шлях колоніального грабунку вступили Іспанія і Португалія, створивши величезні колоніальні володіння. Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція, перемігши на зовнішньому й внутрішньому ринках. Нещадне пограбування колоніальних народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й сприяло піднесенню економіки європейських країн. Почалася перебудова європейських економічних відносин. Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства; спеціалізація ремесла, що наближалася до рівня мануфактурного поділу праці; посилення майнової та соціальної диференціації; формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення. У сільському господарстві ці процеси відбувалися повільно. Феодальна земельна власність поступово стала об'єктом купівлі-продажу. Розорення дрібного і середнього дворянства набуло широких масштабів. У Франції воно поповнювалося за рахунок "людей мантії" (чиновників, буржуазії). Селянські цензиви еволюціонували у дрібну селянську власність, феодальна грошова рента і оренда — у капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила. Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів, перехід до фермерського господарства. Генеза індустріальної цивілізації пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне. Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст. Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямах: 1) торговий капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесло і дрібне товарне виробництво.[6,c.104] Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності. Ці процеси відбивали боротьбу між ринковим підприємництвом і дрібнотоварним виробництвом. Відбулися значні зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейські та світові ринки товарів і грошей. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні країни були вилучені із світового ринку і перетворилися на країни-продавці продукції своїх аграризованих економік. Відбулися радикальні зміни в організації світової торгівлі. З'явилися монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Зародилася страхова справа. Доходи розподілялися через зарплату (найману працю), прибуток (капітал), ренту (земельну власність). Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції в Нідерландах (1566— 1609 pp.), Англії (1640—1660 pp.). Північній Америці (1775 —1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.). У першій половині XVI ст. у Нідерландах, особливо в північних провінціях, швидкими темпами розвивалася промисловість на основі мануфактурного виробництва. Національний ринок ставав частиною європейського та світового ринків. Відбувалися зміни в сфері земельних відносин. Більшість селян були вільні. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські господарства, райони "торговельного землеробства", що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур або галузевому тваринництві. У середині XVI ст. Нідерланди стали провінцією феодальної Іспанії, яка намагалася перетворити їх на свою колонію. Це прискорило революцію. Революція та визвольна війна перемогли тільки в північних провінціях, що в 1579 p. проголосили себе незалежною державою — Республікою Сполучених Провінцій Нідерландів (Голландія), яка вступила на шлях індустріального розвитку. Проте революції в Нідерландах були властиві незавершеність і половинчастий характер економічних і політичних реформ. До влади прийшла купецько-патриціанська олігархія, яка конфронтувала з підприємцями. Були конфісковані та розпродані лише землі церкви і дворян-емігрантів, ленні дарування іспанського короля Філіппа II збереглися. Основою аграрного ладу залишалися дрібні селянські господарства. Поступово були відновлені корпоративні привілеї цехів. Нідерландська буржуазна революція привела до встановлення капіталізму в Голландії, але не вплинула на інші європейські країни. Такого впливу домоглася буржуазна революція в Англії, яка розпочалася в умовах індустріального розвитку країни. Зростав обсяг багатогалузевого мануфактурного виробництва, торгівлі. З'явилося економічно сильне середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке господарювало на підприємницькій основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе феодальне землеволодіння, прискорив процес знеземелювання селян, сприяв організації сільського господарства на фермерській основі. Заходи, проведені в процесі й після буржуазної революції в Англії, зміцнили буржуазні відносини у сфері промисловості, торгівлі, кредиту. Були відмінені всі рицарські подарування, що перетворило лордів на єдиних власників землі. Зберігався копігольд, усі феодальні платежі були на користь землевласника. Землі церкви, корони, противників революції продавалися на комерційній основі. Поширився перехід копігольда на лізгольд — короткострокове користування землею. [6, c.105] У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Північної Америки. В цьому досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі 13 колоній. Перед війною за незалежність в колоніях сформувалося ранньобуржуазне суспільство з пережитками європейського феодалізму і рабства. Проте Англія гальмувала розвиток колоній. Управляла ними англійська влада. Так, в англійському парламенті не було представників колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів. Створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства. Кращі землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння. Англійський уряд прагнув затримати розвиток тих галузей, які створювали конкуренцію для англійської промисловості. Торгівля з іншими країнами дозволялася лише через англійських купців. Колонії були ринками збуту, джерелами сировини і грошових багатств для Англії. Це призвело до війни за незалежність, яка закінчилася перемогою. У сільському господарстві індустріальні відносини розвивалися повільніше, ніж у промисловості. Найрадикальнішим був аграрний переворот у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність буржуазного типу. У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер. Революція не ліквідовувала феодальну земельну власність, проте пріоритет в аграрному розвитку належав зміцненню дрібноселянської власності за рахунок скуповування монастирських володінь, осушування земель (польдеризація), на яких розвивалися фермерські господарства. Вони орієнтувалися на культури, що давали найбільший прибуток, — льон, коноплі, тютюн, хміль, рослини фарбники, товарне тваринництво, селекційні роботи. Голландські сир і масло вивозили в усі країни Європи. У Франції протягом XVI—XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена оренда за половину врожаю. Крім того, селяни платили натуральну ренту, десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли дворянські землі, виконували будівельні роботи. У німецьких землях на захід від Ельби і в Австрії основною виробничою одиницею залишалося селянське господарство на основі грошової та натуральної ренти. Селяни могли вільно розпоряджатися землею. Орендні відносини визначалися договорами. Селянське землеволодіння підтримувалося князівською владою, зацікавленою у збільшенні податків. У всіх територіальних землях заборонялося продавати селянські наділи. У доменіальних господарствах феодалів і церкви існувала як відробіткова рента, так і наймана праця. Поширилися орендні (маєрні) господарства, що мали товарний характер, і міжселянська оренда. Зросла майнова диференціація селянства, майже 60% селян були безземельними. Посилилася спеціалізація сільського господарства, переважало зернове виробництво (жито, пшениця), почали сіяти гречку, вирощувати картоплю, кукурудзу на корм худобі, конюшину. В цілому перебудова відбувалася повільніше, ніж у Великобританії. Зберігалася земельна, особиста, судова залежність селян від феодалів.[6, c.111] Торгівля розвивалася швидкими темпами у тих країнах, де цьому сприяли географічне положення та можливість колоніального пограбування. На початку XVI ст. такими країнами були Іспанія та Португалія. В 1494 p. вони розділили сфери колоніального панування. Португалія монополізувала торгівлю з Африкою та Азією, витіснила арабів з Індійського океану, а торгівлю з Індією оголосила королівською монополією. Іспанія залишила у сфері свого панування всю Америку. До Європи вивозили цукрову тростину і велику кількість благородних металів. За 1521—1660 pp. було вивезено 18 тис. т срібла і 220 т золота. Однак багатства не вкладалися у вітчизняну промисловість, комерційну діяльність, а витрачалися на споживання і марнотратство. На початку XVI ст. столицею світової торгівлі став Антверпен (місто у провінції Брабант). Його економіка ґрунтувалася на посередницькій торгівлі світовими і європейськими товарами: англійським сукном, німецькими винами, міддю та сріблом, привезеними португальцями перцем та прянощами, іспанцями — вовною, винами, сухими фруктами, срібними монетами та зливками. Із Скандинавії голландці привозили дерево для кораблів, рибу, з Польщі та Литви — хліб, худобу, льон, віск, мед, сіль, з Росії — шкури, льон, прядиво. В Антверпені мали представництва і агентства купецькі фірми всієї Європи. З кінця XVI ст. наступником Антверпена став Амстердам (Голландія). Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика. Голландці зайняли панівне становище у торгівлі Португалії з Іспанією. З розвитком торгового капіталу і флотів Великобританії, Німеччини і Франції активність нідерландської посередницької торгівлі обмежувалася, і з 30-х років XVIII ст. вона поступилася першістю Великобританії. З розвитком океанської економіки Англія, що раніше знаходилася осторонь від основних торгових шляхів, опинилася в їх центрі. Починаючи з контрабандної торгівлі з іспанськими і португальськими колоніями, вона знищила іспанський флот ("Непереможну Армаду" в 1588 p.), обігнала за масштабами колоніальної та торгової експансії Нідерланди, відвоювала у Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію. Створилися монопольні торгові компанії — Левантійська, Віргінська, Гвінейська, Вест-Індійська, Ост-Індійська, а після встановлення зв'язку з Московською державою — Російська. Англія зайняла монопольне становище у работоргівлі, так званій трикутній торгівлі. Схема плавання для всіх работоргових кораблів була одна. З Англії кораблі виходили з тканинами, мідним та олов'яним посудом, залізом, скляним товаром, горілкою, порохом і зброєю. Ці товари обмінювалися в Африці на рабів (60—80% експорту), шкури, слонову кістку, арахіс. Їх доставляли в Америку. Тут закупляли цукор, бавовну, індиго і везли в Європу. І в кожній вершині трикутника реалізовувався прибуток. XVI—XVIII ст. — період завершення становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. Це було пов'язано з подальшим відокремленням сільського господарства від промисловості, розвитком територіального поділу праці, міст і міського населення, відміною внутрішніх мит, удосконаленням шляхів сполучення. Найбільшим за обсягом був національний ринок у Великобританії, хоча за кількістю населення вона поступалася Франції, Іспанії. Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов'язання) на пред'явника. Борги та кредити поступали на ринок. Векселі були в обігу замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися, коли боржник, який підписав зобов'язання, не отримував його як кредитор. Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 p. було засновано Страхову палату. У другій половині XVI — 20—30-х роках XVII ст. розпорядниками європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці-банкіри. Почавши з фінансування іспанської корони з 10 % річних, вони контролювали торгівлю золотом і сріблом в Європі. 3. Перші економічні школи. Меркантилізм До епохи розвитку капіталізму економічні дослідження носили фрагментарний характер, в основному стосувалися аналізу господарської практичної діяльності, зрідка висвітлюючи геніальними здогадами щодо глибинних законів протікання економічних процесів. Економічні дослідження не носили самостійного характеру, а виступали як складова частина робіт, присвячених дослідженню загальних проблем функціонування суспільства, зокрема релігійних, політичних, моральних. І це не випадково, оскільки економіка носила переважно натуральний характер з незначними елементами товарно-грошових відносин. Ситуація кардинально змінюється з початком розвитку капіталістичних економічних відносин. Як було вже відзначено вище, це відбувається в Європі в 15-16 століттях нашої ери в епоху, що одержала назву "епоха великих географічних відкриттів", а також "епоха первісного нагромадження капіталу". [1] Відомо, що й історично, і логічно спочатку капітал виступає у формі торговельного і грошового капіталу. Відкриття нових територій і захоплення колоній надзвичайно прискорили процес формування національних торгово-грошових капіталів, що у свою чергу привернуло увагу до дослідження закономірностей у сфері торгово-грошового обігу. Виникає перша в історії економічної думки школа, що згодом одержала назву меркантилізм. Які ж відмінні риси даної школи? Природно, будучи виразниками інтересів купецького капіталу, представники цієї школи не можуть не розглядати гроші як абсолютну форму багатства. Ототожнюючи свої інтереси з інтересами держави, представники меркантилізму стверджують, що нація тим богаче, чим більше золота і срібла вона має. Нагромадження ж багатства (природно, у грошовій формі) відбувається в процесі зовнішньої торгівлі або в ході видобутку шляхетних металів. Звідси випливає твердження, що тільки праця, зайнята в сфері видобутку шляхетних металів є продуктивною. Утім, сугубо теоретичні дослідження мало цікавлять представників школи меркантилістів. Основний акцент в їхніх дослідженнях зроблений на питання економічної політики і лежить в області рекомендацій зі збільшення припливу золота і срібла в країну. Слова, приписувані Х.Колумбу про те, що "золото - дивна річ, яка відкриває душам дорогу в рай" стали прапором цього періоду розвитку буржуазного суспільства. У рамках "епохи меркантилізму" розрізняють ранній і пізній меркантилізм. Представники раннього меркантилізму роблять ставку на адміністративні заходи для утримання шляхетних металів в країні. Зокрема, іноземним купцям під страхом суворих покарань забороняється вивозити золото і срібло з країни, а виручені від продажу товарів гроші пропонується витрачати на території даної країни. Такі суворі заходи не могли не перешкоджати розвитку зовнішньоторговельних відносин, що обумовило перехід до політики так називаного пізнього меркантилізму. Суть даної політики в наступному: забезпечення збільшення шляхетних металів у країні не адміністративними, а економічними засобами. До них відносяться всі засоби, що сприяють досягненню активного торговельного балансу, тобто перевищенню експорту над імпортом товарів, тому що позитивна різниця у формі шляхетних металів буде залишатися в країні. Докладно ці засоби були описані Т.Манном (1571-1641), впливовим англійським купцем і найбільш відомим представником пізнього меркантилізму. Т.Манн писав, що немає інших способів одержати гроші, крім торгівлі, і коли вартість експортних товарів буде перевищувати вартість щорічного ввозу товарів, грошовий фонд країни буде зростати. Для збільшення цього фонду Т.Манн пропонував, крім іншого, обробляти землі під такі культури, що допомогли б позбутися ввезення деяких товарів (зокрема, коноплі, льна, тютюну), а також рекомендував відмовитися від надмірного споживання іноземних товарів у харчуванні й одязі шляхом введення законів про споживання товарів власного виробництва. Також Манн зауважує, що не слід обтяжувати занадто великими митами вітчизняні товари, щоб не здорожувати їх занадто для іноземців і не перешкоджати цим їхньому продажу. Тут ясно виражена орієнтація на форсування експорту національної продукції. Економічна політика, що пропонував Т.Манн одержала надалі назву політики протекціонізму, або політики захисту національного ринку. У загальному вигляді ця політика зводиться до обмеження імпорту і заохоченню експорту і заходи, спрямовані на досягнення цього результату, залишаються незмінними донині. До них відносяться: протекціоністські тарифи на імпортовані товари, квоти, експортні субсидії і податкові пільги експортерам і т.д. Безумовно, ці заходи не можуть бути реалізовані без підтримки держави, саме тому представники як раннього, так і пізнього меркантилізму вважають природнім активне втручання держави в економічні процеси.[1] Якщо підсумувати відмінні риси меркантилізму як економічної школи, то до них варто віднести: виняткова увага до сфери обігу розгляд грошей як абсолютної форми багатства віднесення до продуктивної працю, пов’язану тільки з видобутком золота і срібла обґрунтування економічної ролі держави переконання, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту країни. Критики меркантилізму звернули увагу на те, що прагнення до досягнення активного торговельного балансу дає лише скороминущий ефект, оскільки приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Французький економіст Р.Кантільон і англійський філософ Д.Юм у загальному вигляді описали так називаний "механізм золотогрошових потоків", що автоматично приводить до природного розподілу дорогоцінних металів між країнами і встановленню таких рівнів внутрішніх цін, при яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту. Суть дії даного механізму зводиться до наступного: додаткова кількість золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін щодо інших країн, це, у свою чергу, послабить конкурентноздатність товарів на зовнішніх ринках, зменшить обсяг експорту і збільшить обсяг імпорту, а різниця перевищення імпорту над експортом буде оплачуватися відтоком золота. Процес продовжиться доти, поки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом і імпортом, яка відповідає більш високій пропозиції золота. А тому що зовнішня торгівля і золото подібні воді в двох сполучених посудинах, які постійно прагнуть знаходитися на одному рівні, політика погоні за активним торговельним балансом сама себе скасовує. Не можна не відзначити, що представники меркантилізму, зокрема Т.Манн, усвідомлювали те, що приплив золота в країну піднімає внутрішні ціни. І напевно, їхні рекомендації в області економічної політики у світлі вищевикладеного важко зрозуміти, якщо не взяти до уваги одне з головних переконань епохи меркантилізму. Державна могутність була для представників меркантилізму основною метою, і ця мета могла бути досягнута, на їхню думку, ослабленням економічної мощі сусідніх держав у тім же ступені, як і посиленням власної. Виходячи з посилки, що економічні інтереси націй взаємно антагоністичні, оскільки у світі мається фіксована кількість ресурсів, які одна країна може здобути тільки за рахунок іншої, меркантилісти не соромилися захищати політику "розори сусіда" і виступати за скорочення внутрішнього споживання як ціль національної політики. По образному вираженню Ф.Енгельса "...нації стояли друг проти друга як скнари, обхопивши обома руками дорогий їм грошовий мішок із заздрістю і підозрілістю озираючись на своїх сусідів". До слова сказати, розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш однієї людини або країни є програшем іншої) було характерно для економічних поглядів аж до кінця 18 століття. У якості ще одного аргументу на користь протекціонізму, зокрема, обмеження імпорту, меркантилісти висувають доводи балансу праці. Вважалося загальноприйнятим, що імпорт повинний складатися із сировини і напівфабрикатів, вироблених з інтенсивним застосуванням капіталу, тоді як експорт - з кінцевого продукту, виробленого з інтенсивним застосуванням праці, оскільки в даному випадку підтримується зайнятість усередині країни. Вже згадуваний нами Т.Манн пише, "...правильною політикою і вигідною для держави буде допускати, щоб товари, виготовлені з іноземної сировини, вивозилися безмитно. Ці виробництва дадуть роботу безлічі бідного народу і сильно збільшать щорічний вивіз таких товарів за кордон, завдяки чому збільшиться ввіз іноземної сировини, що поліпшить надходження державних мит...". До цього широко розповсюдженого і в даний час протекціоністського аргументу додавалися доводи воєнно-стратегічного характеру, а також доводи в захист незміцнілої промисловості. Прагнення до припливу дорогоцінних металів порозумівалося не в останню чергу переконанням, що гроші є "мускульною силою війни" і неявно присутньою тезою, що оборона важливіше добробуту. Утім, мотиви забезпечення добробуту все-таки присутні в меркантилістів. Вони вважають, що гроші стимулюють торгівлю: збільшення пропозиції грошей супроводжується ростом попиту на товари, і, отже, саме обсяг торгівлі, а не ціни, піддаються безпосередньому впливу припливу золота. Останній збільшує витрати багатих на предмети розкоші, а аж до кінця вісімнадцятого століття панувала думка, що саме "розкішне життя" формує потреби і породжує грошові стимули. Закінчуючи розгляд даної економічної школи, слід зазначити, що політика меркантилізму, тобто політика нагромадження грошей у формі дорогоцінних металів, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилася в 15-18 ст. у всій Європі і, очевидно, вона не могла бути іншою в період становлення абсолютистських держав, створення національних господарств. Прискорений капіталістичний розвиток був можливим тільки в національних рамках і багато в чому залежав від державної влади, яка сприяла нагромадженню капіталу, і тим самим господарському зростанню. Своїми поглядами меркантилісти виражали справжні закономірності і потреби економічного розвитку. Важливо відзначити, що меркантилізм пориває з традиціями економічної думки середньовіччя, її пошуками справедливої ціни, осудом лихварства, виправданням регламентації господарського життя, повчальними догмами. Представники меркантилізму допускають вільний рух позичкового відсотка, засуджують нагромадження скарбів і орієнтуються на торгівлю як на джерело капіталістичного прибутку. Висновок XV—XVI ст. в історії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттє-вих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. Період характеризується несталістю соціально-економічного уст-рою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробни-чих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально-класо-вої структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва пози-ція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. Література Агапова И.И. История экономической мысли. Курс лекций. - М.: Ассоциация авторов и издателей "ТАНДЕМ". Издательство ЭКМОС, 1998 г. - 248 с. Бакалавр Экономики. Хрестоматия в 3 томах. Российская экономическая академия им. Г.В. Плеханова, Центр кадрового развития. Том 2./под общ. ред. В.И. Видяпина. - Информационно-издательская фирма "Триада", М.., 1999 год, 1056 стр. История Европы с древнейших времен до наших дней (в восьми томах) т.1. Главная редакционная коллегия: 3.В. Удальцова — председатель , М.М. Наринский — ученый секретарь А.О. Чубарьян—заместитель председателя и др. Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Институт истории СССР. Институт славяноведения и балканистики. (Электронная версия размещенная на сервере - http://history.tuad.nsk.ru) История Европы с древнейших времен до наших дней (в восьми томах) т.2. Главная редакционная коллегия: 3.В. Удальцова — председатель , М.М. Наринский — ученый секретарь А.О. Чубарьян—заместитель председателя и др. Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Институт истории СССР. Институт славяноведения и балканистики. (Электронная версия размещенная на сервере - ) История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения (Под. ред. Брагиной Л.М.). - М.:Высш.школа, 1999. Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. Причепій Є. М. Філософія.Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001 Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний, В.П.Андрушенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. — К.: Вікар, 1998. - 624 с.
1 2 3 4 5 Категория: Економічні теми \| Добавил: Aspirant (17.06.2014)
Просмотров: 631 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: