Реферат на тему:Функціональна методологія системного екологічного управління - Екологія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Функціональна методологія системного екологічного управління. План 1. Інноваційна діяльність 2. Розглянемо сучасні тенденції розвитку інноваційного менеджменту. 3. Стратегічне планування 4. Інформація в екологічному управлінні 5. Механізми і цілі екологічного управління 6. Розглянемо висновки для менеджера підприємства. 7. Методологія ефективного прийняття рішень Для ефективного системного управління характерні такі загальні управлінські функції: інноваційна діяльність, стратегічне планування, облік (зовнішній зв'язок) і аналіз, мотивація й організація, контроль. Методичною основою комплексного й системного об'єднання і взаємодії функцій управління є аналіз діяльності і моделювання управлінських рішень. Аналіз діяльності узагальнює досвід досягнення мети в поєднанні з альтернативними шляхами її досягнення кожною окремою функцією управління. Структурне моделювання забезпечує комплексність розгляду проблем з позиції системного підходу до прийняття управлінських рішень. Разом вони становлять те, що має назву "системність і методичність управління". Успіх на сучасному етапі розвитку справді можуть забезпечити лише системність і методичність управління. Це підвалини ефективного управління в ринкових умовах і умовах поширення екологічних обмежень. Розглянемо провідні системоутворювальні функції ефективного управління: інноваційну діяльність і стратегічне планування або прогнозування. Інноваційна діяльність Інноваційна діяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задає динаміку і темпи розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринку попиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру. Тенденції розвитку світової економіки свідчать, що все сходиться в кінцевому підсумку до необхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженням науково-технічних інновацій з урахуванням екологічних пріоритетів, розвитку інноваційного менеджменту. Орієнтир на наукоємні виробництва демонструють усі розвинені країни. Тому функціям інноваційного менеджменту надається пріоритетне значення в конкретних технологічних, виробничих і організаційних системах підприємств, фірм, корпорацій. Розглянемо сучасні тенденції розвитку інноваційного менеджменту. Загальна тенденція свідчить, що нарощується значення та обсяг управлінської праці. У промислово розвинених країнах зростання витрат на управління впливає на збільшення ефективності виробництва не як стримувальний, а як прискорювальний чинник. У сучасних організаціях систематично підтримується й стимулюється процес організаційних інновацій. Так, у корпораціях США великі реорганізації відбуваються приблизно один раз на 5 років, а реорганізація управління менших масштабів — щороку. Професор Гарвардського університету Г. Брукс на слуханнях у Конгресі проголосив, що високий рівень ефективності виробництва лідерів промисловості скоріше пояснюється їхньою прихильністю до управлінських нововведень, ніж здатністю вдосконалювати технологію виробництва. Загальновідомо, якого значення набуло інформаційне забезпечення системи управління. Раціоналізація структури інформаційних потоків, спрощення процедур обміну інформацією, зниження інформаційних перевантажень, впровадження об'єктно-орієнтованого моделювання, формування системної аналітичної інформації — ці та інші системно-інформаційні проблеми стали прерогативою інноваційного менеджменту. Ефективна система управління повинна мати динамічне різноманіття своїх етапів, які відповідають динамічному станові об'єктів управління. Звідси зрозуміла тенденція комп'ютеризації управління і значення входження в міжнародні системи передавання та обробки інформації об'єктно-орієнтованого моделювання. Важливою є тенденція реальної децентралізації управлінських функцій системи управління. На вищих рівнях переважає розв'язання завдання стратегічного значення. Децентралізується й інноваційна діяльність — вона стає предметом інноваційної активності бізнесменів зі своїм інноваційним менеджментом. Це підвищує адаптивні якості систем управління, їхню ефективність. Фахівці з менеджменту вважають, що в найближчі часи, у зв'язку з прискоренням змін в інноваційній політиці як засобу завоювання ринку, найрозвиненіші корпорації перетворюватимуться на самонавчальні організації. Тобто вони будуть повністю адаптованими підприємствами з працівниками, здатними здійснювати інноваційну діяльність, самостійно мислити, визначати й вирішувати проблеми, застосовуючи сучасні методи системного й процесного підходів та аналізу реінжинірингу бізнесу. Набуває прискорення тенденція екологізації промисловості, інвестиційної діяльності, науки і знань, мислення людей, тобто всього життя людини. Це пов'язано з формуванням і поширенням поняття "якість життя" в розвинених країнах та "екологічна безпека" в інших країнах. Така тенденція ставить перед управлінським персоналом нові завдання,цілі, проблеми "зеленої" модернізації виробництва, для розв'язання яких потрібно розширити функції інноваційної діяльності. Є чимало визначень поняття інноваційної діяльності. Згідно з чинним законодавством України, інноваційна діяльність — це одна з форм інвестиційної діяльності, що пов'язана з розробкою і впровадженням науково-технічних, організаційних, технологічних і управлінських нововведень. Більш широко розкриває суть поняття інноваційної діяльності визначення її як нововведення, що охоплюють науково-технічні, технологічні, економічні та організаційні зміни з позитивними екологічними й соціальними наслідками, які здійснюються у виробничій сфері. Основні характеристики інноваційної діяльності: якісна новітність виробів, способів виробництва й технологій порівняно з попередніми; темп реалізації; динаміка оновлення; екологічна чистота і безпека, економічна ефективність. Залежно від предметного змісту впроваджуваних інновацій розрізняють такі їх види: продукційні — орієнтовані на виробництво й використання нових (поліпшених) видів продукції, виробів; технологічні — надають нові (модернізовані) екологічно безпечні засоби (технології) виробництва наявних видів продукції, виробів; поліпшують екологічні характеристики виробництва; управлінські — грунтуються на нових підходах і методах управлінської діяльності, перш за все системних, екологічних. За рівнем впливу на навколишні природне й соціальне середовища інновації поділяються на радикальні (наприклад, перехід на безвідходні, ресурсозберігаючі виробництва) і модернізуючі виробництво (наприклад, "зелена" модернізація). Основними найважливішими характеристиками інновацій є новітність(науково-технічний аспект), екологічність (природоохоронний аспект) і комерційний успіх (економічний або ринковий аспект). Новітність може бути управлінською, технологічною, економічною, екологічною. Усі ці характеристики взаємопов'язані. Завдання інноваційного менеджменту — зробити таку взаємопов'язаність і взаємозалежність системною, щоб науково-технічний аспект став економічно вигідним, коли нововведення перетворюється на новий або поліпшений екологічно чистий продукт, на який є попит, а виробництво його не завдає шкоди навколишньому природному середовищу; цим і підвищується "якість життя" людини. Процес впровадження управлінських інновацій складається з таких етапів: оцінка підготовленості до впровадження; розробка і здійснення програми впровадження; контроль за реалізацією програми і модифікацією системи управління. Прикладом управлінської екологічної інновації на підприємстві є екологічний менеджмент. Оцінити підготовленість до його впровадження можна за допомогою екологічного аудиту. На основі висновків і рекомендацій цього аудиту розробляється програма впровадження екоменеджменту або екологічна програма підприємства з елементами впровадження екоменеджменту. Головним завданням на стадії оцінки підготовленості до впровадження є виявлення сил, які здійснюють опір впровадженню інновацій, нейтралізація їх, а також стимулювання сил, що підтримують впровадження інновації. На прикладі екоменеджменту це можуть найкраще зробити незалежні професіонали — екоаудитори. Для впровадження інших управлінських інновацій також слід запросити незалежні консалтингові фірми, що володіють спеціальними системними методологіями, навичками впровадження управлінських інновацій. Такі фірми не лише здійснюють впровадження, але й проводять навчання персоналу. Стратегічне планування Стратегічне планування є системою виведення підприємства на нові параметри функціонування із застосуванням методологічного апарату системного підходу до прийняття стратегічних рішень. У зв'язку з тенденцією ускладнення у світі взаємодії матеріальних і духовних процесів не можна бути впевненими, що ці взаємодії досягають загальних цілей для людей. У той же час досягнення особистих цілей, а також цілей інших людей є важливим чинником, що приносить задоволення. Тому для підвищення шансів отримати сприятливий результат потрібен контроль за подіями й відносинами між персоналом. Планування має здійснюватись так, щоб стало можливим досягнення поставлених цілей. Іноді люди досягають успіху в глобальних змінах, щоб досягти власних цілей. В інших випадках вони занадто пізно усвідомлюють, що сили приро- ди або цілі інших людей, суспільств суперечать їхнім діям. У принципі, можна й не планувати своїх дій. Багато питань вирішують методом "спроб і помилок", а нині, у ринкових, точніше стихійно-ринкових, умовах — методом "вільного плавання в морі попиту і пропозицій". Є один дуже сильний аргумент на користь планування. Це аргумент здорового глузду: якщо все змінюється, то краще контролювати зміни на нашу користь за допомогою планування і перепланування, ніж просто реагувати на те, що відбувається. Планування саме по собі є системою (системним процесом), яка має призначення (досягнення бажаної цілі), функції (дослідження середовища,ситуації, структури, вибір альтернативи й оцінка дії), потоки (інформація між фахівцями з планування і користувачами) і структуру (загальний план, у межах якого фахівець із планування підвищує найбільш вірогідний і бажаний результат, використовуючи навчання та зворотний зв'язок у формі суджень і даних для переоцінки результатів). Інакше кажучи, процес планування — це структурування проблеми, ідентифікація та оцінка альтернативних рішень. Планування має ознаки системи і виступає як системо-утворювальна функція управління. По-перше, планування пов'язане з досягненням бажаних майбутніх станів, які маловірогідні без втручання людини. По-друге, планування пов'язане з формуванням процесів як тепер, так і в майбутньому за допомогою найкращого розподілу ресурсів для досягнення короткострокових (тактичних) і довгострокових (стратегічних) цілей, воно систематизує й цілеспрямовує таким чином поточну діяльність. По-третє, планування є прагматичною діяльністю, пов'язаною з вибором оптимального варіанта серед альтернатив. По-четверте, планування передбачає раціональний вибір (технічний, економічний, юридичний, екологічний, соціальний, здорового глузду). Отже, планування є истематизованим процесом зведення вірогідних ситуацій із бажаними на шляху досягнення тактичних (поточне планування) або стратегічних (довгострокове планування) цілей діяльності підприємства. Планування — це процес системного мислення і раціональних функціональних дій фахівців у конкретних умовах внутрішнього й зовнішнього середовища. Частина цього процесу може бути формалізована із застосуванням моделей прийняття рішень і економіко-математичних методів, а решта залишиться творчим процесом фахівців. Співвідношення формалізованого і неформапізованого процесів залежить від багатьох чинників, але в першу чергу від управлінського (менед жерського) професіоналізму керівника та персоналу. Якщо буде професійне ставлення з боку керівництва, то буде і "прозора" бухгалтерська звітність, і кваліфікована аналітична робота, і досконала інформаційна система, і комп'ютерне обладнання. Особливість системного планування полягає у врахуванні взаємодії суб'єкта із зовнішнім середовищем. У системному плануванні проблеми не "вирішуються", а скоріше "розв'язуються" і постійно перевизначаються в процесі самонавчання. Тому систему планування слід розуміти не як дискретну діяльність, а як безперервний процес, що розвивається. Отже, системне планування — це стратегічне планування, і навпаки. Всі інші види планування, у першу чергу поточні, є обмежено раціональними або зводяться до пошуку поточних рішень, а не перспективи (формальне планування). Можна сказати, що всі інші види планування обмежено системні. Вони мають право на існування залежно від складності системи, зовнішніх умов функціонування, ієрархічної підпорядкованості, професіоналізму керівників. Методологічною основою стратегічного планування є структурне моделювання, метод структурного аналізу ієрархій, методи системного аналізу виробничо-господарської діяльності, економіко-математичні методи оцінок і аналізу. Слід зауважити, що методологія аналізу виробничо-господарської діяльності є базовою для всіх видів планування. Для виробничих систем місце системного стратегічного планування наведено на рис. 2. Зображення функцій управління перетятими і накладеними колами характеризує їх системний взаємозв'язок і взаємодію, кооперацію діяльності, які притаманні великій виробничій фірмі (корпорації). Проте аналогічні схеми можна розробити для будь-яких підприємств, організацій, які прагнуть перейти на системне управління і модифікувати свою організаційну структуру. Інформація в екологічному управлінні Вплив інформації на всі сторони життя суспільства характеризується тим, що на сучасному етапі розвитку суспільство набуло визначення як "інформаційне суспільство", тобто інформація як один із чинників розвитку суспільства набула провідного значення. Інформація, інформаційні системи, технології відіграють суттєву і майже провідну роль в екологізації суспільства. Може так статися, що завдяки інформації суспільства XXI століття стануть екологічними. І це буде закономірним результатом історичного процесу гармонізації співіснування суспільства і природи. Із загальнометодологічного погляду процес управління грунтується на кооперативних діях і організаційних комунікаціях. Причому в кооперативних або спільних діях основну роль відіграють конкуренція і співпраця. Конкуренція спричинює розвиток управлінських систем, пристосовування їх до змін у зовнішньому середовищі. А співпраця допомагає швидше здійснювати процес внутрішніх (внутрішньосистемних)змін у необхідному (цільовому) напрямі. Роль організаційних комунікацій полягає в забезпеченні темпів і ефективності процесів розвитку і пристосування до зовнішніх змін. У системах управління, у тому числі екологічних, між їхніми складовими частинами існують структурно-функціональні взаємозв'язки. Організаційні зв'язки або комунікації сполучають окремі складові частини в єдину систему, тобто цементують її, роблять системним монолітом. За своєю природою організаційні комунікації є інформаційними потоками, що містять відомості, дані про результати цілеспрямованого функціонування структурних елементів системи. Сукупність інформаційних потоків, носіїв інформації бази даних, інформаційного персоналу становить інформаційні системи управління. В екологічному управлінні така інформаційна система забезпечує одержання, обробку, зберігання, надання та подальше використання інформації про стан навколишнього середовища, динаміку розвитку процесів у ньому, природокористування й екологічну безпеку. Функціонування екологічної інформаційної системи забезпечується екологічним моніторингом, кадастрами, картографуванням, геоінформаційними спеціальними системами, моделюванням і прогнозуванням антропогенних екологічних процесів, а також соціально-психологічними заходами в галузі екологічної освіти, виховання, пропаганди і реклами. Механізми і цілі екологічного управління Для системи екологічного управління характерні загально методологічні принципи, методи, функції, моделі і структури управління. Усе це разом створює складні багатоваріантні й динамічні механізми управління, які забезпечують взаємодію компонентів і чинників систем управління (державних, корпоративних, підприємницьких і т. д.), що є складовою частиною загальної системи управління, від ефективності якої залежить результат діяльності об'єкта управління. Механізм управління є складною категорією управління, яка містить: цілі управління; кількісний аналог цілей — критерії (параметри) управління; чинники управління — внутрішні і зовнішні, тобто системні елементи об'єкта управління та їхні зв'язки, на які спрямовані управлінські процесні дії в інтересах досягнення визначених цілей; методи управління; об'єкт управління, тобто об'єкт, на який спрямована управлінська діяльність; ресурси (матеріальні, людські, фінансові, інформаційні та ін.) управління. Механізм управління завжди конкретний і проектується на основі відомих процедур обгрунтування, структурного моделювання, погодження всіх його системних елементів. Вихідними положеннями для проектування механізму управління є конкретний об'єкт управління і мета трансформування (перетворення розвитку) стану або функціонування цього об'єкта. Ціль будь-якої діючої системи — це результат її діяльності, якого бажано досягти у визначений час. Для досягнення цілі потрібно виконати певні завдання. Постановка цілі відповідає на запитання: якого результату слід досягти? Постановка завдання, у свою чергу, відповідає на запитання: що необхідно зробити для досягнення цілі? Наведемо сім основних принципів постановки цілей і формування структури (дерева) цілей. Ціль визначається потребою, що назріла, і можливістю її досягнення. У практиці це пов'язано з виникненням нагальної проблеми і намірами щодо її вирішення. Постановка цілі здійснюється поступово від складного й загального до конкретного за схемою, наведеною на рис. 2.10. Процес структуризації або декомпозиції цілей повинен завершуватися постановкою конкретних і кінцевих для виконавців цілей як кінцевого результату їхньої діяльності. Мається на увазі формулювання цілей у кількісному (параметричному) виразі для надання можливості порівняння їх із базовими значеннями, які слід задавати на визначений період часу. У процесі управління фактичні параметри порівнюються з базовими (нормативними) і за відхиленнями приймаються рішення. Це так званий процес управління "за відхиленнями". Цілі підсистем нижчого рівня повинні кореспондувати (бути сумісними) з цілями підсистем вищого рівня і бути спрямованими на досягнення останніх (мета об'єднання досягається тоді, коли всі структурні цілі досягнуті підрозділами). Між структурою об'єктів управління і структурою (деревом) цілей бажано досягти найбільшої відповідності. Це забезпечує підвищення цілеспрямованості діяльності кожного структурного елемента системи. Можливо, що для досягнення необхідної відповідності виникне потреба змінити як структуру об'єкта управління, так і організаційні структури управління (гнучкі механізми та структури управління). Побудова багаторівневого дерева цілей може бути здійснена за умови додержання таких ознак, як напрям діяльності, етапи планування, рівень структури діяльності, сукупність процесів життєвого циклу продукції, а також їх комбінацій. Побудова дерева цілей може проводитися за допомогою декомпозиції головної цілі на основі підпорядкованості або композиції цілей вищих рівнів із цілями нижчого рівня. Завжди існує багатоваріантність об'єднання і диференціації цілей. Переважним є варіант, що найбільшою мірою відповідає структурі об'єктів управління. Вихідним для структуризації цілей є зображення об'єкта управління як системи, що розвивається, і здійснення цільового процесного підходу до управління. Методологічна основа цільового процесного підходу — визначення головної цілі та її декомпозиція за видами й процесами діяльності, а також за структурними (функціональними) елементами. Під час формування (проектування) структури цілей діяльності слід дотримуватися низки вимог, головною з яких є підпорядкованість цілей, їх повнота, порівнянність, взаємопов'язаність, несуперечність, визначеність, реальність. При цьому однією з важливих є вимога узгодженості, що містить: узгодженість критеріїв і чинників управління; узгодженість чинників і методів управління (економічних, соціальних, адміністративних, правових) та відповідних механізмів управління; узгодженість методів і ресурсів управління (джерела впливу та чинники управління). Отже, комплексний механізм управління являє собою сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів цілеспрямованої взаємодії суб'єктів діяльності (господарчої, природоохоронної, інвестиційної тощо) і їхнього впливу на діяльність, що забезпечує узгодження інтересів взаємодіючих сторін, об'єктів і суб'єктів управління. Управління, орієнтоване на кінцевий результат Сучасна концепція управління за цілями (результатами), у тому числі екологічними, полягає в тому, що управління (менеджмент) як цільова система управління орієнтується на досягнення всієї сукупності цілей та завдань, зокрема й екологічних, що стоять перед організацією. Слід виокремити проектне і програмно-цільове управління. Сутність управління як результату, що досягається проектним чи програмно-цільовим методом, грунтується на методології визначення очікуваних результатів, ключовими технологічними позиціями яких є початкові (ресурсні) і кінцеві (результативні) позиції (рис. 2.11). Проектне управління — це прогресивна, гнучка й адаптивна форма організації управління, яка може існувати як у складі дивізійної (групової) або матричної організаційної структури, так і самостійно. Точніше сказати, що появі матричної структури управління передувало проектне управління. Характерною ознакою проектного управління, або управління проектом, є високий професіоналізм керівника проекту. Професійний керівник є одноосібним фахівцем із системним мисленням і системною підготовкою,який бачить проблему в цілому та має можливість і повноваження управляти діями кожного виконавця проекту таким чином, щоб ці дії працювали на кінцевий результат і не суперечили діям інших виконавців. Найбільшого поширення проектні управління набули в інвестиційній та інноваційній діяльності (інвестиційні та інноваційні проекти). Проектне управління має цільову орієнтацію (цільове управління). Воно охоплює повний цикл створення продукту, чітко визначені показники витрат, часу, мотивації продуктивності. Це спрощує контроль за реалізацією проекту та регулюванням процесами через відхилення від показників. Проектні групи можуть утворюватися як зі спеціалістів функціональних підрозділів організації, якщо проект реалізується в межах цільових завдань організації (інноваційні, комерційні проекти), так і з цілком найманої групи спеціалістів на період розробки і реалізації проекту (інвестиційні проекти). В останньому випадку умови праці проектної групи більш ризиковані, але й більш стимульовані, і від професіоналізму керівника проекту залежить зниження ступеня ризику. В умовах реформування економіки, коли скорочуються робочі місця й зростає зайнятість висококваліфікованих спеціалістів, методи проектного управління є найефективнішим засобом вирішення окремих інвестиційних, інноваційних і комерційних проблем. Програмно-цільове управління — це один із напрямків проектного управління в масштабах розробки і реалізації великих програм державного або регіонального значення. Це можуть бути енергетичні, екологічні, соціальні з інвестиційним забезпеченням програми, наприклад Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Програмно-цільовий метод управління повністю ґрунтується на системному підході та його формальному методичному апараті. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, у межах програмного управління об'єктом управління виступає недостатньо структурована або неструктурована проблема. На відміну від нього проектне управління має справу з добре структурованою технічною, технологічною або інвестиційною проблемою. По-друге, реалізація складних програм — процес довготривалий, багатофункціональний, багатофакторний із низкою невизначеностей. Пов'язати цей складний процес в одне ціле можна тільки за допомогою системного підходу. У деяких еколого-господарських умовах під час вирішення особливо складних великомасштабних проблем програмно-цільове управління може поєднуватись із проектним управлінням (проекти розглядаються як складова частина програм) Розглянемо висновки для менеджера підприємства. Для керівників усіх рівнів характерні такі види діяльності та функції: розробка політики і стратегії, оцінка реалізації політики і стратегії, відпрацювання інформаційних зв'язків, взаємовідносини з підлеглими, координація. Крім того, керівнику слід постійно підтримувати власний імідж, бо це також належить до мистецтва управління. Чимало він виконує й неформальних функцій (переговори, презентації, розв'язання конфліктних непередбачених ситуацій тощо). Мистецтво керівника полягає в тому, щоб уміти приводити співпрацівників до успіху й самореалізації. Щоправда, коли обставини більш ускладнюються, одного "мистецтва управління" керівникові недостатньо. Потрібні знання та вміння системно й методично організувати власну діяльність і діяльність підпорядкованого управлінського персоналу. Це не так просто, бо потребує постійного фізичного й морального напруження. Однак із часом треба буде лише підтримувати системну технологію управління у відпрацьованому режимі функціонування (щоб система працювала в автоматичному режимі). Ознаками відпрацьованості режимів управління, у тому числі психологічними, є обсяги формалізації функцій управління із застосуванням обчислювальної техніки, раціональних інформаційних потоків, а також управлінський персонал, що працює методично й самостійно в межах відпрацьованого регламенту. Чим більше формалізовано й автоматизовано функцій управління, тим більше часу й зусиль залишається керівникові підприємства на виконання неформальних функцій, які працюють на його імідж, а отже, і на імідж підприємства. Якщо керівник згоден із таким підходом і відчуває потребу в упорядкуванні функціональної діяльності особистої та персоналу, то знання методології системного підходу стануть для нього інструментарієм такого функціонального упорядкування. Це підтверджує досвід менеджерської діяльності багатьох фірм світу, що досягли успіху в конкурентній боротьбі. Таким чином, перший висновок для керівника підприємства полягає в тому, що об'єктивні умови реформування економіки, реструктуризації виробництва і, як наслідок, управління, пошук і вихід на нові ринки збуту потребують оволодіння ринковою методологією системного підходу. Другий висновок стосується ролі керівника в структури їх перетвореннях виробництва. Краще, якщо цю роль візьме на себе керівник підприємства, не сподіваючись на якісь зовнішні втручання та сили. Краще йти з випередженням, ніж наздоганяти. Демонстрація здатності до управлінських нововведень справляє позитивне враження на інвесторів, партнерів, конкурентів. Третій висновок полягає в тому, що вузький спеціаліст уже не може бути керівником, як раніше. Від лідера вимагається системне мислення, широкий світогляд, компетентність, здатність передбачати. Це означає, що керівник має постійно самовдосконалюватися, навчатися й експериментувати. Самовдосконалення і навчання слід починати з вдосконалення на підприємстві бухгалтерського обліку відповідно до рівня світових стандартів. У цьому може допомогти незалежний фінансовий аудит, а щодо екологічних витрат — екологічний аудит. Потім треба налагодити аналітичну роботу на основі методів системного виробничо-господарського аналізу. Оволодіти цими методами слід також на рівні світових стандартів, а потім перейти до системної методології прийняття рішень. Причому слід відпрацювати теорію і практику прийняття рішень, а продемонструвати методологію системного підходу може допомогти саме екологічний аудит, незалежний і конфіденційний. Він не тільки допоможе в запровадженні управлінського нововведення — екологічного менеджменту, а й сприятиме модернізації виробництва і реструктуризації управління з екологічними пріоритетами на рівні світових стандартів, тому що екоаудит ставить системний діагноз стану технологічних систем виробництва з позицій екологічної безпеки. Це не лише престижно для підприємства і працює на його "імідж", але й вигідно, оскільки приваблює інвесторів і вписується в державну екологічну політику, яка стає жорсткішою до користувачів і забруднювачів природи. У проведенні екологічного аудиту беруть участь працівники підприємства. Це теж навчання управлінського персоналу системному, точніше — еколого-системному, підходові. Методологія ефективного прийняття рішень Рішення — це такий управлінський "продукт", який виробляється між альтернативними і, як правило, конкуруючими можливостями. Рішення є підсумком цілого процесу його підготовки і прийняття, в основі якого містяться як розрахункові, так і інтуїтивні методи управління. Отже, процес прийняття рішень складається з подій, що сталися до моменту вибору і відбуваються після нього. Процес прийняття рішень має бути: · послідовним (логічним); · таким, що базується на достовірній інформації; · вільним від емоцій та упереджень; · раціональним. Ефективний процес прийняття рішень містить багато логічних кроків. За системною моделлю цей процес характеризується такими етапами: · визначення проблеми; · прояснення (уточнення) проблеми та визначення цілей; · визначення альтернатив; · оцінка альтернатив (із застосуванням відповідних методів аналізу); · порівняння прогнозованого результату за кожною альтернативою з цілями; · вибір однієї з альтернатив, яка найбільше підходить до поставлених цілей. Зауважимо, що вирішення проблеми хоч і передбачає логічне мислення, однак під час прийняття рішення велике значення мають досвід та інтуїція. Отже, ефективний процес прийняття рішень базується на балансі трьох складових успіху — логіки, інтуїції та досвіду (трикутник прийняття рішень): Можна сказати, що ефективний процес прийняття рішення — це процес узгодження форми рішення та стилю його прийняття. Він ґрунтується: · на розумінні власного стилю (свого природного трикутника прийняття рішень); · на визначенні форми трикутника конкретного рішення; · наскільки це можливо, на взаємному узгодженні цих двох трикутників. Однак зрозуміло, що така схема трикутника виглядає досить механістично, щоб абсолютно відповідати реальності. Головна її мета — бути інструментом для розуміння, чому можна досягти успіху, приймаючи одні рішення, або програти від інших. Варіюючи поєднання логіки, інтуїції та досвіду, можна змінити бачення рішень і відкрити нові способи їх розв'язання. Той, хто візьметься приймати рішення, яке справді вимагає збалансованості наведених вище складових, — наприклад, проведення екологічної модернізації — звичайно матиме перевагу, хоч і зіткнеться з незручностями, коли ситуація вимагатиме інтуїтивнішого підходу (як-от вирішити, що робити з колись успішним менеджером, працездатність якого суттєво знизилася через різні проблеми, а сам він показує поганий приклад). Керівник може попросити співробітників намалювати трикутник його стилю прийняття рішень, а потім зробити це самостійно, і шляхом порівняння визначити, наскільки ці два трикутники збігаються. Є чимало причин, що негативно впливають на результати рішень. До них належать: · неадекватне співвідношення між рішенням та стилем його прийняття; · невміння визначити корінь проблеми, розпізнати справжню її причину; · невміння змінити напрямок або вчасно відмовитися від попереднього неправильного рішення (у груповому стилі); · неточна інформація; · персональні упередження, забобони або нечесність; · марнославство; · самовдоволеність; · відкладання рішень до останнього часу (реактивна, а не проективна настанова); · острах перед наслідками рішення; · лякливість; · ігнорування чи приховування проблем (зверхність); · неадекватність рівня прийняття рішень (некомпетентність того, хто їх приймає); · невдача у виконанні рішення (брак дієвості); · апатія (брак бажання); · анархія (брак дисципліни); · непередбачені обставини ("сюрпризи"); · зсуви системи (зміна зовнішніх обставин); · неякісне виконання обов'язків (брак керівництва); · невміння все передбачити (халатність у прийнятті рішень); · паніка; · лінощі; · недосвідченість; · брак ресурсів; · неадекватна підготовка та виконання; · недостатній рівень аналізу; · брак упевненості (слабка довіра до себе) тощо. Ефективні рішення досягаються за додержання таких умов: · правильно визначена суть проблеми; · відкинуті неякісні рішення; · враховані приватні упередження; · передумовою рішень є гуманність; · вжиті профілактичні засоби; · є впевненість і мужність прийняти будь-які наслідки рішень; · звернута увага на проблеми (а не проігноровано їх); · прийняття рішень розподілене між уповноваженими рівнями керівництва; · досягнута визначеність поглядів, достатня для реалізації рішень; · робоча сила є динамічною та дисциплінованою; · є запасний варіант дій; · є можливість змін (зміни розглядають як можливий варіант розвитку подій, а не як загрозу); · рішення виконуються послідовно й наполегливо (сильне лідерство); · рішення є достатньо обміркованими. При цьому мають значення особисті якості того, хто приймає рішення: · стриманість (не розгублюються навіть за кризової ситуації); · енергійність; · наявність значного досвіду; · забезпеченість адекватними ресурсами; · наявність достатньої освіти й підготовки; · впевненість у собі (висока довіра до себе та до інших); · компетентність; · здатність, за потреби, досягти консенсусу. Є 14 методологічних положень для прийняття рішень. 1. Усвідомте ваші власні схильності й упередження в прийнятті рішень (ви емоціональні чи логічні? любите швидко діяти або спочатку з кимось радитеся? тощо). 2. Прислухайтеся до поглядів, що відрізняються від ваших. 3. Перемагайте спокусу застосувати методи вирішення вчорашніх проблем для подолання сьогоднішніх. 4. Переконайтеся, що ви вирішуєте саме ту проблему, яку потрібно. 5. Зіставте проблему та рішення, для того щоб зрозуміти їхню природу. 6. Проаналізуйте максимальну кількість варіантів рішення. 7. Усвідомте, що навіть найліпше рішення може призвести до нової проблеми. 8. Якщо ви користуєтеся "жорсткими фактами" для вашого рішення, перевірте цифри. Пам'ятайте, що всі дані, подані людьми, майже завжди упереджені. 9. Якщо ви приймаєте рішення, які хвилюють інших, поясніть причини, що спонукали вас до вибору того чи іншого варіанта рішення. 10. Орієнтуйтеся на "задовільність", а не на оптимальність. "Задовільний" керівник визнає, що найкращого вибору не буває — рішення є лише добрі і погані. Відповідно робиться й вибір. 11. Ставте багато запитань. 12. Вчіться на попередніх рішеннях. 13. Заохочуйте критику. 14. Збирайте навколо себе людей, які можуть сміливо сказати, що певні ваші ідеї погані, і не дати вам виносити їх за межі кабінету. Список рекомендованої літератури Закон України від 26 червня 1991 р. № 1268-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища". Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. Програма дій "Порядок денний на XXI століття" ("AGENDA-21"). — К.: Інтелсфера, 2000. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М.: Наука, 1991. Данилов-Данильян В. И., Лосев К. С. Экологический вызов и устойчивое развитие. — М.: "Прогресс-Традиция", 2000. Реймерс Н. Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и гипотезы). — М.: Россия молодая, 1994. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000. Марчук Євген. Україна: нова парадигма поступу. — К.: Аваллон, 2001. Ноосферогенез і гармонійний розвиток / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін, В. М. Навроцький. — К.: Геопринт, 2002. Ріо-де-Жанейро — Йоганнесбург: паростки ноосферогенезу і відповідальність за майбутнє / В. Я. Шевчук, Г. О. Білявський, Ю. М. Саталкін та ін. — К.: Геопринт, 2002. Гармонія життєвих сил Дніпра / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. — К.: Геопринт, 2002. Збірник наукових доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Екологія і закон. Екологічне законодавство України: У 2 кн. — К.: Юрінком Інтер, 1997. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989. Мельник Л. Г. Экономика развития. — Сумы: Университетская книга, 2001. Руденко Л. Г. Сталий розвиток: пошуки моделей для України. — К.: БМТ, 2001. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию: ноосферная стратегия. — М.: Ноосфера, 1998. Шевчук В. Я. Про Концепцію переходу України до сталого розвитку: 36. наук, доповідей "Проблеми сталого розвитку України". — К.: БМТ, 2001. Порядок денний на XXI століття: національний шлях до гармонійного розвитку / В. Шевчук, Ю. Саталкін, Г. Білявський та ін.; За ред. В. Шевчука. — К.: "Літсофт", 2002. Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності. К.: Геопринт, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Екологія \| Добавил: Aspirant (22.04.2014)
Просмотров: 314 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: