Реферат на тему: Прикладні аспекти екологічної етики - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Прикладні аспекти екологічної етики. Загальні екоетичні принципи відношення до природи і правила справедливого вирішення конфліктних ситуацій Частина екологічної етики, іменована нормативною, пропонує деякі загальні екоетичні правила і принципи відношення до природи. Найбільш досконально вони розроблені американськими екофілософом Полем Тейлором (76) ми пропонуємо додати четвертий принцип — дотримання прав природи. . Вони досить прості, зрозумілі, зручні і можуть з успіхом застосовуватися в нашій повсякденній практиці. Ці принципи визначають, які загальні дії ми морально зобов'язані здійснити чи утриматися від їх здійснення. “Якщо до даної ситуації можна застосувати кілька протилежних правил, — пише Тейлор, — то ми зіштовхуємося з конфліктом зобов'язань. Виконуючи одне правило, ми порушуємо інші (...). Для того, щоб вирішити, яку ж дію ми повинні зробити в даних обставинах, нам потрібно з'ясувати, яка з відкритих для нас альтернатив має під собою самі вагомі моральні підстави, тобто ми повинні знати, яке з зобов'язань, у даному випадку, що суперечать один одному, має вищий пріоритет у порівнянні з всіма іншими (...). Той факт, що наша справа — не наносити збитку тваринам чи рослинам у природних екосистемах, не означає, що, враховуючи усі умови, ми взагалі ніколи, ні при яких обставинах, не повинні робити подібного. Він лише означає, що порушувати принципи і правила екологічної етики ми можемо за наявності вагомої моральної причини. Така причина може випливати з принципів пріоритетності усередині системи екологічної етики 65 чи з пріоритету більш високих принципів, що перевершують екологічну етику”(76). П'ЯТЬ ЕКОЕТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ СТАВЛЕННЯ ДО ПРИРОДИ 1. Принцип неспричинення шкоди чи збитків жодній істоті в навколишньому природному середовищі чи екосистемі. Він-включає обов'язок не вбивати жоден організм, не нищити популяції живих видів, біотичні угруповання, екосистеми в цілому, а також обов'язок утримуватися від будь-яких дій, що можуть виявитися для них згубними. Найтяжчим злом, за П. Тейлором, варто вважати заподіяння шкоди тому, хто (чи що) шкодить нам. Даний принцип забороняє згубні чи руйнівні дії з боку людини. Однак він не застосовується до поведінки тварин чи інших живих істот, що заподіюють шкоду іншим живим істотам. Канюк атакував польову мишу й убив її. Нічого аморального не сталося. Канюк не порушує ніяких зобов'язань, оскільки не має ніяких зобов'язань. Для порівняння розглянемо інший випадок. Мисливець ловить сокола-сапсана, учить його полювати, ловити й убивати диких птахів за його вказівкою. Тут ми маємо людське поводження, спрямоване на керування і маніпулювання живим організмом для власного задоволення — соколиного полювання, що наносить шкоду іншій дикій тварині. Відбувається зло, однак не соколом, хоча він робить убивство не дивлячись на те, що птахи, яких він убиває, є його природною здобиччю. Зло стосовно птахів робить мисливець. Не дії сапсана порушують даний принцип, а дії того, хто спочатку піймав його, тримав у неволі, навчав, а тепер використовує для розваги. 2. Принцип невтручання. Під цей принцип попадають два типи зобов'язань: одне вимагає утримуватися від яких-небудь обмежень волі окремих організмів, друге стосується загальної стратегії “руки геть” по відношенню до цілих екосистем і біотичних угруповань. Воля є відсутність обмежень, де обмеження є будь-якою умовою, яка перешкоджає нормальній життєдіяльності і здоровому розвитку живої істоти чи екосистеми. Жива істота вільна тоді, коли в її життєвому оточенні і діяльності немає жодного з наступних чотирьох видів обмежень, що можуть послабити, погіршити чи зруйнувати її здатність успішно пристосовуватися до навко- 66 лишнього середовища. Бути вільним — значить бути вільним від цих обмежень і вільно домагатися власного блага (добра) відповідно до законів своєї власної природи. Чотири види обмежень з боку людини: а) Прямі зовнішні обмеження (клітки, пастки); б) Непрямі зовнішні обмеження (відсутність води, їжі); в) Прямі внутрішні обмеження (хвороби, проковтнуті отрути і т.п.); г) Непрямі внутрішні обмеження (слабкість, недієздатність внаслідок ушкодження органів чи м'язів). Воля розуміється не як відсутність обмежень, а просто як можливість вести існування в природному стані. Що стосується індивідуальних організмів, то це зобов'язання вимагає утримуватися від їх відлову і вилучення з природного середовища існування, як би добре ми надалі не поводились з ними. “Ми порушуємо принцип невтручання, навіть коли “рятуємо” тварин від природної небезпеки чи відновлюємо їх здоров'я, коли вони занедужають у природному середовищі існування” (Це зобов'язання, однак, не порушується, якщо ми робимо подібні акції з наміром повернути тварину назад у природу), — пише П. Тейлор (76). Якщо, наприклад, ми викопуємо молоді деревця, вилучаючи їх із природної екосистеми, і пересаджуємо в культурний ландшафт, ми порушуємо принцип невтручання, якщо навіть ми надалі добре доглядаємо за ними, що дозволяє їм бути здоровішими і жити довше, ніж вони жили б у природних умовах. Ми зробили зло; не давши їм можливість прожити своє життя на волі. В усіх подібних ситуаціях ми втручаємося в життя природного світу і перериваємо існування організму як дикої істоти. При цьому не має значення, що наше поводження з ними може зробити їх міцнішими, сприяти їхньому росту, підвищити їх шанси на довге, здорове життя. Однак, іце більшу вагу має невтручання у волю популяцій цілих видів, біотичних угруповань та екосистем. Заборона на втручання в їхнє життя означає що ми зобов'язані не намагатись маніпулювати, “керувати” природними екосистемами, контролювати, змінювати їх будь-яким іншим способом чи втручатися в їх нормальне функціонування. Для будь-якого виду чи екосистеми воля — це відсутність людського втручання в будь-які природні процеси, аналогічні законам природи. (Разом з тим спроби врятувати рідкісні види чи відновити екологічну стійкість екосистем, порушену минулою 67 П'ЯТЬ ПРАВИЛ СПРАВЕДЛИВОГО ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ Однак у людській практиці відносин природою найчастіше виникають конфліктні ситуації, коли для задоволення тих чи інших своїх інтересів людина змушена вбивати живі істоти, знищувати або псувати екосистему чи окремі її частини. З метою етичного вирішення таких конфліктів спочатку необхідно розділити інтереси людини і природи на базові та небазові. До базового можна віднести життєво важливі інтереси екосистеми і будь-якої живої істоти: їхнє життя, безпеку, здоров'я, волю, їжу, автономію і т.п. До небазового відносяться не життєво важливі інтереси, наприклад, для людини розважитись за допомогою аматорського полювання. Екосистеми і живі істоти (за винятком деяких вищих тварин), небазових інтересів не мають. Тепер можна перейти до п'яти правил справедливого вирішення конфліктних ситуацій: 1. Правило самооборони. Це правило стверджує, що з метою захисту свого життя чи здоров'я (а також життя чи здоров'я інших людей), людина має право знищувати інші живі істоти чи шкодити їм (але на рівні особин, а не видів). Це правило починає діяти тільки тоді, коли людина не може уникнути конфлікту за допомогою інших заходів. Крім того, даний принцип передбачає нанесення іншим істотам при самообороні якомога меншої шкоди. 2. Правило пропорційності. Це правило стверджує, що небазові інтереси людей повинні поступатися базовими інтересами у першу чергу екосистем, а потім — інших живих істот. У зв'язку з цим знищення стародавніх лісів для забудови, убивство слонів заради бивнів, аматорське полювання, вилов крокодилів з метою одержання шкіри для дамських сумочок, збір рідкісних диких квітів є неправильним. 3. Правило справедливого розподілу. Це правило стверджує, що у випадку зіткнення базових інтересів людей, з одного боку, з базовими інтересами екосистем (у першу чергу), а також інших видів обом конфліктуючим сторонам повинна бути надана рівна частка благ. 4. Правило мінімальної шкоди. Це правило стверджує, що якщо у випадку задоволення базових інтересів людей (їх частки після справедливого розподілу) 70 виникає необхідність нанесення шкоди природі, то ця шкода повинна бути мінімальною. Правило мінімальної шкоди вимагає, щоб ми вибрали таку альтернативу, що припускає нанесення як найменшої шкоди екосистемі (у першу чергу), а також або цілком усуває пряме вбивство, або пов'язана з найменшою кількістю убитих істот. 5. Правило справедливого відшкодування. Це правило стверджує, що якщо у випадку задоволення базових інтересів людини є необхідність нанесення шкоди природі, то людина повинна відшкодовувати збитки. Причому, по-перше, чим більша шкода заподіяна, тим більша компенсація потрібна, і, по-друге, компенсація повинна бути перш за все сконцентрована на відновленні збитку здоров'ю екосистем і видів, а потім для окремих особин. Це може бути створення нових заповідників, очищення води і повітря, рекультивація відвалів, відновлення рідкісних видів і т.п. Етичні принципи заповідної справи Особини тисяч видів охороняють свою природну територію заради задоволення своїх потреб, і тільки людина, єдиний вид, охороняє її не лише заради своїх потреб, але й потреб інших видів. С. Забєлін Якщо в будь-якому проекті, у будь-якому напрямку людської діяльності, у будь-якій творчій ініціативі не має моральних імператив, то такий проект небезпечний. Ще Аристотель у своїй “Етиці” писав, що винахідливість гарна там, де служить шляхетним цілям, інакше вона злочинна. Як справедливо вважає російський філософ В.А. Кутирьов “Вільна творчість зовсім не тотожна благу, й легко стає антиекологічною і антигуманною. Перед нею треба ставити соціально-гуманітарні фільтри” (153). Заповідна справа, як сфера людської діяльності — не виняток. У наш важкий час ті, хто займається заповідною справою, постійно йдуть на компроміс з совістю в гонитві за впливом, фінансами і довірою. Ці компроміси... як правило, призводять до знищення останніх ділянок дикої природи, загибелі рідкісних видів. У зв'язку з цим зрозумілим стає прагнення багатьох працівників охоронюваних природних, територій країн СНД розробити 71 спеціальні етичні принципи (чи етичні ідеали, до яких потрібно прагнути), що захищають нашу заповідну справу від напору цинізму, прагматизму і практики ринкових відносин. Як справедливо помітив Ф.Р. Штильмарк: “...щирі корені природоохоронної справи лежать у найглибинніших шарах суспільної моральності, у його релігійно-моральних основах” (17). Колишній начальник Управління особливо охоронюваних лісових територій Рослісгоспу В.Л. Попов вважав за необхідне “формування морально-етичних принципів, сприятливих збереженню об'єктів природної і культурної спадщини” (171). Заповідна справа як вид людської діяльності багато в чому те ж саме що й медицина, де давно вже діють свої/чіткі етичні принципи (клятва Гіппократа і т.п.), якими зобов'язаний керуватися кожен лікар. Також слід зазначити, що історично заповідна справа має релігійні корені (багато з “празаповідників” створювалися за релігійними мотивами, та й у наш час існує безліч священних гаїв, джерел, гір, дерев і інших об'єктів природи, що охороняються людьми), а значить, вони не можуть вважатись лише науковими і матеріалістичними, а мають свої релігійні цінності. Ряд авторів пропонує в якості основних етичних принципів заповідної справи використовувати принципи прагнення до абсолютної заповідності (68,106), а також принцип благоговіння перед життям (183). Слід зазначити, що багато з нижчеподаних принципів давно відомі в заповідній справі (принцип прагнення до абсолютної заповідності Г.О. Кожевников запропонував ще в 1908 р.!), вони висловлювалися вітчизняними піонерами охорони природи Г.О. Кожевниковим, А.П. Семеновим-Тянь-Шанським. В.П. Налімовим, Д.Н. Анучіним. І.П. Бородіном, нашими сучасниками — академіком С.С. Шварцом, д.б.н. Ф.Р.Штильмарком, А.А. Нікольським, писменником-природоохоронником О. Волковим, а також піонером заповідної справи США Дж. Мюіром. Особливо слід зазначити, що наприкінці XIX — початку XX століть вітчизняними піонерами природоохорони І.П. Бородіним, А.П. Семеновим-Тянь-Шанським, Г.О. Кожевниковим, B.I. Талієвим, Д.Н. Анучіним був розроблений так званий етико-естетичний підхід у заповідній справі, головною ідеєю якого було затвердження етичної цінності дикої природи, права дикої природи та її видів на існування незалежно від їх користі для людини. 72 НАВІЩО ПОТРІБНІ ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ Етичні принципи — це положення певної етичної теорії. Вони відіграють роль етичного ідеалу й існують у вигляді заповідей, норм, правил і законів, указуючи, як повинна діяти людина. Ціль етичних принципів заповідної справи — створення внутрішніх, моральних бар'єрів, особливих “табу”, що забороняють чи регламентують певні дії стосовно заповідників і інших охорон природних територій (ОПТ) з позиції моралі, створення особливих етичних традицій у заповідній справі й охороні дикої природи. Причому тут стоїть питання не лише про вироблення особливих корпоративних етичних правил поведінки працівників заповідників, національних парків і інших ОПТ, але і про вплив на суспільну думку по відношенню до заповідників шляхом підвищення значимості етичної цінності ОПТ і етичної мотивації захисту дикої природи. Етичні принципи заповідної справи можуть з успіхом застосовуватись в екологічній освіті, вихованні й просвіті, з метою впливу не тільки на розум, але й на душу, серце людини, а також у менеджменті заповідників, національних парків і інших ОПТ. 1. Не зашкодь. Відомий з медицини етичний принцип “не зашкодь” повинен застосовуватись і у заповідній справі. У практиці заповідників нерідко виникають випадки, коли здається конче необхідним, з метою підтримки заповідного режиму, природних процесів чи порятунку будь-якого рідкого виду зробити насильницьке втручання руками людини (згасити пожежу, і т.д.) у дику заповідну природу. Принцип “не зашкодь” означає, що якщо передбачувані позитивні результати від насильницького втручання людини в дику заповідну природу не визначені, важко прогнозовані чи мають не дуже багато шансів на успіх, то буде справедливим не втручатися і дозволити дикій природі заповідника самій вирішити проблеми, що виникли. Тому що, як писала Беррі Коммонер, “природа знає краще”. 2. Цінуй, люби і поважай дику природу заради неї самої. Дика заповідна природа має внутрішню (абсолютну) цінність, оскільки існує сама по собі, незалежно від користі для інших, як ціль сама для себе, і є грунтям певних законів. Вона не має ціни, 73 але має достоїнство. Наявність тільки однієї внутрішньої цінності — достатня підстава для охорони дикої природи шляхом заповідання. Цей принцип означає, що заповідники створюються з єдиною метою — для виживання дикої природи, і аж ніяк не для виживання людства чи проведення наукових досліджень. Заява про те, що ділянка дикої природи заповідається заради майбутніх поколінь людей з позицій екологічної етики, є саморуйнівною. Наукові дослідження, екопросвіта, охорона території, що здійснюються в заповідниках — можливі шляхи досягнення єдиної мети заповідника, але аж ніяк не його головні завдання. Дика природа заповідників цінується насамперед сама по собі, а не як засіб для досягнення цілей людини. Тому не можна, не порушуючи моралі, використовувати її в заповіднику як ресурс, заради людських інтересів. 3. Використовуй етичні методи науки та екопросвіти. Відомий російський еколог академік С.С. Шварц неодноразово заявляв: “нехай краще буде біла пляма в науці, ніж в природі”. Цей етичний принцип найбільш актуальний в заповіднику, де заради збереження дикої природи методи наукових досліджень повинні бути етично контрольовані (як це робиться в медицині, де існують біоетичні обмеження на медичну науку і практику). Етичні обмеження стосуються і другого основного виду діяльності, офіційно дозволеного в заповідниках — екопросвіти. Тому в заповідниках неприпустимий екотуризм як вид індустрії розваги, до того ж він має небезпечну для заповідної справи комерційну основу. У свій час у Воронезькому заповіднику з метою екологічної освіти кінорежисером A.M. Згуріді був знятий фільм, при роботі над яким деякі дикі тварини були піддані необґрунтованим стражданням, що відповідно до даного етичного принципу є неправильним. 4. Шануй заповідну'територію як священний простір. У 1963р. від омий російський письменник-природоохоронник Оле Волков заявив: “В поняття що “заповідне”, “заповідниках” ми вкладуємо, окрім уявлення, про щось заказане и заборонене ще й якийсь священий зміст” (104). В особистих бесідах він не раз говорив про те, що територію заповідника можна сприймати (у релігійному, духовно-культурному чи морально-етичному контексті — кому як подобається) особливим священним просто- 74 ром, який необхідно шанувати. Заповідні території більш священні, ніж наші церкви. Дійсно, дика заповідна природа може вважатися святою уянуючи її унікальним властивостям і цінностям, а не лише як свідчення чи символ деякої вищої влади. Разом з тим, священне, це те, що заборонене і відділене. Тому що, якщо немає священного, тоді усе дозволено. Ідея дикої заповідної природи як священного простору підтримується багатьма релігіями і йде своїм корінням в даосизм, буддизм, джайнізм, індуїзм, пантеїзм, християнський природний містицизм, чаклунство і язичеське поклоніння землі. Принцип священності заповідної території вимагає шанування території заповідника як святині. Використання ж дикої природи заповідника як ресурсу є формою гріха. Цей принцип не відкриває інститут паломництва в заповідник, так само як оголошення рубежів нашої Батьківщини священними не наслідує за собою відвідування населенням країни її кордонів. Віра в дику природу заповідника як священний простір може стати важливою умовою етико-релігійного відношення до заповідника, збільшить його загальну ціннісну оцінку за рахунок релігійної цінності, допоможе викликати до заповідника шанування і повагу, 5. Благоговій перед диким життям. За В. Далем благоговіння — це “суміш страху і поваги, смірення й покора, вища міра шанування”. Висунутий як особливий напрямок екологічної етики німецьким філософом-гуманістом і лікарем А. Швейцером, як один з етичних принципів заповідної справи запропонований російським екологом професором О.О. Нікольським (183). Заповідник — це особлива територія, де будь-яке дике життя святе, має особливий статус, знаходиться під охороною, місце, де панує дух благоговіння перед життям, а існування не тільки виду, але і будь-якої істоти є благом. Загибель цієї істоти за природними законами (а не для утіх людини) лише сприяє підтримці чи розвитку іншого дикого життя. Принцип благоговіння перед життям у заповіднику означає: добре, коли дике життя захищається від людини, але не від іншого дикого життя чи природного процесу. Ніхто не пропонує зупиняти лисицю, що полює на зайця. Слід зазначити, що цей принцип не має особливого значення для здоров'я заповідних екосистем, а важливий лише для створення моральних бар'єрів, що регламентують поведінку людей 75 у заповіднику. Так, вилучення однієї, десяти чи ста полівок для наукових досліджень з будь-якої заповідної популяції ніяк на ній не відіб'ється, але з погляду благоговіння перед життям є аморальним. Варто додати, що коли говорять про захист від людини видів чи екосистем, забуваючи про захист окремих особин — це не більш ніж фарс. Не можна, піклуючись про ціле, не піклуватись про частину. 6. Максимально дотримуватися природних-прав дикої природи, рослин і тварин. Дика природа, її види й особини мають природні (моральні) права на життя (існування), волю, процвітання, життєвий простір, достоїнство, реалізацію еволюційного потенціалу, захист закону і т.д. Ці права природи, так само як відповідні права людини, є невід'ємними і невідчужуваними. Людина діє згідно моралі, обмежуючи в заповіднику свої права заради здійснення прав дикої природи, її видів і особин, тому що заповідник, з етичної точки зору, єдине місце на Землі, де права диких тварин, рослин, мінералів, екосистем повинні бути захищені максимально. 7. Керуй так, щоб заповідник розвивався в напрямку абсолютної заповідности. Поняття заповідності вперше запропоноване російським зоологом професором Г.О. Кожевниковим у 1908 р. В подальшому розроблене російським екологом д.б.н. Ф.Р. Штильмарком (103). Абсолютна заповідність - поняття більш етичне, ніж екологічне. За допомогою особливого філософського підходу — ідеалізації, ми можемо говорити про досягнення абсолютної заповідності, як говоримо про ідеальний газ. Абсолютна заповідність — це умова існування дикої, вільної природи в сучасному світі за допомогою організації заповідника. Ціль абсолютної заповідності — реалізація права дикої природи на існування в умовах максимальної волі, що дозволяє здійснити дикій природі своє еволюційне приречення. Іншими словами, дика природа може здійснити це право тільки в умовах наданої їй назавжди абсолютної заповідності, для чого необхідно звести до можливого мінімуму антропогенний вплив, і в першу чергу, прямий, безпосередній на території заповідника. Керівництво заповідником діє добре, коли за допомогою прагнення до абсолютної заповідності створює умови вільного і природного існування дикої природи в сучасному світі. 76 Абсолютна заповідність — не самоціль, а засіб для досягнення мети, свого роду етичний імператив у менеджменті будь-якого заповідника. звичайно, у різних заповідниках будуть різні результати. Але тут важлива не кінцева мета, а постійне прагнення до неї. 8. Не прагни до одержання наживи від заповідної території. Робити добро для іншого (тобто дикої природи), нічого замість цього не одержуючи і не очікуючи, можна розцінювати як місію заповідників, як вище благо і виконання людського боргу перед матір'ю-природою. Заповідну територію не етично використовувати з метою економічної вигоди. Тому багато намагань одержати гроші від екотуризму в заповідниках, продажу заготовленої в заповіднику сировини чи інших видів користування заповідниками є аморальним. 9. Стався до заповідної справи як до самоцінного доброго діяння. Багато видатних діячів заповідної справи, у тому числі американський піонер охорони дикої природи Джон Мюір, вважали створення заповідних ділянок для захисту дикої природи особливим справедливим, самоцінним добрим діянням відповідно до вищого закону, як частина вічного конфлікту між правильним і неправильним, гарним і поганим, добром і злом. Богом і дияволом, поза залежністю від користі для людини. ПОЯСНЕННЯ ДО ВИКОРИСТАННЯ ЕТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ 1. Усі принципи призначені насамперед для заповідників як вищої форми охоронних природних територій. В міру зниження рівня ОПТ: заповідники — національні парки - заказники — пам'ятники природи і т.д., дані принципи виконуються в меншій мірі. 2. Екологічні чи економічні принципи описують, що є насправді. Етичні наказують, що повинно бути, до чого треба прагнути. Вони є ідеальними і не можуть бути реально досягнуті, а лише вказують вірний напрямок руху. 3. Жоден з даних принципів не є абсолютним. Моральні зобов'язання, що випливають від одного з них у певних випадках, цілком обґрунтовано можуть бути порушені, коли вступають у конфлікт із зобов'язаннями, що накладаються іншими. Тобто, якщо в конкретній ситуації вимоги, що диктують 77 інші принципи, виявляються більш зобов'язуючими, то ми маємо діяти всупереч вимогам, що виходять від першого принципу. 4. При ухваленні остаточного рішення, що стосується менеджменту заповідної території, повинні враховуватись не лише економічні, естетичні, екологічні чи інші мотиви, але й етичні принципи заповідної справи, що дають ціннісну моральну оцінку рішенням, що приймаються. 5. Етичні принципи заповідної справи не є командними чи способами примушування людей сповідати екологічну мораль, тому що екологічна етика взагалі не допускає елементу примушування. Кожна людина приєднується до них добровільно. 6. Необхідно пам'ятати, що несправедливість, здійснена в одному заповідному об'єкті, є погрозою й образою для справедливості повсюдно. Екологічна етика і обриси природокористування майбутнього З кожним роком людство переконується, що майбутнє не може бути таким вільним у своєму природокористуванні. Відомий американський екофілософ і соціальний еколог Мюррей Букчин вважає; “Рано чи пізно ринкова економіка, законами життя якої є конкуренція і накопичення, система, основним постулатом якої є “рости чи вмри” — з життєвої необхідності змушена буде розірвати нашу планету на шматки, відкинувши всі морально-етичні і культурні фактори” (164). Не можна не погодитися із шановним автором. Однак, щоб цього не відбулося, людству доведеться виробити реальну, діючу противагу, що стримує негативні наслідки ринкової економіки. Природно, людське життя, як і існування людської цивілізації, неможливе без знищення окремих природних об'єктів, загибелі тварин і рослин, без споживання природних благ. Тому така важлива роль екологічної етики, яка буде виконувати в природокористуванні життєво важливу функцію, зосереджуючи увагу на моральних обов'язках і наполягаючи на належному моральному обґрунтуванні, навіть якщо права природи в остаточному підсумку можуть іноді порушуватися. Насамперед ми повинні погодитись з наявністю в природи домагань до людини, які 78 цілком аналогічні до людських. Звідси природокористувачі повинні виховуватись у повазі до життя в будь-якій формі, у повазі до дикої природи, екологічних, еволюційних процесів. З позиції екологічної етики можна говорити, хоча б у першому наближенні, про наступніконтури майбутнього “екоетичного” природокористування. 1. Очевидно основне, що може запропонувати екологічна етика в плані удосконалення природокористування, так це розуміння того, що цінність природи не можна визначати лише з позиції економічної вигоди. І, відповідно, оцінка успішності, корисності тих чи інших напрямків природокористування не може оцінюватися тільки в карбованцях чи доларах. 2- При плануванні нових видів економічної діяльності людинй, тре6а враховувати благополуччя природи. 3. Поряд з ринковим сектором рівними правами повинен користуватись неринковий сектор, який виробляє неекономічні цінності, що мають “нескінченну” чи нікчемну цінність і існують не для продажу. 4. Свідоме обмеження людства в його правах і потребах, підпорядкування своїх інтересів загальним інтересам розвитку біосфери. Бізнес повинен вважатися неправильним, якщо він буде відстоювати свої інтереси за рахунок інтересів усієї біогеосистеми, не зважаючи на інших її “акціонерів”. Це не означає, що люди не мають права користуватись природою, просто деякі форми користування виправдані, а інші — ні. 5. Вибір на основі базових інтересів та альтернативності. Як у природи, так і в людини є свої базові потреби: у житті, у волі, у необхідній частці земних благ та ін. Тому, якщо є конфлікт інтересів між природою і людиною, то є морально допустимим при інших рівних діяти так, щоб небазові інтереси людини (наприклад, спорудження пивних для любителів пива на місці колонії озерних птахів) повинні підкоритися базовим інтересам природи (інтерес птахів до життя). Пивницю можна спорудити й в іншому місці, а от крячкам і куликам знайти інше місце для гніздування не завжди можливо. 6. Загальна гуманізація природокористування. Дуже важливо домагатися того, щоб знищуючи заради своєї життєво важливої потреби природний об'єкт, убиваючи заради їжі чи медичних цілей диких тварин, людина відчувала глибокий біль у грудях. І як язичник, просила у природи прощення. Знищення природних 79 об'єктів, позбавлення життя живих істот не повинне здійснюватися нечутливо. Умертвіння тварин (забій худоби, промислове полювання і т.п.) повинне проводитись при мінімальному нанесенні тварині страждань. Разом з тим настав час людству відмовитися від таких видів природокористування, що не є для нього життєво важливими, але викликають загибель чи страждання інших живих істот — бої тварин, аматорське полювання, тестування на тваринах, деякі напрямки вівісекції, різні атракціони з використанням тварин і т.п. 7. Обов'язкова компенсація. Необхідно прагнути до того, щоб знищення людиною природного об'єкта відшкодовувалося тим чи іншим чином. Вирубано в місті під забудову 10 тополь — поруч посаджено стільки ж (а то і більше). Відкрито кар'єр для видобутку піску чи граніту, по закінченні робіт потрібно провести рекультивацію. 8. Поділ території планети Земля на три частини. В першій — людина веде активне природокористування (сільське господарство, вирощування рукотворних лісів під вирубку, видобуток корисних копалин, будівництво доріг, міст і селищ та ін.) В другій — ощадливе, м'яке природокористування (рекреація, промислове полювання, рибний промисел і ін.). Третя частина Землі (до 30%) повинна бути віддана у володіння дикій природі. Тут виключені практично усі види природокористування (хіба що за винятком примітивного туризму, релігійних обрядів і наукових досліджень — та й то не скрізь).Тоді не тільки людська цивілізація, але і дика природа (теж особлива цивілізація) одержить можливість самостійно і рівноправно розвиватися, йти своїм шляхом. Не усім вище викладене видасться реальним — деякі заперечать: якщо виконувати всі ці пропозиції, то промисловість, сільське господарство, бізнес понесуть великі збитки, не витримають. Однак, у нашій історії бізнес уже пручався і не раз: створенню людських умов для робітників, забороні на дешеву дитячу працю і т.п. Однак, суспільна мораль зрештою змусила його піти на ці заходи. І нічого, бізнес витримав. Витримає і цього разу. На закінчення хотілося б особливо підкреслити, що екоетичні зміни в природокористуванні відбудуться тільки після відповідних змін в ідеях, переконаннях, цінностях і знаннях. І в цьому великі надії покладаються на екофілософію, екологічну етику, що повинні сформулювати мету змін, а наука, у тому числі екологія — запропонувати засоби. 80 Екологічна етика проти економіки Ми вчили наших дітей, гир кожна жива істота живе для того, щоб бути перетвореним у гроші, і те, що не буде давати прибутку, повинне бути винищено, щоб відкрити дорогу для тих істот, що приносять прибуток. Хью Ніблі, американський професор історії і релігії Тому що любов до грошей є коренем усього зла... Св. Павло Благими намірами, як відомо, вимощена дорога в пекло. Цю приказку часто згадуєш, коли спостерігаєш за потугами деяких економістів і природоохоронників підрахувати ціну біорізноманіття, дикої природи, заповідників і інших охоронних природних територій. Вони вважають за можливе вирахувати таку економічно високу цінність біорізноманіття, що їхні розрахунки відразу змусять місцеві влади поліпшити охорону природи. На жаль, практика свідчить про інше. Охорона природи ніколи не може стати економічно вигіднішою за експлуатації природи (а виходить, за руйнування). Цс як продаж тютюну. Курити шкідливо: всі це знають, але курять чи продають цю отруту. Тому що тютюновий бізнес економічно вигідний. Боротись з цим злом можна тільки за допомогою моралі, а не економічно. Проблема економістів в тому, що вони підходять до охороні біорізноманіття і дикої природи зі своїх вузьких економічних і. антропо центричних позицій. Але ж біорізноманіття — це не просто ресурс, створений природою для задоволення людських потреб. Це, насамперед, величезна кількість життів, кожне з яких священне” має власне достоїнство, мету і волю. Крім всього іншого, біорізноманіття має масу цінностей, економічну вартість яких майже чи взагалі неможливо підрахувати: екологічну, освітню, наукову, музейну, виховну, історико-культурну, релігійну, естетичну, етичну, символічну, духовну і багато інших неусвідомлених (невідомих) цінностей. Як можна оцінити безцінне чи те, про що ви не знаєте, чи існує воно? Є види, що не 81 мають ніякої економічної й іншої цінностей для людини — їх можна назвати “нересурсами”. Як за допомогою економіки підрахувати їхню вартість, якщо до того ж не відома їхня економічна роль? Сучасні економісти нагадують жонглерів, що намагаються утримати в повітрі безліч м'ячів, жодного разу не доторкнувшись до реальності. Вузька, редукціоністська система понять традиційної економіки призводить до помилок в оцінках дикої природи. Недавно колеги розповіли цікавий випадок. У Красноводському заповіднику попросили економістів підрахувати ціну ракам. Виявилося, що в заповіднику ціна ракам дорівнювала нулю, а за його межами — ледь більше нуля. Що пояснюється тим, що в заповіднику раків не продають, а поза ним — вони можуть бути продані. Більше того, тут багато економічних законів, принципів просто не працюють. Наприклад, принцип росту: усякий ріст — це добре, і чим він більший — тим краще. А чи відомо економістам про фізіологію ракової пухлини? Спроби економістів звести екологічну тему до переваг споживачів і питанню “скільки ви готові заплатити за дику природу” є аморальними. Долар, навіть на короткому повідку, завжди несе загрозу природі. Ще Олдо Леопольд ставив під сумнів економічний метод оцінки дикої природи. Як, наприклад, бути з видами, ринкова вартість яких мізерно мала? З іншого боку існують випадки, коли продаж за гроші взагалі неможливий: більшість з нас відмовилися б продавати своїх близьких за будь-яку ціну. Слабість економічної оцінки насамперед в тому, що вона розглядає природу тільки з погляду людського благополуччя. Екофілософ, Брайн Нортон зі США ще більш категоричний: “Захисники природи вірять, що політика в галузі навколишнього середовища, яка базується на чисто економічних причинах, приводить скоріше до руйнування, ніж до захисту природи (...). Захисники природи відкидають... економічний аналіз через його статичний характер тому, що вони вірять у те, що деякі набори цінностей є морально кращими (...). Більш узагальнено, захисники природи вірять у те, що стратегія зі скороченню попита є більш кращою, ніж стратегія до розвитку пропозиції” (цит. з 131). Слід також зазначити, що в основі робіт економістів і їх прихильників, що намагаються підрахувати економічну цінність біорізноманіття, лежить серйозна методологічна помилка. Вона 82 полягає в наступному. На думку економістів, охорона природи і раціональне природокористування по-суті синоніми, що є великою філософською оманою. Насправді ми маємо два зовсім різних поняття, тому що метою раціонального природокористування є одержання більшого економічного зиску для більшого числа людей протягом більшого часу. Так, метою раціонального використання рибних ресурсів є улов якомога більшої кількості риби якомога довше. У цьому випадку економічний підрахунок доречний. Але на відміну від раціонального природокористування охорона природи має зовсім іншу мету — захист природи заради неї самої. Тобто, вбивство тварини, вирубування дерева є неправильними, гріховними по своїй суті. Охорона природи, на відміну від природокористування — насамперед моральна. Так само, як, скажімо, правозахисна діяльність, культура, медицина. Як вважає Холмс Ролстон III, розумінням аналізу природних цінностей не повинно бути їх приведення до одного економічного показника, а демонстрація широкого спектру їх типів і рівнів: “Ми хочемо, щоб політика захищала ці ціннісні виміри не тому, що вони є прихованими економічними цінностями, а тому, що вони зовсім не є економічними цінностями” (64). Держава ніколи не зможе одержувати економічну вигоду від заповідників, національних парків, заказників. Заповідна справа — це завжди збиткова “галузь”. Так само, як музеї, академічна наука, дошкільні установи. Але важливість їх, як правило, доводиться не з погляду економіки, а з культурних, патріотичних, політичних, релігійних, етичних і інших позицій. Ще один істотний момент, повз якого проходять економісти. Справа в тім, що кожна істота, ділянка дикої природи, екосистема мають внутрішню цінність. Ця цінність корисна для самої істоти чи ділянки дикої природи і є зовсім непотрібною для людей. Внутрішня цінність дикої природи, видів флори і фауни не має ціни — вона має достоїнство. На думку американського екофілософа Беярд Каллікотта, один з головних мотивів для твердження того, що дика природа має внутрішню цінність полягає в тому, щоб виключити її з економічної оцінки й у такий спосіб вивести за межі капризів ринку. Так, люди спробували забрати з ринку людську істоту, поставивши поза законом рабовласництво, спробували забрати секс із ринку, заборонивши проституцію. .Чому б не забрати з ринку 83 внутрішньо цінну дику природу, поставивши поза законом руйнівні для природи види людської діяльності? Відомий американський філософ Юджин Харгроув узагалі ставить під сумнів економічний спосіб оцінки природних цінностей як науковий і об'єктивний. На його думку, по-перше, економічні цінності, влада грошей стала такою переважаючою (в основному в західній цивілізації) лише в останнє сторіччя. До цього в суспільстві шанувалися інші цінності. А-якщо через якийсь час-економічні цінності знову знеціняться, як бути тоді з тими ділянками дикої природи, грошова вартість яких виявилася низькою і їх віддали на знищення. Чи не замучить тоді совість людей, що прийняли рішення на основі економіки, а не вічних цінностей істини, добра і краси? Більше того, і зараз на землі є культури, де економічна цінність мало що значить. Як ми не в змозі економічно оцінити геніальні твори мистецтва, так само ми не в змозі оцінити грошову вартість останніх куточків дикої природи. І майже напевно цього не знають і ті, тхто бере участь у подібній “ринковій” оцінці. Ясно, що Мона Ліза коштує величезну сумму грошей, але реальна її цінність не грошова, а естетична, історична, духовна. Так само і реальна цінність видів і ділянок дикої природи не економічна, а внутрішня, релігійна, духовна... Американський екофілософ Джек Тернер з іронією зауважує: “Для мене ця нова “етика” охорони природи (заснована на економіці — авт.) віддає цинізмом — начебто не зумівши переконати й умовити свою кохану, ви раптово переключаєтеся на готівку. Необ'єктивність економічного підходу до оцінки природи полягає ще й у тім, що економіка оцінює корисність того чи іншого природного “ресурсу” тільки з погляду його користі для людини. Корисність виду, чи скажемо, болота для екосистеми оцінити економічним шляхом при сучасному невисокому розвитку, насамперед науки екології, дуже важко чи неможливо, а оцінити корисність виду для самого себе взагалі є абсолютно нереальним. І ці корисності, незважаючи на їхню складність чи неможливість економічної оцінки в природі все рівно існують. Принциповим недоліком економічного підходу є і те, що економіка (в розумінні “народне господарство”) приймається як ціле, а екосистема — як частина. Ця важлива “частина” постачає сировину і служить приймачем відходів, впливає на вартість праці і т.д. Таке припущення дозволяє економістам рахувати гроші. 84 Насправді ж людське господарство є лише підсистемою, але не більше. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що економічний метод оцінки природи з позиції екологічної етики має наступні основні обмеження і недоліки. 1. Сучасна економіка націлює на те, що людина важливіша за природу і природа існує лише для неї. 2. Економічна система є лише частиною загальної складної соціобіогеосистеми. Тому повна економічна оцінка діяльності людини навіть теоретично неможлива. 3. В області екології деякі вчинки, економічні витрати на які більші, ніж вигода, можуть бути морально правильними, і навпаки, деякі вчинки, економічна вигода яких більше ніж витрати, можуть бути морально неправильними. Звідси економічний підхід, що прагне до переваги вигоди над витратами, і не враховує етичні обмеження, може мати негативні моральні наслідки. 4. Одномірність, спрощеність і частковість економічного підходу. Неможливо і невиправдано оцінити всі нематеріальні цінності, вигоди і витрати в розмірному грошовому еквіваленті, тому що багато які з них (свіже повітря, чиста ріка, красива скеля) не можуть бути представлені на ринку як товар, тому що безцінні (мають “нескінченну” цінність), мають не звичайно низьку ціну (вони “нересури”, наприклад види-ендеміки) чи ж мають невідому цінність. 5. Економічний підхід оцінює корисність природного об'єкта тільки для людини, але не для інших видів чи істот усієї екосистеми Землі (не кажучи вже про його корисність для себе самого). 6. Економічний підхід ігнорує благополуччя екосистем, інших видів і особин, а також майбутніх поколінь людей. Однак як же бути все-таки з оцінкою природи, без якої не обійтися ні в природокористуванні, ні в природоохороні? Тут, без сумніву, повинен розроблятися комплексний підхід. Завданням цієї книги не є. його обговорення, але деякі пропозиції, пов'язані з екоетичними ідеями, необхідно висловити. 1. Необхідно підвищувати значимість нематеріальних цінностей природи в суспільній свідомості. 2. Більш-менш ефективна оцінка наслідків, як вважає Д. Кожара, може прораховуватися не економічним шляхом, а визначатись 85 доступною глибиною прорахунку по ланцюжку екологосоціально-економічних зворотних зв'язків (як у шаховій грі) (190). 3. Цікаву ідею висловив С. Забєлін. На його думку, є час розрізняти два типи грошової оцінки видів живої природи: а) Як ресурсу; б) як співмешканця на планеті. Друга оцінка базується на факті, що страховими компаніями оцінюється життя людини, що дозволяє дати грошову оцінку суми особин виду людини. З етичної точки зору усі види рівноцінні, тому зникнення будь-якого виду коштує стільки ж, скільки і все людство. Звідси ціна особини будь-якого виду дорівнює ціні ! людства, поділеного на число особин даного виду. Екологічна етика проти аматорського полювання Якщо погодитися з тим, що екологічна етика призиває до визнання і високого оцінювання внутрішньої цінності природи, поваги її прав і обмеженню прав людини, то тоді багато традиційних форм природокористування попадають у розряд неетичних. Це насамперед відноситься до аматорського полювання. Аматорське полювання вигідне людині з погляду розваги, але невигідне для тварин і неправильне з погляду етики. Воно порушує права тварин на життя, на захист від страждань з вини людини, на достоїнство. Незрозуміле, чому одне живе повинно бути позбавлене життя для розваги іншого, начебто качки і зайці тільки і створені на потіху людини. Аматорське полювання не є необхідністю для досягнення важливих людських потреб. Відпочинок на природі, спілкування з Друзями і багато інших бажань (хіба крім мотивації забрати життя), можна задовольняти іншими способами, що не вимагають убивства. Тому заради дотримання основних прав природи, людина може спокійно, без особливого для себе збитку, відмовитися від свого права на аматорське полювання. Розберемо конкретний приклад. На півночі Росії гніздиться занесений у Червону книгу Росії гусак-пискулька. Зимує він в Азії і Закавказзі, пролітаючи до зимівель через Україну. У Росії із середини 1980-х, а в Україні в 2002 p. було дозволене аматорське весняне полювання на водоплавну дичину, у тому числі на диких гусаків — великого білолобого, сірого. У Червоній книзі Росії 86 про пискульку сказано: “Меры охраны. Помимо официального запрета охоты на пискульку улучшить существующее положение может только неуклонное проведение в жизнь полного запрещения весенней охоты на водоплавающую дичь на всей территории СССР, так как исключительное внешнее сходство пискульки с белолобым гусем (разрешенным к отстрелу — В.Б.), сводит этот запрет к пустой формальности” (162). Таким чином, заради задоволення примхи невеликої кількості мисливців-аматорів постріляти навесні, цілий вид гусаків поставлений на грань зникнення. Вихід з цієї ситуації може бути тільки один: заборонити весняне полювання на водоплавну дичину заради дотримання права на існування гусака-пискульки, як рідкого виду. Аналізуючи численні дискусії між прихильниками і супротивниками аматорського полювання можна прийти до висновку, що основна суперечка між ними лежить у сфері моральності, тобто з приводу морального статусу тварин. Захисники аматорського полювання відносяться до диких тварин як до ресурсу, речам, що існують тільки для людини. У їхньому розумінні питання про етичність аматорського полювання не існує й обговорювати нічого. Можна лише говорити про так зване “раціональне використання” мисливських ресурсів, тобто в яких випадках припустимо відстріляти більше чи менше зайців та качок. Супротивники аматорського полювання вбачають у диких тваринних суб'єктів, що мають внутрішню цінність, права, корисні насамперед для себе й існуючих насамперед для себе. З їхнього погляду убивство тварини для розваги (будь то під час кориди, собачих боїв чи аматорського полювання) неприпустимо і повинно бути припинене якомога швидше (до таких неетичних дій можна також віднести лов диких птахів з метою утримання в клітках і аматорській риболовлі). Особливо аморальним є проведення аматорського полювання і риболовлі в заповідниках і національних парках, де повинен панувати дух благоговіння перед диким життям і максимально дотримуватися права диких істот. На думку супротивників убивства тварин заради потіхи критику аматорського полювання потрібно розглядати ширше, у загальному контексті боротьби за права природи. В остаточному підсумку майбутнє аматорського полювання залежить від того, на чию сторону встане більшість громадян, і чиї доводи вони рахують більш переконливими — прихильників 87 чи супротивників аматорського полювання. В Україні за даними соціологічних досліджень, проведених за замовленням Київського еколого-культурного центра в 2000 p. (опитано 1200 чоловік у різних регіонах країни), 50% опитаних висловилося проти аматорського полювання, 29,5% — підтримало аматорське полювання, 20,5% — затруднилися відповісти (150). На Заході борці проти аматорського полювання домоглися великих результатів. У Великобританії в 1995 p. 80% жителів висловилося проти стародавнього традиційного англійського полювання на лисиць. 93% громадян Нової Зеландії не схвалюють полювання на китів (163). Справа доходить до того, що впливові західні політики скоріше визнаються в прихованій “блакиті”, ніж у своїй схильності полювати на тварин. Дуже часто самі мисливці доходять висновку, що аматорське полювання неетичне. Запеклий мисливець Лев Толстой після п'ятдесяти років став її затятим супротивником. Більш 20% американців, що полювали в молодості, кидають аматорське полювання в зрілому віці (163). Коли людина стає ближче до тварин, вона нерідко перестає дивитися на них як на потіху, ресурс, м'ясо, трофей. Вона починає цінувати тварин за інші нематеріальні цінності. Полюючи, ці люди все частіше висловлюють співчуття, сум, сором від того, що вони убивають. Один мій знайомий один раз, замість того, щоб скрутити шию пораненій качці, відніс її для лікування в зоопарк. Після цього він зрозумів, що його мисливська кар'єра завершена. Звичайно, людство не відразу прийде до анулювання аматорського полювання. Можливо, якийсь час буде існувати Проміжний варіант: коли зберігаються всі елементи полювання, але вилучається останній - убивство. Тобто головним етичним принципом такого аматорського полювання стане: убити якнайменше тварин. Тоді все частіше й частіше мисливець у лісі буде вбивати звіра в собі. Тепер давайте обговоримо етичність науково-дослідного полювання. Цей вид полювання має інші мотивації, ніж полювання аматорське. Головними його мотивами для людини в даному випадку є задоволення допитливості, спрага наукових відкриттів. Принесення жертв на алтарь науки служить виправданням науково-дослідного полювання. Але чи рівноцінний обмін: життя на знання? Чи завжди для того, щоб вивчити тварину, її потрібно убити? Чи є серйозна необхідність в убивстві? Особливо, коли це 88 стосується рідких, занесених у Червону книгу видів. Відповідь на ці питання найчастіше буде негативна. Звичайно, у більшості своїх випадків науково-дослідне полювання, особливо на рідкі види, чи на території заповідників, науково-національних парків, заказників, інших ООПТ, повинне бути заборонене чи строго обмежене. Тут не можна не погодитися з д.б.н., професором А.А. Нікольським, що повинні застосовуватися гуманні способи досліджень, проводитись етична експертиза подібних наукових тем (183). Прийшов час етично обмежити також тортури тварин, надягання на них радіопередавачів і т.п. Усе це в остаточному підсумку приносить страждання дикій тварині, ущемляє їхнє право на волю. На жаль, сучасна практика проведення науково-дослідного полювання говорить про інше. Звичайно, одержавши дозвіл на науковий відстріл, учені-зоологи не обмежують себе ні в кількості добутих тварин ні в термінах полювання. Ці учені вважають, як правило, себе вищою кастою, що стоїть вище етики і моралі. У 1980-х роках, працюючи в Державному комітеті з охорони природи Української РСР, В.Є. Борейко займався видачею дозволів на наукове полювання, і неодноразово переконувався в морально-етичній нахабності під час проведення полювання в наукових цілях. Причому часто буває так, коли під видом науково-дослідного відстрілу здійснюється саме звичайне аматорське полювання. Ні, науково-дослідне полювання дуже рідко є життєво важливим, необхідним для досягнення важливих людських потреб. Захист дисертації і подібні речі не можуть виправдати загибель тварин. Спрагу знань потрібно задовольняти гуманними способами досліджень. Тому "науково-дослідне полювання з етичної точки зору (за дуже рідкісним винятком), так само як і аматорське полювання не має права на існування. При оцінці етичності полювання для їжі чи одержання засобів до існування, то тут виникає кілька складних проблем. По-перше, як бути з народами (алеутами, індіанцями, австралійськими аборигенами й ін.), для яких полювання є найважливішим засобом до існування? По-друге, досить неясним є відповідь на філософське питання — якщо всі живі істоти з метою підтримки свого життя мають право забрати життя іншої істоти, то чому такого ж права .потрібно позбавляти людину? 89 По-третє, відмовляючись убивати заради їжі диких тварин, по логіці речей людина повинна також відмовитися від убивства сільськогосподарських тварин (свиней, корів і ін.) Деякі прихильники екологічної етики (в основному, поборники біоцентризма), як рішення проблеми пропонують усім стати вегетаріанцями чи навіть веганами, відмовивши від м'яса, жиру, вовни й інших продуктів тваринного походження. Однак, чи готове зараз, чи навіть у недалекому майбутньому людство на таке радикальне обмеження своїх інтересів і прав на користь природи? Як бути з правами аборигенних народів, адже відмовлення від полювання заради їжі поставить їх на грань вимирання. Чи готова зараз наша наука і технологія до виготовлення альтернативних джерел білкової їжі в такій кількості? Здається, що поголовний перехід на вегетаріанство поки просто неможливий. Т нам залишається упокоритися з існуванням полювання заради їжі як з “необхідним злом”. Іншими словами, ми можемо взяти за основу ідею про необхідність поступового зменшення убивства людиною тварин у своїх життєво необхідних цілях, думаючи, що повне відмовлення від убивства може бути моральним ідеалом людини. Як писав Лев Толстой у своєму геніальному есе “Не убий”: “Полное совершенство есть свойство только Бога, свойство же человека есть только приближение к совершенству. И поэтому рассуждения о том, что если мы никогда не можем быть свободными от убийства то и заповедь “не убий” не может быть нравственным руководством, такое рассуждение есть или обман, или глубокое заблуждение. Как во всякой нравственной деятельности, так и в следовании заповеди “не убий”, дело не в достижении полного совершенства, а только в том, чтобы как можно больше приближаться к нему: как можно меньше убивать всяких живых существ, очевидно прежде всего людей, потом более близких, потом менее близких человеку существ, вызывающих в нас живое чувство сострадания, а потом и насекомых и даже растения” (161). Шляхи популяризації екологічної етики Усі великі ідеї проходять три стадії: осміяння, обговорення і прийняття. Для того, щоб екологічна етика опанувала масами, людей насамперед необхідно навчати цінностям дикої й окульту- 90 реної природи. Що правда, ще Аристотель відзначав, що людей навчати цінностям важко. Вони або занадто молоді, щоб зрозуміти те, що їх навчають, або занадто старі, щоб бажати слухати, тому що мають на озброєнні свої цінності. Це дійсно проблема, але не нездоланна. Ціллю навчання цінностям повинно стати не примушування, а пояснення. Засвоєння цінностей дикої й окультуреної природи буде сприяти прийняттю людьми екологічно й етично вірних рішень щодо природи, її видів і об'єктів. Природно, у різних регіонах навіть однієї країни, у залежності від релігії, культури, ментальності людей буде діяти своя екологічна етика і своє її сприйняття. Загальними можуть бути тільки основні етичні принципи. Екологічна етика не фокусується на елементах примушування. Знати, що таке “добре”, не завжди означає чинити і робити саме так. Які ж можуть бути основні шляхи популяризації екологічної етики? Головна увага на даному, початковому етапі повинна бути зосереджена на наступних питаннях. 1. Впровадження ідей екологічної етики в групи активістів. 2. Розробка і введення курсів екологічної етики в шкільні і вузівські програми, підготовка фахівців з екологічної етики. 3. Варто привертати увагу до екологічної етики в межах самої біології, екології, проводити секції екологічної етики на різних природоохоронних конференціях. 4. Засновувати регіональні бібліотеки і загальнодоступні сайти в Інтернеті з екологічної етики. 5. Досліджувати і використовувати роль святих природних місць, народних екологічних традицій у розвитку екологічної етики. 6. Залучати до поширення ідей екологічної етики представників різних релігійних конфесій, культурних лідерів і активістів цивільних рухів. 7. Створювати організації, що займаються екологічною етикою. 8. Включити питання екологічної етики в політичний аналіз і політичні діалоги. 9. Розвивати співробітництво експертів з екологічної етики з людьми, що приймають рішення, проводити екоетичний аналіз прийнятих рішень. 10. Проведення в життя принципів.і ідей екологічної етики може стати одним з важливих завдань екологічного громадського руху.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (22.04.2014)
Просмотров: 205 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: