Реферат на тему:Ноосферні принципи вирішення проблем гармонізації - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Ноосферні принципи вирішення проблем гармонізації. План 1 Регламентуючі принципи вирішення проблем гармонізації 2 Сучасні вимоги до екологічного управління 3 Базові основи екологічного управління Згідно із законом ученого-новатора, першого президента Національної академії наук України В. І. Вернадського про ноосферу (1944), розум людини повинен відігравати провідну роль (домінанта) у розвитку системи "природа—суспільство", тобто не інстинкти споживача природи, а розум її біблійного доглядача. Інакше кажучи, хаотичний, стихійний саморозвиток має замінити розумна стратегія співіснування на засадах законів і процесів природної саморегуляції. Таке управління повинне бути лише "м'яким", тобто екологічним. У ньому людство повинно сумлінно дотримуватися вимог законів гармонізації розвитку суспільства і природи. Лише благо і зацікавлене розуміння, а не насильство і волюнтаризм можуть бути в основі формування ноосфери. Людству, звичайно, доведеться вирішувати важкі й всеосяжні для нового століття проблеми. Зате ці проблеми будуть проблемами творення, доброго почину задля життя і здоров'я майбутніх поколінь. Основоположники вчення про ноосферу (П. Тейяр де Шарден, В. І. Вернадський) вкладали в це поняття розуміння ожественного начала, а тому і милостивості до людей — носіїв божественного розуму. У цьому велика творча сила вчення про ноосферу. Саме в такій інтерпретації закон ноосфери видається логічним, оскільки людство як розумна частина природи, що перетворилася на руйнівну загальносвітову "геологічну" силу, вільне у виборі — або остаточно зруйнувати біосферу і тим самим знищити себе, або зберегти і природу, і власне існування, і добрий спадок для нащадків. Сьогодення підтвердило безальтернативність вибору шляху подальшої життєдіяльності відповідно до ноосферних принципів: відновлення гармонійного співіснування суспільства і природи; гуманізація життєдіяльності людини, суспільства; цілісність релігії, науки, філософії, мудрості; суспільний розвиток і державна політика на благо людини і природи; Формування такої стратегії життєдіяльності суспільства, такої економіки і таких технологій, які здатні привести масштаби й характер господарської діяльності у відповідність з екологічною витривалістю природи та з екологічними законами розвитку і поведінки людини. Перехід від "жорстких" методів управління виробництвом, суспільством до "м'яких" із наданням системі екологічного управління пріоритетного значення в загальному управлінні, з перетворенням екологічної освіти на норму життєвих цінностей, енергетичну і рушійну силу вирішення проблем гармонізації системи "природа—суспільство". Перехід на ноосферну модель взаємодії суспільства і природи, коли людина свідомо приймає обмеження в споживанні ресурсів, змінює на краще своє ставлення до навколишнього природного середовища, коли мудрість стає мірилом поведінки в питаннях прагнень, бажань. Ноосферні принципи вирішення проблем гармонізації Згідно із законом ученого-новатора, першого президента Національної академії наук України В. І. Вернадського про ноосферу (1944), розум людини повинен відігравати провідну роль (домінанта) у розвитку системи "природа—суспільство", тобто не інстинкти споживача природи, а розум її біблійного доглядача. Інакше кажучи, хаотичний, стихійний саморозвиток має замінити розумна стратегія співіснування на засадах законів і процесів природної саморегуляції. Таке управління повинне бути лише "м'яким", тобто екологічним. У ньому людство повинно сумлінно дотримуватися вимог законів гармонізації розвитку суспільства і природи. Лише благо і зацікавлене розуміння, а не насильство і волюнтаризм можуть бути в основі формування ноосфери. Людству, звичайно, доведеться вирішувати важкі й всеосяжні для нового століття проблеми. Зате ці проблеми будуть проблемами творення, доброго почину задля життя і здоров'я майбутніх поколінь. Основоположники вчення про ноосферу (П. Тейяр де Шарден, В.!. Вернадський) вкладали в це поняття розуміння божественного начала, а тому і милостивості до людей — носіїв божественного розуму. У цьому велика творча сила вчення про ноосферу. Саме в такій інтерпретації закон ноосфери видається логічним, оскільки людство як розумна частина природи, що перетворилася на руйнівну загальносвітову "геологічну" силу, вільне у виборі — або остаточно зруйнувати біосферу і тим самим знищити себе, або зберегти і природу, і власне існування, і добрий спадок для нащадків. Сьогодення підтвердило безальтернативність вибору шляху подальшої життєдіяльності відповідно до ноосферних принципів: відновлення гармонійного співіснування суспільства і природи; гуманізація життєдіяльності людини, суспільства; цілісність релігії, науки, філософії, мудрості; суспільний розвиток і державна політика на благо людини і природи; віра у велику місію освіти взагалі, і в першу чергу — екологічної освіти; віра у велику місію освіти взагалі, і в першу чергу — екологічної освіти; проголошення курсу на використання відновлюваних джерел енергії і передусім енергії Сонця. Ці принципи можуть бути реалізовані в конкретних стратегічних планах дій, основний зміст яких такий: зміна філософських цінностей життя людини, суспільства, в основі яких мають бути культурні й духовні традиції, соціально-екологічна цілісність середовища існування; екологічне оздоровлення природних об'єктів, ландшафтів як середовища існування, скорочення техногенного навантаження на них і консолідування на цій основі цілей суспільства й держави; пріоритет сталості суспільства, соціумів, поселень як кінцевої мети гармонізації життєдіяльності і як визначальної динамічної рівноваги життєвих сил (духовних, природних, матеріальних) людини, родини, суспільства та їхньої політичної надбудови — держави; визначення мудрості, культури як міри, а ноосферогенезу — як методологічної бази процесу гармонізації; удосконалювання фізичної та духовної природи людини, сприйняття його суспільством як вкрай необхідного заходу для оздоровлення й відновлення життєвих сил Природи з використанням біотичних методів регулювання і як шляху до досягнення й підтримання динамічної рівноваги життєвих сил (духовних, природних, матеріальних); гуманізація освіти як способу життя, як рушійної сили процесу гармонізації і збагачення життєвих сил людини, суспільства та їхньої політичної надбудови — держави; визначення спрямованості інноваційних змін як способу підтримання стабільності й динамічної рівноваги життєвих сил; екологізація технологій, пристосування їх до місцевих умов і незалежних джерел енергії; спрямованість їх на підвищення самодостатності умов життя на принципах соціальної справедливості. У загальнонауковому й філософському плані нині вже формується та ноосфера, яку передбачав В. І. Вернадський, — період, коли домінує розумна діяльність людей. Однак ця діяльність іще не стала мудрою у ставленні як до природи, так і до самих людей, суспільства. До поняття "ноосфера майбутнього" найбільше підходить визначення "мудра діяльність". Цього можна досягти лише шляхом екологізації освіти, науки, знань. Така екологізація має стати одним із провідних пріоритетів державної політики, передусім екологічної. Регламентуючі принципи вирішення проблем гармонізації Базові регламентуючі принципи гармонізації співіснування людства і природи викладені в Декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), у вигляді керівних принципів, що мають за мету активізувати рівноправне глобальне партнерство через створення нових рівнів кооперації між державами і ключовими секторами суспільства та економіки за допомогою виконання міжнародних угод, які враховують інтереси всіх і захитають цілісність глобальної системи екології та розвитку, визнаючи цілісність і взаємозалежність природи нашого спільного дому — Землі. Принцип 1. Людина перебуває в центрі уваги концепції сталого розвитку. Вона має право на здорове і продуктивне життя в гармонії з природою. Принцип 2. Відповідно до Статуту ООН і міжнародних правових норм, держави мають суверенне право на експлуатацію власних ресурсів згідно з власною політикою щодо навколишнього середовища та розвитку; вони також несуть відповідальність за забезпечення того, що діяльність у межах їхньої юрисдикції чи контролю не завдає шкоди навколишньому середовищу інших держав чи територій поза межами державної юрисдикції. Принцип 3. Право на розвиток повинно реалізовуватися таким чином, щоб справедливо задовольнялися потреби теперішніх і майбутніх поколінь щодо навколишнього середовища і розвитку. Принцип 4. Щоб досягти сталого розвитку, захист навколишнього середовища повинен бути невід'ємною частиною процесу розвитку і не може розглядатися ізольовано від нього. Принцип 5. Усі держави і люди повинні об'єднувати свої зусилля у вирішенні надзвичайно важливої проблеми викорінювання бідності, що є незаперечною вимогою сталого розвитку, для зменшення різниці в рівнях життя і кращого задоволення потреб більшості людей світу. Принцип 6. Особливому становищу та потребам країн, що розвиваються, зокрема найменш розвинених та найбільш екологічно уразливих, повинен надаватися особливий пріоритет. Міжнародні заходи у сфері навколишнього середовища і розвитку мають також враховувати інтереси й потреби всіх країн. Принцип 7. Держави повинні співпрацювати в дусі глобального партнерства для збереження, охорони та відновлення здорового й цілісного стану екосистеми Землі. Держави несуть спільну, водночас диференційовану відповідальність через різну частку їхньої участі в глобальній екологічній деградації. Розвинені країни усвідомлюють відповідальність, покладену на них в умовах міжнародного прагнення до сталого розвитку, у зв'язку з тиском, який їхні суспільства чинять на глобальне навколишнє середовище, а також технологіями й фінансовими ресурсами, якими вони володіють. Принцип 8. Для досягнення сталого розвитку та вищої якості життя для всіх людей держави повинні скорочувати й позбуватися несталих моделей виробництва і споживання, а також сприяти розвиткові належної демографічної політики. Принцип 9. Держави повинні співпрацювати в напрямі зміцнення процесу нарощування ендогенних можливостей для сталого розвитку, поліпшуючи наукове розуміння шляхом обміну науково-технічними знаннями, а також прискорюючи розробку, адаптацію, впровадження і передавання технологій, у тому числі нових та інноваційних. Принцип 10. Екологічні проблеми найкраще вирішувати на відповідному рівні з участю всіх зацікавлених сторін. На аціональному рівні кожен індивідуум повинен мати належний доступ до інформації щодо навколишнього середовища, якою володіють органи державної влади, зокрема інформації про небезпечні матеріали та види діяльності в їхніх спільнотах, а також мати можливість брати участь у процесах прийняття рішень. Держави повинні полегшувати участь і сприяти свідомості громадськості, забезпечувати доступність інформації, ефективний доступ до розгляду справ в адміністративному чи судовому порядку, включаючи засоби відшкодування й захисту прав. Принцип 11. Держави повинні послуговуватися ефективним законодавством з охорони навколишнього середовища. Екологічні стандарти, цілі та пріоритети управління мають відбивати екологічну ситуацію й умови розвитку, у яких вони застосовуються. Стандарти, що застосовуються деякими країнами, можуть не відповідати призначенню і з економічного й соціального поглядів бути невиправданими для інших країн, зокрема країн, що розвиваються. Принцип 12. Держави повинні об'єднувати свої зусилля у заснуванні відкритої й надійної міжнародної економічної системи, яка сприяла б економічному зростанню і сталому розвиткові всіх країн, а також кращому вирішенню проблем екологічної деградації. Передбачені торговельною політикою екологічні заходи не повинні бути засобом свавільної та необгрунтованої дискримінації, прихованим обмеженням у міжнародній торгівлі. Слід уникати односторонніх дій щодо екологічної небезпеки, яка виникає поза межами юрисдикцій країни-імпортера. Екологічні заходи, спрямовані на вирішення міжтериторіальних або глобальних екологічних проблем, повинні, наскільки це можливо, ґрунтуватися на міжнародному консенсусі. Принцип 13. Держави повинні розробляти внутрішньодержавне право стосовно юридичної відповідальності й компенсацій потерпілим від забруднення та іншої шкоди, завданої навколишньому середовищу. Держави повинні також невідкладно і рішучіше об'єднувати свої зусилля для подальшого вдосконалення міжнародного права стосовно юридичної відповідальності й компенсацій за несприятливі наслідки екологічної шкоди, завданої територіям їхньою діяльністю в межах їх юрисдикції чи контролю. Принцип 14. Держави повинні ефективно співпрацювати, щоб не допустити чи запобігти перенесенню на інші території та передаванню іншим державам будь-яких видів діяльності або речовин, що завдають серйозної екологічної шкоди або виявляються шкідливими для здоров'я людини. Принцип 15. Для захисту навколишнього середовища держави, відповідно до своїх можливостей, повинні широко застосовувати попереджувальні заходи. Там, де існує загроза завдання серйозної чи непоправної шкоди, відсутність повної впевненості, з наукового погляду, не повинна бути підставою для відкладання реалізації економічно обґрунтованих заходів щодо запобігання екологічній деградації. Принцип 16. Органи державної влади повинні докладати всіх зусиль щодо сприяння інтернаціоналізації витрат на захист навколишнього середовища і використання економічних інструментів, виходячи з принципу, за яким винний у забрудненні, як правило, має нести витрати на ліквідацію такого забруднення, належним чином враховуючи суспільні інтереси і не порушуючи умов міжнародної торгівлі та інвестування. Принцип 17. Одним з інструментів державної політики повинно бути оцінювання впливу на навколишнє середовище, здійснюване відносно пропонованих видів діяльності, які можуть мати значний шкідливий вплив на навколишнє середовище і тому підлягають розгляду компетентним органом державної влади. Принцип 18. Держави повинні негайно інформувати інші країни про екологічні катастрофи та інші надзвичайні обставини, що можуть спричинити раптовий шкідливий вплив на навколишнє середовище цих країн. Світове співтовариство має докладати всіх зусиль у наданні допомоги державам, що потерпіли від екологічних катастроф. Принцип 19. Держави повинні заздалегідь та своєчасно повідомляти і надавати релевантну інформацію потенційно екологічно уразливим державам про діяльність, що може спричинити значний шкідливий вплив на навколишнє середовище, який виходить за межі окремих країн, а також повинні консультуватися із цими державами на ранній стадії і з цілковитою відвертістю. Принцип 20. Роль жінок в управлінні навколишнім середовищем і розвитком життєво важлива. Тому їхня повноцінна участь є необхідною умовою для досягнення сталого розвитку. Принцип 21. Творчий потенціал, ідеали та мужність молоді всього світу мають бути мобілізовані на розбудову глобального партнерства для досягнення сталого розвитку та забезпечення кращого майбутнього для всіх. Принцип 22. Корінне населення та його спільноти, а також інші місцеві співтовариства відіграють життєво важливу роль в управлінні навколишнім середовищем і розвитком завдяки їхнім знанням і традиціям. Держави повинні визнавати і належним чином підтримувати їх неповторність, культуру та інтереси, створювати можливості для їхньої ефективної участі в досягненні сталого розвитку. Принцип 23. Держави повинні захищати навколишнє середовище та природні ресурси населення, що перебуває під гнітом, пануванням та окупацією. Принцип 24. Війни за своєю сутністю являють собою деструктивний чинник для сталого розвитку. Тому держави повинні дотримуватися вимог міжнародного права, яке забезпечує захист навколишнього середовища в часи збройних конфліктів, і за необхідності об'єднувати зусилля для свого подальшого розвитку. Принцип 25. Мир, розвиток та охорона навколишнього середовища є взаємозалежними і нероздільними. Принцип 26. Держави повинні вирішувати всі свої екологічні суперечки мирно, з використанням, згідно із Статутом ООН, відповідних засобів. Принцип 27. Держави і люди повинні відкрито й у дусі партнерства співпрацювати над реалізацією принципів, закладених у цій Декларації, а в подальшому розвивати також міжнародне право для сприяння сталому розвиткові. Як бачимо, зазначена Декларація стосовно керівних принципів розвитку починається з визначення прав людини на здорове й продуктивне життя в гармонії з природою. Екологічні стандарти, цілі та пріоритети управління мають відбивати екологічну ситуацію й умови збалансованого розвитку. Збалансований розвиток є процесом гармонізації і І життєдіяльності, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відновлення ЦІЛІСНОСТІ природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь. Основою збалансованого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина—господарство—природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії суспільства і природи, який характеризується як епоха ноосфери. Збалансований розвиток узагальнює в собі процес виживання й відновлення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на довкілля й гармонізацію розвитку людини і природи. Разом із тим неузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природоємних галузей, висока питома вага ресурсо- й енергоємних застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва, відсутність гуманістичних цінностей серед пріоритетів розвитку, а також культури праці і споживання призводять до поглиблення кризового стану в економіці, погіршення стану довкілля. Це створює реальну загрозу життю і діяльності сучасних і майбутніх поколінь. Забезпечення збалансованого розвитку має відбуватися виключно шляхом заощадливого використання всіх ресурсів, структурно-технологічної реструктуризації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства для розбудови і процвітання держави. Ідея збалансованого розвитку стосується не тільки сучасності: вона адресована водночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім. Це ідея рівноправ'я всіх поколінь і всіх людей, ідея справедливості в просторі й у часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи. Стосовно загальної стратегії практичних дій щодо гармонізації системи "природа—суспільство" і впровадження принципів збалансованого розвитку сформульовані такі загальні рекомендації: 1. Визначення валового національного продукту має бути змінене таким чином, щоб у ньому враховувались екологічні збитки і вигоди. 2. Визначення продуктивності праці має бути змінене з урахуванням позитивного або негативного впливу на навколишнє середовище. 3. Уряди повинні домовитися про призупинення використання невиправданого заниження облікових ставок і вжити заходів для більш точного врахування впливу поточних рішень на життя прийдешніх поколінь. 4. Уряди повинні припинити субсидування із суспільних фондів і заохочення діяльності, яка загрожує навколишньому середовищу. 5. Уряди повинні поліпшити кількість та якість інформації щодо впливу різних товарів на навколишнє середовище і зробити цю інформацію доступною для користувачів. 6.Уряди повинні вжити заходів, що зроблять діяльність компаній прозорою для спільноти з позиції завдання шкоди навколишньому середовищу. 7. Уряди повинні прийняти програми допомоги компаніям у сфері вивчення витрат і прибутків, що пов'язані з більш ефективними природоохоронними заходами. 8. Країни зобов'язані переглянути свої антитрестівські законодавства з тим, щоб вони містили поняття екологічної шкоди. 9. Уряди повинні вимагати внесення екологічних стандартів у договори і міжнародні угоди, у тому числі торговельні. 10. Критерії міжнародних фінансових організацій під час розгляду замовлень на субсидування проектів розвитку мають містити екологічні положення. 11. Уряди зобов'язані в прискореному порядку використовувати погашення заборгованості в обмін на природоохоронні заходи, тим самим стимулюючи більш бережливе ставлення до природи в обмін на погашення боргових зобов'язань. 12. Уряди повинні виконувати міжнародні угоди, які обмежують викиди в атмосферу вуглекислого газу кожною країною, і угоди, призначені для купівлі-продажу прав на викиди забруднень, створити ринок між країнами, які перевищують свій ліміт, і країнами, які цей ліміт використовують. Уряди країн реалізують керівні принципи через свої національні стратегії сталого розвитку. Наведемо приклад національної стратегії для Сполучених Штатів Америки. 1. Необхідно заснувати особливий Фонд екологічної безпеки, надходження до якого повинні відраховуватися пропорційно кількості С02, що викидається в атмосферу. Виробництво бензину, мазуту та інших видів нафтового палива, видобування вугілля, природного газу і виробництво електроенергії на теплових електростанціях обов'язково мають обкладатися податком на С03 відповідно до вмісту вуглецю в паливі. 2. Необхідно встановити плату за чисті, невідновлювані матеріали, які використовуються для виробництва продуктів за місцем їх створення або під час ввезення їх з урахуванням кількості невідновлюваних матеріалів, що йдуть на виробництво цього продукту. 3.Уряд повинен закуповувати екологічно нешкідливі замінники шкідливої для навколишнього середовища продукції, якщо вони здатні конкурувати з урахуванням її експлуатаційного циклу. 4.Уряд повинен встановити більш жорсткі вимоги до витрат палива на кілометр пробігу для всіх видів автотранспорту, що продається. 5. Необхідно підвищити стандарти ефективності для всіх галузей економіки, враховуючи експлуатацію будов, виробничих систем і двигунів, а також побутових приладів і обладнання. 6. Реформи цін на електроенергію мають стимулювати збереження енергії і підвищення ефективності її використання. 7. Лісонасадження має стати складовою частиною місцевих програм працевлаштування там, де праця є обов'язковою умовою одержання державної допомоги для малозабезпечених. 8. Необхідно прискорити припинення виробництва всіх хімікатів, що порушують озоновий шар атмосфери. Також треба субсидувати розробку справді безпечних хімікатів. Сучасні вимоги до екологічного управління Гармонізація в управлінському контексті означає активну діяльність, спрямовану на подолання розладу, досягнення узгодженості. Отже, у взаємовідносинах та взаємодії суспільства і природи пріоритетним має бути подолання екологічного розладу і досягнення екологічної узгодженості. Екологічна стратегія гармонізації є прагненням оптимально узгоджувати взаємозалежність суспільства і природи. Гармонізація взаємовідносин суспільства і природи зможе настати внаслідок такої зміни людської діяльності, у першу чергу управлінської, коли людство, спираючись на пізнані природні закономірності, прийме на себе функції системного управління соціально-екологічними і природовідновлюваними процесами, щоб досягти соціально-екологічної рівноваги. Реально гармонізація, як ідеал взаємовідносин та співіснування суспільства і природи, може настати тоді, коли люди управлятимуть не природою, а насамперед собою, своїми "ресурсними апетитами", своєю екологічною свідомістю й культурою. Якщо брати до уваги дослівне давньогрецьке визначення поняття "екологія", що являє собою вчення про гармонію в домівці, середовищі життя, то екологічне управління як домоуправління повністю відповідає біблійному призначенню людини: "І взяв Господь Бог людину, і в едемському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала" (Перша книга Мойсеева, Буття 2:15). Тобто призначення екологічного управління — доглядати і оберігати як планетарну домівку (середовище життя), так і національні домівки. Для цього і створюються міжнародні організаційні механізми гармонізації співіснування та національні системи екологічного управління як механізми гармонізації. Механізми гармонізації діють на державному, корпоративному, місцевому і громадському рівнях. Для того щоб екологічне управління відповідало своєму призначенню, необхідно дотримуватися таких вимог: 1. Принципи, методологія екологічного управління повинні бути адекватними задекларованим на глобальному й національному рівнях керівним принципам гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку. 2. Впровадження й розвиток екологічного управління мають ґрунтуватися на екологічних функціональних законах і принципах та методології системного підходу. 3. Для забезпечення методологічної тотожності в підходах екологічне управління повинно мати у своїй основі систему міжнародних регламентів і стандартів, методологію системно-екологічного підходу. 4. Розвиток системного екологічного управління має засновуватись на гуманітарних принципах і пріоритетах національної екологічної політики. 5.Функції екологічного управління повинні кореспондуватися із загальносистемними функціями адміністративного управління. 6. Екологічне управління має грунтуватися на власній законодавчій і нормативно-правовій базі, яка за своїм правовим впливом на розвиток суспільства повинна займати домінуюче місце та роль. 7.Ефективність екологічного управління забезпечується професійно підготовленим управлінським персоналом — екологічними менеджерами, підготовка яких здійснюється за спеціальними програмами. 8. Екологічне управління повинно мати у своєму розпорядженні власну інформаційну систему, яка забезпечує моніторинг реалізації прийнятих рішень. Для створення умов щодо реалізації сучасних екологічних вимог треба подолати проблеми в екологічному управлінні, а саме:* законодавчу невизначеність системного екологічного управління; недостатню професійну екологічну підготовку управлінського персоналу щодо володіння методологією системного підходу; міжгалузеву методологічну неузгодженість функцій екологічного управління; міжгалузеву нормативну невідповідність моделей екологічного управління; функціональну невідповідність національної системи екологічного управління Європейському регламенту 1836/93 і міжнародним стандартам серії ISO 14000. Значну роль у стримуванні розвитку екологічного управління відіграє неструктуризованість і галузева розпорошеність функцій екологічного управління. Тому чіткий розподіл функцій і відповідальності між державною, корпоративною, регіональною (місцевою) і громадською системами екологічного управління сприятиме становленню й постійному вдосконаленню систем екологічного управління. Базові основи екологічного управління Системи екологічного управління мають у своєму підґрунті такі фундаментальні складові: екологічні закономірності; регулятивні закони; екологічну політику; стандарти, нормативи, ліміти; методології системного підходу; кадастри і механізми (методи) управління. Екологічні закономірності. До об'єктивно існуючих науково-систематизованих законів функціонування системи людина—природа" належать екосистемні закони, закони соціальної екології та екологічної рівноваги. Порушення цих законів призводить до екологічних криз, катастроф, деградації середовища. Екологічні закономірності є базовими для гармонізації системи "природа—суспільство" і для системного екологічного управління. Регулятивні закони. Перш за все це Конституція України. Саме вона визначає права громадян на екологічно безпечне життя і відповідні обов'язки держави щодо гарантування цих прав. Регулятивним законодавством України визначаються функції екологічного управління, повноваження та відповідність органів управління, механізми забезпечення здійснення функцій і повноважень. Екологічна політика. Визначає цілі і пріоритети, основні напрями екологічної діяльності суб'єктів управлінського апарату, вимоги до самої системи екологічного управління. Вона подається у вигляді офіційного документа, що затверджується і декларується компетентними органами влади. Стандарти, нормативи, ліміти. Основою екологічного управління є контроль відхилень від гранично допустимих нормативів забруднень навколишнього природного середовища, його екологічної чистоти, встановлених лімітів природокористування. Екологічне управління використовує базові стандарти, додержання яких забезпечує високий рівень ефективності. Методологія системного підходу. Мається на увазі методологія підготовки і прийняття рішень, вирішення складних проблем. Вона ґрунтується на системному мисленні управлінського персоналу, доскіпливому аналізі різних ситуацій, а також на системній моделі об'єктів управління. Застосування методології системного підходу сприяє прийняттю оптимальних управлінських рішень, досягненню кінцевого результату з мінімальними витратами й у найкоротші строки. Кадастри. Ведення комплексних державних кадастрів природних ресурсів орієнтоване на вивчення та облік потенціалів, запасів та обігу (самовідновлення) природних ресурсів, оцінку ресурсного потенціалу, а також умов відновлення ресурсів басейнів, регіонів і країни в цілому. Саме на основі кадастрів проводиться аналіз і прогнозування ресурсної бази економіки, що дає підстави говорити про якість навколишнього середовища, розробляти державні програми комплексного освоєння та запобігання виснаженню природних ресурсів. До сфери вивчення, обліку і ведення державних кадастрів входять, крім традиційних природних об'єктів, такі природні ресурси, як асиміляційний потенціал, продукційний потенціал, кліматичні ресурси, господарська ємкість екосистем. Механізми управління. Складаються з груп екологічних і функціональних механізмів екологічного управління, які є водночас механізмами гармонізації співіснування суспільства і природи. До екологічних належать механізми біотичного регулювання навколишнього природного середовища, еколого-господарського балансу територій, обліково-кадастровий та екологічного моніторингу. До функціональних належать економічний, адміністративний, інформаційно-контрольний та громадський механізми. Екологічні механізми спираються переважно на екологічні закономірності співіснування суспільства і природи, а функціональні — на регулятивне екологічне національне й міжнародне законодавство, стандарти і норми. Список рекомендованої літератури Закон України від 26 червня 1991 р. № 1268-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища". Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Програма дій "Порядок денний на XXI століття" ("AGENDA-21"). — К.: Інтелсфера, 2000. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М.: Наука, 1991. Данилов-Данильян В. И., Лосев К. С. Экологический вызов и устойчивое развитие. — М.: "Прогресс-Традиция", 2000. Реймерс Н. Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Россия молодая, 1994. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000. Марчук Євген. Україна: нова парадигма поступу. — К.: Аваллон, 2001. Ноосферогенез і гармонійний розвиток / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. — К.: Геопринт, 2002. Ріо-де-Жанейро — Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін та ін. — К.: Геопринт, 2002. Гармонія життєвих сил Дніпра / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. — К.: Геопринт, 2002. Збірник наукових доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Екологія і закон. Екологічне законодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 1997. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989. Мельник Л. Г. Экономика развития. — Сумы: Университетская книга, 2001. Руденко Л. Г. Сталий розвиток: пошуки моделей для України. — К.: БМТ, 2001. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию: ноосферная стратегия. — М.: Ноосфера, 1998. Шевчук В. Я. Про Концепцію переходу України до сталого розвитку: 36. наук, доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Порядок денний на XXI століття: національний шлях до гармонійного розвитку / В. Шевчук, Ю. Саталкін, Г. Білявський та ін.; За ред. В. Шевчука. — К.: "Літсофт", 2002. Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності. К.: Геопринт, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (16.04.2014)
Просмотров: 444 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: