Реферат на тему:Спеціальні функції державного екологічного управління - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Спеціальні функції державного екологічного управління. План 1. Екологічне Управління 2. Екологічне ліцензування 3. Екологічна експертиза 4. Екологічна сертифікація 5. Оцінка впливу на навколишнє середовище 6. Екологічний моніторинг 7. Екологічна паспортизація Спеціальні функції державного екологічного управління — це екологічне нормування, ліцензування, експертиза, сертифікація, оцінка впливу на навколишнє середовище, а також екологічний моніторинг, екологічна паспортизація, що спрямовані переважно на забезпечення охорони й контролю за станом навколишнього природного середовища, прогнозування його змін. Екологічне Управління Одним із базових механізмів регулювання навколишнього природного середовища є державне екологічне нормування. Екологічні нормативи — це закріплені законодавством норми, що регулюють природоохоронні і природоресурсні відносини, спрямовані на задоволення екологічних потреб суспільства й забезпечення оптимальної якості навколишнього середовища людини, мають кількісні значення і визначають рівень екологічної безпеки. За юридичною силою вони поділяються на законодавчі норми (закони) і підзаконні норми, які входять до урядових правових актів, нормативних актів міністерств і відомств, актів місцевого рівня, а за змістом юридичного припису — на попереджувальні, заборонні, відновлювальні, заохочувальні та каральні. Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та іншими уповноваженими державними органами відповідно до законодавства України. Метою екологічного нормування є встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів визначає кількісні показники, що мають зменшувати антропогенний вплив суспільства до меж, у яких допускається така зміна природного середовища, а це, у свою чергу, дає змогу механізмам саморегуляції екосистем здійснювати процес відновлення природних ресурсів і не призводить до деградації довкілля. Нормування взаємовідносин між суспільством і природою у світлі парадигми збалансованого розвитку нині набуває надзвичайної актуальності. В ідеалі екологічне нормування повинно сприяти забезпеченню збалансованого виробництва і споживання в межах несучої, або господарської, ємності екосистем, тобто здатності витримувати певне максимальне антропогенненавантаження. Сьогодні розвиток екологічного нормування в Україні здійснюється так, щоб забезпечити, по-перше, відповідність норм завданням збереженняекосистем; по-друге, розвиток нормативної бази як елемента управління і засобу контролю в діяльності суб'єктів господарювання; і по-третє, ефективність норм як правових гарантій соціальної захищеності людини. В екологічному нормуванні слід виокремити два напрями: саме нормування і лімітування. При нормуванні визначаються нормативи гранично допустимих викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та інших видів шкідливого впливу на нього, а також нормативи плати за забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів. Мета лімітування полягає в затвердженні для підприємств, установ та організацій лімітів використання чи добування природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та лімітів на утворення і розміщення відходів. До основних видів екологічного нормування, що використовуються в Україні, належать норми, ліміти і нормативи плати за забруднення навколишнього середовища, а також норми, ліміти і нормативи плати за використання природних ресурсів. Існує система показників, за допомогою яких оцінюється антропогенний вплив — вплив забруднювальних речовин на навколишнє середовище. Основними з них є гранично допустима концентрація (ГДК), гранично допустимий викид або скид (ГДВ, ГДС) та гранично допустиме навантаження (ГДН). Гранично допустима концентрація — максимальна кількість шкідливої речовини в одиниці об'єму або маси природного ресурсу (повітря, води, фунту), яка практично не впливає на здоров'я людини. Гранично допустимий викид (скид) — маса (об'єм) забруднювальних речовин, розсіювання яких у природних умовах конкретного джерела забруднення з урахуванням рівня загального фонового забруднення в сукупності з іншими джерелами забруднення не створює за межами санітарно-захисної зони перевищення допустимих рівнів забруднення. Гранично допустиме навантаження (несуча ємність екосистеми) — сукупність окремих впливів, які або не впливають на якість навколишнього середовища, або змінюють її в допустимих межах, тобто не руйнують екосистему і не викликають для неї несприятливих наслідків. У цілому гранично допустимі нормативи встановлюються для того, щоб поступово досягти нормативу якості природних ресурсів, тобто науково обґрунтованих значень концентрації забруднювальних речовин та показників якості (загальнофізичних, біологічних, хімічних, радіаційних) і санітарно-гігієнічних норм у місцях розташування джерел забруднення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини та природних екосистем. Поступове досягнення якості природних ресурсів розглядається як процес постійного вдосконалення технологічних аспектів господарської та іншої діяльності людини, які здійснюються в напрямі зменшення шкідливого антропогенного впливу на природу. У зв'язку із цим екологічні нормативи відображають величини антропогенного навантаження на довкілля, що відповідають ступеню розвитку суспільства і з часом мають змінюватись у напрямі поліпшення якості навколишнього середовища. Державні екологічні стандарти регламентують інтеграцію екологічних аспектів у різні види діяльності суб'єктів господарювання для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку суспільства і є чинниками гармонізації його взаємовідносин із природою. Ці стандарти обов'язкові для виконання і визначають поняття й терміни, режим використання та охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо використання природних ресурсів та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища. Екологічні вимоги в таких стандартах відповідають рівню наукового, технічного й технологічного прогресу, досягнутому в державі. Екологічні стандарти поділяються на міжнародні, державні, галузеві та локальні. Міжнародні стандарти затверджуються і впроваджуються Міжнародною організацією із стандартизації (ISO), державні — спеціальними постановами Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, галузеві — наказом відповідного міністер-ства чи відомства, локальні — постановою відповідного територіального природоохоронного органу в межах його компетенції. Розвиток екологічної стандартизації в Україні відбувається шляхом введення в державні стандарти екологічних вимог на продукцію і послуги та шляхом впровадження стандартів, гармонізованих із міжнародними і європейськими екологічними стандартами. Основою для розвитку також є екологічні стандарти, що розробляються Міжнародною організацією із стандартизації, зокрема її технічним комітетом ТК 207 "Управління навко- лишнім середовищем". Саме цей комітет, використовуючи досвід і методологію систем управління якістю, почав розробляти стандарти серії ISO 14000 "Системи екологічного управління". Ліміти на природокористування в контексті парадигми збалансованого розвитку за своїм характером є тим важливим регуляторним інструментом, який, обмежуючи економічне зростання, власне і здійснює стабілізацію процесів виробництва і споживання та утримування їх у межах збалансованого екологічно безпечного функціонування суспільства. При цьому сутність такого інструменту базується на двох стратегічних засадах: обмеже- ності можливостей біосфери приймати, поглинати й асимілювати різного роду відходи, вироблені соціально-економічною системою, та кінцевому характері невідновлюваних природних ресурсів. Розробка лімітів у галузі охорони навколишнього природного середовища ґрунтується на відповідних екологічних нормах. Так, ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин стаціонарними джерелами, ліміти на розміщення відходів визначаються для підприємств, установ та організацій з урахуванням гранично допустимих обсягів і встановлюються у вигляді дозволів на викиди і скиди. Окремим видом екологічних норм є нормативи плати за забруднення навколишнього середовища та за використання природних ресурсів. Вони є компонентами економічного механізму природокористування, які створюють стимули до раціонального використання природних ресурсів і забезпечують реальні джерела бюджетного фінансування природоохоронної діяльності. Зазначимо, що в охороні довкілля важливу роль відіграють нормативи плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища та за понадлімітне використання природних ресурсів, які мають характер штрафних санкцій. Одним з основних недоліків екологічного нормування на сучасному етапі його розвитку є те, що лише незначна частина норм може вважатися екологічними, оскільки встановлені вони без врахування законів існування екосистем та біотичного механізму регулювання якості навколишнього середовища. Тому одним із головних завдань є підвищення саме ступеня екологічності норм. Крім того, під час їх розробки слід враховувати специфіку регіонів держави і вносити елементи територіальної диференційованості цих регіонів. Чимало норм природокористування слід також відобразити в законодавчих актах, які регулюють сфери підприємницької діяльності, у нормах цивільного, податкового, інвестиційного, банківського права тощо. Екологічне ліцензування Згідно із законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" природокористування в Україні здійснюється в порядку загального й спеціального використання природних ресурсів. У сфері спеціального використання природні ресурси надаються у володіння, користування або оренду на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності. Управління і контроль за спеціальним використанням природних ресурсів здійснюється спеціальними органами дозвільно-погоджувальної діяльності в межах їх повноважень. Залежно від виду діяльності, природного ресурсу, ступеня шкідливості впливу на навколишнє природне середовище та інших чинників видаються дозвільно-погоджувальні документи різної юридичної сили: дозволи, погодження, сертифікати, ліцензії. Право на проведення тих видів господарської діяльності, що підлягають обмеженню, реалізується через ліцензування. Ліцензування належить до групи традиційних адміністративних механізмів управління. Основні принципи державної політики України у сфері ліцензування — це захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. Законодавчою основою в цій сфері є закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", який визначає, що ліцензування — це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Отже, ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на ведення певного виду господарської діяльності, що, відповідно до законодавства, підлягає екологічному обмеженню. Ліцензування таких видів діяльності (а їх — 64) стосується екологічних аспектів і зумовлює необхідність врахування екологічних вимог. Розвиток ліцензування природокористування і природоохоронної діяльності набуває в Україні дедалі ширшого застосування, оскільки воно належить до ефективних інструментаріїв екологічного управління. Ефективність ліцензування полягає у його комплексності, яке крім адміністративних важелів управління об'єднує інструментарії: інформаційний — екологічний аудит та екологічну експертизу, економічний — визначення умов справляння платежів, ринковий — укладення договору з ліцензіатом. Право на вида- чу ліцензій мають органи ліцензування: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет ядерного регулювання України, Національне космічне агентство України, Міністерство палива та енергетики України, Міністерство аграрної політики України, Державний комітет України по земельних ресурсах. За цими органами закріплені певні види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. За видачу ліцензіїсправляється плата, розмір і порядок зарахування якої до Державного бюджету встановлюються Кабінетом Міністрів України. Ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності належить тільки до функцій державного рівня управління.Розвиток екологічного ліцензування має два стратегічні напрями: окреме та комплексне ліцензування. Окреме ліцензування стосується видів діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовиша і здоров'я населення, а також окремих видів природокористування з введенням спеціальних дозволів на право розміщення в навколишньому середовищі викидів, скидів забруднювальних речовин та відходів. До сфери окремого ліцензування належать, згідно із законом України "Про затвердження переліку особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлення та реаліза- ція яких піддягає ліцензуванню", небезпечні відходи. Визначення і прийняття подібних законів стосується насамперед регулювання екологічної безпеки держави в екологічно найнебезпечніших галузях економіки і потребує перегляду, узгодження або розробки нових нормативно-правових документів. Комплексне ліцензування визначає право на здійснення одночасно викидів, скидів забруднювальних речовин у довкілля та розміщення відходів. Цей вид ліцензування поки не знайшов свого застосування в Україні і потребує формування відповідної законодавчої бази. У цілому екологічне ліцензування є процесом, шо складається з кількох етапів: встановлення нормативів впливу на навколишнє природне середовище: гранично допустимих викидів і скидів, норм розміщення відходів, граничних норм вилучення природних ресурсів або ж відповідних тимчасових лімітів впливу та вилучення; обчислення з урахуванням різноманітних коефіцієнтів відповідних ставок платежів за використання природного ресурсу або впливу на навколишнє середовище і встановлення конкретного розміру плати; внесення нормативів, лімітів і ставок платежів у ліцензію й у відповідний договір на природокористування. Після оформлення ліцензії ліцензіат стає об'єктом екологічного контролю. Зазначимо, що специфіка і надвідомчий характер екологічного ліцензування потребують прийняття й запровадження закону України "Про екологічне ліцензування". Екологічна експертиза Екологічна експертиза в Україні є самостійним видом управлінської діяльності та організаційно-правовою формою попереджувального контролю. З прийняттям законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про екологічну експертизу" екологічна експертиза отримала законодавчий статус і стала обов'язковою складовою законотворення, управлінської, господарської, інвестиційної та іншої діяльності, що впливають на стан навколишнього природного середовища і здоров'я населення. Екологічна експертиза розглядається як один з ефективних механізмів ДСЕУ, що здатний гарантувати екологічну безпеку, оскільки в ній поєдну-ються незалежність, гласність, соціальна справедливість, забезпечення конституційних прав громадян на безпечні умови життя, на відповідний рівень здоров'я та якість навколишнього природного середовища. Закон України "Про екологічну експертизу" визначає екологічну експертизу як вид науко- во-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація та дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відновлення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Мета екологічної експертизи — запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах. Перелік об'єктів екологічної експертизи нині значно розширено. До них належать проекти законодавчих, нормативно-правових актів; передпроектні та проектні матеріали; документація з впровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції; діючі народногосподарські об'єкти, особливо — екологічно небезпечні. У цілому в поле уваги екологічної експертизи потрапляють усі ті об'єкти, функціонування яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на здоров'я населення та стан навколишнього природного середовища. Екологічній експертизі можуть також підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, військові, оборонні та інші об'єкти, інформація про які становить державну таємницю. Основні завдання екологічної експертизи такі: визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності; організація комплексної, науково обгрунтованої оцінки об'єктів; встановлення відповідності об'єктів вимогам екологічного законодавства, будівельних норм і правил; оцінка впливу діяльності об'єктів на стан навколишнього природного середовища та якість природних ресурсів; оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків. Виконання цих завдань покладено на суб'єкти екологічної експертизи, до яких належать: органи загального державного управління: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим, Рада Міністрів АР Крим; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів — Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії; органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади на місцях, інші державні органи відповідно до законодавства; органи громадського управління: статутні органи об'єднань громадян та інших громадських формувань; інші установи, організації та підприємства, у тому числі іноземні юридичні й фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи; окремі громадяни в порядку, передбаченому законом України "Про екологічну експертизу" та іншими законодавчими актами. Основними формами екологічної експертизи, які визначені законодавством і здійснюються в Україні, є державна, громадська та інші. Правовий статус цих експертиз різний. Висновки державної екологічної експертизи обов'язкові для виконання, а висновки громадської та інших експертиз мають рекомендаційний характер і можуть бути враховані під час проведення державної екологічної експертизи, а також у процесі прийняття рішень щодо подальшої долі експертованого об'єкта. Як суб'єкти (еколого-експертні органи чи формування), так і замовники екологічної експертизи повинні відповідно до законодавства забезпечувати гласність її проведення, повідомляти про її висновки через засоби масової інформації. Екологічна експертиза спирається на принципи обов'язковості, наукової обґрунтованості, незалежності, гласності та демократизму. Зазначимо, що принцип обов'язковості поширюється в першу чергу на види діяльності та об'єкти, що становлять підвищену екологічну небезпеку. їх перелік встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і спеціально уповноваженого центрального органу виконав- чої влади з питань охорони здоров'я. До екологічно небезпечних належать об'єкти атомної промисловості та енергетики, нафтохімії, нафтопереробки, хімічної, біохімічної та фармацевтичної промисловості, металургії; об'єкти, пов'язані зі зберіганням, транспортуванням, переробкою й захороненням небезпечних відходів, виробництвом і застосуванням мінеральних добрив, пестицидів, вибухових речовин тощо. Проведення додаткових державних екологічних експертиз можливе з ініціативи зацікавлених осіб на підставі договору про надання еколого-експертних послуг або за рішенням Кабінету Міністрів України, уряду АР Крим, місцевих рад чи їх виконавчих комітетів. Провідна роль у здійсненні державної екологічної експертизи належить Міністерству екології та природних ресурсів України, зокрема його Управлінню екологічної експертизи та оцінки впливу. Міністерство є тим органом, який безпосередньо виконує процедуру державної екологічної експертизи своїми силами або за допомогою експертних комісій, до складу яких входять вчені, фахівці та представники громадськості. До компетенції інших суб'єктів державної екологічної експертизи (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим, Рада Міністрів АР Крим, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади на місцях) віднесено: законодавче регулювання відносин у сфері екологічної експертизи; визначення основних принципів і порядку здійснення екологічної експертизи; призначення проведення основної й додаткової державних екологічних експертиз; визначення порядку передавання документації на державну екологічну експертизу; координація діяльності суб'єктів екологічної експертизи; здійснення контролю за дотриманням законодавства про екологічну експертизу; вирішення інших питань у сфері екологічної експертизи. Громадська, або соціальна, екологічна експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, з ініціативи громадських організацій чи інших громадських формувань. Вона може проводитись окремо або водночас з державною екологічною експертизою шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-експертних колективів громадських організацій чи інших громадських формувань. Потреба в здійсненні громадської екологічної експертизи здебільшого виникає в разі вирішення складних екологічних проблем, пов'язаних із розвитком регіону, населеного пункту, розміщенням окремих об'єктів народного господарства, реалізацією проекту певної забудови тощо. Соціальним чинником, який визначає необхідність і мету проведення такої експертизи, в основному є інтереси місцевих територіальних громад. Намагання забезпечити екологічну безпеку певної території за всебічного врахування місцевих умов стимулює процеси попереднього громадського обговорення можливостей реалізації конкретних проектів, подальшим створенням незалежних комісій або груп із представників громадськості та фахівців з екології. Нерідко до цього процесу залучаються органи місцевого самовря- дування. Крім державної й громадської екологічних експертиз в Україні останнім часом почали розвиватися інші форми екологічної експертизи. Стимулом розвитку нових спеціалізованих експертиз є ринкове конкурентне середовище, інвестиційні, приватизаційні процеси, впровадження нових технологій тощо. Провідниками втілення в життя цих форм експертиз виступають переважно недержавні організаційні структури, які намагаються здійснювати багатофункціональну діяльність з одночасним проведенням екологічної експертизи. Світовий досвід проведення екологічної експертизи показав, що для її об'єктивного й успішного виконання слід дотримуватися низки основних принципів: екологічна експертиза повинна мати імперативний характер, тобто лише після її завершення може видаватися дозвіл на реалізацію проекту й відкриття фінансування; пріоритет слід віддавати медико-біологічній безпеці; екологічна експертиза має бути незалежною і здійснюватися фахівцями, які не працюють і не пов'язані з організаціями-проектувальниками, замовниками й виконавцями; екологічна експертиза повинна мати науково обґрунтований, міждисциплінарний і комплексний характер. Зазначимо, що донедавна екологічна експертиза функціонувала і розвивалася здебільшого окремо від інших видів експертиз, лише частково перетинаючись із санітарно-гігієнічною. У цілому галузеві експертизи на практиці іноді співпрацювали з окремих питань, а часом конфліктували між собою внаслідок нечіткого розмежування їх компетенції. Забезпечення узгодженого функціонування галузевих експертиз було досягнуто в результаті прийняття в 1998 р. закону України "Про внесення змін до Закону України "Про інвестиційну діяльність", який започаткував в Україні комплексну державну експертизу. Остаточне введення в практичну діяльність цієї експертизи було здійснено в 1998 р. постановою Кабінету Міністрів України "Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи". Основна ідея комплексної державної експертизи полягає в забезпеченні єдиної комплексної оцінки проектної документації за всіма відомими експертними напрямками в одному висновку та сприянні замовникам у проходженні ними необхідних експертних погоджень. Складовими цієї експертизи є інвестиційна, санітарно-гігієнічна, екологічна, пожежної безпеки, охорони праці, енергозбереження, а також в окремих випадках експертиза з питань ядерної та радіаційної безпеки, що здійснюються згідно з Рекомендаціями щодо організації і здійснення державної екологічної експертизи документації органами Мінекоресурсів України. Екологічна сертифікація Сертифікація — це процедура підтвердження відповідності, за допоїмо гою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) і споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій формі, що продукція, процес або послуга відповідає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки шо незадіяним регулятивним механізмом для України є екологічна сертифікація, яка повинна стати повноправною складовою системи управління і регулювання економіки. У світовій практиці екологічну сертифікацію почали запроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС "Про екологічні знаки", британського стандарту BS 7750 "Система екологічного управління", міжнародних стандартів ISO/TC207 "Управління навколишнім середовищем" тошо. Поступ України до єдиного ринку стає додатковим чинником у формуванні тенденцій щодо вимог стосовно якості, конкурентоспроможності та безпе- ки пропонованих продукції, послуг та діяльності об'єктів управління ДСЕУ. Нині недостатньо декларувати "якість" і "безпеку": треба мати їх об'єктивні докази. Отримання таких доказів здійснюється через незалежну сертифікацію. Вирішення цієї проблеми для України відбувається відповідно до стратегії зближення України з Європейським союзом. Отже, базисом сучасної екологічної сертифікації стає правове й нормативне забезпечення, яке є результатом діяльності Європейської комісії й авторитетних міжнародних та європейських організацій зі стандартизації і сертифікації. В умовах послідовної екологізації всіх ланок економіки України та формування ринку екотехнологій та екопослуг відбувається вплив європейських орієнтирів на процес формування екологічної сертифікації. Сучасний напрям створення і розвитку системи екологічної сертифікації України визначений у ст. 48 "Співпраця в галузі оцінювання стандартів та оцінювання відповідності" Угоди про партнерство та співпрацю між Європейським союзом і Україною. У цій Угоді сторони, зокрема, намагаються сприяти за- стосуванню технічних правил Співтовариства та європейських стандартів і процедур оцінювання відповідності. На порядку денному стоїть питання про створення системи екологічної сертифікації України. Завдання цієї системи, її функції та організаційні засади розглядаються крізь призму Концепції сталого розвитку України, вищенаведеної Угоди та з позицій забезпечення екологічної безпеки. Впровадження екологічної сертифікації ставить за мету розв'язання нагальних завдань у трьох сферах діяльності держави. У сфері функціонування господарського комплексу: реалізація обов'язкових екологічних вимог природоохоронного законодавства під час ведення господарської діяльності; впровадження систем екологічного менеджменту в структури об'єктів управління ДСЕУ; створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання; додержання вимог екологічної безпеки і запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки, транспортування, ліквідації й захоронения відходів виробництва і споживання; додержання вимог екологічної безпеки впродовж усього життєвого циклу будь-якої продукції; запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечних продукції, відходів, технологій і послуг. У сфері інтеграції України до Європейського союзу: сприяння інтеграції економіки країни в Європейський ринок; гармонізація системи екологічної сертифікації з міжнародними й національними системами акредитації та сертифікації; підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; усунення технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі; надання екологічному сертифікату й екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноваженого органудержавної влади з екологічної сертифікації гарантують додержання вимог природоохоронного законодавства України. У сфері міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища: сприяння участі України у формуванні світового механізму охорони навколишнього природного середовища; забезпечення виконання Україною міжнародних угод, конвенцій та договорів у природоохоронній галузі; виконання міжнародних зобов'язань України у сфері управління якістю навколишнього природного середовища; забезпечення контролю за транскордонним переміщенням забруднювальних речовин та перевезенням небезпечних відходів. В Україні існують об'єктивні засади для формування механізму екологічної сертифікації, яка поєднує можливості як державного, так і ринкового регулювання. Сучасний стан її формування в Україні можна схарактеризувати так. Створено основи законодавчої бази технічного регулювання (закони України "Про стандартизацію", "Про підтвердження відповідності", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності"). Чинне законодавство містить початкові засади правового поля шодо відповідальності за правопорушення у сфері сертифікації. Чинне екологічне право, яке складається з земельного, водного, лісового, надрового, фауністичного, заповідного права та права екологічної безпеки тощо, регулює екологічні правовідносини у відповідних галузях і створює необхідне правове поле для впровадження й функціонування системи екологічної сертифікації. Нормативно-методична база охорони довкілля охоплює екологічні стандарти та керівні нормативні документи Міністерства екології та природних ресурсів, які встановлюють екологічні норми і забезпечують методологію проведення аналітичних вимірювань екологічних характеристик. Існуюча українська державна система сертифікації продукції (УкрСЕПРО) у своїх стандартах уже враховує положення настанов ISO/IEC 7:1994 "Настанови щодо розробки стандартів, придатних для оцінювання відповідності", ISO/IEC 28:1982 "Загальні правила типової системи сертифікації продукції третьою стороною", ISO/IEC 60:1994 "Кодекс ISO/IEC загальноприйнятої практики оцінювання відповідності" тощо. Організаційна структура, правила, процедури УкрСЕПРО, з урахуванням її недоліків, можуть бути прийняті за прототип для розробки системи екологічної сертифікації. ISO Guide 64:1997 "Настанова щодо введення екологічних вимог у стандарти на продукцію", закон України "Про захист прав споживачів" та декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" є початковою базою для впровадження обов'язкових вимог, яким має відповідати продукція згідно з європейськими директивами, щоб забезпечити охорону здоров'я, навколишнього середовища, гарантувати безпеку та за- хист прав споживачів. Прийнято як національні кілька основоположних стандартів серії ISO 14000 "Системи екологічного управління", що являють собою нормативно-методичну базу для розвитку екологічного менеджменту та аудиту. Ефективність механізму екологічної сертифікації як гаранта якості й безпеки продукції та діяльності об'єктів управління ДСЕУ, які отримують відповідні сертифікати, забезпечується за умови, що системна методологія побудови цього механізму має своїми обов'язковими засадами відомі "сертифікаційні" принципи: незалежність (виключається вплив будь-яких юридичних чи фізичних осіб на результати сертифікації); об'єктивність (виключається надання переваг будь-яким юридичним чи фізичним особам); компетентність (учасники системи екологічної сертифікації мають необхідну кваліфікацію, засоби і повноваження для виконання покладених на них завдань); відкритість (відсутні обмеження на доступ юридичних і фізичних осіб до участі в роботі системи екологічної сертифікації та до інформації про її діяльність); закритість (дотримання конфіденційності інформації, яка становить комерційну таємницю); відсутність комерційних інтересів (відмова від одержання прибутку в процесі роботи). Під час створення системи екологічної сертифікації слід враховувати її особливість, яка полягає в тому, що ця система ставить за мету забезпечити захист не тільки споживачів від недоброякісної й небезпечної продукції, а й самого навколишнього середовища від шкідливого впливу як цієї продукції, так і деструктивної діяльності людини. Тому саме для екологічної сертифікації набуває особливого значення розподіл сфер "обов'язковості" і "добровільності", інтересів національної безпеки і ринкових інтересів у визначенні структури цієї системи та правил її функціонування. За своїм характером будь-яка сертифікація може бути обов'язковою або добровільною. Згідно із стандартом ДСТУ 3410-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО", обов'язкова сертифікація проводиться на відповідність об'єкта сертифікації вимогам чинних законодавчих актів України та обов'язковим вимогам нормативних документів міжнародних і національних стандартів інших держав, що діють в Україні. Обов'язкова сертифікація є формою державного контролю за безпекою продукції в ДСЕУ і повинна проводитись у законодавчо регульованій сфері. Добровільна сертифікація проводиться на відповідність усім необхідним споживацьким вимогам, що не віднесені до обов'язкових, на договірних засадах між заявником та органом із сертифікації. Добровільна сертифікація проводиться в законодавчо нерегульованій сфері і може здійснюватися як у державній, так і в недержавній системах сертифікації. Сертифікацію в недержавній сфері, на відміну від державної, може проводити як вітчизняний орган із сертифікації, так і представництво закордонного органу із сертифікації. Зазначимо, що в Європейському союзі переважає добровільна сертифікація. Для України, з огляду її загального екологічного стану, існує потреба в посиленому державному управлінні в галузі екологічної безпеки й контролю за додержанням екологічних вимог. Саме цей чинник наголошує на першочерговому значенні для нашої держави обов'язкової екологічної сертифікації. Вибір "обов'язковості" чи "добровільності" в процесі підтвердження відповідності встановленим вимогам має здійснюватися з обов'язковим врахуванням ступеня екологічного ризику для кожного об'єкта, який підлягає сертифікації. Для державної системи сертифікації можна визначити такі об'єкти обов'язкової екологічної сертифікації: екологічно небезпечні продукція, технології, виробництва; системи екологічного управління на виробництвах, пов'язаних із випуском екологічно небезпечної продукції; відходи виробництва і споживання, у тому числі екологічно небезпечні й ті, що є об'єктом транскордонного перевезення; діяльність у сфері поводження з відходами; очисні споруди; технології та обладнання для підготовки питної води; види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою винищення. Оцінка впливу на навколишнє середовище Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) спрямована на виявлення й прогнозування очікуваного впливу на навколишнє середовище, здоров'я та добробут людей із боку господарської та іншої діяльності. Методологія ОВНС дістала своє визнання майже в усіх розвинених країнах. У червні в 1988 р. була введена в дію Директива ЄС № 337/85 "Оцінка впливу деяких державних і приватних проектів господарської діяльності на навколишнє середовище". Відповідно до неї, для країн — членів ЄС обов'язковим є проведення ОВНС до видачі дозволу на здійснення всіх великих проектів, що можуть спричинити негативний вплив на навколишнє середовище. Розвиткові, становленню і законодавчому оформленню ОВНС в Україні сприяло прийняття законів України "Про охорону навколишнього природного середовиша", "Про екологічну експертизу" та Державних будівельних норм України ДБН А.2.2-1-95 "Склад і зміст матеріалів оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будівель і споруд". Офіційне нормативне тлумачення терміна "ОВНС", наведене в зазначених нормах ДБН А.2.2-1-95, таке: це визначення масштабів і рівнів впливів проектованої діяльності на навколишнє середовище, заходів щодо запобігання або зменшення цих впливів, прийнятності проектних рішень з екологічного погляду. Поняття "навколишнє середовище" визначається тут як сукупність природних, техногенних і соціальних умов існування людського суспільства. Це підкреслює комплексність процедури і висновків ОВНС та її орієнтацію відповідно до принципів збалансованого розвитку на інтегральну систему "природа—суспільство". Метою ОВНС є запобігання погіршенню стану природних ресурсів, екосистем і здоров'я населення в процесі реалізації проектів господарських об'єктів. У цьому контексті ОВНС можна також розуміти як певний вид оцінки екологічних ризиків на передпроектній і проектній стадіях. У документації на об'єкти державної екологічної експертизи, згідно із ст. 15 закону України "Про екологічну експертизу", передбачена обов'язкова наявність комплексної еколого-економічної оцінки впливу запланованої чи здійснюваної діяльності на стан навколишнього природного середовища, використання й відновлення природних ресурсів, яка оформлена у вигляді окремого тому (книги, розділу) документації і Заяви про екологічні наслідки діяльності. Склад, зміст і порядок розробки розділу ОВНС у складі проектної документації на спорудження, розширення, реконструкцію та технічне переоснащення об'єктів народногосподарського призначення в Україні регламентують Державні будівельні норми України ДБН А.2.2-1-95. Розділ ОВНС є обов'язковою частиною техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) або техніко-економічного розрахунку (ТЕР) програм, проектів. Відповідальність за організацію та проведення ОВНС покладено на замовника. Розробка матеріалів ОВНС доручається спеціалізованим та іншим організаціям, що мають відповідні ліцензії. Процес розробки матеріалів ОВНС відбувається в такій послідовності: замовник визначає виконавця ОВНС; замовник і виконавець ОВНС складають та узгоджують Заяву про наміри з обірунтуванням переліку впливів проектованої діяльності; проводять збирання і систематизацію наявних матеріалів про стан природного середовища, умови життєдіяльності населення і господарської діяльності відповідно до переліку впливів; складають завдання на розробку матеріалів ОВНС з обґрунтуванням обсягу робіт за- лежно від екологічної небезпеки проектованої діяльності, варіантів її розміщення і стану навколишнього середовища; виконавець проводить ОВНС згідно із завданням і складає проект Заяви про екологічні наслідки діяльності; замовник чи, за його дорученням, генеральний проектувальник подають матеріали ОВНС на державну екологічну експертизу до органівМіністерства екології та природних ресурсів України. За наявності впливів проектованої діяльності на території суміжних держав складається транскордонна ОВНС відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті. Порядок розробки матеріалів ОВНС повинен відповідати загальній технологічній схемі інвестиційного процесу будівництва (табл. 3.1). Таблиця 3.1 Інвестиційний процес будівництва № пор. етапу \| Зміст етапу будівництва \| Зміст етапу ОВНС Прийняття інвестором рішення про будівництво Передінвестиційні дослідження 1 \| Підготовка вихідних даних щодо об'єкта, наміченого до будівництва; визначення виробничої програми, потреб у сировині, енергоресурсах і кадрах \| Попередня оцінка впливу об'єкта на навколишнє середовище 2 \| Розміщення об'єкта проектування (розробка варіантів розміщення об'єкта з урахуванням екологічного стану та інженерної підготовки території) \| Складання Заяви про наміри 3 \| Складання й узгодження завдання на розробку ТЕО (ТЕР) \| Складання завдання на розробку матеріалів ОВНС у складі завдання на розробку ТЕО (ТЕР) 4 \| Розробка ТЕО (ТЕР) в обсязі, встановленому нормативними документами. Вибірмайданчика (траси) будівництва \| Розробка матеріалів ОВНС у складі ТЕО (ТЕР). Складання заяви про екологічні наслідки діяльності 5 \| Узгодження і затвердження ТЕО (ТЕР) \| Екологічна експертиза матеріалів ОВНС. Передання Заяви про екологічні наслідки діяльності Проектування 6 \| Складання й узгодження завдання на розробку проекту (робочого проекту) \| Уточнення завдання на розробку матеріалів ОВНС у складі завдання на розробку проекту (робочого проекту) у разі зміни рішень, прийнятих у ТЕО (ТЕР), або містобудівної ситуації 7 \| Розробка проекту (робочого проекту) в обсязі, встановленому нормативними документами \| Уточнення ОВНС відповідно до зміне- ного завдання 8 \| Узгодження й затвердження проекту (робочого проекту) \| Екологічна експертиза уточнених матеріалів ОВНС Будівництво 9 \| Розробка робочої документації \| Уточнення матеріалів ОВНС у разі змін технології виробництва і виконання будівельно-монтажних робіт, що погіршують стан навколишнього середовиша 10 \| Будівництво об'єкта \| Реалізація заходів, передбачених у матеріалах ОВНС Експлуатація 11 \| Освоєння проектної потужності \| Оцінка ефективності природоохорон- них і захисних заходів, передбачених у матеріалах ОВНС. Уточнення, за необ- хідності, матеріалів ОВНС Структура розділу ОВНС повинна містити такі підрозділи: підстави для проведення ОВНС; фізико-географічна і кліматична характеристики району й майданчика (траси) будівництва об'єктів проектованої діяльності; загальна характеристика об'єктів проектування і господарської діяльності в зонах їх впливів; характеристика навколишнього природного середовища й оцінка впливів на нього; характеристика навколишнього соціального середовища й оцінка впливів на нього; оцінка впливів проектованої діяльності на навколишнє техногенне середовище; заходи щодо забезпечення нормативного стану навколишнього середовища та екологічної безпеки; комплексна оцінка впливів проектованої діяльності на навколишнє середовище і характеристика залишкових впливів; Заява про екологічні наслідки діяльності. Відповідно до українського законодавства підсумковим результатом проведення ОВНС є Заява про екологічні наслідки діяльності, яка являє собою юридичний документ, що подається разом з іншими проектними матеріалами на екологічну експертизу. У цьому документі, крім інформації про результати проведення ОВНС, дається аналіз техніко-економічних і соціальних наслідків запланованої діяльності, пов'язаних з її впливом на навколишнє середовище, аналіз екологічного ризику, а також обґрунтування вибору пропонованого варіанта. Повнота, об'єктивність і кваліфіковане виконання ОВНС — необхідні умови для зваженої оцінки проекту органами державної екологічної експертизи та подальшого обґрунтованого рішення органів управління щодо реалізації проекту. Оцінка впливу на навколишнє середовище господарських об'єктів може проводитись у повній або обмеженій формі. Повна форма передбачає, що відповідний розділ проектної документації формується відповідно до правил, викладених у Державних будівельних нормах України ДБН А.2.2-1-95, і за своєю суттю являє собою комплексну оцінку впливу проектованого об'єкта на навколишнє середовище на всіх стадіях його "життєвого циклу". Обмежена форма має місце тоді, коли проект об'єкта, що підлягає оцінці, потенційно не може завдавати значного впливу на довкілля. Обсяг і зміст розділу ОВНС у разі використання обмеженої форми мають визначатися замовником, генеральним проектувальником і місцевим органом з питань екологічної безпеки. Наприклад, у США обсяг і зміст ОВНС визначають залежно від розміру проекту, розрізняючи відповідно два види ОВНС: для малих і для великих проектів. Для підвищення якості ОВНС у деяких країнах місцеві органи управління створюють каталоги принципових екологічних характеристик у межах "Інвентаризаційного переліку природних ресурсів". Ці каталоги містять карти ресурсів, якісні характеристики та описові матеріали, які використовуються під час оцінки проектної діяльності. Такий підхід спрямовує діяльність регіональних інформаційних систем екологічного управління на створення інформаційної бази, придатної для забезпечення процедур ОВНС під час проектування господарських об'єктів та в процесі інвестиційної діяльності. На розділ ОВНС покладається завдання порівняльного аналізу альтернативних варіантів, які мають територіальні, технологічні, методичні та інші аспекти (місце спорудження об'єкта, види й параметри обладнання, технологічні процеси, відходи та ін.), а також визначення екологічного ризику від прийняття відповідних технічних рішень. Іноді може виникнути значна кількість альтернативних варіантів як за економічними, так і за екологічни- ми показниками, що спричинює певні труднощі під час вибору найкращого рішення. Кінцевою метою ОВНС є вибір та обґрунтування найкращої альтернативи проекту в екологічному відношенні. Застосування принципу альтернативності і пошук оптимального екологічного варіанта якнайкраще відображають суть процедури ОВНС. Зміст цього принципу викладений у ст. 36 "Вимоги до матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище" закону України "Про екологічну експертизу", де йдеться про те, що в матеріалах оцінки впливу на навколишнє природне середовище запланованої чи здійснюваної діяльності обґрунтовуються її доцільність та спосо-би реалізації, можливі альтернативні варіанти рішень, характеристика стану навколишнього природного середовища території, види та рівні впливу на нього в нормальних і екстремальних умовах, можливі зміни його якісного стану, еколого-економічні наслідки діяльності, заходи щодо зменшення рівня екологічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки. Отже, враховуючи наведене, порядок здійснення ОВНС має відповідати певному алгоритму (рис. 3.1). Оцінка впливу на навколишнє середовище — це наукова система прийняття рішень щодо екологічної безпеки проектованого об'єкта. Вона не є відокремленим видом діяльності, а розглядається як складна процедура з обгрунтування й комплексної оцінки наслідків запланованої реалізації проектованого об'єкта. У ході проведення ОВНС використовується здебільшого нормативний підхід, за яким оцінку проектованої діяльності слід здійснювати порівнянням параметрів навколишнього середовища з нормативними показниками. Нині методологія ОВНС розглядається ще як спосіб виявлення зворотного зв'язку у взаємодії навколишнього середовища зі створюваним об'єктом. Як додаткове завдання на ОВНС покладається визначення впливу конкретного природного середовища на створюваний соціальний і господарський комплекс (умови експлуатації об'єкта, життєдіяльності населення тощо). Для подальшого вдосконалення системи ОВНС слід подолати недолік чинних Державних будівельних норм України ДБН А.2.2-І-95, на який сьогодні звертають увагу фахівці. Мається на увазі недостатнє опрацювання територіальних питань у методології ОВНС. З погляду ідеї гармонізації взаємодії людини і природи вважається за доцільне розробка й уведення в дію державних будівельних норм щодо територіальної ОВНС. Метою такої ОВНС є об'єктивне визначення прийнятності та доцільності планування території або розміщення окремого екологічно небезпечного об'єкта за критерієм безпеки навколишнього середовища та фіксація об'єктивних екологічних аспектів планування в юридичному полі. Передбачається, що в нових державних будівельних нормах методологія ОВНС буде значно поглиблена й удосконалена. Серед позитивних моментів щодо цих норм слід зазначити, наприклад, введення такого підрозділу, як "Альтернативи досягнення мети проекту й варіанти планування". Максимально можливе забезпечення екологічних інтересів, подолання формалізму в процесі проведення ОВНС і реалізація всього потенціалу, закладеного в методології ОВНС, на науковій основі — такі напрями екологічної політики України, які реалізуються суб'єктами ДСЕУ для перетворення ОВНС на дієвий інструментарій збалансованого розвитку Екологічний моніторинг Державний екологічний моніторинг є базовим механізмом системи державного екологічного управління, що створює її інформаційні основи. В Україні в межах своїх повноважень його здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Національне космічне агентство України, Міністерство охорони здоров'я (МОЗ), Міністерство аграрної політики, Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет з питань житлово-комунального господарства та їхні органи на місцях. Міністерство екології та природних ресурсів здійснює спостереження за: · джерелами промислових викидів в атмосферу та дотриманням норм гранично допустимих викидів; · джерелами скидів стічних вод і дотриманням норм гранично допустимих скидів; · станом поверхневих вод суші; · станом грунтів сільськогосподарських угідь із визначенням залишкової кількості в них пестицидів і важких металів; · викидами і скидами з об'єктів, на яких використовуються радіаційно небезпечні технології; · станом та складом звалищ промислових і побутових відходів; · станом наземних та морських екосистем; · станом атмосферного повітря (у тому числі спостереження за транскордонним перенесенням забруднювальних речовин); · атмосферними опадами; · метеорологічними опадами; · аерологічними параметрами (на аерологічних станціях); · станом і режимом морських вод; · станом ґрунтів; · станом озонового шару у верхній частині атмосфери; · радіаційною обстановкою (на пунктах радіоспостережень та в районах діяльності АЕС); · станом сільськогосподарських посівів, запасами вологи в грунті та агрометеорологічними умовами формування врожаю; · підземними водами з оцінкою їхніх ресурсів · ендогенними й екзогенними процесами; здійснює державне екологогеологічне картування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності. Національне космічне агентство здійснює авіаційно-космічні спостереження за: станом озонового шару в атмосфері; · забрудненістю грунтів; · станом та забрудненістю поверхневих вод; · сніговим покривом; · станом лісів; · станом сільськогосподарських посівів; · запасами вологи в грунті; · радіаційним станом. Міністерство охорони здоров'я здійснює вибіркові спостереження за: · рівнем забруднення атмосферного повітря в місцях проживання населення; · станом поверхневих вод суші в місцях використання їх населенням; · станом морських вод у рекреаційних зонах; · хімічним та біологічним забрудненням грунтів на території населених пунктів і за господарсько-побутовим и відходами; · інтенсивністю фізичних чинників (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо); · станом здоров'я населення і впливом на здоров'я забруднення навколишнього природного середовища. Міністерство аграрної політики здійснює: · радіологічні, агрохімічні й токсикологічні спостереження за грунтами сільськогосподарського використання; · токсикологічні й радіологічні спостереження за сільськогосподарськими рослинами та продуктами з них; · зоотехнічні, токсикологічні й радіологічні спостереження за сільськогосподарськими тваринами та продуктами з них. Державний комітет лісового господарства здійснює спостереження за: · станом лісів, ґрунтів у лісах; · станом мисливської фауни в лісах. Державний комітет по земельних ресурсах здійснює спостереження за: · структурою землекористування; · трансформацією земель залежно від їх цільового призначення; · станом та якістю ґрунтів і забрудненням ландшафтів; · станом рослинного покриву земель; · відновленням порушених земель; · станом зрошуваних і осушених земель, а також земель з ознаками вторинного підтоплення і засолення; · станом берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток. Державний комітет по водному господарству здійснює: · радіологічні й гідрохімічні спостереження за водами (на водногосподарських системах комплексного призначення, у системах міжгалузевого та сільськогосподарського водопостачання, у зонах впливу АЕС); · спостереження за станом ґрунтів у межах впливу меліоративних систем; · спостереження за переформуванням берегів і гідрогеологічним станом у прибережних зонах водосховищ; · облік ресурсів поверхневих вод. Державний комітет з питань житлово-комунального господарства здійснює спостереження за: · якістю питної води централізованих систем водопостачання міст і селищ міського типу; · станом стічної води міської каналізаційної мережі; · станом зелених насаджень у містах і селищах міського типу; · проявами небезпечного підняття рівня ґрунтових вод у межах міст і селищ міського типу. Підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, діяльність яких призводить чи може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, зобов'язані вести спостереження за викидами і скидами та розміщенням відходів. Мінекоресурсів разом з іншими органами державної виконавчої влади, названими вище, забезпечує вдосконалення мереж спостережень за станом навколишнього природного середовища, раціоналізацію й оптимізацію роботи служб спостережень, уніфікацію методик спостережень та лабораторних аналізів, удосконалення бази приладів і систем контролю, створення міжвідомчого банку даних про стан навколишнього природного середовища, створення локальних, регіональних і національного центрів моніторингу навколишнього природного середовища, а також координує роботу, що проводиться в Україні за міжнародними природоохоронними програмами, у яких використовуються результати моніторингу. Взаємодія зазначених органів, підприємств, установ, організацій і забезпечення функціонування системи державного моніторингу навколишнього природного середовища на всіх рівнях здійснюється відповідно до міжвідомчих положень та технологічних інструкцій. Екологічна паспортизація Екологічна паспортизація є інструментом екологічного обліку суб'єктивних характеристик різних об'єктів господарювання для підготовки управлінських рішень. Якщо облік природних ресурсів отримав достатньо розвинутих форм у вигляді кадастрів природних ресурсів, то облік екологічних характеристик суб'єктів господарювання потребує адекватного інформаційного забезпечення для повноцінного врахування їх впливу на такі природні ресурси. Основою екологічного обліку суб'єктів господарювання став екологічний паспорт підприємства. Необхідність застосування екологічних паспортів визначена в ст. "Державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища" закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Нині вважається, що екологічний паспорт є комплексним державним документом, який містить характеристики взаємовідносин будь-якого техногенного або природного об'єкта з навколишнім природним середовищем. Екологічний паспорт промислового підприємства як нормативнотехнічний документ був затверджений і вперше введений у дію в 1990 р. ГОСТ 17.0.0.04-90 "Экологический паспорт промышленных предприятий". Цей стандарт розроблений для систематизації інформації, яка визначаєвплив підприємства на навколишнє середовище, і контролю за дотриманням природоохоронних норм та правил у процесі господарської діяльності. Екологічний паспорт призначений для відображення даних, що характеризують джерела шкідливого впливу підприємства на довкілля (джерела викидів, скидів, утворення відходів), розсіювання забруднювальних речовин у навколишнє середовище, рівень використовуваних на підприємстві технологій, можливостей скорочення цього шкідливого впливу тощо. На відміну від різних форм екологічної звітності, які характеризують підприємство як джерело шкідливого впливу на довкілля, головною метою введення екологічного паспорта підприємства є створення інформаційної бази для екологізації його технологічних процесів і гармонізації його діяльності в системі "природа—суспільство". У цьому контексті розробка й використання екологічного паспорта підприємства спрямовані на досягнення таких цілей: створення державної системи обліку та моніторингового контролю за станом суб'єктів господарювання;
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (22.04.2014)
Просмотров: 436 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: