Реферат на тему:НОРМАТИВНА МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:НОРМАТИВНА МЕТОДОЛОГІЯ СИСТЕМНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ. План 1. Система нормативної регламентації екологічного управління 2. Європейська регламентація екологічної політики 3. Стандартні вимоги до систем екологічного управління 4. Методологія екологічних правовідносин 5. Нормативна методологія прийняття рішень Під нормативною методологією системного екологічного управління слід розуміти нормативно-правові основи формування і здійснення процесу екологічного управління згідно з чітко регламентованими процедурами підготовки, прийняття і реалізації рішень, що закріплені як в офіційно визначених міжнародних, так і у вітчизняних законодавчих та нормативних актах. На сьогодні законодавча та нормативна регламентація екологічного управління в різних його модифікаціях визнається як найбільш розвинена і структурована. Система нормативної регламентації екологічного управління Система нормативної регламентації екологічного управління містить міжнародні (світові), регіональні (європейські) і національні (державні, корпоративні, місцеві, громадські) вимоги до систем екологічного управління (рис. 2.3). Основними системоутворювальними міжнародними принципами екологічного управління, що проголошені на Всесвітньому саміті в Ріо-де- Жанейро і підтверджені в Йоганнесбурзі, є принципи запобігання, винуватця ("забруднювач платить") і кооперування. Принцип запобігання: у процесі ухвалення всіх рішень слід враховувати екологічні аспекти, щоб запобігти навантаженню на навколишнє середовище і досягти еколого-соціоекономічної збалансованості. Усунення пошкоджень довкілля коштує набагато дорожче, ніж своєчасні запобіжні заходи. Проблеми впровадження цього принципу полягають передусім в опорі зацікавлених груп. Принцип винуватця: витрати на усунення шкоди, завданої навколишньому середовищу, має нести винуватець. Цей принцип слід впровадити на законодавчому рівні і зняти тягар витрат із платників податків. Проблеми впровадження цього принципу полягають у його законодавчій невизначеності та методологічній, правовій і практичній складностях процедури визначення винуватця (тут може допомогти екологічний аудит). Принцип кооперування: національні уряди повинні встановити виважені співвідношення між індивідуальною свободою та суспільними інтересами (потребами) з участю громадських сил. Для успішного здійснення процесу волевиявлення та ухвалення максимально широкі й точні знання екологічної ситуації. Для цього установи та екологічної політики потрібні організації мають здійснити інформаційну кооперацію з використанням найсучасніших ідентифікованих методів екологічної оцінки. Європейська регламентація екологічної політики У європейському просторі Всесвітні керівні принципи сталого розвитку визначає Європейський регламент з екологічного управління і аудиту 1836/93, який містить вимоги до систем екологічного управління. Розглянемо основні положення Регламенту. 1. Принципи екологічної політики: заохочення відповідальності персоналу на всіх рівнях за стан навколишнього середовища (те саме стосується всіх категорій і груп населення); оцінка впливу на навколишнє середовище всіх видів діяльності, продукції і процесів (оцінка життєвого циклу продукції); оцінка і моніторинг впливу на навколишнє середовище поточної діяльності, перш за все такої, що суттєво позначається на довкіллі; проведення необхідних вимірювань, щоб запобігти або припинити процес забруднення, де можливо знизити рівень забрудненості, звести до мінімуму кількість відходів, здійснити економію ресурсів; вимірювання мають враховувати прагнення до більшої екологічної чистоти технологій; проведення вимірювань, необхідних для запобігання аварійним викидам, надмірним витратам енергоресурсів; розробка і застосування процедур моніторингу для перевірки відповідності діяльності екологічній політиці; розробка і реалізація процедур та відповідних дій у разі, якщо компанія ідентифікує невідповідність діяльності екологічній політиці, її цілі, завданням; кооперація з іншими компаніями, громадськими організаціями в процесі розробки і реалізації процедур компенсації шкідливих впливів аварійних викидів і скидів; роз'яснення громадянам змісту вимог екологічної політики, розкриття екологічних аспектів діяльності; надання відповідних порад споживачам щодо екологічних аспектів використання й утилізації продукції (щоправда, стандарт ISO 14001 не передбачає підготовку якихось вказівок споживачеві); впевненість у тому, що сторонні контрагенти, які діють у межах однієї території, не завадять впровадженню в життя вимог і норм екологічної політики і застосовуватимуть ті самі екологічні регламенти й стандарти. Обов'язкові складові екологічної політики, екологічних програм та екологічного аудиту: оцінка, контроль і зниження впливу на навколишнє природне середовище діяльності компаній у різних секторах ринку; управління витратами і збереженням ресурсів, їх раціональний вибір і транспортування; управління витратами енергії, вибір джерел енергозабезпечення, енергозбереження; прагнення припинити надмірний потік відходів, налагодити їх переробку й повторне використання; оцінка, контроль і зниження рівня шуму; вибір нових виробничих процесів і змін для підвищення рівня екологічної чистоти; планування нової продукції з урахуванням екологічності всіх стадій життєвого циклу; характеристики екологічності і практична діяльність підрядників, субпідрядників і постачальників; запобігання та обмеження екологічних аварій; процедури ліквідації наслідків екологічних аварій; поінформованість персоналу в питаннях екологічної культури; екологічні аспекти діяльності продукції, послуг; використання зовнішньої інформації з екологічних проблем. Регламент вимагає виокремлення екологічних цілей на всіх рівнях управління і кількісної оцінки відповідності процедур управління вимогам безперервного поліпшення характеристик екологічності у визначених часових інтервалах. Попередні дослідження та визначення цілей. Екологічні програми і системи екологічного управління мають охоплювати всі види діяльності. Слід передбачати відповідальність за досягнення цілей по кожній функції управління, вказувати засоби, за допомогою яких можна досягти поставленої мети. Регламент передбачає наявність окремих програм щодо нової або модифікованої продукції. Стосовно послуг або процесів у таких програмах мають визначатися: екологічні цілі; засоби досягнення цілей; процедури для ділових контактів, пов'язані зі зміною й модифікацією реалізації проектів; коригувальні механізми та засоби активізації їхньої дієвості, оцінки їхньої відповідності конкретним ситуаціям. Регламент вимагає: розробки механізму оцінки можливостей; перегляду політики, цілей і програм для конкретного об'єкта; визначення і задокументування відповідальності, повноважень і взаємодії основного управлінського персоналу; визначення відповідальності і повноважень працівників, які причетні до створення, впровадження, забезпечення функціонування системи екологічного управління; досягнення впевненості в тому, що персонал розуміє важливість вимог щодо системи екологічного управління, оцінює екологічні аспекти своєї діяльності, розуміє свою роль та відповідальність і знає послідовність дій у разі порушення нормальної роботи; ідентифікації потреб у навчанні, підвищенні кваліфікації та реалізації такого навчання; розробки і підтримки процедури одержання, задокументування й передавання інформації шляхом реалізації відповідних комунікацій (внутрішніх і зовнішніх) для зацікавлених сторін, що мають відношення до екологічних аспектів; дослідження екологічних ефектів і створення реєстру найбільш значущих із них; розробки функціональних процедур щодо планування і контролю діяльності, а також процесів, що впливають або можуть впливати на навколишнє середовище; розробки робочих інструкцій, які визначають діяльність персоналу та інших осіб, що працюють на цілі компанії; розробки процедур, що виконуються підрядниками, постачальниками з урахуванням вимог екологічної політики; забезпечення моніторингу і контролю відповідних характеристик процесів, пов'язаних із впливом на навколишнє середовище (викиди, скиди, відходи); забезпечення моніторингу всіх видів діяльності з реєстрацією і підтримкою в робочому стані записів про досягнуті результати; виявлення і коригування невідповідностей екологічної політики цілям і стандартам компанії; застосування контролю до інформації про ефективність превентивних дій; розробки документації, що розкриває зміст політики, цілі і програми, вказує на ключові ролі й відповідальність персоналу, а також на взаємодію елементів системи екологічного управління; ведення записів (протоколів) для демонстрації відповідності системи екологічного управління вимогам, що висуваються до неї, протоколювання змін запланованих цілей екологічної політики; створення, впровадження і налагодження систематичної ревізії програм екологічного аудиту. Реєстрація екологічних ефектів: викиди в атмосферу, скиди у воду і грунт (контрольовані й неконтрольовані); перелік твердих та інших відходів, зокрема небезпечних; використання землі, споживання води, палива й енергії або інших природних ресурсів; скиди тепла, джерела шуму, пилу, вібрацій, зміни візуального вигляду об'єкта; специфічні впливи окремих дій на навколишнє середовище й екосистеми, виключаючи ефекти, що виникають унаслідок: нормальних умов функціонування; відхилень від нормальних умов функціонування; інцидентів, аварій, інших потенційно небезпечних ситуацій; результатів минулої, поточної і майбутньої діяльності. Проведення екологічного аудиту. Регламент вимагає організації й проведення систематичного аналізу екологічного управління за допомогою періодичного екологічного аудиту, який з'ясовує: чи виконується екологічне управління відповідно до екологічної програми і наскільки ефективне її впровадження; наскільки ефективно система екологічного управління реалізує екологічну політику. Аудит виконується на конкретних об'єктах як власними (корпоративними) аудиторами, так і зовнішніми, що працюють на запрошення компанії. Аудит здійснюється з урахуванням тих обов'язкових складових, що наведені в п. 2. Інтервал періодичності проведення екологічного аудиту має не перевищувати 3 роки. Керівництво компанії визначає частоту перевірок для кожного виду діяльності на основі розрахунку: потенціалу інтегрованого впливу певного виду діяльності на навколишнє середовище; масштабу і складності певного виду діяльності; джерел і масштабу викидів у навколишнє середовище, відходів, а також інтенсивності споживання паливно-енергетичних ресурсів, всеосяжності взаємодії з навколишнім середовищем; важливості і невідкладності вирішення проблем, що виявлені під час аналізу початкового стану діяльності стосовно охорони навколишнього середовища або за результатами попереднього аудиту; історичних реалій розвитку екологічних проблем. На основі висновків і рекомендацій екоаудиту керівництво коригує цілі, орієнтуючись на безперервне поліпшення характеристик екологічності. Екологічна декларація. Компанія (корпорація), керуючись даними проведеного екоаудиту, повинна підготувати екологічну декларацію. Ця декларація має форму заяви, підготовленої компанією, у якій подаються характеристики екологічності об'єкта, його діяльності, що потім засвідчуються спеціальною перевіркою уповноваженої особи. Екологічна декларація доводиться до відома громадськості (це одна з основних відмінностей від стандарту ISO 14001). Верифікація і підтвердження. Компанія зобов'язана проводити обстеження своєї системи екологічного управління за допомогою зовнішнього акредитованого аудитора, який перевіряє: чи розроблено екологічну політику і наскільки вона відповідає вимогам Регламенту; чи створено систему екологічного управління, як вона функціонує і чи відповідає вимогам Регламенту; наскільки екологічний аудит і екологічний аналіз відповідають вимогам Регламенту; наскільки адекватно декларація відображує всі важливі екологічні аспекти. Якщо відповіді на ці запитання будуть позитивними, декларація вважається підтвердженою. Регламентом передбачено дотримуватися конфіденційності щодо одержаних відомостей. Вимога заборони розголосу відомостей має пріоритет над національними законами Європейського союзу. Що ж до реалій практики, то не всі держави нині послуговуються законами, які вимагають від аудитора інформувати відповідальну особу перевіреного об'єкта, якщо цей аудитор у ході перевірки виявив порушення законодавства. Вимога Регламенту така: ще до оприлюднення одержаних відомостей аудитор повинен мати на це відповідний дозвіл від керівника об'єкта. Реєстрація об'єкта. Здійснюється, коли компетентний орган, визнаний державою — членом ЄС, отримає підтверджену декларацію та плату за реєстрацію об'єкта і засвідчить, що об'єкт задовольняє вимоги Регламентута чинного екологічного законодавства. Органи сертифікації систем екологічного управління. Сертифікація діючих систем екологічного управління — це засіб засвідчення того, що сертифікована система відповідає стандартним вимогам. Підтверджується це у формі надання сертифіката на систему екологічного управління. У сертифікаті вказується: найменування й адреса підприємства; галузь поширення, посилання на стандарт ISO 14001 (ДСТУ ISO 14001-97), інші нормативні документи, відповідно до яких сертифіковано систему екологічного управління; види здійснюваних технологічних процесів; вимоги стандартів, якщо такі є, до продукції, а також інших нормативних документів, згідно з якими здійснюються технологічні процеси; дата видачі і термін дії сертифіката. Стандартні вимоги до систем екологічного управління Стандартні вимоги до систем екологічного управління створюють умови для ефективного функціонування певної системи в межах загальної системи управління, що сприятиме досягненню інтегрованої еколого-економічної ефективності. Стандартні вимоги побудовані на системній методології та їх додержання гарантує узгодженість дій на всіх рівнях управління, особливо з боку вищого управлінського персоналу. Системний стандартний підхід дає можливість забезпечити ефективність у формуванні екологічної політики, а також відповідність діяльності визначеним цілям, і продемонструвати це практично. Адаптація й впровадження різних системних методів еко- логічного управління дає підстави сподіватися на оптимальний результат для всіх зацікавлених сторін (ефект системного утримання складових частин у межах визначених параметрів діяльності). Проте сама по собі адаптація не може гарантувати успіх. Для досягнення екологічних цілей система екологічного управління повинна спонукати до пошуку впровадження найкращих зразків, методів організації і нових технологій там, де це потрібно. Міжнародний стандарт ISO 14001 визначає вимоги до систем екологічного управління, що допомагає організації сформулювати екологічну політику й цілі з рахуванням стану навколишнього середовища та інформації про найнебезпечніші впливи на довкілля її виробничої діяльності чи самої продукції. Передбачають структурний процес для досягнення безперервного забезпечення управління, інтенсивність якого визначається організацією з урахуванням професійних, економічних та інших чинників. Слід пам'ятати, що система екологічного управління є перш за все інструментальним управлінським засобом, за допомогою якого підприємство може систематично контролювати рівень екологічних характеристик своєї діяльності. Щоправда, очікуваний результат не завжди може задовольняти виробника продукції, оскільки зразу не відбувається пряме зниження негативного впливу на навколишнє середовище (відкладений ефект). Однак у будь-якому разі дотримання стандартних вимог до системи екологічного управління, що засновані на динамічному циклічному процесі планування, впровадження, контролю, перевірок і аналізу, дає змогу підприємству: · розробити й скоригувати власну екологічну політику; · ідентифікувати екологічні аспекти, враховуючи виробничий досвід, як свій, так і інших підприємств; · визначати значимість впливу на навколишнє середовище; · ідентифікувати відповідні вимоги законодавчих і нормативних актів, що регулюють природоохоронну діяльність; · ідентифікувати пріоритети, відповідні цілі і вимоги екологічної політики; · розробити структуру, програму впровадження і реалізації екологічної політики; · сприяти плануванню, контролю, екологічному моніторингу, реалізації коригувальних заходів, діяльності з аудиту, критичному аналізу стану системи екологічного управління; · адаптуватися до зміни умов діяльності. Стандартні вимоги до систем екологічного управління є системною складовою загальної нормативно-правової бази екологічного управління, що формується відповідно до чинного законодавства. Методологія екологічних правовідносин Методологічна обгрунтованість загальних і екологічних правовідносин полягає в тому, що в кожній із груп загальних правовідносин (рис. 2.4) містяться правові норми і положення екологічної спрямованості (природоресурсної, природоохоронної та екологобезпечної). Різнобічний характер екологічних норм відчутно посилює механізм екологізації загальної системи управління. При цьому можуть виникати міжгалузеві правові суперечності й неузгодженості. Головні завдання системи екологічного управління полягають у регулюванні загальних і екологічних правовідносин, у вирішенні правових суперечностей на основі гармонізації екологічного права з іншими правовими системами (конституційними, адміністративними тощо). За загальним визначенням, екологічне право — це система правових норм і механізмів, якими регулюються суспільні й господарські екологічні відносини в галузі раціонального використання та збалансованого відновлення природних ресурсів і ефективної охорони навколишнього природного середовища для задоволення потреб суспільства з урахуванням інтересів майбутніх поколінь. У будь-якому визначенні екологічне право є передусім системою ("система систем") взаємопов'язаних теоретичних положень і джерел формування правових актів, методів здійснення екологічного права зі своїми внутрішніми функціональною й організаційною структурами та змістом. Слід зауважити, що регулювальну функцію виконує не сама норма екологічного права, а сформована в межах цієї норми мотивація діяльності і відповідні до неї еколого-економічні та еколого-організаційні механізми. Норма екологічного права в процесі реалізації впливає на склад і дієвість цих механізмів. Загальні методологічні принципи екологічного права наведено на рис. 2.5. Під час створення й удосконалення правових механізмів екологічного управління стратегія управлінських органів має враховувати такі підходи й напрями щодо забезпечення екологічного законодавства: закріплення екологічних вимог Конституції та інших законодавчих актів держави, забезпечення їхньої дієвості та обов'язковості для всіх фізичних та юридичних осіб на всіх рівнях; забезпечення застосування методології системного підходу в правовідносинах для збалансованості прийняття екологічних, економічних і соціальних рішень; гармонізація і приведення у відповідність різних екологічних норм і положень; внесення екологічних положень в інвестиційне, господарське, податкове, приватизаційне, митне й банківське законодавство, у землекористування й регіональний розвиток; підготовка й забезпечення виконання екологічних стандартів, у тому числі стандартів екологічного управління, і норм, їх періодичний і обгрунтований перегляд; розробка й реалізація ефективних режимів правової відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, посилення діючих режимів та оптимізація їх регулювання; підготовка правових адміністративних санкцій та інших заходів покарання, призупинення дій або відкликання дозволів (ліцензій), а також припинення діяльності, що порушує природоохоронні вимоги, і такої, що створює загрозу здоров'ю людей і навколишньому середовищу; гармонізація українського й міжнародного, європейського екологічного права на основі міжнародних зобов'язань. Нормативна методологія прийняття рішень Технологія системного управління може бути безсистемною і системною (управління, спрямоване лише на подолання труднощів). Ознаками безсистемного управління є непередбачене виникнення аварійних і конфліктних ситуацій, різних проблем, пошук шляхів подолання труднощів, на вирішення яких підприємство витрачає значні кошти, що в подальшому може призвести до банкрутства. Головними ознаками системного управління є передбачуваність ситуацій, подій, проблем, ускладнень, розв'язання їх із якомога меншими витратами. Це, так би мовити, очевидні прописні істини, на які спирається системний підхід. Він або є (тоді збалансована превентивна діяльність управлінського персоналу забезпечує підраховану ефективність), або його немає (тоді маємо те, шо маємо). Напівсистемний підхід застосовувати невигідно, бо ефект не виправдовує витрат. Технологія системного управління складається з двох рівнів: процесного і функціонального. Провідним управлінським є процес підготовки, прийняття і реалізації рішень. Він забезпечується, у свою чергу, обліковим, аналітичним та інформаційним процесами, які можуть бути ручними, напівавтоматизованими й автоматизованими з використанням обчислювальної техніки, програмного забезпечення. Сам процес прийняття рішень буває формалізованим, напівформалізованим і неформал ізован им із використанням досвіду (інтуїції) управлінського персоналу. Характерним для системного управління є напівформалізований процес, коли аналітична підготовка рішень формалізується, а прийняття їх здійснюється з використанням досвіду (інтуїції) управлінського персоналу. Формалізація дає змогу досягти більшої об'єктивності й системності під час прийняття рішень, обрати більше альтернативних варіантів, тобто зробити ефективнішим увесь процес управління, скоротити його тривалість. Схему типового процесу прийняття стратегічних рішень на основі системного підходу з урахуванням навколишнього середовища, у тому числі природного, наведено на рис. 2.6. Слід підкреслити, що перелічені етапи прийняття рішень виконуються не послідовно, а суміщено або паралельно. З перших кроків підготовки й прийняття рішення важливо визначитися з інформаційними технологіями, що підтримуватимуть процес. Технологія системного управління, як і будь-яка інша, може бути змодельована в частині аналітичної підготовки рішень, аналізу й контролю за їх реалізацією. Моделі прийняття рішень істотно полегшують впровадження методичних положень системного підходу до прийняття рішень. Рис. 2.6 Типовий процес прийняття стратегічних рішень Адекватність технологічних моделей управління (рис. 2.7) слід оцінювати щонайменше з двох позицій: · за відповідністю властивостям і можливостям методів побудови моделей і експериментування з ними; · за відповідністю вимогам управлінського завдання, яке розв'язується. Рис. 2.7 Формування моделі управління й оцінка її адекватності Теорія "зовнішніх ефектів" стверджує, що реальний результат діяльності не може бути визначений без урахування впливу виробничих процесів підприємства на навколишнє середовище. Щоб одержати точні результати, треба системно враховувати також екологічні (зовнішні) витрати. Підприємство, що отримує значний прибуток, не може бути високорентабельним, якщо не враховувати витрати, пов'язані із завданням шкоди навколишньому середовищу. Список рекомендованої літератури Закон України від 26 червня 1991 р. № 1268-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища". Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Програма дій "Порядок денний на XXI століття" ("AGENDA-21"). — К.: Інтелсфера, 2000. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М.: Наука, 1991. Данилов-Данильян В. И., Лосев К. С. Экологический вызов и устойчивое развитие. — М.: "Прогресс-Традиция", 2000. Реймерс Н. Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Россия молодая, 1994. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000. Марчук Євген. Україна: нова парадигма поступу. — К.: Аваллон, 2001. Ноосферогенез і гармонійний розвиток / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. — К.: Геопринт, 2002. Ріо-де-Жанейро — Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін та ін. — К.: Геопринт, 2002. Гармонія життєвих сил Дніпра / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. — К.: Геопринт, 2002. Збірник наукових доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Екологія і закон. Екологічне законодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 1997. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989. Мельник Л. Г. Экономика развития. — Сумы: Университетская книга, 2001. Руденко Л. Г. Сталий розвиток: пошуки моделей для України. — К.: БМТ, 2001. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию: ноосферная стратегия. — М.: Ноосфера, 1998. Шевчук В. Я. Про Концепцію переходу України до сталого розвитку: 36. наук, доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Порядок денний на XXI століття: національний шлях до гармонійного розвитку / В. Шевчук, Ю. Саталкін, Г. Білявський та ін.; За ред. В. Шевчука. — К.: "Літсофт", 2002. Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності. К.: Геопринт, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (17.04.2014)
Просмотров: 221 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: