Реферат на тему:Закономірності розвитку світового господарства - Економічна теорія, Політекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Закономірності розвитку світового господарства. План 1. Поняття і структура сучасного світового господарства 2. Основні етапи становлення та розвитку світового господарства 3. Міжнародний поділ праці - матеріальна основа розвитку світового господарства 4. Міжнародна економічна інтеграція Поняття і структура сучасного світового господарства Суспільне відтворення в окремо взятій країні базується на економічних законах, що діють в її межах. Водночас розвиток міжнародного поділу праці, світової торгівлі призводять до того, що процес суспільного відтворення у все більшій мірі залежить від зовнішніх щодо кожної окремої країни факторів. їх дія пов'язана з існуванням світового господарства. Світове господарство виникло внаслідок тривалого історичного процесу розвитку продуктивних сил та виробничих відносин окремих країн. У вигляді відповідної системи воно оформилося в кінці XIX - на початку XX ст. як результат діяльності міжнародних корпорацій та формування колоніальних імперій. До складу світового господарства як системи входять різнорідні складові. Вони значно відрізняються одна від одної соціально-економічним рівнем розвитку, структурою національної економіки, станом продуктивних сил. Однак розвиток цих неоднорідних складових системи світового господарства перебував під впливом таких загальносвітових процесів, як розгортання промислової революції, кардинальні зміни у продуктивних силах. / Світове господарство - це сукупність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, виробничими, торгівельними, фінансовими та науково-технічними зв'язками. Його найважливішою рисою с взаємопов'язаність та взаємозумовленість процесу суспільного відтворення капіталу в межах єдиного світового господарства, єдність національних господарств. Найважливішими підсистемами світового господарства є національні економіки, міжнародні економічні відносини та міжнародні економічні організації? їх взаємодія в кінці XX ст. ознаменувалась тим, що світове господарство все більше набувало ознак цілісності внаслідок активізації економічної взаємодії між країнами світової спільноти та їх господарського зближення. Об'єктивний характер прориву національної замкненості зумовлений тим, що в сучасних умовах вона є нераціональною, адже позбавляє економіку відособленої країни переваг, що породжує міжнародний поділ праці та її кооперація. До того ж, економічна замкненість народного господарства окремих країн в сучасних умовах практично неможлива. Економічна взаємодія у світовому господарстві відбувається як у сфері безпосереднього виробництва шляхом виробничої кооперації та спеціалізації, так і у сфері обігу у формі обміну товарами і послугами. Така взаємодія існує і у сфері науково-технічних зв'язків та фінансів. Міжнародні економічні зв'язки є похідними від економічних відносин в окремих країнах, але їх розвиток має значний вплив на розвиток національних економік. Ці зв'язки виникають між суверенними державами і тому в більшості випадків контролюються та регулюються державою. Кожна з країн має свою особливу систему такого впливу на міжнародні економічні зв'язки. Рух ресурсів у сфері міжнародних економічних зв'язків менш мобільний, ніж у межах національних економік, що значно впливає на механізми конкуренції, ціноутворення тощо. У межах світового господарства немає єдиної грошової системи, і у міжнародних економічних зв'язках використовуються валюти окремих країн. Все це є свідченням того, що міжнародні економічні зв'язки функціонують і розвиваються під впливом ряду специфічних факторів. Основними суб'єктами світового господарства є держави світу з належними їм національними економіками, транснаціональні корпорації (ТНК), міжнародні економічні організації. Посилення взаємозалежності, подолання національної замкненості економік окремих країн, зростання цілісності світового господарства породжується дією ряду факторів. Серед них слід назвати загальність НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних зусиль і дій країн світу. Самостійно жодна з них не може використати досягнення людства в галузі науки і техніки. Значний вплив на зазначені процеси має інтернаціоналізація виробництва і обігу на основі міжнародного поділу праці та її інтеграції в межах міжнародних економічних зв'язків. У цьому ж напрямі діє динамічний розвиток світової інфраструктури у вигляді світової транспортної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації, єдиної системи науково-технічної інформації, формування уніфікованої статистичної звітності. З метою недопущення значних соціально-економічних втрат внаслідок некерованого розвитку міжнародних економічних зв'язків зростає роль держави як їх регулятора, що надає їм ознак функціональної та структурної впорядкованості. Необхідність більш тісної взаємодії між національними економіками світового співтовариства диктується і наявністю глобальних проблем, які постали перед людством. Взаємодія між складовими світового господарства перебуває під впливом і опосередкованих факторів, насамперед політичних. Вони можуть сприяти подальшому зближенню господарської діяльності окремих країн в тому разі, коли відсутня їх дискримінація, перетворення у нерівноправних партнерів. Останнє, як правило, викликає відцентрові тенденції, коли національні економічні інтереси переважають над інтернаціональними. Отже, світове господарство постає як цілісна економічна система сучасного світу у вигляді взаємодіючих, взаємопов язаних технологічними, економічними та соціальними відносинами національних господарства Ця цілісність базується на загальносвітовому характері сучасних продуктивних сил, створених протягом всієї історії існування і розвитку людства. Світове господарство - це надбання всього людства і мало б служити задоволенню його потреб та враховувати інтереси тих країн, які входять до його складу. Структура сучасного світового господарства постає як світовий ринок товарів і послуг, світовий ринок робочої сили, світовий ринок технологій, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система. Світове господарство охоплює практично всі країни світу, котрі як самостійні економічні суб'єкти здатні відповідною мірою впливати на функціонування його окремих складових та всієї системи світо-господарських зв'язків. Кожна з цих країн має свої історичні, економіко-географічні, національні, соціально-політичні, релігійні та інші особливості, які по-різному впливають на їх соціально-економічний розвиток, роль і місце у світовому господарстві/Це породжує необхідність класифікації країн світового господарства відповідно до певних критеріів. Одним з них є рівень розвитку ринкових відносин. Відповідно до цього критерію у складі сучасного світового господарства існує група країн з розвиненою ринковою економікою (економічно розвинуті країни), країни з ринковою економікою, яка розвивається (нові індустріальні країни, середньо-розвинені країни, малорозвинені країни), країни з перехідною до ринку економікою (постсоціалістичні країни). (Групу економічно-розвинених країн складає 2S-30 держав. Чільне місце серед них належить так званій ''великій сімці" — СІНА, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. В цих країнах сконцентровані найсучасніші технології, а їх частка у світовому промисловому виробництві складає приблизно 60%, а у світовій торгівлі — 65%. / До найбільш чисельної групи належить приблизно 140 держав Азії, Африки, Центральної і Південної Америки, де мешкає понад 2/3 населення Землі. До них належать країни з ринковою економікою, яка розвивається. Частина цих країн в недалекому минулому мала статус колоній, вони значно диференційовані за рівнем економічного розвитку. За роки своєї незалежності ними досягнуті певні успіхи у соціально-економічних перетвореннях, але переважній більшості з них ще не вдалося скоротити своє відставання від найбільш розвинених країн світу. Виняток складають країни-експортери нафти і група так званих "нових індустріальних країн" - Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Бразилія, Мексика, Малайзія, Таїланд та деякі інші. Цим державам вдалося оновити структуру економіки, шляхом пристосування її до умов розвитку, які диктує науково-технічний прогрес, забезпечити високі темпи зростання і чільне місце серед провідних світових експортерів високотехнологічної продукції та надання високоякісних послуг. Групу країн з перехідною економікою представляють приблизно 30 держав колишнього СРСР, Центральної і Східної Європи та Азії, що трансформуються в напрямку утвердження ринкової економіки/ Позитивними підсумками минулих років перетворень у більшості цих країн є, насамперед, відмова від директивного планування та розподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і заробітної плати, ліквідація хронічного дефіциту товарів і монополії державної форми власності та державної монополії зовнішньої торгівлі, здійснення приватизації і формування ринкової інфраструктури. Водночас, трансформація колишньої економічної системи у ринкову супроводжувалася значними соціально-економічними втратами населення. Серед них слід виділити значний економічний спад і безробіття, різке зниження реальних доходів населення та поглиблення його соціального розшарування, скорочення витрат держави на розвиток соціальної інфраструктури і зростання державного боргу, збільшення відставання від найбільш розвинених держав світу. Інтенсивність процесів трансформації командно-адміністративної економічної системи, гострота проблем, які виникають, і тенденції розвитку ринкових відносин, що формуються, значно відрізняються в конкретних постсоціалістичних країнах. Так, у Польщі, Чехії, Словенії, Угорщині і Словаччині спад виробництва ВВП закінчився ще в 1993-1994 pp., а в Україні затяжна економічна криза тривала аж до 2000 р. Щодо цієї групи країн, то їх місце у структурі світового господарства нині ще чітко не визначене. Але з певністю можна стверджувати, що в майбутньому відбудеться їх диференціація, частина з них займе місце на периферії або напівпериферії світового господарства. Невеликою, але якісно відмінною групою країн є країни соціалістичного вибору. До її складу входять декілька держав, що продовжують будувати чи заявляти про будівництво соціалізму на своїй території. Це Куба, КНДР, а також, зі значними застереженнями, КНР і СРВ. Отже, світове господарство утворюють групи країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку. Світове господарство належить до складних економічних систем, що сформувалося у процесі тривалого історичного розвитку міжнародних економічних відносин, і протягом свого розвитку пройшла декілька етапів. Основні етапи становлення та розвитку світового господарства Історично першими формами міжнародних економічних зв'язків були міжнародна торгівля, міграція робочої сили, валютно-кредитні відносини, які зародились ще в епоху рабовласництва. Тоді сформувались регіональні центри торгівлі в Середземномор'ї, Південній та Південно-Східніґі Азії, де гроші різних країн обмінювались між собою і ставали об'єктом купівлі-продажу. Існувала така професія як міняйли. Великі торговельні общини застосовували комерційний кредит, який надавався організаторам заморських експедицій. Трудова міграція існувала переважно у примусовій формі торгівлі рабами. Ці процеси започаткували формування світового ринку, провідна роль серед яких належала міжнародній торгівлі. Вона була основною формою міжнародних економічних зв'язків в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес створення світового ринку набув нового імпульсу після формування в середині XIX ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту. Протягом розвитку масового виробництва світовий ринок почав переростати у світове господарство, що означало вихід на перший план замість переважно торгових відносин виробничих зв'язків. В основі останнього лежав вивіз капіталу. Позитивний вплив на становлення світової торгівлі справили новітні на той час засоби транспорту і зв'язку та утвердження ринкових відносин спочатку в Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. сформувався світовий ринок товарів і послуг як сукупність їх національних ринків. Одночасно створюються можливості і виникає необхідність у поси-ленні руху між країнами капіталу, робочої сили, технологій тощо. Це приз- і вело до того, що національні економіки були втягнуті в обмін між ними не тільки товарів і послуг, а й рух інших економічних ресурсів. За таких умов на межі ХІХ-ХХ ст. остаточно сформувалось світове капіталістичне господарство, яке охоплювало рух товарів, послуг, а також факторів виробництва між країнами світу. Однак з 20-х років минулого століття світове капіталістичне господарство втратило всеохоплюючий характер у зв'язку із утвердженням в ряді країн на різних континентах світу адміністративно-командної системи господарювання. Це призвело до відокремлення країн, де панувала адміністративно-командна система, від світового господарства, яке розвивалось на засадах ринкових відносин. Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, налагодження тривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означало кінець національної відособленості країн світу хоча б у галузі економіки. Після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватись у таких напрямках:– послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів, робочої сили, технологій;– посилення тенденцій до інтеграції національних господарств у окремих регіонах;– розширення масштабів і відповідальності ТИК та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну;– підвищення ролі і значення національних, валютно-кредитних фінансових і торгових організацій;– збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і загострення енергетичної кризи;– посилення ролі держави у сфері міжнародних економічних відносин. Останнє проявляється у вивозі капіталу державою, її участі в інтеграційних процесах, розробці і реалізації різноманітних проектів погодження політики, правових документів, які регламентують різні аспекти міжнародних економічних відносин між країнами у фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях. У другій половині XX ст. розвиток світового господарства відбувався під впливом НТР та зростання ролі держави. Останнє проявлялося у повсюдному послабленні митних та адміністративних бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталів та робочої сили; посиленні тенденції до формування інтеграційних об'єднань в усіх регіонах світу; розширенні масштабів та сфер діяльності транснаціональних корпорацій та перетворенні їх у провідну ланку розвитку світових продуктивних сил; підвищенні ролі міжнародних фінансових, кредитних та торгівельних організацій; посиленні взаємозалежності між країнами світу в цілому. В сучасних умовах на розвиток світового господарства значний вплив має інтернаціоналізація господарського життя, яка являє собою об'єктивний процес виникнення та розвитку зв'язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення. Інтернаціоналізація господарського життя проявляється як процес усуспільнення продуктивних сил, техніко-економічних та виробничих відносин. Вона базується на інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Інтернаціоналізація виробництва - це розвиток міжнародних економічних зв'язків і відносин між суб'єктами підприємницької діяльності у процесі переростання продуктивними силами меж національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва. Під останнім мається на увазі лише одна зі сфер суспільного відтворення - безпосереднє виробництво. Його інтернаціоналізація передбачає поглиблення суспільного поділу праці, кооперування, комбінування і т. ін. Інтернаціоналізація набула панівного характеру після Другої світової війни і посилилась у процесі розгортання НТР. В умовах НТР зростає роль інтернаціональних наукових досліджень, спостерігаються випереджаючі темпи зростання зовнішньої торгівлі порівняно з темпами збільшення виробництва та змінюються форми функціонування міжнародного капіталу. Йдеться про інтернаціоналізацію промислового, банківського, фінансового капіталу, поєднання державних форм капіталу кількох країн світу. Інтернаціоналізація капіталу являє собою процес взаємопереплетіння та об'єднання різних форм національного та інтернаціонального , капіталу. Вона проявляється у взаємопереплетінні й об'єднанні основних форм капіталу в різних варіантах. Це може бути приватний капітал двох і більше країн, колективні форми капіталу декількох країн, колективні форми капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; поєднання національного капіталу з державним та інші комбінації. Матеріальною основою процесу інтернаціоналізації капіталу виступає інтернаціоналізація виробництва, розвиток міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація продуктивних сил. Процес інтернаціоналізації господарського життя справляє неоднозначний вплив на суспільне виробництво. З одного боку, він раціоналізує та оптимізує умови виробництва, дає змогу за рахунок його спеціалізації та кооперації скоротити витрати на одиницю продукції, покращити задоволення потреб споживачів у різноманітних товарах, І підвищити продуктивність праці та загальні обсяги виробництва. З іншого боку, посилюється залежність національної економіки від світового господарства, адже умови збуту визначаються не тільки внутрішніми умовами, але й станом попиту на продукцію в інших країнах, на інших ринках. Отже, в історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку щ пройшло декілька етапів, кожний з них характеризується певними щ якісними рисами. Відповідно до функціональної ознаки у розвитку світового господарства економічною наукою виокремлюють такі етапи:– етап світової торгівлі, на якому існувала абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв'язках, були ще відсутні стійкі зв'язки та панувала нееквівалентність обміну щ товарами та при наданні послуг;– етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування, промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля інформацією, об'єктами інтелектуальної власності;– етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин. Відповідно до організаційної ознаки:– етап формування сучасного світового господарства, який охоплював другу половину XIX ст. та початок XX ст. з притаманним йому експортом капіталу як наслідком монополізації виробництва і обігу, наявністю світової колоніальної системи і експлуатацією її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в той час і призводило до локальних і світових війн;– етап поділу світового господарства на дві складові - світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х pp. минулого століття), між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х pp. XX ст. світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;– етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті pp. XX ст. і донині), функціонування і розвиток якого грунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва. Світове господарство належить до найбільш складних економічних систем, що динамічно розвиваються. В цьому розвитку окреслились чіткі тенденції, котрі визначають як теперішній стан світової економіки, так і перспективи її подальшого поступу. До цих тенденцій належать розширення сфери дії принципів ринкової економіки як магістрального напрямку розвитку сучасного світового господарства; включення у сферу всесвітніх господарських зв'язків абсолютної більшості країн планети та посилення у розвитку кожної з них зовнішнього фактора; координація дій суб'єктів світового господарства з метою формування єдиної економічної стратегії з урахуванням інтересів країн світового співтовариства; формування нової системи міжнародного поділу праці, характерною рисою якої є перетворення групи економічно розвинених країн на центр науково-технічного прогресу, творців передових технологій, інновацій тощо; формування регіональних союзів груп країн світу. Отже, у процесі еволюційного розвитку, проходження через певні етапи світове господарство в сучасних умовах постає як цілісна взаємозалежна система міжнародних економічних зв'язків між його складовими. Утвердженню останнього в цій якості сприяв і сприяє міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці - матеріальна основа розвитку світового господарства Історично первинною основою функціонування й розвитку світового господарства служить міжнародний поділ праці. Поглиблення останнього постає як економічний фундамент усієї системи світогосподарських зв'язків, адже всі країни світу в тій або інший мірі втягнуті в нього. Міжнародний поділ праці являє собою зумовлену певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічну форму поділу суспільної праці, що переросла межі національних економік і породжує спеціалізацію окремих країн і господарських структур на виробництві певної' продукції та її взаємному обміні. Міжнародний поділ праці - складна, багаторівнева система світогосподарських зв'язків між національними економіками, що перебуває під впливом таких факторів, як природно-кліматичні умови, географічне положення країн, наявність природних ресурсів, кваліфікованої робочої сили, особливості історичного розвитку, національні традиції тощо. Міжнародний поділ праці - система, що постійно розвивається, наповнюючись на кожному історичному етапі суспільного прогресу новим змістом. Він виник ще в епоху зародження буржуазного ладу, але відносно зрілого рівня досяг лише на стадії розвитку великої машинної індустрії. .Матеріальною основою розвитку міжнародного поділу праці в цей час був технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці і супроводжувався її спеціалізацією. На перших етапах розвитку машинного виробництва динамічно розвивалась внутрішньогалузева предметна спеціалізація між підприємствами різних країн, що означає посилення часткового поділу праці між ними. Надалі міжнародний поділ праці в загальній і частковій формах доповнюється одиничною формою, тобто подетальною і поопераційною спеціалізацією між підприємствами промислово розвинутих і слабкорозвинутих країн. Одночасно з цим одинична форма міжнародного поділу праці посилюється і між промислово розвинутими країнами. На цій стадії бурхливо розвиваються світовий ринок, міжнародний обмін товарами, посилюються економічні взаємозв'язки між країнами. Розвиток міжнародного поділу праці утворює основу для розширення міжнародної торгівлі, складає об'єктивну базу для формування і функціонування світового ринку. Врешті-решт все це сприяло зростанню масштабів виробництва, перетворенню його на масове, поглибленню його диференціації. Значні зміни у цій сфері відбулися у XX столітті, особливо у другій його половині. Вони були зумовлені розгортанням науково-технічної революції. Серед них слід виділити перехід від попередньої глобальної моделі поділу праці між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, до нової моделі. Для попередньої системи міжнародного поділу праці характерною була перевага загального поділу праці, тобто її поділу між сільським господарством та промисловістю, видобувною та переробною галузями промисловості. Під впливом науково-технічної революції XX ст. загальний поділ праці доповнюється частковим. Це проявляється у поділі праці між різними галузями обробної промисловості, підприємствами галузей. Існує потоварний поділ праці, який ґрунтується на предметній спеціалізадіїі виробництва у країнах світу. Наступною рисою розвитку міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн. Нині немає такої великої галузі національної економіки, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Нині міжнародним поділом праці охоплено такі складові суспільного поділу праці, як міжгалузевий (між промисловістю, будівництвом, сільським господарством), частковий (у межах окремих галузей національної економіки), одиничний (у вигляді предметної подетальної, технологічної спеціалізації") та кооперування. До того ж, у процесі поглиблення міжнародного поділу праці поступово переміщується центр ваги розширення міжнародних економічних зв'язків зі сфери обігу у сферу виробництва, що позитивно впливає на збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Поглиблення поділу праці на міжнаціональному рівні є більш результативним, ніж у межах окремої країни. Нині в межах світового господарства така спеціалізація досить чітко окреслилась на рівні окремих країн, їх груп або регіонів. Це свідчить посилення процесів глобалізації виробництва матеріальних благ в нинішніх умовах. Значні зміни у міжнародному поділі праці відбулися під впливом нового етапу розгортання НТР. їх зміст зводиться до того, що:– на перший план виходять спеціалізація і кооперування у виробництві наукоємної продукції, застосування прогресивних технологій, виготовлення нових матеріалів;– поява автоматизованих систем збору, обробки, зберігання, передачі та використання науково-технічних знань та інформації значно розширили місткість світового ринку інформаційних технологій та послуг;– інтернаціоналізація функціонування і розвитку сфери послуг та світової інфраструктури значно впливають на поглиблення міжнародного поділу праці. На протікання цих процесів впливає жорстка конкурентна боротьба між суб'єктами світового господарства. Теоретичною основою обґрунтування переваг міжнародного поділу праці виступає теорія абсолютної і порівняльної переваги. Під абсолютною перевагою мають на увазі здатність країни виробляти товари та надавати послуги з найменшими витратами порівняно з іншими країнами. Основоположником цієї теорії є А. Сміт, котрий уперше обґрунтував проблему ефективності міжнародного поділу праці у вигляді теорії абсолютних переваг. У праці "Багатство народів" він обґрунтував положення про те, що країна, котра володіє великими запасами певного виду сировини, а відтак має можливість отримувати дешевші матеріали, має спеціалізуватись на їх використанні. У зв'язку з цим ним сформулювано принципи абсолютних переваг: кожний розсудливий суб'єкт господарювання не повинен ніколи виробляти те, що вигідніше купити. Тому необхідно імпортувати товари з країн, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, втрати яких нижчі в експортерів. Для того, щоб такий обмін був взаємовигідним, ціна будь-якого товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері. У співвідношенні цін між країнами завжди існують хоча б незначні відмінності. Тому кожна з них незалежно від рівня соціально-економічного розвитку буде мати порівняльні переваги, тобто в країні завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим, ніж виробництво інших товарів. Якраз цей товар країна повинна експортувати в обмін на інші. Теорію порівняльних переваг сформулював Д. Рікардо у роботі "Основи політичної економії та оподаткування". Принцип абсолютних переваг - лише частковий випадок із загального правила, на що вказував Д. Рікардо у своїй праці. Ситуація порівняльних переваг - це здатність країни виробляти товари та надавати послуги з відносно нижчими альтернативними витратами, ніж їх виробляє будь-яка інша країна. 1 кожна з країн світової спільності повинна намагатися цього досягти. Згідно з теорією порівняльних переваг, в основі міжнародної торгівлі лежить виробництво. Кожній країні доцільно виробляти й експортувати ті товари та послуги, які обходяться їй порівняно дешевше, тобто на які витрачається менше праці та капіталу, а імпортувати ті товари, які дешевше виробляються за кордоном. Завдяки дотриманню принципів порівняльних переваг світове господарство досягло більш ефективного розміщення й використання виробничих ресурсів, більш високого добробуту населення. Відповідно до цієї теорії дотримання зазначених принципів стимулює конкуренцію у сфері міжнародних економічних зв'язків та обмежує монополію. Однак за всієї стрункості обґрунтування теорії порівняльних переваг вона не може пояснити багато фактів економічної взаємодії між країнами світової спільноти. Наприклад, не мали, не мають і в найближчому майбутньому не матимуть порівняльних переваг перед економічно розвиненими країнами світу переважна більшість країн Африки, Азії та постсоціалістичних країн. Це пов'язане з тим, що принципи порівняльних переваг економічно доцільні щодо країн близьких за рівнем соціально-економічного розвитку, структурою національних економік. До того ж, викликає великі сумніви, що економічно розвинені країни, лідери у використанні досягнень науково-технічної революції та монополісти у багатьох виробництвах, створять сприятливі умови для використання порівняльних переваг іншими країнами світового господарства. Хоча теорія порівняльних переваг і нині є актуальною, багато її постулатів лежать в основі міжнародних економічних відносин. Свідченням останнього є те, що на засадах порівняльних переваг базується торговельна політика будь-якої країни, коли вона намагається вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж за її межами, а завозити ті, виробництво яких потребує значних витрат, порівняно з іншими країнами. Отже, завдяки участі у системі міжнародного поділу праці кожна країна може мати порівняльні переваги і забезпечити більшу ефективність національної економіки та рівень життя населення. Останнє досягається завдяки тим можливостям, які має міжнародний поділ праці. Вони проявляються досить різноманітно:– спеціалізація країни на виробництві окремих товарів, групи товарів, наданні послуг дає змогу їй раціональніше використовувати наявні ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;– участь у міжнародному поділі праці дає змогу більш повно задовольняти потреби населення країн-учасниць, посилює конкурентоспроможність їх товарів;– поглиблення міжнародного поділу праці, участь у ньому якомога більшої кількості країн є основою політики мирного співіснування, успішного економічного та політичного співробітництва. У середині XX ст. однією з важливих рис розвитку світового господарства стала міжнародна економічна інтеграція, поява якої зумовлена значною кількістю причин. Міжнародна економічна інтеграція Однією із закономірностей розвитку світового господарства, що значно впливає на основні напрямки і шляхи його еволюції, є створення міжнародних інтеграційних угруповань, які забезпечують узгоджений розвиток і взаємодоповнення регіонів та держав, інтенсифікують процеси виробництва в окремих країнах, дають змогу повніше та ефективніше використовувати наявні ресурси, розподіляти інвестиції та всі види капіталу. Зазначена закономірність розвитку світового господарства почала проявлятися у 50-60 pp. минулого століття. Формування в тій чи іншій формі регіональних союзів країн світу спрямовувалось на стимулювання економічного співробітництва між країнами-учасниками у галузі виробництва, торгівлі, валютних операцій та інших сферах. Економічні процеси, що відбуваються на цій основі і які зв'язують та об'єднують господарства цих держав, дістали назву міжнародної економічної інтеграції. Як правило, під нею мають на увазі не тільки регіональні форми економічного співробітництва країн світу, а об'єктивний, усвідомлюваний та відповідно спрямований процес зближення, взаємопристосування та зрощення національних господарських систем, на базі саморегулювання й розвитку, в основі якого лежить економічний інтерес самостійних господарських суб'єктів та міжнародний поділ праці Найважливішими рисами міжнародної економічної інтеграції виступають:– міждержавне регулювання соціально-економічних процесів;– поступове формування єдиного регіонального (замість відособлених національних) господарського комплексу зі спільною структурою та інфраструктурою відтворення;– усунення адміністративних і економічних бар'єрів, які перешкоджають вільному рухові у межах регіонального формування товарів, капіталів, технологій та робочої сили;– зближення внутрішніх економічних умов суспільного відтворення у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях. Економічна інтеграція є якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя країн світу, адже передбачає зближення і взаємопроникнення національних економік, проведення узгодженої державної економічної та соціальної політики. Це природний процес, який випливає із об'єктивних потреб розвитку міжнародного поділу праці і науково-технічної революції. Нині чітко окреслились та існують такі основні види інтеграційних об'єднань: 1) зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі; 2) митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угруповання країн доповнює єдиний митний тариф відносно третіх країн; 3) спільний ринок, коли ліквідуються бар'єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили і капіталу; 4) економічний союз, який передбачає доповнення до перелічених інтеграційних процесів, - проведення державами-учасницями єдиної соціально-економічної політики, створення системи міждержавного регулювання соціально-економічних процесів, які відбуваються у регіоні. Названі види міжнародних інтеграційних об'єднань розглядаються також як етапи їх розвитку, коли кожний наступний вид інтеграції не може бути реалізований без вирішення проблем та завдань попереднього. У практиці діяльності міжнародних економічних угруповань поєднуються особливості та окремі елементи різних етапів розвитку міжнародної економічної інтеграції. Але рух від простіших до більш складних простежується досить чітко. Першою і найбільш розвиненою формою економічної інтеграції є Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Воно формувалось поступово. У перші роки після Другої світової війни функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс). У 1951 р. було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Зрештою, 25 березня 1957 р. у Римі шість країн Західної Європи - Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Франція і ФРН - уклали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Його нерідко називали "Спільним ринком". У своєму розвиткові це об'єднання пройшло декілька етапів. У 1962 р. були скасовані кількісні обмеження у взаємній торгівлі країн ЄЕС, а в 1968 р. - мито у взаємній торгівлі промисловими товарами. Було впроваджено єдиний митний тариф відносно третіх країн, і до 1969 р. в основному завершився процес створення митного союзу. З 1994 р. відповідно до Маастрихтських угод (1992 р.) ЄЕС було трансформоване в Європейський Союз (ЄС), а на його території сформувався єдиний економічний простір. У 1995 р. кількість країн-учасниць зросла до п'ятнадцати. До засновників приєдналися Великобританія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Данія, Фінляндія та Швеція. Нині до складу цього регіонального об'єднання входить 27 країн-членів, в тому числі і декілька колишніх соціалістичних держав Східної Європи. Зросла роль ЄС у світовому господарстві. У багатьох міжнародних економічних організаціях країни ЄС виступають як єдиний суб'єкт і мають окремого представника. У межах ЄС проводиться єдина аграрна політика, здійснюються великі спільні науково-технічні програми, створений загальний бюджет, кошти якого спрямовуються насамперед у фонд підтримки і розвитку економічно відсталих районів, здійснюються інші міждержавні проекти, координуються напрямки внутрішньої державної економічної політики. З 1 січня 1993 р. в межах Європейського Союзу було введено вільне пересування факторів виробництва — капіталів, робочої сили, товарів та послуг. Відповідно до Маастрихтського договору з 1999 р. створюється валютний союз, у межах якого з 2002 р. на території країн-членів введено у готівковий обіг єдину європейську валюту ЄВРО, яка замінила національні валютні одиниці країн-членів цього об'єднання. Європейський союз має такі наднаціональні органи управління: Рада Міністрів, Єврорада, Єврокомісія, Європейський Суд. Вибори депутатів у Європарламент здійснюються прямим таємним голосуванням у країнах-членах. Кількість депутатів від країн пропорційна до кількості їх населення. У жовтні 2004 р. в Римі глави держав і урядів 25 країн-членів ЄС підписали договір, що встановлює Конституцію для Європи. Цим договором гарантується, що установи Євросоюзу поважатимуть фундаментальні права кожного жителя країн-членів цього об'єднання. Європейський союз — не єдиний представник міжнародних інтеграційних об'єднань. Нині у світі нараховується більше трьох десятків регіональних інтеграційних утворень різних форм: від зон вільної торгівлі до економічних союзів. Значні успіхи у розвитку міжнародної економічної інтеграції у світі пов'язують із функціонуванням таких об'єднань, як НАФТА (Північноамериканська зона вільної торгівлі) та АТЕС (Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво). До складу НАФТА входять США, Канада і Мексика, договір між якими діє з 1994 р. і передбачає поступове усунення митних бар'єрів на шляхах руху товарів між цими країнами, лібералізацію режиму іноземного інвестування і міграції робочої сили. В АТЕС входить 21 держава Азії, Північної і Південної Америки. Об'єднання охоплює країни з різним рівнем економічного розвитку, різними соціально-політичними системами і носить міжрегіональний характер. У його діяльності беруть участь такі великі держави, як США, Росія та Китай. На частку країн цього угруповання припадає 55% світового ВВП, 50% світового експорту товарів, 64% експорту технологій, 40% населення та 31% території Землі, що є свідченням його значного потенціалу. Відповідно до планів соціально-економічного розвитку АТЕС передбачається до 2020 р. створити найбільшу в світі зону вільної торгівлі. Інтеграційні процеси розповсюджуються та активізуються і в країнах, що розвиваються. Вони мають ряд відмінностей, характерних саме для цієї групи держав. Для більшості з них міжнародна економічна інтеграція є засобом прискорення темпів соціально-економічного зростання, здійснення індустріалізації, формування оптимальної структури ринкової економіки. Створення таких угруповань розглядається як один з основних методів диверсифікації їх зовнішньоекономічних зв'язків і послаблення залежності від економічно розвинених держав. Політична інтеграція країн, що розвиваються, часто випереджає економічну. Внаслідок цього характер інтеграції часто є нестійким. В цілому, інтеграція в країнах, що розвиваються, відбувається значно повільніше, ніж в економічно розвинених країнах світу. Це зумовлене низьким рівнем розвитку продуктивних сил, незадовільним станом інфраструктури, особливо транспорту, дефіцитом фінансових ресурсів, створенням перешкод з боку ТНК і політичною нестабільністю в цих країнах. Міжнародна економічна інтеграція має ряд переваг для країн-учасниць у різноманітних регіональних об'єднаннях. Серед них - більш широкий доступ до фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, до новітніх технологій у масштабах всього регіону; можливість виробляти обсяги продукції в розрахунку на більш ємний ринок інтеграційного формування; сприяння структурній перебудові національної економіки; сприятливі умови для фірм країн-учасниць щодо їх захисту від конкуренції з боку фірм третіх країн; можливість спільно вирішувати такі найбільш гострі соціальні проблеми, як розвиток економічно відсталих районів, пом'якшення ситуації на національному ринку праці, удосконалення системи охорони здоров'я і соціального захисту населення; створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Все це сприяє зміцненню співробітництва в політичній, військовій, соціальній сферах" міжнародних відносин між цими країнами. Серед негативних соціально-економічних наслідків, пов'язаних з приєднанням до таких утворень, слід назвати можливість відтоку ресурсів на користь більш сильних в економічному плані членів союзу; погіршення умов для країн, що не входять у відповідні союзи. Адже зняття торгових бар'єрів у межах угруповань одночасно означає їх посилення у відносинах з третіми країнами. Слід також сказати про зростання витрат країн-учасниць на утримання спільних органів управління, реалізацію спільних програм тощо. Отже, світове господарство пройшло складний шлях свого розвитку. Його характерними рисами було поступове подолання економічної відособленості і утвердження різноманітних видів міжнародних інтеграційних об'єднань. Література Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Макроекономіка: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2002. Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. / Пер. с франц. - М.: "Международные отношеня", 1994. Башнянин Г. /., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. Беляев О. О., БебелоА. С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. Білорус О. Г. Економічна система глобалізму. - К.: КНЕУ, 2003. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. - К.: Вища шк., 2003. Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. - М.: Мысль, 1991. Бугулов В. М. Ціноутворення в умовах ринку: Навч. посібник. - К., 1998. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики. Расчет согласия. Границы свободы. - М., 1997. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003. Васильченко В. С. Ринок праці та зайнятість (навчальний посібник). - К., 1996. Валовой Д. В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. - М.: ИНФРА-М, 1997. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. - К.: Наук, думка, 1992. Гальчинський А. С. Теорія грошей: Навч. посібник. - К.: Основи, 2001. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: Вища школа, 1995. Глобалізація і безпека розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2001. Гош А. П. Політична економія капіталізму і післясоціалістичного перехідного суспільства: Підручник. - К., 1999. Довбенко М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелеологія): Навч. посібник. - К.: Видавничий центр "Академія*', 2005. Доповіді з окремих питань соціального та економічного становища України. - К.: Держкомстат України, 2006. Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічннй аспект) / Наукова монографія. - К.: Світ Знань, 2002. Єщенко П. С, Палкім Ю. І. Сучасна економіка: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2005. Економічна активність населення України 2005 / Стат. збірник. Держкомстат України. - К., 2006. Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. С. В. Мочерного. - К.: Академія, 2000. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. Заблоцький Б. Р Перехідна економіка: Посібник. - К.: Академія, 2004. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособие. - К.: Виша шк.;
1 2 3 4 5 Категория: Економічна теорія, Політекономіка \| Добавил: Aspirant (26.03.2014)
Просмотров: 441 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: