Реферат на тему:Класифікація систем і механізмів екологічного управління - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Класифікація систем і механізмів екологічного управління. План 1 Механізм біотичного регулювання навколишнього природного середовища. 2 Механізм еколого-господарського балансу територій. 3 Кадастровий механізм. 4 Законодавчий і нормативно-правовий механізм. 5 Система економічних важелів і стимулів. 6 Система обов'язкової відповідальності. 7 Адміністративний механізм. 8 Інформаційно-контрольний механізм. 9 Науково-освітній механізм. 10 Громадський механізм. Екологічне управління, як і сама екологія, є досить розгалуженою і багатофункціональною сферою діяльності різних суспільних, державних, корпоративних та інших інституцій, у тому числі міжнародних. Воно може функціонувати як цілісна система (наприклад, державна), як окрема цільова функція (наприклад, управління екологічною безпекою), як функція, орієнтована на окремий об'єкт (наприклад, управління відходами). Розглянемо класифікацію управлінь за системними ознаками. Найвідчутніше впливають на процес гармонізації життєдіяльності суспільства і збалансованого розвитку такі, зокрема, системи: · державного екологічного управління; · корпоративного екологічного управління; · місцевого екологічного управління чи самоврядування; · громадського екологічного управління; · басейнового управління; · управління екологічними мережами (природно-заповідним фондом); · управління екологічною безпекою. Кожна з перелічених систем екологічного управління має свою законодавчу й нормативну, у тому числі міжнародну, базу; власну екологічну політику, а отже, і стратегію; свої організаційні структури і механізми здійснення функцій. У цілому вони складають національну систему екологічного управління. Всім системам управління характерна наявність таких невід'ємних системних складових частин і елементів, як суб'єкт і об'єкт управління, управляючий вплив і зворотний зв'язок, які утворюють єдиний і водночас загальний контур управління. Кібернетика як наука, що вивчає загальні закономірності управління в суспільстві і природі, виходить із положення про існування єдиної принципової схеми управління, найбільш спрощену модель якої можна подати у вигляді типового контуру управління (рис. 1.3). Навколишнє природне середовище Рис. 1.3 Принципова модель системи екологічного управління За цією системною моделлю суб'єкт управління (органи управління в галузі екології) здійснює управляючий вплив (на підставі законів, указів, підзаконних нормативних актів, стандартів, постанов, наказів, програм екологічного спрямування) на об'єкт управління (соціальні об'єкти, підприємства, природні об'єкти), який відповідно до отриманого управляючого впливу змінює свій стан, діяльність, кількісні та якісні параметри стану або впливу на навколишнє середовище. Об'єкт управління може впливати на довкілля у двох напрямах: "від природи до людини" (вилучення природних ресурсів) і "від людини до природи" (забруднення навколишнього середовища). Вплив на навколишнє середовище є кінцевим результатом діяльності об'єкта управління і являє собою його вихід — вплив життєдіяльності суспільства. Власне саме характеристика дії об'єкта управління на довкілля слугує критерієм ефективності функціонування систем екологічного управління, позитивом дієвості механізмів управління й гармонізації. На вході система екологічного управління отримує інформацію про використання природних ресурсів, про стан навколишнього природного середовища, ступінь його фізичного впливу на населення та суб'єкти господарської діяльності. Таку інформацію одержують унаслідок моніторингу довкілля, різноманітних спостережень, контрольних вимірювань, екологічного аудиту тощо. Вона надходить як із внутрішньодержавних, так і з міжнародних інформаційних джерел. Іншим видом вхідної інформації є міжнародні угоди, конвенції, регламенти, дані міжнародного екологічного досвіду. Певна частина такої інформації використовується для постійного вдосконалення функціонування і модернізації системи екологічного управління. Умовою існування та життєдіяльності суспільства є підтримання стану як внутрішньої, так і зовнішньої динамічної рівноваги, тобто певного збалансованого стану всіх елементів її структури, а також стійких значень параметрів навколишнього природного середовища. І в цьому відношенні екологічне управління за своїм призначенням є системою стабілізації і гармонізації. Стабілізація і гармонізація, динамічна рівновага суспільства в природному середовищі досягається спеціальними засобами та методами, які дістали назву механізмів екологічного управління (механізмів природоохоронної ,діяльності і природокористування). З офіційних джерел найвідомішими стали такі механізми екологічного управління: · біотичне регулювання навколишнього середовища; · еколого-господарський баланс територій; · кадастровий; · моніторинговий; · законодавчий і нормативно-правовий; · економічний; · адміністративний; · інформаційно-контрольний; · науково-освітній; · громадський. У різноманітних системах екологічного управління ці управлінські механізми діють по-різному, але фундаментальним для всіх систем є механізм біотичного регулювання, через який реалізуються екологічні закономірності співіснування суспільства і природи. Механізм біотичного регулювання навколишнього природного середовища. Навколишнє середовище, яке людство відкрило для себе в другій половині XX ст., — це ті живі і неживі об'єкти, що оточують людей, впливають на них, відчуваючи водночас зворотну дію з їхнього боку. У системі "природа—суспільство" з усієї біоти людина є найшкідливішою істотою. Людство розвиває в межах біосфери господарську та іншу діяльність, тобто будує свою цивілізацію за рахунок руйнування частини біосфери. При цьому воно відносно недавно почало вивчати цю найскладнішу систему життя і механізми її функціонування, незважаючи на те шо давно вивчає окремі деталі й властивості біосфери і вже досягло певного успіху в дослідженнях. Навколишнє середовище функціонує на основі власних законів і механізмів існування, вивчення яких запізнилося і яким людство в процесі свого розвитку змушене буде підкоритися. Біотичний механізм регулювання — це природний механізм підтримки екологічної рівноваги, що повністю відповідає законам функціонування навколишнього середовища, у яких ставляться вимоги щодо обмежень на господарську діяльність, на розвиток у широкому розумінні. Швидкість відновлення навколишнього середовища при відхиленнях, що виникають при цьому, залежить від стану рівноваги, яка пропорційна розмірові відхилень. Коефіцієнти пропорційності (релаксації) мають бути максимальними для незбудженої біоти, характеризуючи тим самим відповідні зворотні зв'язки, тобто сталість навколишнього середовища. З посиленням збурення і відхилення біоти від її природного стану коефіцієнти релаксації спочатку зменшуються, а потім змінюють свій знак, коли масштаб зміни біоти набуває більш обмеженого значення. Після цього від'ємні зворотні зв'язки змінюються на позитивні (підсилювальні), навколишнє середовище втрачає стабільність і замість біотичної регуляції виникає біотичне руйнування. Для забезпечення біотичної регуляції навколишнього середовища треба підтримувати біоту Землі в допороговому стані, тобто зберігати відповідний рівень збурення природних біотичних спільнот (ландшафтів) на більшій частині Землі. Культурні рослини і свійські тварини, а також ліси, що інтенсивно експлуатуються, вже втратили здатність до біотичної регуляції навколишнього середовища. За повного "освоєння" людиною біосфери біотична регуляція незворотно зруйнувалася б і людина мала б здійснювати техногенне управління навколишнім середовищем у глобальному масштабі. Проте замінити біотичне регулювання на техногенне неможливо — людство не в змозі забезпечити переробку потоків інформації такого обсягу, на який здатна природна біота (кожен мікрон земної поверхні контролюється сотнями незалежних організмів, будь-яка клітина яких переробляє потоки інформації, які можна порівняти хіба що з потоками інформації в сучасних персональних комп'ютерах). За існуючими оцінками, отриманими кількома незалежними методами досліджень, допустимий відносний поріг збудження природної глобальної біоти становить 1 відсоток (представлений через розмір споживання людиною чистої первинної продукції біоти). Цієї величини споживання цивілізація досягла до початку XX ст., наприкінці ж його ця споживча величина вже становила 10 відсотків у вигляді безпосереднього споживання в антропогенному каналі, а з одночасним руйнуванням — ще близько ЗО відсотків чистої первинної продукції біоти. Антропогенне збудження природної біоти можна схарактеризувати ще й такими даними. Потужність глобального господарства на сьогодні сягнула 13 ТВт, тоді як раніше становила близько 1 ТВт. Площа зруйнованих на поверхні землі екосистем досягла 63 відсотків, тоді як на початку XX ст. вона не перевищувала 20 відсотків площі суші. 1, нарешті, біомаса людини, культурних рослин і свійських тварин становить близько 20 відсотків біомаси всіх природних видів, що живуть на суші, тоді як на початку XX ст. вона не перевищувала 1—2 відсотки. Це величезне збудження порушило механізм біотичного регулювання навколишнього середовища, спричинило виникнення позитивних зворотних зв'язків, унаслідок яких зруйнована частина біоти стала джерелом викиду біогенів: вуглецю та сполук азоту й фосфору. Отже, нестримний розвиток людства, що супроводжується руйнацією,перекреслить надії на збереження біоти і природних механізмів регуляції. Деградована біота зможе в такому разі відновити механізми регуляції хіба що тоді, коли в новій системі навколишнього середовища вже не буде ніші для людства та великих тварин і вся біота радикально зміниться. Теорія біотичної регуляції навколишнього середовища є поки що єдиним варіантом наукового й практичного фундаменту для обґрунтування процесів гармонізації співіснування суспільства і природи та збалансованого розвитку. Вона спирається на відомі фізичні, біологічні та екосистемні закони, на весь накопичений емпіричний масив даних. Її висновки експериментально перевірені, що дає підстави робити прогнози розвитку. Головним екологічним завданням людства, його систем екологічного управління повинно стати не стільки скорочення антропогенних забруднювальних викидів, скільки збереження природної біоти Землі та біотичного механізму регулювання. Цьому глобальному завданню мають бути підпорядковані всі інші міжнародні й національні механізми екологічного управління та гармонізації співіснування суспільства і природи. Механізм еколого-господарського балансу територій. Еколого-господарський баланс (ЕГБ) території слід розуміти як збалансоване співвідношення різних видів антропогенної діяльності та різних груп населення на території з урахуванням потенційних можливостей природи, що забезпечує відновлення природних ресурсів і не викликає негативних екологічних змін та наслідків. Методологія ЕГБ ґрунтується на господарській, або несучій, ємності біосфери, неперевищення якої і гарантує відсутність "негативних екологічних змін та наслідків". Для визначення ЕГБ території використовуються такі характеристики: розподіл земель за видами й категоріями, площа земель за видами й ступенем антропогенного навантаження, площа природоохоронних зон, напруженість еколого-господарського стану території, інтегральне антропогенне навантаження, природна захищеність території, екологічний фонд території. Інформація щодо структури землекористування отримується з урахуванням категорії земель. В Україні землі за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: · землі сільськогосподарського призначення; · землі житлової та громадської забудови; · землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; · землі оздоровчого призначення; · землі рекреаційного призначення; · землі історико-культурного призначення; · землі лісового фонду; · землі водного фонду; · землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Для всіх категорій земель визначається ступінь антропогенного навантаження з використанням експертних бальних оцінок. У межах території, для якої розраховується ЕГБ, кожен вид земель отримує відповідний бал, і всі земельні ділянки з однаковим балом об'єднуються в однорідні групи за категоріями (табл. 1.2). Таблиця 1.2 Класифікація ступенів антропогенного навантаження земель Ступінь антропогенного навантаження \| Бал \| Категорія земель Найвищий \| 9 \| Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення Дуже високий \| 8 \| Землі сільськогосподарського призначення Високий \| 7 \| Землі житлової та громадської забудови Між середнім та високим \| 6 \| Землі водного фонду Середній \| 5 \| Землі історико-культурного призначення Між низьким та середнім \| 4 \| Землі рекреаційного призначення Низький \| 3 \| Землі оздоровчого призначення Дуже низький \| 2 \| Землі лісового фонду Найнижчий \| 1 \| Землі природно-заповідного та іншого природо-охоронного призначення Відношення площ земель із найвищим ступенем антропогенного навантаження до площ земель із найнижчим ступенем такого навантаження — це коефіцієнт абсолютної напруженості екoлого-господарського стану земель території Ка – S max AH/ S min AH. Цей коефіцієнт характеризує схильність господарського освоєння земель, території в бік застосування техногенних систем із дуже сильним антропогенним впливом. Відношення площ групи земель із більш високим антропогенним навантаженням до площ групи земель із більш низьким антропогенним навантаженням — це коефіцієнт відносної напруженості еколого-господарського стану території Kв = ?S6-9/?S1-5 Цей коефіцієнт, враховуючи землі всієї території, є інтегральним показником її екологічної напруженості. Він характеризує ступінь еколого-небезпечного освоєння території і свідчить про зміщення її стану як природно-антропогенної системи або в бік інтенсифікації антропогенного впливу, або в бік нарощування потенціалу для відновлювання природних властивостей. Зниження Кв означає наявність тенденції зменшення екологічної напруженості, відновлення природної рівноваги, підтримання на необхідному рівні рекреаційних і природоохоронних територій. Здатність території або природно-техногенної системи протистояти антропогенному впливові і підтримувати екологічну рівновагу визначає її природну захищеність. Відомо, що стійкість екосистеми тим вища, чим більше її біологічне різноманіття. Так само стійкість чи захищеність території тим більша, чим більше її ландшафтне різноманіття. Наявність різноманітних природоохоронних зон, рівномірний розподіл ділянок із природними біогеоценозами в межах території збільшують її природну захищеність. Одним із заходів підвищення природної захищеності території і досягнення необхідного ЕГБ є створення оптимальної мережі природнозаповідного фонду цієї території. Структура землекористування є визначальним чинником екологічної стійкості території. Від того, яка застосовується господарська спеціалізація певної території і як відбувається розподіл антропогенного навантаження, залежить ступінь її природної захищеності, що є мірилом гармонізації взаємовідносин людини і природи на цій території. Вищого ступеня еколого-господарського балансування території можна досягти за допомогою свідомого, спільного з органами самоврядування, бізнесом, наукою і населенням, формування соціально-економічних систем нового типу. Ними є такі регіональні утворення: технополіси, технопарки, екополіси, які об'єднують капітал, ресурсний та інтелектуальний потенціал для комплексної зміни умов життєдіяльності. Впровадження нових соціально-економічних систем, наприклад екополісів, ґрунтується на впровадженні іншого типу виробництва, ніж промисловість чи сільське господарство в їх традиційному розумінні; іншого способу життя — вже не міського, але й не сільського (іншого характеру праці); іншої культури, заснованої на концепції єдності з природою; іншого підходу під час планування системи науково-виробничих і соціально-ділових комплексів, вписаних у ландшафт. Оптимальне досягнення еколого-збалансованого розвитку території потребує використання відповідної інформаційної основи, що спирається на ЕГБ. Проведення оцінки ЕГБ території і використання його для забезпечення раціонального землекористування та формування раціональних структур виробництва й споживання дає можливість організації здійснювати землеустрій території відповідно до загальних завдань гармонійного розвитку виробничого й природно-ресурсного потенціалів. Кадастровий механізм. Це первинний еколого-господарський механізм обліку природної біоти, біотичного регулювання, визначення господарської ємності біосфери. Облікові функції екологічного управління реалізуються через державні природні кадастри: земельний, водний, лісний, надровий. Ці кадастри вводяться для обліку кількісних характеристик природного потенціалу. У табл. І.З наведено види кадастрів природних ресурсів. Зазначимо, що базовим державним кадастром є земельний. У поняття землі як об'єкта земельного кадастру входить увесь природний комплекс, у тому числі фунт, рельєф, поверхневі й підземні води, літогенна основа, рослинний і тваринний світ. Це зумовлює необхідність розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо внесення до складу кадастру блоку даних, які характеризують стан і зміни природних територіальних комплексів (ландшафтів) під впливом антропогенних чинників, а також достовірну господарську екологічну інформацію, зокрема про стан біотичного механізму регулювання. Виділення природних територіальних комплексів повинно мати еколого-господарську оцінку, містити визначення видів і ступенів антропогенних навантажень, здатності природних комплексів (біоти) витримувати ці навантаження (несуча ємність). Таблиця 1.3 Система кадастрів природних ресурсів Природне середовище \| Природні ресурси \| Основне призначення \| Кадастри природних ресурсів Літосфера \| Земельні \| Господарське: головний засіб виробництва в сільському господарстві, базис розміщення виробничих сил. Екологічне: виявлення проблем і забезпечення необхідної екологічної рівноваги в природі \| Земельний Надра \| Господарське: мінеральні та паливно-енергетичні ресурси. Екологічне: виявлення проблем і забезпечення необхідної екологічної рівноваги в природі \| Корисних копалин Біосфера \| Природна рослинність і тваринний світ \| Господарське: лісове господарство, деревообробна і хімічна промисловості, харчова сировина, мисливсько промислове господарство. Екологічне: виявлення проблем і забезпечення необхідної екологічної рівноваги, безпеки для здоров'я людини \| Лісовий, спеціалізовані види мисливсько-промислового, рекреаційного та іншого призначення Гідросфера \| Водні \| Господарське: виробниче, сільськогосподарське і комунальне водоспоживання. Екологічне: виявлення проблем і забезпечення необхідної екологічної рівноваги, безпеки для здоров'я людини \| Водний Атмосфера \| Кліматичні \| Екологічне: забезпечення агрокліматичними даними, даними про кліматичні умови існування суспільства, життя людини, умови роботи \| Спеціальні види кліматичних кадастрів Моніторинговий механізм. Це механізм спостережень за станом навколишнього природного середовища, що функціонує на підставі закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". За результатами систематичних спостережень відбувається збирання, обробка, передавання, збереження та аналіз відповідної інформації, прогнозування змін стану навколишнього середовища та розробка науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень. Одним із головних завдань моніторингу є спостереження за біотичною компонентою навколишнього природного середовища і джерелами антропогенного впливу. Практично йдеться про спостереження за біотичним механізмом регулювання навколишнього природного середовища (моніторинг заповідних зон, лісів, землі тощо). Механізм державного моніторингу функціонує на трьох рівнях: локальному — на територіях окремих об'єктів (підприємств, міст, ділянок, ландшафтів, басейнів річок тощо); регіональному — у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів; національному — на території країни в цілому. Залежно від призначення здійснюється загальний (стандартний), оперативний (кризовий) та фоновий (науковий) моніторинг навколишнього природного середовища. Для підтримки функціонування біотичного механізму регулювання навколишнього природного середовища особливе значення має фоновий моніторинг. Це спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами навколишнього природного середовища, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакцією біоти на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому Законодавчий і нормативно-правовий механізм. Екологічне законодавство закріплює екологічні права та обов'язки громадян, екологічні інтереси суспільства, держави та юридичних осіб, механізми їх реалізації і захисту; регулює відносини в галузі використання, відновлення й охорони земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів; визначає режими територій та об'єктів особливої охорони і забезпечує вимоги екологічної безпеки в Україні. Екологічне законодавство України виходить із того, що сучасний стан соціально-економічного розвитку в країні характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на місцевому, регіональному і національному рівнях. Тому законодавчий механізм спрямований на запобігання проявам екологічних ризиків і небезпеки від негативного техногенного впливу й стихійних явищ з урахуванням стану економічного розвитку держави. Законодавчо-правовий механізм складається з таких блоків законодавчого та підзаконного регулювання: Блок механізму \| Коментар. 1. Конституційне регулювання екологічних правовідносин \| 1.1. Закріплення найважливіших принципів і форм використання природних ресурсів на різних юридичних титулах. 1.2. Декларування низки екологічних прав громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки 2. Еколого-правове регулювання, що ґрунтується на нормах закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"! а також на законах та підзаконних актах, що прийняті на його подальший розвиток:* закон "Про екологічну експертизу";* Земельний, Водний, Лісовий кодекси;* Кодекс України про надра;* закон "Про тваринний світ";* закон "Про охорону атмосферного повітря";* закон "Про природно-заповідний фонд" тощо \| 2.1. Передбачення мети, завдання, принципів і механізмів забезпечення конституційних екологічних правовідносин. 2.2. Забезпечення гуманізації і демократизації .регулювання екологічних правовідносин. 2.3. Встановлення розподілу управлінської компетенції між законодавчими й урядовими органами влади в галузі природокористування, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки. 2.4. Закріплення пакету екологічних прав громадян і, зокрема, прав, що реалізуються переважно на галузевому рівні:* на екологічно безпечне життя і здоров'я;* на одержання повної достовірної інформації, у тому числі екологічної;* на участь у проведенні громадської екологічної експертизи;* на здійснення загального й спеціального природокористування;* на участь у розробці і здійсненні природоохоронних заходів, заходів щодо раціонального й комплексного використання природоохоронних ресурсів. 2.5. Закріплення пакету прав, що реалізуються на міжгалузевому рівні:* на одержання екологічної освіти;* на об'єднання в громадські екологічні організації;* на участь в обговоренні проектів законів і екологічно значущих проектів та рішень;* на подання до суду позовів на фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. 2.6. Встановлення економічного механізму закріплення екологічних прав громадян, суспільства 3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства \| 3.1. Гармонізація сфер здійснення законодавчої, виконавчо-розпорядчої, науково-технічної, підприємницької, зовнішньоекономічної та іншої діяльності, спрямованої на впровадження системи еколого-правових вимог у процесі їх здійснення щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки. 3.2. Збалансування, на основі викладеного вище, правової системи України з погляду екологізації її галузей та окремих правових інституцій 4. Міжнародно-правове регулювання \| 4.1. Ратифікація Верховною Радою України міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського союзу, а також багатосторонніх угод України з іншими державами світу з наданням пріоритетів міжнародним еколого-правовим нормам у процесі гармонізації екологічного законодавства України з керівними принципами розвитку світового співтовариства 5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства \| 5.1. Визначення підстав та особливостей притягнення винних осіб до відповідальності за екологічні правопорушення залежно від виду екологічного ризику, ступеня суспільної й екологічної небезпеки, дій фізичних та юридичних осіб Законодавчо-правовий механізм ґрунтується на формах взаємодії людини і навколишнього природного середовища та на екологічних інтересах суспільства (рис. 1.4). Економічний механізм. Забезпеченість економіки природними ресурсами впродовж тривалого часу не сприймалася як залежність від законів екології, природи. Але в міру нарощування виробництва для задоволення суспільних потреб, особливо у XX ст., ця залежність стала проявлятися все частіше й масштабніше. Наочною стала суперечність між економічними інтересами та екологічними вимогами. Головна небезпека в цій ситуації полягає в збереженні тенденції взаємного стимулювання зростання потреб розвитку і споживання природних ресурсів. Нині проблема природоємкості світової і національних економік, що зумовлена техногенним вилученням природних ресурсів і техногенним забрудненням середовища, — це одна з головних економічних проблем розвитку суспільства. Тому економічні механізми раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища і відновлення природних об'єктів, ресурсів визначаються і регламентуються на законодавчому державному рівні. У законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" розкрито економічний механізм забезпечення охорони довкілля, який визначає: економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища; фінансування заходів; плату за спеціальне використання природних ресурсів на основі нормативів і лімітів їх використання; плату за забруднення навколишнього природного середовища на основі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин та розміщення відходів виробництва; плату за погіршення якості природних ресурсів у результаті володіння й користування на основі лімітів; розподіл платежів за використання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища; позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища для фінансування відповідних заходів; стимулювання раціонального природокористування, ефективності охорони навколишнього природного середовища; екологічне страхування. Не менш важливе значення має застосування ринкового економічного механізму. В умовах ринку жорстка конкуренція вимагає максимальної економії всіх видів природних ресурсів. Розуміння цього прийшло із запізненням, оскільки абсолютно вільний розвиток ринкових відносин здійснювався за рахунок варварського, хижацького ставлення до природи. Цивілізований вільний ринок також потребує державного екологічного регулювання. Перехід до ринкової економіки в Україні потребує змін підходів до формування фінансово-кредитних методів природокористування, економічного стимулювання відновлення природних ресурсів, економічних балансів природокористування і відновлення. Оскільки умовами функціонування ринку є поширення попиту і пропозицій у сфері виробництва, розподілу обміну і споживання, то природні ресурси і природне середовише в цілому також включаються в систему ринкового обігу і товарно-грошових відносин. Як показує досвід розвинених країн, цивілізовані ринкові механізми забезпечують більш сприятливі умови для ресурсозбереження, ніж існуюча система незбалансованого бюджету за екологічними (природоохоронними) платежами та екологічними витратами, переважно нецільовим використанням екологічних фондів. Ринковий механізм ціноутворення несумісний із заниженою вартістю природних ресурсів. Ринок диктує дедалі виший рівень цін на сировину порівняно із цінами кінцевої продукції. Механізми ринку розширюють межі прибуткових вкладень у збереження природних ресурсів у міру зростання їхньої дефіцитності. Цим і пояснюються досягнення країн із розвиненою ринковою економікою в галузі раціонального природокористування. Останнім часом у цих країнах почали набувати розвитку адміністративно-ринкові (змішані) механізми, як найзбалансованіші з еколого-системного погляду. Особливістю таких механізмів стає широке використання економічних ринкових регуляторів для стимулювання підприємницьких ініціатив (екологічного підприємництва) при збереженні державного екологічного контролю і нормування (природокористування, відновлення ресурсів, охорона навколишнього природного середовиша). Використання економічних регуляторів у системі державного екологічного управління є найважливішою проблемою як для країн із великим досвідом ринкового господарювання, так і для країн із перехідною економікою, зокрема для України. У розвинених країнах є досвід створення державних фінансово-кредитних корпорацій.для фінансування і кредитування природоохоронних заходів. Усе це свідчить про те, що еколого-економічні відносини повинні оптимально сполучати ринкові регулятори і державні адміністративні (штрафи, адміністративні платежі тощо) регулятори (рис. 1.5). Розглянемо головні складові економічного механізму, які широко використовуються в розвинених країнах. Система економічних важелів і стимулів. Ідеться про платежі й податки за забруднення і використання природних ресурсів. Вони являють собою важелі впливу, які встановлюють платежі як за володіння, користування та інші законні дії щодо природних ресурсів, так і за викиди й скиди. Рівень платежу має відповідати соціально-економічній шкоді, заподіяній забрудненням, або якомусь іншому показнику, наприклад, економічній оцінці асиміляційного потенціалу природного середовища, вартості будь-якого природного ресурсу або екологічного оздоровлення природного об'єкта. Податки за забруднення і платежі ефективні тим, що система економічних важелів і стимулів надає значної свободи вибору стратегій поєднання ступенів очищення і плати за остаточний викид (скид), що дає підставу мінімізувати витрати переведенням зовнішнього чинника забруднення у внутрішню статтю екологічних витрат (інтерналізація екстернальних витрат). Якщо екологічні витрати малі, то забруднювач може значно зменшити викиди (скиди) замість того, щоб платити податок. Теоретично він скоротить їх до оптимального рівня, коли нарошувальні витрати на додаткову очистку стають рівними платіжній нормі плати за забруднення. Податками можуть бути обкладені також первинні ресурси, кінцева продукція або технології. Екологічний податок може розглядатися як інструмент обмеження виробництва екологічно шкідливої продукції і, у кінцевому підсумку, як економічний інструмент екологізації виробництва. Головне, щоб цей податок не стягувався з усіх природокористувачів, а лише з тих, хто забруднює навколишнє середовище. Є спеціальні екологічні податки, які встановлюються зазвичай на конкретні технології, види продукції, виробництво яких повинно обмежуватись (екологічно небезпечні технології і продукція), а також встановлюються тоді, коли утилізація відходів виробництва і споживання будь-якої продукції вимагає певних витрат. Можливим є встановлення двох видів спеціального екологічного податку: податок на продукцію, шо виробляється з використанням екологічно небезпечних технологій (наприклад, виробництво сільськогосподарської продукції з використанням пестицидів); податок на продукцію, потенційно небезпечну в споживанні, зберіганні і захороненні по закінченні терміну її придатності. Основою для визначення розміру спеціальних податків мають бути витрати на заміну екологічно небезпечних технологій або видів продукції на більш прогресивні, витрати на екологічну модернізацію виробництва, витрати, необхідні для ліквідації шкоди й запобігання їй. Платежі користувачів на покриття адміністративних витрат містять плату за одержання дозволу або ліцензій та інші номінальні платежі, шо пропорційні розмірові викидів (скидів) і які покривають витрати на видачу дозволів або ліцензій. Ці платежі в цілому менші, ніж платежі за забруднення, і мають обмежений вплив на рівень викидів (скидів) підприємств. Зазвичай їх розглядають як збір за видачу ліцензій. Субсидії являють собою спеціальні виплати забруднювачам за зменшення викидів (скидів). Найпоширенішим видом субсидій є інвестиційні податкові кредити, позики зі зменшеною відсотковою ставкою, гарантії позик, забезпечення прискореної амортизації природоохоронного обладнання, кошти на регулювання цін первинних ресурсів та кінцевої продукції. Система обов'язкової відповідальності. Виходячи з того, шо право власності на навколишнє природне середовище належить суспільству, фірмизабруднювачі повинні нести відповідальність за завдану шкоду. Якщо податок за забруднення або платіж за викиди (скиди) відображає граничну шкоду щодо складання акта викиду (скиду), то шкода в системі обов'язкової відповідальності обчислюється за фактом викиду (скиду) в кожному конкретному випадку. Тобто підприємство, що завдало шкоду, зобов'язане якимось чином компенсувати її: або провести очистку порушеного природного об'єкта, або виплатити компенсації тим, хто зазнав збитків. Система обов'язкової відповідальності передбачає використання документів, які закріплюють зобов'язання на здійснення природоохоронної діяльності під заставу. Такий підхід особливо ефективний, якщо кількість забруднювачів та їхніх "жертв" обмежити, а розмір забруднення і його характер легко визначити. Система цільового резервування коштів на утилізацію відходів (екологічні застави) використовується, щоб створити стимул для споживачів на здійснення додаткових витрат. Наприклад, під час купівлі товару, який може призвести до майбутнього забруднення, споживач робить внесок, який потім повертається з відсотками після утилізації відходів (купівля напоїв у металевих банках, купівля батарейок тощо). Відомі випадки застосування цієї системи для стимулювання відтворення й утилізації відпрацьованих мастил, рециклювання речовин, що негативно впливають на озоновий шар атмосфери, сортування побутових відходів. Система економічних регуляторів і методів характеризується тим, що підприємство-забруднювач не обмежується жорсткими нормами. Воно може обирати свою стратегію, спираючись на власну оцінку витрат і результатів. У той же час усі економічні параметри, які для нього є зовнішніми (норми платежів за забруднення, податки, розміри субсидій), жорстко фіксовані. Підприємства є об'єктами централізованого державного регулювання. Утакий спосіб фіксується бажаний стан навколишнього середовища. Підприємствам надається можливість вибору стратегії, що дає змогу досягти цього стану й адміністративно не нав'язується їм, хоч економічними регуляторами вони поставлені в порівняно жорсткі рамки дій. Адміністративний механізм. Цей механізм визначається законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" і містить: екологічні права та обов'язки громадян; повноваження і компетенцію владних структур у галузі охорони навколишнього природного середовища; екологічну експертизу в процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що визначає стан навколишнього природного середовища; екологічну стандартизацію і нормування для встановлення системи обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки; ліцензування природокористування і природоохоронної діяльності, тобто надання дозволу компетентного державного органу; оцінку впливу на навколишнє природне середовище; екологічний контроль та нагляд (інспектування); регулювання процесу використання природних ресурсів; адміністративну відповідальність. Нині, через традиції та інерцію дій адміністративно-командної системи адміністративний механізм екологічного управління має домінуючу роль. Щоправда, вже намітилася тенденція проникнення в цей механізм ринкових правовідносин та інструментів. Одним із головних завдань адміністративного механізму є залучення всіх суб'єктів соціально-економічних відносин суспільства, організацій у процесі гармонізації взаємовідносин із природою. Основна мета залучення і взаємодії полягає у використанні широкого кола засобів екологізації, виявленні балансу між короткостроковими прибутками індивідуальних членів суспільства, компаній і довгостроковим еколого-економічним інтересом суспільства в цілому. Роль уряду (адміністрації), органів державного екологічного управління полягає в тому, шоб примусити виробників для підтримки екологоекономічного балансу компенсувати зовнішні екологічні витрати. Забруднення атмосфери, води, землі здебільшого відбувається тому, що вони не мають індивідуального власника. У цій ситуації уряд країни змушений виступати від імені своїх громадян, всього суспільства, як більшості, що зацікавлена в збереженні екологічної рівноваги. Адміністративний механізм урядових дій у такому разі полягає в здійсненні своїх повноважень через управлінські функції — комплексне планування, виконання запланованих рішень, контроль і коригування комплексу природоохоронних заходів. Тобто це є застосуванням примусових заходів (штрафи, оподаткування) до тих суб'єктів суспільства, які порушують вимоги екологічного законодавства. Адміністративний механізм визначається також законодавчо і має свою розгалужену управлінську інфраструктуру, що ставить собі за мету забезпечити реалізацію конституційних екологічних прав людини як особистості. Кожен член суспільства, будучи кінцевим об'єктом екологічного управління, повинен, у свою чергу, здійснювати індивідуальний вплив за певними напрямками: як особистість, яку хвилює якість навколишнього середовища, особисте здоров'я та доля прийдешніх поколінь; як відповідальний виробник побутового забруднення і відходів; як індивідуальний суб'єкт суспільно-економічних відносин; як споживач товарів та послуг. Чим вищим є рівень екологічної свідомості та екологічної освіти людини, тим активнішу роль вона відіграє в екологічній політиці держави. Активне залучення людей, неурядових організацій — як екологічних, так і орієнтованих на споживача, — а також профспілок відіграватиме згодом важливу роль у процесі досягнення високого рівня освіченості, щоб представляти суспільний інтерес, знати переконливі мотиваційні аргументи в залученні членів суспільства до активних дій. Інформаційно-контрольний механізм. Цей механізм функціонує в правовому полі всіх систем екологічного управління і спрямований на підготовку, прийняття та контроль за виконанням управлінських рішень (рис. 1.6). Зауважимо, що інформаційно-контрольний механізм детальніше розглядатиметься далі як інформаційна система забезпечення функціонування екологічного управління. База даних інформаційно-контрольного механізму формується за результатами розробки кадастрів, екологічного й функціонального моніторингу, екологічного картографування, моделювання антропогенних процесів тощо. Враховуючи те, що екологічний і функціональний контроль є однією із системоутворювальних функцій екологічного управління, він повинен здійснюватися на основі комплексного моніторингу, тобто екологічного й функціонального, на підставі Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, а також Положень про функціонування уповноважених органів влади: Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Державного комітету лісового господарства України, Державного комітету України по водному господарству, Державного комітету України по земельних ресурсах та ін. Науково-освітній механізм. Надзвичайна складність зв'язків у природі ще не до кінця вивчена і зрозуміла. Це видно на прикладі біотичного регулювання. Якщо в одних країнах активно споживають енергію, сприяючи тим самим парниковому ефектові, то в інших країнах унаслідок цього відбуваються сильні повені; споживацька поведінка в одному регіоні призводить до екологічної кризи в іншому. І все це відбувається за умов широкої людської обізнаності про екологічні наслідки дій, неадекватних рівню освіченості в питаннях належної екологічної поведінки. Отже, потрібна висока мудрість в усвідомленні гармонії людини і природи, зваженість і розсудливість в оцінці того, що сталося; справедливість відносно нинішніх і прийдешніх поколінь; надзвичайна мужність, щоб відмовитися від сумнівних цінностей. Специфіка сучасної екології полягає в тому, що вона зі строго біологічної науки перетворилася на міждисциплінарну галузь, увібравши в себе розділи географії, геології, хімії, фізики, соціології, економіки, культури — по суті всіх відомих наукових дисциплін. Екологічна профанація стримує розвиток як фундаментальної екологічної науки, так і екологічної освіти. Екологія як самостійна галузь науки ще не стала фундаментальною основою збереження систем життєзабезпечення землі, природокористування та охорони навколишнього природного середовища. На сучасному етапі модернізації суспільств триває інтенсивний розвиток прикладних екологічних наук, а також екологічного управління. У Всесвітній програмі дій на XXI століття визнається, що наукові знання необхідні для забезпечення раціонального управління навколишнім середовищем, а також для щоденного виживання та задоволення майбутніх потреб людства. Така постановка проблеми вимагає в першу чергу ретельної розробки методів механізмів управління, що пов'язано насамперед із діалектикою співіснування суспільства і природи. Що ж до екологічного управління, то в цьому питанні потрібні послідовний розвиток і використання таких принципів, як планомірність, пропорційність і оптимальність (рис. 1.7). Еколого-економічна планомірність — це функція екологічного управління, призначена для регулювання екологічних і економічних відносин та пропорцій. Така функція передбачає як розробку й виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дієвий контроль за реалізацією їх (управління відхиленнями показників-параметрів). контроль за реалізацією їх (управління відхиленнями показників-параметрів). Еколого-економічна пропорційність — це узгодженість у використанні природних ресурсів як територіально, так і галузево з врахуванням порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі. Еколого-економічна оптимальність — це досягнення найкращого варіанта взаємодії суспільства з природним середовищем. Громадський механізм. Цей механізм визначений законодавчо і випливає з екологічних громадянських прав як сукупності юридичних можливостей та засобів, що спрямовані на задоволення інтересів та потреб громадян в екологічно безпечному житті і відновленні природних об'єктів та ресурсів для своїх нащадків. Громадський механізм складається з: · екологічних прав і обов'язків громадян; · гарантій і захисту екологічних прав громадян; · повноважень громадських об'єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища; · громадської екологічної експертизи з ініціативи громадських об'єднань, а також місцевих органів влади; · громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, що здійснюється громадськими інспекторами. Екологічні інтереси громадян не персоніфіковані, а отже, належать усім громадянам, тобто суспільству. Вони задовольняються в процесі реалізації комплексу екологічних заходів — організаційних, управлінських, економічних, технічних, превентивних — і в процесі забезпечення екологічного правопорядку. Форми реалізації екологічних прав громадян передбачаються і забезпечуються системою соціально-правових гарантій. Виходячи з пріоритетності екологічних прав громадян, громадський механізм екологічного управління передусім передбачає реалізацію прав громадян на екологічно безпечне життя. Важливе значення тут мас можливість реалізації прав громадян на екологічну інформацію, на участь у проведенні громадської екологічної експертизи. Список рекомендованої літератури Закон України від 26 червня 1991 р. № 1268-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища". Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Програма дій "Порядок денний на XXI століття" ("AGENDA-21"). — К.: Інтелсфера, 2000. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М.: Наука, 1991. Данилов-Данильян В. И., Лосев К. С. Экологический вызов и устойчивое развитие. — М.: "Прогресс-Традиция", 2000. Реймерс Н. Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Россия молодая, 1994. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000. Марчук Євген. Україна: нова парадигма поступу. — К.: Аваллон, 2001. Ноосферогенез і гармонійний розвиток / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. — К.: Геопринт, 2002. Ріо-де-Жанейро — Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін та ін. — К.: Геопринт, 2002. Гармонія життєвих сил Дніпра / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. — К.: Геопринт, 2002. Збірник наукових доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Екологія і закон. Екологічне законодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 1997. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989. Мельник Л. Г. Экономика развития. — Сумы: Университетская книга, 2001. Руденко Л. Г. Сталий розвиток: пошуки моделей для України. — К.: БМТ, 2001. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию: ноосферная стратегия. — М.: Ноосфера, 1998. Шевчук В. Я. Про Концепцію переходу України до сталого розвитку: 36. наук, доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Порядок денний на XXI століття: національний шлях до гармонійного розвитку / В. Шевчук, Ю. Саталкін, Г. Білявський та ін.; За ред. В. Шевчука. — К.: "Літсофт", 2002. Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності. К.: Геопринт, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (26.04.2014)
Просмотров: 897 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: