Реферат на тему: Диференціальна та монопольна рента - Економічна теорія, Політекономіка - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Диференціальна та монопольна рента. План 1. Диференціальна та монопольна рента 2. Розподіл і використання рентного доходу 3. Агропромислова інтеграція та її форми 4. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України Розміри земельної ренти будуть різними при використанні різних за родючістю і місцерозташуванням земельних ділянок. Вона більша на найбільш родючих земельних ділянках і менша на менш родючих фунтах. Крім того, вона більша на земельних ділянках, розташованих ближче до місць збуту сільськогосподарської продукції, і менша на віддалених землях. Різниця між суспільною ціною виробництва, яка визначається витратами виробництва на гірших ділянках землі, та індивідуальною ціною виробництва на кращих і середніх ділянках землі, є диференціальною земельною рентою. Джерелом диференціальної ренти є праця, яка прикладається до кращих і середніх за родючістю ділянок землі. На них в однакові проміжки часу працею створюється вартість більша, ніж на гірших за родючістю ділянках землі. Більш висока родючість грунтів є тільки умовою створення цього виду ренти і п джерела не стосується. Для утворення диференціальної ренти необхідні такі умови:! 1) відмінності у родючості окремих ділянок землі; 2) відмінності у їх розташуванні щодо місць збуту продукції; ІЗ)^відмінності^ продуктивності додаткових вкладень коштів у землю. Відповідно до цих умов розрізняють диференціальну ренту І, пов'язану з першою і другою умовами, і диференціальну ренту II, пов'язану з третьою умовою. Розглянемо утворення диференціальної ренти на прикладі (цифри умовні). З таблиці видно, що перша ділянка ренти не приносить, а друга і третя дає 15 і 30 гривень ренти. Диференціальна рента виникає також внаслідок відмінностей у розташуванні ділянок землі щодо ринків збуту продукції. У тих підприємців-орендарів, ділянки яких розташовані ближче до місць збуту сільськогосподарської продукції, витрати на її доставку будуть менші і, навпаки, більш віддалені ділянки вимагають значних витрат виробництва. Підприємці, ділянки яких розташовані ближче до ринків збуту, реалізують свою продукцію за цінами витрат на доставку віддалених ділянок. На ділянках, розташованих ближче до ринків збуту продукції, формується надлишок над середнім прибутком, який утворює диференціальну ренту і щодо розташування. Виникнення диференціальної ренти І пов'язане з природною родючістю землі. її привласнення можливе за екстенсивного ведення сільського господарства, коли збільшення обсягів виробництва продукції досягається за рахунок втягнення в обіг нових площ сільськогосподарських угідь. Диференціальна рента II утворюється внаслідок додаткових вкладень підприємцем-орендарем коштів у одну і ту ж ділянку землі. Це сприяє збільшенню врожайності, підвищенню продуктивності праці. Механізм утворення диференціальної ренти II показано в таблиці 12.2. Таблиця 12.2 Утворення диференціальної ренти II Утворення диференціальної ренти II З таблиці 12.2 видно, що додаткові вкладення коштів у кращу ділянку землі призводять до утворення диференціальної ренти II. На відміну від диференціальної ренти І, привласнення диференціальної ренти II пов'язане з інтенсифікацією землеробства. Інтенсифікація сільського господарства - це така система його ведення, яка передбачає збільшення обсягів виробництва продукції за незмінних або таких, що зменшуються, оброблюваних земельних угіддях на основі додаткових вкладень коштів. Важливою теоретичною і практичною проблемою є питання про динаміку обох видів диференціальної ренти. Так, диференціальна рента І до середини XX ст. мала чітку тенденцію до зростання. Це зумовлювалося тим, що збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства досягалось шляхом розширення посівних площ. Надалі з підвищенням загального рівня агротехніки помітно скорочується нерівномірність родючості землі, що призводить до зменшення розмірів цього виду ренти. Розвиток усіх видів транспорту, урбанізація зменшують роль розташування ділянок, що теж скорочує обсяги цього виду ренти. Закономірністю динаміки диференціальної ренти II також є її збільшення. Це пов'язане з розвитком продуктивних сил сільського господарства та його інтенсифікацією. В сучасних умовах, які характеризуються механізацією, хімізацією, іригацією та меліорацією виробництва, що призводить до збільшення ділянок землі, придатних для обробітку із застосуванням досягнень науки і техніки, в тенденції реалізується диференціальна рента, яка базується швидше на зростаючій продуктивності вкладень коштів і на вилученні з обробітку гірших земель. Серед великої різноманітності земельних ділянок є такі, що мають унікальні або винятково сприятливі властивості для вирощування окремих культур. Це дає змогу господарствам, що розташовані у таких місцях, отримувати рідкісні продукти. Перевищення попиту населення на цю продукцію над її пропозицією створює умови для реалізації продукції за монопольно високими цінами, які перевищують вартість товару. Різниця між монопольного ціною та вартістю рідкісного продукту сільського господарства утворює надприбуток, який є монопольною рентою. Вона привласнюється землевласником. Джерело її існування - доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. Плата за користування такими ділянками землі має бути вищою за інші. Аналізуючи механізм утворення диференціальної ренти, ми встановили, що найгірша ділянка землі не приносить її власнику ренти. Але таку ділянку власник безкоштовно не віддасть в оренду. Отже, орендарі найбільш неродючої ділянки повинні мати надлишок над середнім прибутком, щоб заплатити за право користуватись землею. Власники землі, користуючись своєю монополією приватної власності на землю, вилучають орендну плату і за користування найгіршими ділянками землі. Виплачувати її без шкоди для середнього прибутку підприємці-орендарі зможуть тільки в тому разі, коли ціна сільськогосподарської продукції забезпечить їм надлишок над середнім прибутком. У цій орендній платі є дві частини: одна дорівнює проценту на капітал, уже вкладений в землю і невіддільний під неї (меліорація, іригація, будівлі і т. д.); друга - існує завжди і відповідає передачі права користування землею, або, за словами Д. Рікардо, є вихідними і непорушними властивостями землі. У сільському господарстві рівень розвитку продуктивних сил був нижчий, ніж у промисловості. Це пов'язане з тим, що в умовах конкуренції рівень розвитку техніки тут нижчий, ніж у промисловості. Тут створюється відносно більше додаткової вартості за більш високої, ніж у промисловості, норми прибутку. Створена у сільському господарстві додаткова вартість не бере участі в утворенні середньої норми прибутку, єдиної для всієї економіки. Монополія приватної власності на землю була тією перепоною, яка перешкоджала вільному переходу коштів з промисловості у сільське господарство, утворенню єдиного середнього прибутку як для промисловості, так І ДЛЯ сільського господарства. Тому сільськогосподарські продукти реалізуються за цінами, які відповідають їх вартості, що визначається умовами виробництва на гірших ділянках землі, тобто вищих за суспільну ціну виробництва, за яку береться ціна виробництва у промисловості. Надлишок вартості сільськогосподарської продукції над її суспільною ціною виробництва, що утворює додатковий прибуток, який привласнюється землевласниками, називається абсолютною рентою. Причиною існування абсолютної ренти є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює більш високу норму прибутку у сільському господарстві понад середню норму прибутку. Абсолютну ренту приносять усі ділянки землі, які орендують підприємці-орендарі. Існування диференціальної та монопольної ренти ні у кого не викликає заперечень. Існування ж абсолютної ренти заперечували К. Каутський, П. Маслов, Г. Плеханов, деякі сучасні економісти. Аргументація останніх зводиться до того, що у сільському господарстві економічно розвинених капіталістичних країн органічна будова капіталу нині вища, ніж у провідних галузях промисловості. Внаслідок цього скорочується чисельність тих, що працює у сільському господарстві, і тут не створюється надлишок додаткової вартості над середнім прибутком. Для отримання прибутку не нижчого, ніж в інших галузях економіки, держава виплачує фермерам субсидії. У минулому приватна власність на землю справді обмежувала переливання капіталу у сільське господарство. Нині підприємці із несільськогосподарських галузей можуть легко проникати зі своїм капіталом до аграрної сфери. Щодо рівня органічної будови капіталу в сільському господарстві, то в економічно розвинених країнах світу він вже піднявся до рівня промисловості. Ця умова для створення абсолютної ренти відпала. Але залишилась така причина, як існування абсолютної ренти — монополія приватної власності на землю. Тому слід брати до уваги існування і дію інших факторів утворення абсолютної ренти (використання дешевої робочої сили, більш швидкий обіг коштів, економія на постійному капіталі та ін). Монополія приватної власності на землю лише закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві і примушує реалізувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва. Отже, абсолютну ренту породжує не низька органічна будова аграрного капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає механізму конкуренції вирівняти прибуток у галузях з низькою органічною будовою капіталу шляхом його переливу. Для того, щоб це здійснити необхідно платити абсолютну ренту, яка є складовою частиною ціни сільськогосподарської продукції. Підвищення органічної будови капіталу в аграрному виробництві економічно розвинених країн зумовлює зменшення абсолютної ренти. Але зростання загального обсягу функціонуючого капіталу сприяє її збільшенню. Отже, у ринковій економіці існують об'єктивні передумови утворення таких форм земельної ренти, як диференціальна, монопольна та абсолютна. Фактори та умови виникнення додаткового прибутку (надприбутку) та перетворення його в земельну ренту пов'язані з особливостями відтворення в сільському господарстві, насамперед, з обмеженістю земель, придатних для ведення аграрного виробництва, та відмінностями у їх родючості і розташуванні щодо ринків збуту. Розподіл і використання рентного доходу Розподіл земельної ренти може здійснюватись різноманітними шляхами. За допомогою цін такий розподіл відбувався у колишньому Радянському Союзі. В цьому разі держава встановлює диференційовані закупівельні або оптові ціни і водночас намагається, відшкодовуючи індивідуальні витрати господарств, що знаходяться в різних природно-кліматичних умовах, забезпечити їм певну рентабельність та вилучити ренту. Господарська практика продемонструвала неефективність такого механізму, неможливість реально врахувати і відобразити все, що необхідне для його дійового використання. В умовах ринкової економіки землекористувачі, які не мають власної землі, сплачують земельний податок, що визначається залежно від якості і розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі. Він містить і диференціальну ренту. За умов капіталізму диференціальна рента привласнюється власником землі у формі орендної плати. В тому разі, коли орендодавцем виступає держава в особі її органів, земельна рента у вигляді рентного доходу розподіляється між державою і тими, хто використовує землю. Так, Законом України „Про внесення змін до Закону „ Про оренду землі" встановлено, що річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до Закону і не може перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки"1. Диференціальну ренту II, яка є наслідком додаткових вкладень коштів, інтенсифікації виробництва, протягом всього строку орендного договору одержує орендар. Після закінчення строку оренди землевласник враховує більш високу родючість землі, її здатність давати більший дохід. Тому він підвищує орендну плату при укладенні договору на новий строк. Для орендаря договір про оренду вигідно укладати на тривалий строк, а для орендодавця - на невеликий. 1 Закон України "Про внесення змін до Закону України „Про оренду землі" Голос України. -2003, II листоп.-С.Ю Перехід до формування багатоукладної економіки в аграрному секторі та соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні робить неможливим використання диференціації закупівельних цін за природно-кліматичними зонами для вилучення ренти. В нових умовах рівень цін на сільськогосподарську продукцію визначатиметься попитом і пропозицією. На однорідні товари незалежно від того, де вони і ким вироблялись, буде однакова ціна. За таких умов господарства, що мають кращі земельні ділянки, мають вищі доходи. Було б несправедливо доходи рентного характеру повністю залишити у розпорядженні цих господарств. Засобами вилучення диференціальної ренти мають стати рентні платежі, плата за землю, величина яких диференціюється залежно від якості ділянок. Тому використання землі в нашій державі платне. Відповідно до чинного законодавства власники землі та землекористувачі щороку сплачують плату за землю у вигляді податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі. Отже, в земельному податку й орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо він надходить власнику землі, то рентний дохід перетворюється на ренту. Розмір, форма, строки внесення, орендної плати встановлюються за погодженням сторін у договорі про оренду. В результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва надлишковий дохід зростає. Доки діє строк договору, він надходить орендареві у вигляді рентного доходу. При укладанні нового договору він може бути зарахований в орендну плату і вже надходить власникові землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського господарства доцільно оптимально здійснювати розподіл диференціальної ренти II між власником землі та орендарем. Орендар повинен бути зацікавлений у додаткових інвестиціях капіталу у землю, а для цього у нього має залишатися певна частина рентного доходу. Порядок оподаткування, що визначається відповідними нормативними документами, середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати на землю в нашій державі встановлює Верховна Рада України. Рентний дохід, як правило, спрямовується на фінансування заходів з раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості грунтів; виконання робіт із землеустрою, ведення земельного кадастру; відшкодування витрат власників землі та землекористувачів, які пов'язані з господарюванням на менш родючих та віддалених від ринків збуту ділянках землі; економічне стимулювання власників землі та орендарів. Ринкові відносини передбачають купівлю-продаж землі за певними цінами. Ціна землі - це така грошова сума, яка, будучи покладена в банк, дасть змогу отримати її власникові дохід на процент, що дорівнює земельній ренті. Ціна землі належить до ірраціональних форм, тобто таких товарів, ціна на які грунтується не на вартості, а на доході, який вони приносять при її використанні власником. З визначення ціни землі видно, що за інших рівних умов якраз величина ренти визначає ціну землі. Вона прямо пропорційна до розміру ренти і обернено пропорційна до норми позичкового проценту. Формула ціни землі має такий вигляд: де R - рента; Z - норма позичкового капіталу; - ціна землі Сучасний етап розвитку економічно розвинених країн характеризується нарощуванням принципово важливих змін в аграрній сфері. Це викликає появу нових умов підприємницької діяльності у сільському господарстві. Агропромислова інтеграція та її форми Під впливом науково-технічної революції у сільському господарстві відбуваються значні якісні зміни речових і особистих факторів виробництва. Кількісно і якісно змінюється матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва у процесі переходу цієї галузі до широкого використання системи машин, біотехнологій, інновацій, комп'ютерної техніки. Зростає професійний рівень працівників, виникають і набувають поширення нові форми організації виробництва. Найбільш значущим серед новітніх процесів в аграрній сфері е подальше поглиблення суспільного поділу праці під впливом використання в ній досягнень науково-технічної революції. Воно охоплює всі види поділу праці і супроводжується диференціацією і спеціалізацією галузей економіки, збільшенням самостійних виробництв, появою нових видів послуг. Суспільний поділ праці розвивається не ізольовано, а в системі об'єктивних економічних процесів. Спеціалізація - це тільки одна сторона виробничого процесу, а друга - об'єднання (інтеграція) різноманітних видів виробничої діяльності. Спеціалізація та інтеграція праці утворюють органічну єдність, у якій зміна однієї сторони викликає зміну іншої, що закономірно породжує модифікацію першої. Внаслідок цього процеси спеціалізації та інтеграції відбуваються у взаємозв'язку. Поглиблення суспільного поділу праці у сільському господарстві супроводжується виділенням з нього окремих виробництв, операцій, функцій, що призводить до звуження його спеціалізації. За таких умов підприємницька діяльність у цій галузі зосереджується на власне аграрних її видах, а решту функцій - переробка і зберігання сільськогосподарської продукції, обслуговування виробництва - беруть на себе нсільськогосподарські підприємницькі структури. Змінюється і функціональна роль цієї галузі. Якщо раніше вона була постачальником готової продукції, потім готової продукції і сировини, то нині - переважно, сировини. Аграрне виробництво стає тільки етапом на шляху створення товарів з його сировини. Об'єктивно необхідною умовою останнього стають міцні, постійно відновлювані міжгалузеві зв'язки між сільським господарством і сукупністю галузей, пов'язаних з ним технологічно, економічно і організаційно. Внаслідок посилення цих зв'язків і розвивається агропромислова інтеграція. Агропромислова інтеграція — це об'єктивний процес об'єднання спеціалізованого, повязаного спільним виробничим циклом сільськогосподарського і промислового виробництва в єдину систему відтворення. На її розвиток значний вплив має рівень технологічної і організаційної єдності взаємопов'язаних підприємств, особливості окремих галузей, специфіка перероблюваної сільськогосподарської продукції, технологій її переробки. Факторами, що впливають на інтеграцію сільського господарства і пов'язаних з ним галузей, є також рівень розвитку колективних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських господарств, їх спеціалізація. Економічна основа агропромислової інтеграції визначається товарно-грошовим обміном, ринком. Останній об'єднує, організовує їх в галузевому і територіальному відношенні. Ринковий механізм регулювання виробництва створює об'єктивну необхідність для все більш тісної взаємодії і взаємозалежності окремих елементів економічної системи. Все це характеризує агропромислову інтеграцію як багатогранний процес, що розвивається у різноманітних формах. Найбільш простою формою агропромислової інтеграції є контрактне виробництво сільськогосподарської продукції для торгових і переробних підприємств відповідно до укладених угод. У нашій державі відбувається використання угод при реалізації продукції сільського господарства переробним підприємствам і торгівлі, матеріально-технічному забезпеченню і виробничому обслуговуванню аграрного виробництва. На рівні первинної ланки суспільного виробництва агропромислова інтеграція проявляється у формі агропромислових підприємств, комбінатів, об'єднань, агрофірм. Слід мати на увазі, що такі агропромислові формування виникають за наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організаціями, з іншого, високого рівня концентрації та товарності виробництва. Поряд з низовими агропромисловими формуваннями в межах окремих областей, зон і районів функціонують регіональні агропромислові комплекси (РАПК). Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону та галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та переробляють, зберігають і доставляють продукцію до споживачів. Кожен з таких комплексів не має всього набору галузей, які входять до складу агропромислового комплексу більш високого рівня. У межах національних економік агропромислова інтеграція базується на більш масштабному інтеграційному процесі - формуванні агропромислового комплексу країни. Він є економічною категорією, що виражає сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і пов 'я заним и з ним галузями з виготовлення і доведення до споживачів товарів, вироблених із сільськогосподарської сировини. У національній економіці кожної країни агропромисловий комплекс займає одне з провідних місць і є однією з найбільших сфер підприємницької діяльності, яка в зарубіжній економічній літературі дістала назву "агробізнес". АПК належить до базових народногосподарських комплексів, його функціонування і розвиток визначають умови життєдіяльності суспільства. До складу агропромислового комплексу належать ті види виробництва та виробничого обслуговування національної економіки, функціонування і розвиток яких підпорядковані створенню кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Існування цієї сукупності галузей і виробництв поза агропромисловим комплексом недостатньо ефективне. Для того, щоб агропромисловий комплекс виконував притаманні йому функції, він повинен мати певну структуру. її можна характеризувати з різних позицій. У науковій та навчальній літературі найбільшого поширення набув функціонально-галузевий розріз структури АПК. Відповідно до цього у ньому виділяється три сфери. До першої сфери належать ті галузі, які забезпечують увесь агропромисловий комплекс засобами виробництва та надають послуги, включно з ремонтними і меліоративними роботами, будівництвом тощо. Це тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для легкої і харчової промисловості; машинобудування для тваринництва і кормовиробництва; виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин; мікробіологічна промисловість; ремонт тракторів і сільськогосподарської техніки; капітальне будівництво. Друга сфера АПК охоплює сільське і лісове господарство. Третя сфера містить галузі, які здійснюють заготівлю, переробку, зберігання продукції сільського господарства і доведення її до споживання. Сюди належать легка, харчова, м'ясомолочна, рибна, борошномельно-круп'яна, комбікормова промисловість, а також торгівля продовольчими товарами і громадське харчування. Така класифікація структури АПК прийнята у світовій економічній літературі. Важливу сферу підприємницької діяльності в АПК займають галузі виробничої та соціальної інфраструктури. До них належать дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, інформаційні служби, система зберігання продукції тощо. Об'єкти інфраструктури функціонують у кожній з його сфер. У складі останніх виділяється і соціальна інфраструктура. Загальною передумовою успішної підприємницької діяльності в умовах агропромислової інтеграції є наявність відповідних ринкових інститутів. Серед них слід виділити існування різноманітних за організаційно-економічними характеристиками самостійних товаровиробників. Вони повинні мати можливість вільно використовувати належне їм майно, самостійно визначати виробничу програму, обирати постачальників і споживачів, визначати ціни, самостійно розпоряджатися прибутком, який залишається після виконання зобов'язань. Протягом розвитку ринкових відносин сформувався ринок продовольчих товарів та засобів виробництва сільськогосподарського призначення в АПК. Суб'єкти підприємницької діяльності повинні мати можливість самостійно або за участю посередників виходити зі своєю продукцією на постійно діючі ярмарки, аграрні біржі, де буде здійснюватись оптовий продаж продукції за цінами, які визначаються попитом і пропозицією. З іншого боку, вони можуть купувати необхідні матеріально-технічні ресурси через різноманітні біржі у державних та кооперативних підприємств і організацій, малих і спеціальних підприємств, у населення, а також у державній і кооперативній ринковій торговій мережі. Складовою частиною ринкових інститутів АПК є система виробничого обслуговування суб'єктів підприємництва за угодами з наявними агросервісними підприємствами. Поряд з цим розвиток агропромислового комплексу кожної країни визначається технічною та енергетичною оснащеністю Його сфер, меліорацією, іригацією, хімізацією, наявністю діючого економічного механізму господарювання ринкового типу. Порівняння цих параметрів агропромислового комплексу нашої держави з подібними комплексами розвинених країн світу не на користь українського. Тому подальший розвиток агропромислового комплексу України пов'язаний з розв'язанням цілого ряду проблем утвердження в ньому ринкових відносин. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України Сільське господарство як складова національної економіки - одна з тих галузей, стан якої визначає основні параметри життєдіяльності суспільства. Особливу роль відігравало і відіграє сільське господарство в національній економіці України. У валовому внутрішньому продукті частка аграрного виробництва нашої держави становить 16%, у ньому зайнято 23% працездатного населення та використовується понад однієї п'ятої основних фондів. Характерними рисами сучасного стану агропромислового комплексу України є те, що як цілісна структура у складі національної економіки він тільки формується. На відміну від економічно розвинених країн переважну частку вартості кінцевої продукції АПК нашої держави створює сільське господарство внаслідок того, що ця галузь ще повною мірою не розчленована на складові, бо аграрне виробництво не відособлено в окрему галузь комплексу. Економічна криза, яка охопила аграрну сферу, призвела до того, що потенціал агропромислового комплексу використовується тільки на третину, а значна частина продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках жителів села та на ділянках землі, виділених міським жителям, і служить засобом виживання значної частини населення в умовах високого рівня безробіття, неповної зайнятості, невиплат заробітної плати і як наслідок - масової бідності. Для сучасного стану АПК України притаманний непослідовний та несистемний перехід від адміністративно-командної системи господарювання до ринкових відносин. Через те, що системоутворюючою галуззю агропромислового комплексу виступає сільське господарство, то для подолання кризового стану цього комплексу необхідне здійснення аграрних реформ насамперед у цій галузі. Аграрні реформи - це процес трансформації економічних відносин, притаманних адміністративно-командній системі, у ринкові відносини. Стратегічними цілями реформування аграрного сектора нашої держави є:– створення умов для розширеного відтворення і використання досягнень науково-технічного прогресу, щоб вивести соціально-економічний розвиток сільського господарства на рівень найбільш розвинених країн світу та перетворити нашу державу в надійного експортера продукції цієї галузі, продуктів ЇЇ переробки, посісти достойне місце на світовому продовольчому ринку;– насичення національного ринку продовольством, сільськогосподарською сировиною вітчизняного виробництва та повне і незворотне розв'язання внутрішньодержавної продовольчої проблеми - задоволення поточних потреб держави і створення надійних стратегічних запасів продовольства;– підвищення конкурентоздатності сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва;– розв'язання соціальних проблем села;– ефективна інтеграція нашого сільського господарства до світового продовольчого ринку;– наукове і кадрове забезпечення аграрного виробництва;– охорона навколишнього середовища. Досягнення цих цілей передбачає здійснення цілого комплексу перетворень в аграрному секторі, головна роль серед яких належить реформуванню виробничих, майнових і земельних відносин на основі врахування дії законів і закономірностей перехідної та ринкової економіки. Однією з головних ланок здійснюваних перетворень в сільському господарстві нашої держави є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин. Проведення земельної реформи в аграрному секторі України передбачало роздержавлення та передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільськогосподарських підприємств; паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства; реорганізація КСП і створення на їх базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі різноманітних форм власності на земельні та майнові паї з пріоритетом формувань на основі приватної власності. Здійснення цих перетворень передбачає подолання державної монополії на об'єкти власності та результати праці у сільському господарстві. Вони зумовлюють формування іншої соціально-економічної структури аграрного сектора шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів у нові інституціонально-організаційні структури, притаманні ринковим відносинам. Форми і методи регулювання господарського виробництва сільськогосподарським виробництвом, характерні для адміністративно-командної економіки, у процесі здійснення аграрного реформування замінюються переважно ринково-економічними. На основі законодавчих актів, які регламентували аграрні реформи у нашій державі, відбулися кардинальні зміни в земельних відносинах. В Україні практично здійснено роздержавлення земель. Внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на базі 10771 колективного сільськогосподарського підприємства станом на початок 2000 р. було створено 14,7 тис. нових підприємницьких структур, серед яких 41,6% становили господарські товариства з обмеженою відповідальністю, 4,2% - акціонерні товариства, 22,6% - сільськогосподарські виробничі кооперативи, 19,7% - приватні (приватно-орендні) підприємства, 2,5% - селянські (фермерські) господарства і 3,4% - інші форми господарювання. Якщо не брати до уваги створених селянських (фермерських) господарств, на базі 100 реорганізованих КСП виникло в середньому 120 нових структур.1 Середній розмір новостворених структур (без урахування селянських (фермерських) господарств) становить 1500-1800 га сільськогосподарських угідь, без земель загального використання. Отже, внаслідок здійснюваних перетворень в аграрному секторі України започатковано формування нової організаційної структури господарювання. Здійснення аграрних перетворень потребує постійної уваги до подальшого розвитку післяприватизаційних процесів, щоб забезпечити досягнення стратегічних цілей реформування сільського господарства. Головна роль серед останніх належить утвердженню нової за змістом системи економічних відносин, сучасної організації аграрного виробництва, формуванню почуття власника майна та виробленої продукції. Одним з недоліків нинішнього етапу реформ на селі стало те, що здобувши у власність землю і майно, українські селяни фактично не стали власниками і розпорядниками виробленої продукції та отриманих доходів. Ними володіють орендарі землі та майна, а селяни стали найманими працівниками без будь-яких прав щодо організації та управління виробництвом, розподілу виробленої продукції і отриманого прибутку. Не розв'язаним залишається і створення інфраструктури АПК, спрямованої на підтримку Його ефективного функціонування і розвитку на ринкових засадах. Значну кількість проблем соціально-економічного характеру породжує відсутність паритетності цін на сільськогосподарську та промислову продукцію у процесі міжгалузевого обміну. її забезпечення має здійснюватись на основі норми прибутку, розрахованої як відношення одержаного прибутку до вартості капіталу, що охоплює і вартість землі. Зазначений показник має відігравати роль основного економічного регулятора ринкових відносин в аграрній сфері. Ігнорування норми прибутку та неврахування вартості Землі у виробництві сільськогосподарської продукції не сприяє притоку капіталів у аграрне виробництво. Подальше існування диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію та товари промислового походження для аграрного виробництва буде гальмувати перехід цієї галузі на інноваційний шлях розвитку, формування соціально орієнтованого розвитку. Значним кроком вперед у забезпеченні правових засад реформування аграрного сектора стало прийняття принципово нового Земельного кодексу нашої країни як єдиного систематизованого законодавчого акту, в якому містяться норми права, що регулюють земельні відносини в нашому суспільстві. Він встановлює такі фундаментальні положення у сфері землекористування:– земля проголошується основним національним багатством нашої держави;– суб'єктами земельних правовідносин крім громадян нашої держави виступають також юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державної влади;– визначено зміст права власності на землю, яке полягає у праві володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками, форми власності на землю у вигляді приватної, комунальної та державної;– підставами для набуття прав власності громадян на землю виступає придбання земельної ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатна передача із земель державної і комунальної власності, приватизація земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю);– сільські селищні, міські ради уповноважені не лише надавати земельні ділянками у користування чи власність, а й обмежувати, навіть тимчасово забороняти використання наділів, якщо громадяни або юридичні особи порушили вимоги земельного законодавства, використовуючи землі не за призначенням;– іноземні громадяни або юридичні особи, особи без громадянства також мають можливість стати землевласниками в нашій державі шляхом купівлі земельних ділянок. Окрім цього, їм дозволяється дарувати, продавати, але тільки не землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину нерезидентами, протягом року підлягають відчуженню, але є винятки. Йдеться про випадки, коли промислова фірма з іноземним капіталом може мати у власності сільськогосподарські землі для ведення особистого підсобного господарства, яке в Земельному кодексі не регламентується ні за сутністю, ні за кількісними параметрами;– право постійного користування землею відразу надається підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності. Отже, новим Земельним кодексом України створено фундаментальну нормативно-правову базу ринкового спрямування, орієнтовану на забезпечення здійснюваної багатопланової аграрної реформи. На розвиток закладених у ньому перетворень слід прийняти до 36 законів та інших нормативних актів. Успішне реформування аграрних відносин значною мірою залежить від організаційно-господарської перебудови структури АПК України шляхом формування на ринкових засадах підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, матеріально-технічного забезпечення аграрного виробництва, надання йому послуг виробничого та невиробничого характеру, реалізації продукції. За такої комплексної системи організації виробництва в межах АПК на основі спеціалізації і кооперування приватних, колективних, фермерських, особистих підсобних господарств можна усунути велику кількість суперечностей, які супроводжують функціонування і розвиток цього комплексу на ринкових засадах. Водночас ринкові відносини створюють значні можливості для високоефективної підприємницької діяльності в усіх сферах АПК. Основним завданням нинішнього етапу реформування аграрного сектора України є подолання негативних соціально-економічних процесів у ньому, формування необхідних умов для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, піднесення життєвого рівня працівників цієї галузі. Це можливе за умов наукового, методичного, правового та матеріально-фінансового забезпечення розвитку як всього АПК, так і його окремих сфер. Література Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Макроекономіка: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2002. Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. / Пер. с франц. - М.: "Международные отношеня", 1994. Башнянин Г. /., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. Беляев О. О., БебелоА. С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. Білорус О. Г. Економічна система глобалізму. - К.: КНЕУ, 2003. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. - К.: Вища шк., 2003. Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. - М.: Мысль, 1991. Бугулов В. М. Ціноутворення в умовах ринку: Навч. посібник. - К., 1998. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики. Расчет согласия. Границы свободы. - М., 1997. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003. Васильченко В. С. Ринок праці та зайнятість (навчальний посібник). - К., 1996. Валовой Д. В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. - М.: ИНФРА-М, 1997. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. - К.: Наук, думка, 1992. Гальчинський А. С. Теорія грошей: Навч. посібник. - К.: Основи, 2001. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: Вища школа, 1995. Глобалізація і безпека розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2001. Гош А. П. Політична економія капіталізму і післясоціалістичного перехідного суспільства: Підручник. - К., 1999. Довбенко М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелеологія): Навч. посібник. - К.: Видавничий центр "Академія*', 2005. Доповіді з окремих питань соціального та економічного становища України. - К.: Держкомстат України, 2006. Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічннй аспект) / Наукова монографія. - К.: Світ Знань, 2002. Єщенко П. С, Палкім Ю. І. Сучасна економіка: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2005. Економічна активність населення України 2005 / Стат. збірник. Держкомстат України. - К., 2006. Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. С. В. Мочерного. - К.: Академія, 2000. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. Заблоцький Б. Р Перехідна економіка: Посібник. - К.: Академія, 2004. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособие. - К.: Виша шк.;
1 2 3 4 5 Категория: Економічна теорія, Політекономіка \| Добавил: Aspirant (28.03.2014)
Просмотров: 376 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: