Реферат на тему:Сучасні проблеми екології та моделі управління - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Сучасні проблеми екології та моделі управління. ЗМІСТ 1. НЕОКЛАСИЧНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ Початок нинішнього тисячоліття людство зустрічає цілим спектром криз: ресурсних, економічних, фінансових, соціальних, екологічних. За всієї видимості їхньої автономності і непов'язаності всі вони - наслідки одного й того самого явища, назва якому «вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в рамках існуючих природно-ресурсних і екологічних умов». Вперше ресурсна й екологічна криза досягли меж глобальної системи, ставлячи під загрозу безпеку біологічного життя на планеті. Вперше людство вимушене шукати виходу із соціально-економічних криз, об'єднуючись в єдине глобальне співтовариство («глобальне село»), перетворюючись на єдиний екіпаж «космічного корабля» Земля. Вперше в економічних системах виявилися вичерпаними можливості нарощування матеріально-енергетичних потоків, щоб задовольнити потреби зростаючого населення, і людство змушене свої надії пов'язувати з виробництвом і споживанням ще малознайомої сутності за назвою «інформація», переходячи до принципово нових технологій, економічних відносин, соціального ладу. Подібна ситуація створила передумови для суттєвого перетворення механізму управління інноваційними процесами в напрямку їх екологізації. Економісти в різні часи прагнули створити уніформоване уявлення про процес економічного зростання та побудувати модель управління цим процесом. Серед спроб створення механізмів керування економічною поведінкою людей в різних господарських системах при обмеженості ресурсів та безмежності людських потреб в історії економічних вчень можна виділити дві основні моделі – неокласичну та неокейнсіанську. Неокласична модель управління виникла в противагу класичній школі економіки Адама Сміта, який вважав, що основним стимулом економічної активності людини є приватний інтерес. А тому процвітання суспільства можливе лише при встановленні індивідуального добробуту, створюваного на основі принципу вільної конкуренції. Неокласичний напрямок був сформульований англійським економістом А.Маршаллом (основна робота – „Принципи економічної науки”). Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроанапізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулювання процесу виробництва. Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивності кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, на його думку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил. Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки його визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва. Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку суспільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічного зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсягами випуску продукції. Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробничих факторів – праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробітна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток – граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків). Виробнича функція була покликана продемонструвати меха-нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу-щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува-ла загальних висновків. Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре-зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба-зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього ви-користання. Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов-нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги. Згодом, у працях економістів-неокласиків Б. Уолла, Е. Денісона, Р. Солоу функція Кобба–Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, ма-сштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив нау-ково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості. Таким чином, неокласична модель представляє собою зразок внутрішнього саморегулювання економіки на основі ринкового механізму ціноутворення: попит – пропозиція. Мельник, с.81-84 2. НЕОКЕЙНСІАНСЬКА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ У 1936 р. англійський економіст Д. Кейнс опублікував свою відому роботу „Загальна теорія зайнятості, процента та грошей”, заснувавши новий напрямок в економіці – кейнсіанство. Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті pp., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості». У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання. Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму. Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання. Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів. Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» – схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента. Ідеї Кейнса розвинули його послідовники – А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара). Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівняння, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатного попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага заощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого доходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У період Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлишку капіталу і зв'язана з нею тенденція хронічного масового безробіття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці інвестиційного процесу – так званому «дохідному ефекті» (відкладаючи набік його «виробничий ефект»). Зміст «дохідного ефекту» інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підвищення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, у свою чергу, стимулює збільшення виробництва. Теоретики економічного зростання – неокейнсіанці – прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги). Таким чином, розвиток ідеї Кейнса про поєднання ринкового та державного регулювання на основі управління попитом був покладений в основу макроекономіки. По суті була проголошена найважливіша роль зовнішнього – державного – регулювання економічною системою шляхом застосування цілеспрямованої грошової політики, яка дозволяє постійно розвивати ринок, збільшувати обсяг виробництва, скорочувати безробіття. В умовах сучасного природокористування неокейнсіанська модель, орієнтована на активну роль держави, може бути покладена в основу управління процесами екологізації. В основі цієї моделі лежать інструменти різних видів мотивації, які орієнтовані безпосередньо на об'єкти екологізації: або самі фактори екодеструктивного впливу (тобто процеси, шкідливі речовини тощо), або продукти і послуги, які є носіями екодеструкції (тобто їх виробництво і споживання пов'язане зі шкідливим впливом на середовище). Наприклад, такі інструменти, як платежі, екологічне маркірування (вмісту шкідливих речовин), орієнтовані на екодеструктивні фактори, а екологічні податки на продукти (пестициди, мінеральні добрива, батарейки, ін.) пов'язані з предметами і послугами, що є носіями екодеструкції. Інструменти непрямої мотивації орієнтуються не на показники екодеструктивної діяльності, а на продукти і послуги, що побічно можуть створювати умови для досягнення цілей екологізації (наприклад, завдяки обмеженням поширенню певних товарів і послуг, гарантіям якості тощо). Дія мотиваційних інструментів може поширюватися на весь життєвий цикл виробу або акцентуватися на певній стадії циклу чи окремому критерії. Інноваційні процеси, що відбуваються зараз в економіці розвинених країн, вносять свої зміни і в управління процесами екологізації. На теперішньому етапі екологізації в черговий раз змінюється спрямованість інвестиційної політики. Якщо в 60-70-ті роки XX ст. вона була націлена на розробку засобів захисту навколишнього середовища від забруднення; в 70-80-ті - на розробку маловідходних технологій; то у 90-ті роки вона спрямована на розробку незбиткоемних видів продукції, створення високоефективних інтегральних систем і відповідну реструктуризацію виробничих секторів економіки і споживчого ринку. Розвиток територіального самоврядування відкрив дорогу до врахування індивідуальних особливостей екосистем і формування територіальних комплексних систем виробництва і споживання продукції. Адекватно змінюється механізм управління інноваційними та інвестиційними процесами, значно розширюється діапазон застосованих мотиваційних інструментів і зростає складність методів управління. Вони, як правило, реалізуються не на одному з принципів «забруднювач сплачує», «споживач сплачує» і «все суспільство сплачує», а на їх поєднанні. В ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між господарськими суб'єктами реалізуються через взаємодію попиту та пропозиції. Вплив на ці два компоненти ринку і сферу, що пов'язує їх, є важливою передумовою формування вихідних стратегічних схем управління процесами екологізації. В літературі з проблем екологізації звичайно згадуються три ключові стратегії впливу на економічних суб'єктів з метою реалізації екологізації економіки: вплив на пропозицію; вплив на попит; вплив на взаємозв'язок між виробниками і споживачами. Схематично це показано на рис. 1.1. Крім того, відома ще й концепція платного природокористування. Україна однією з перших країн у світі і перша серед держав колишнього Радянського Союзу в законодавчому порядку почала реалізацію концепції платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів, прямо пов'язаних з проблемами природокористування, в яких подаються економічні механізми здійснення екологічної політики. Серед них: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс», «Водний кодекс», «Кодекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд», «Про відходи» та інші. Крім того, прийнято ряд інших законів, у яких вирішення екологічних проблем передбачене окремими підрозділами, а також концепції, міжнародні угоди, більше 100 постанов та інших законодавчих актів. Рис. 1.1. Схема реалізації стратегій впливу на суб'єкти з метою екологізації економіки Перший експеримент з упровадження системи екологічних платежів був проведений у 1989-1990 рр. у м. Суми під керівництвом проф., д.е.н. О.Ф. Балацького. Всі підприємства міста, незалежно від форм власності, сплачували платежі, виходячи з обсягу атмосферних і водних викидів, кількості споживаної води, зайнятої землі та обсягу твердих відходів. Кошти збиралися в спеціальний екологічний фонд і витрачалися, згідно з рішенням міської Ради, на екологічні цілі. Через два роки цей експеримент був поширений на інші міста й області України і Росії. На початку 1990-х система екологічних платежів міцно увійшла в практику вже незалежних України, Росії та інших країн колишнього Радянського Союзу. У 1992 р. Україна стала першої з країн, що в законодавчому порядку прийняла систему платежів за забруднення і використання природних ресурсів (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Фактично система має дві основні частини: 1. Систему екологічних платежів. 2. Систему накопичення і витрати фінансових коштів (Позабюджетний Фонд). Перша система включала чотири підсистеми: а) платежі за забруднення атмосфери стаціонарними джерелами; б) платежі за забруднення атмосфери транспортними засобами; в) платежі за скидання стоків; г) платежі за складування твердих відходів. Система платежів за використання природних ресурсів розроблялася в подальші роки. Система послідовно включала такі види платежів: платежі за використання прісної води (введені в 1994р.); платежі за використання корисних копалин (1994); платежі за використання лісових ресурсів (1995); платежі за рослинні і тваринні ресурси (1996). Система екологічних платежів (а з 1998 року - зборів) в Україні виконує дві основні функції: по-перше, збору і накопичення необхідних фінансових засобів для реалізації заходів екологічної спрямованості; по-друге, формування економічних мотивів екологізації процесів виробництва і споживання предметів і послуг. При цьому ставки платежів (зборів) повинні відповідати декільком вимогам: а) відбивати основні закономірності (пропорції) впливу різних екодеструктивних факторів на економічні інтереси господарюючих суб'єктів; б) підтримувати рівновагу між інтересами виробників і споживачів продукції; в) враховувати загальну економічну ситуацію в країні і не викликати тотальних руйнувань економічної системи (зокрема, масового руйнування підприємств). 3. СУЧАСНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНОГО МОДЕЛЮВАННЯ У процесі еволюції національних економічних систем та міжнародних економічних відносин поступово поглиблювалися кризові явища у взаємодії людини з природою, нагромаджувались арсенали зброї, вичерпувалися ресурси планети тощо, які наприкінці XX ст. перетворилися на реальну загрозу існування людської цивілізації. З метою послаблення, а в майбутньому навіть можливого вирішення екологічної, сировинної, паливно-енергетичної, продовольчої кризи, а також подолання мілітаристських тенденцій необхідно проводити активну політику регулювання народонаселення, створювати гуманістичну еколого-відтворювальну систему, боротися за гуманізацію науково-технічного прогресу. Важливим кроком у вирішенні глобальних проблем стало б формування загальнопланетарного уряду, наділеного відповідними правами і обов'язками. Вищим ступенем сучасної інтернаціоналізації господарського життя є міжнародна економічна інтеграція. Вона представляє собою тісне зближення та об’єднання національних економік ряду країн на основі взаємопереплетіння їх економік та утворення загального ринку. Характерні риси економічної інтеграції країн можна звести до чотирьох основних позицій. По-перше, для такої інтеграції характерний дуже високий рівень МРП і господарської кооперації. Між пов’язаними інтеграцією країнами розвивається інтенсивний обмін товарами, послугами, капіталами та трудовими ресурсами. По-друге, ці країни встановлюють особливо сприятливі, пільгові умови для свого співробітництва, усуваючи торговельні бар’єри та інші обмеження. По-третє, вони проводять загальну, узгоджену внутрішню та зовнішню політику в торгівлі, сільському господарстві, транспорті, у валютній та іншій сферах. І по-четверте, в умовах економічної інтеграції сфери співробітництва країн постійно розширюються: здійснюються все нові й нові загальні проекти, створюються спільні підприємства, банки, валютні союзи, колективні валютні одиниці та ін. Всередині 70-х років почалася екологічна криза, яка означає різке загострення суперечностей між людиною та природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природі внаслідок панування приватнокапіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо. Найважливішими ознаками цієї кризи є, по-перше, глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється кожних п'ять років), людської діяльності за межами планети (у космічному просторі), втягнення у процес виробництва всіх елементів біосфери (повітря, вода, рослинного і тваринного світу) озонний шар нашої планети знищується. Це може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини населених районів Землі, до зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на нашій планеті відбувається близько 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 20 років через ці природні катаклізми загинуло близько 3 млн. чол. Загострюватиметься екологічна криза – кількість жертв від природних катастроф зростатиме. Якщо концентрація вуглецю і металу відбуватиметься такими темпами, як до 1958 р., то у XXI столітті температура на планеті підвищиться на 5° (катастрофічним вважається підвищення на 1–2°). Результатом неоколоніалістської політики у країнах, що розвиваються, зокрема політики «ножиць цін» на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім тропічних. Це робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життя понад 1 млрд. людей періодично руйнують повені, нестача деревного палива, виснаження ґрунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, зумовлені прямо або опосередковано втратою тропічних лісів. Важливою ознакою екологічної кризи стала проблема відходів, тобто всього, що викидає людина у процесі виробничої діяльності, нераціональних форм організації відпочинку. Особливо шкідливі радіоактивні відходи, радіоактивні нукліди. Якщо до природних нуклідів живий світ пристосовувався упродовж усього процесу еволюції і вони не накопичуються у рослинах і тваринах (наприклад, рослини мають від 10 до 100 разів меншу концентрацію природних радіонуклідів, ніж їх міститься у ґрунті), то радіонукліди ядерної енергетики засвоюються рослинним і тваринним світом. Внаслідок цього у деяких сільськогосподарських рослинах їх концентрація у 70–100 разів вища, ніж у ґрунті; в рибі і водяних рослинах – у десятки і сотні разів вища, ніж у воді. Найнебезпечніші для людини такі радіонукліди, як стронцій-90 і цезій-137, які добре засвоюються рослинами і тваринами і, потрапляючи з їжею в організм людини, руйнують його. Крім того, радіонукліди ядерної енергетики змінюють хімічний склад речовини у біосфері, нагромаджують у навколишньому середовищі нові шкідливі джерела випромінювання. Навіть якби не було такої глобальної катастрофи, як Чорнобильська, ядерна енергетика безперервно опромінює населення. А це призводить до зростання онкологічних та генетичних захворювань, особливо дітей та вагітних жінок. Значної шкоди здоров'ю завдають викиди, що мають місце під час випробування ядерної зброї. Проблема викидів особливо гостра в умовах панування приватномонополістичної власності та деформації соціально-економічної системи у країнах колишнього СРСР. Так, у США підприємці в 1987 р. поховали близько 10 млрд. га шкідливих речовин, причому про 25 % з них навіть не повідомили. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще досить недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних. Експорт отруйного сміття з промислове розвинутих країн у слаборозвинуті щорічно перевищує 2 млн. тонн. Через деформації соціально-економічної системи у колишньому СРСР, монополізацію інформації міністерствами та відомствами, відсутність справжньої гласності з питань будівництва АЕС, про наслідки розвитку ядерної енергетики, викидів радіонуклідів офіційно ще не визнано, що після Чорнобильської аварії населення ряду районів України (особливо Житомирської та Київської областей) мешкає у небезпечних для життя зонах. Значні відходи концентруються й у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає майже 50 млрд. тонн вуглекислого газу, близько 33 % якого осідає на дно. Цей процес істотно впливає на вміст вуглекислого газу в атмосфері планети. Так, експорт отруйних відходів становить нині понад З млн. тонн на рік. Неоколоніалістська політика імперіалістичних держав у країнах, що розвиваються, призводить до отруєння значної частини їхньої території небезпечними для життя речовинами. Так, американські фірми щорічно вивозили у слаборозвинуті країни понад 150 млн. тонн отрутохімікатів, використання яких на території США було заборонено. Цей процес триває. Серед шляхів вирішення екологічної проблеми можна виділити наступні чотири. 1. Розробка та здійснення узгоджено міжнародної програми охорони довкілля, яка б включала, наприклад, такі заходи, як: а) створення міжнародного екологічного фонду для організації та проведення природоохоронних заходів світового значення (припинення вирубки тропічних лісів, покращення якості питної води та ін.); б) встановлення міжнародних екологічних стандартів і контролю за станом природного середовища (з правом інспектування будь-якої країни); в) введення міжнародних квот (норм) на шкідливі викиди в атмосферу (такий досвід вже існує з 1987 р. відносно озоноруйнуючих газів); г) оголошення природного середовища надбанням усього людства та введення у міжнародну практику принципу „платить той, хто забруднює”. 2. Постійне, повне та правдиве інформування людей про стан середовища їх проживання та формування екологічного світогляду в суспільстві. 3. Створення обґрунтованого природного законодавства, в якому повинні бути передбачені: а) висока відповідальність за його порушення; б) дієві стимули, які б спонукали до охорони довкілля (наприклад, введення спеціальних „екологічних податків” на застосування найбільш „брудних” технологій і, навпаки, - податкових пільг для екологічних виробництв). 4. Перехід до нової, екологічної технологічної культури (раціональні підходи до використання природних ресурсів, застосування найбільш „чистих” і найменш рідких із них, турбота про відтворення відтворюваних ресурсів, впровадження безвідходних (або маловідходних), ресурсо- та природозберігаючих технологій, екозахисних систем та ін.). СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Бродвій В.М., Гаца О.О. Екологічні проблеми України. – К.: НПУ, 2000. – 110 с. Винокурова Н.Ф. и др. Глобальная экология. – М.: Просвещение, 1998. – 270 с. Григорьев А.А. Экологические уроки прошлого современности. – Л.: Наука, 1991. – 208 с. Дорогунцов С.І. та ін. Удосконалення управління природокористуванням в АПК. – К.: Урожай, 1992. – 125 с. Конищева Н.И. и др. Ресурсосбережение: экономико-экологический аспект. – К.: Наукова думка, 1992. – 212 с. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1992. – 302 с. Микитюк О.М. та ін. Екологія людини. Підручник. – Харків: ХДПУ „ОВС”, 2000. – 208 с. Мочерний С.В. Основи економічних знань. – К.: Femina., 1996. – 350 с. Проблеми сталого розвитку України. – К.: Наукова думка, 1998. – 183 с. Хенс Л. Устойчивое развитие как веха экономики природопользования // Экономика природопользования. – К.: Наукова думка, 1998. – С.123-140. Экономика и экология. – М.: Изд-во Рос. экон. акад., 2000. – 174 с.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (19.04.2014)
Просмотров: 235 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: