РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Теоретичні засади аналітико-синтетичної обробки документів - Діловодство - Реферати - Каталог статей

Теоретичні засади аналітико-синтетичної обробки документів Як галузь практичної діяльності реферування сформувалося в глибинах бібліотечно-бібліографічної та журналістської практики. Прийоми аналізу змісту первинних документів спочатку переймалися з методики бібліографічної роботи. Надалі підгрунтям теорії та методики реферування став досвід організації та функціонування безпосередньо реферативних видань як в окремих країнах, так і у світі в цілому. На початку ХХ ст. основним завданням реферування визначено повне відбиття змісту першоджерела, на чому і було сконцентровано увагу спеціалістів-практиків. Окремі теоретичні та методичні проблеми аналітико-синтетичної обробки документів розглянуто в працях В. Г. Анастасевича, Г. О. Ільїнського, К. І. Дерунова, О. М. Бєлова. У статті "Автореферат как тип библиографии" Г. О. Ільїнський наголошував, що майбутня бібліографія повинна не тільки вказувати на те, про що написана книга або стаття, а й про те, що в ній написано [56]. Саме в авторефератах, які на той час набули розповсюдження у науковій літературі на Заході, він бачив нову й перспективну форму бібліографії, здатну надати повне, точне й максимально об'єктивне (у розумінні автора) уявлення про зміст. А взагалі реферування до 20-х років нашого століття розглядалося лише як прикладна частина бібліографічної роботи. На 30-ті роки припадають перші спроби вивчення теорії та методики реферування. Особливої ваги набувають проблеми функціонального призначення рефератів і анотацій, їх типізації, відбору матеріалів для опрацювання. Активізації розробки теоретичних питань анотування сприяло запровадження системи анотованої друкованої картки в 1925 р. У цей період з'являється багато праць, де розглядається поняття "анотація", наводиться класифікація анотацій і загальні положення щодо їх складання. Суттєвий внесок у розробку цих питань належить І. П. Жуку, С. С. Мінчиній, Я. Е. Киперман і особливо О. Г. Фоміну. Основне призначення анотацій їх автори бачили у наданні чіткого уявлення про першоджерело, його ідейну спрямованість. Досить плідною була розробка схеми анотації, запропонованої О. Г. Фоміним [130]. Він розкрив близько 30 інформаційних елементів, які використовуються у текстах анотацій, виділивши серед них головні, однорідні за конструкцією та формою. Спроба впорядкування структури анотації стала вагомим внеском у процес її уніфікації. У цей період було сформульовано основні погляди стосовно реферування та системи видань, які використовували результати реферативної обробки матеріалів. Ця система поглядів відбита в працях К. Р. Симона [107], Ф. І. Яшунської [144], Б. Н. Рутовського [101]. Як вважав К.Р.Симон, саме реферативна періодика забезпечує виконання найважливіших вимог — неперервності та систематичності, що висуваються до джерел бібліографічної інформації з будь-якої галузі знань. Він сформулював вимоги до реферативних видань, відзначив типи реферативних органів, особливості радянських реферативних видань порівняно з зарубіжними [105]. Стисло, але досить вичерпно було висвітлено характерні риси реферативної бібліографії: націленість на інтернаціональне охоплення літератури; значний обсяг інформації, що виражався сотнями й тисячами опрацьованих кожним реферативним органом журналів; строгий якісний відбір творів, які підлягали реферуванню; особливу увагу до праць, що містять нові та цікаві дослідницькі дані; ретельний підбір співробітників реферативного органу з метою компетентного відбору літератури та забезпечення задовільної якості самих рефератів [107, с. 48]. У працях дослідників В. Лазарева, О. Я. Подземського, К. Р. Симона, Ю. А. Шауера обговорено актуальні питання підготовки, видання та використання реферативної інформації. Наприклад, на думку О. Я. Подземського та Ф. І. Яшунської реферат здебільшого мав замінити первинний документ [93, 144]. Це було природно у період, коли в країні не вистачало наукових і інженерних кадрів, здатних самостійно орієнтуватися в науковій літературі, існував дефіцит зарубіжних видань. Так формувався тип інформативного розширеного реферату. К. Р. Симон відстоював протилежну думку. Він наполягав на тому, що реферат повинен збагатити дослідника інформацією стосовно нових ідей, фактів, але не розкривати їх детально [107], тобто підкреслював необхідність формування реферату індикативного типу. Практично всі основні питання організації, теорії та методики реферування обговорювалися в ті роки та вирішувалися вони надто повільно. Найслабкішим місцем у реферативній справі 1930-40-х рр. у багатьох країнах була методика реферування. У більшості теоретиків і практиків склалося негативне ставлення до критичного реферату. За даними голландського дослідника Варосьє, тільки 57 з 421 реферативних органів тією чи іншою мірою допускали в рефератах критичні моменти [106]. Серед понад 300 реферативних видань, які виходили тоді у світі, 61 % становили спеціалізовані РЖ, іноді з однієї вузької галузі знання. Втім, широка диференціація науки, з одного боку, й інтеграція наук — з іншого, потребували створення системи централізованого інформування, що дало б змогу урахувати всі світові джерела та зібрати відомості, розпорошені в різних первинних документах. До середини 1950-х років у реферуванні постало два актуальних питання, що вимагали термінового вирішення: розробка принципів організації та взаємодії реферативних служб на національному та міжнародному рівнях з огляду на особливості розвитку науки з метою найповнішого відображення світового документально-інформаційного потоку, і встановлення єдиних вимог до методики реферування для забезпечення максимальної інформативності реферату відносно первинного документа. Найсприятливіші умови для вирішення цих питань склалися в СРСР, де вперше в світі було реалізовано ідею створення Єдиного реферативного журналу з усіх природничих і технічних наук на базі Всесоюзного інституту наукової та технічної інформації АН СРСР. Таку ідею ще в 1920-ті роки висловлював Б. С. Боднарський [12]. До середини 1960-х років у СРСР було створено єдину систему РЖ з точних, природничих, суспільних наук з урахуванням усіх видів опублікованих і неопублікованих документів. Досягнення практики реферування спиралися на важливі теоретичні та методичні праці К. Р. Симона, Г. Г. Кричевського, А. В. Кременецької, Є.В.Васильєвої, що з'явилися у повоєнний період [106, 73]. Кінець 1940-х і початок 1950-х років можна розглядати як новий етап у розвитку теорії та методики реферування. Складання, редагування рефератів, підготовка та випуск реферативних видань стають складовою частиною науково-інформаційної діяльності, що швидко розвивалася. Активно формуються передумови розвитку нової наукової дисципліни — інформатики, становлення якої відіграло помітну роль у теорії та методиці реферування як одного з видів аналітико-синтетичної обробки документів і інформації. К. Р. Симон і Г. Г. Кричевський одними з перших відзначили, що на початку 1950-х років змінилася ситуація в галузі пошуку наукової літератури, коли традиційні бібліографічні засоби не могли повною мірою задовольнити потреби багатоаспектного пошуку. Ними було запропоновано широку програму організації реферативної періодики, сформульовано вимоги, котрі відбито у різних інструкціях і рекомендаціях з реферування. Суть їх така: призначення реферату — не замінити безпосереднє ознайомлення з роботою, а надати можливість фахівцю зробити висновки щодо її корисності та необхідності безпосереднього до неї звернення; реферат має бути орієнтованим на широке коло фахівців з відповідної галузі знання та відбивати основний зміст первинного документа, важливі факти, методику виконання роботи; реферати на одні й ті ж документи мають складатися з урахуванням специфіки відповідних реферативних видань, а їх обсяги визначаються ступенем важливості реферованих праць [106]. У ці ж роки ведеться інтенсивна робота з набуття досвіду анотування літератури різного змісту. Правила анотування різних типів документів, а також творів друку з різних галузей знань відображено у ряді методичних розробок. Наприклад, специфіку анотування газетних і журнальних статей розглянуто у дослідженнях Н. А. Дилевської, Є. І. Шамуріна. Особливості складання анотацій до літератури краєзнавчого змісту — у В. О. Ніколаєва, В. Т. Витяжкова, Л. А. Левіна. Значне місце у розробці спеціальної методики анотування посіли публікації, що розкривали специфіку складання анотацій до творів художньої літератури (Є. І. Рискіна), літератури з техніки (Н. П. Зибін, О. А. Лицкевич, А. В. Кременецька), з сільського господарства (М. С. Воїнова), економіки (М. Яковлєва) та ін. [2]. Монографія Є. І. Шамуріна "Методика составления аннотаций" [139] підсумувала досягнення в галузі анотування за весь попередній період. У ній з урахуванням накопиченого досвіду розкрито особливості процесу анотування, його методи, охарактеризовано різні типи анотацій, специфіку анотування різних типів видань тощо. Важливою подією того часу стала робота зі стандартизації процесу реферування та анотування. В 1970 р. набув чинності ГОСТ 7.9-70 "Реферат і анотація" (потім неодноразово переглядався й удосконалювався). Стандартизація реферування та анотування дала змогу уточнити зміст понять, висвітлити основні вимоги до структури анотації й реферату, їх форми, обсягу, видавничого оформлення тощо. Подальший розвиток вітчизняного реферування пов'язаний з іменами Д. Ю. Теплова, Д. Панова, О. І. Михайлова, А. І. Чорного, Р. С. Гіляревського, М. Колчинського, О. Фоміна [85, 86, 122, 130] та ін., у працях яких було досліджено питання підготовки та видання рефератів. Певний внесок у розвиток теорії реферування належить Г. С. Ждановій [49, 50], В. І. Соловйову [110, 111], В. А. Полушкіну [94], А. Н. Кулику [76] та ін. Слід відзначити, що для вивчення рефератів у той період використовували переважно емпіричні методи дослідження. Це призвело не тільки до методичної, а й до організаційної відокремленості їх складання у різних наукових дисциплінах, до використання залежно від конкретних завдань окремих методик і критеріїв оцінки рефератів. Найдетальніше теоретичні та практичні питання реферування були розроблені В. І. Соловйовим і викладені у книзі "Составление и редактирование рефератов: Вопросы теории и практики" [111]. Дослідник запропонував розглядати реферат як інформаційну модель первинного документа. Це дало змогу автору логічно обгрунтувати переваги методу поаспектного реферування, використання якого забезпечує однаковість структурного запису елементів реферату та скорочення часу на його редагування. Ним же було висвітлено питання фасетного аналізу документів, результати котрого оформлюються у вигляді табличного реферату. Пізніше В. І. Соловйовим разом з О. Є. Конюшко був також запропонований інформаційно-класифікаційний метод реферування первинних документів, в основу якого покладено класифікацію відомостей, що вміщує першоджерело, за ступенем значущості, цінності та корисності [112]. Усі запропоновані методи досить надійно забезпечують виконання завдання універсалізації підготовки реферату багатоцільового призначення. Суттєвий інтерес для розвитку теорії реферування мали праці Л. С. Конєва, В. П. Леонова, В. І. Соловйова, присвячені розробці методів підвищення якості рефератів [62, 77, 79, 110]. Питання оцінювання реферативної інформації було щільно пов'язане з однією з центральних проблем реферування в цілому — типізацією рефератів. Ця проблема ще й досі не має однозначного вирішення. Різноманітність функціональних якостей джерел, які зумовлюють зміст і форму реферату, специфіка його підготовки та використання істотно утруднюють вибір єдиного підходу до їх класифікації. Неоднаковість у підходах і обгрунтуванні типоутворювальних ознак спричинили появу великої кількості видів рефератів зі схожими (перехресними) ознаками. Найбільш обгрунтованою класифікацією може вважатися та, що склалася у практиці органів НТІ й узагальнена в роботі В. І. Соловйова [111]. Широко відома і класифікація, розроблена представниками санкт-петербурзької школи інформатики, зокрема, В. П. Леоновим [80]. Зарубіжні науковці в 1960-х роках розглядали питання визначення понять "реферат" і "анотація", виявлення їх збігу та розбіжностей, застосування оцінного методу для визначення трудомісткості реферування; досліджували типи рефератів, їх обсяги. Найцікавішими є роботи Б. Уейла, І. Зарембера, Г. Оуена, де підкреслено, що зміст і характер рефератів залежать від різноманіття цілей і завдань, які постали перед користувачами інформації. Становить інтерес праця Г. Борко та Ч. Бернієра "Концепції та методи реферування" [146], де розглянуто типи рефератів, історію та сучасний стан реферування, нормативні вимоги до підготовки й оцінки рефератів, а також актуальними є монографії Р. Колізона "Реферати та реферативне обслуговування" [148] і В. Кремінса "Мистецтво реферування" [149]. Зі становленням і розвитком інформатики започатковано якісно новий етап у розвитку реферування, на порядок денний поставлено питання алгоритмізації й автоматизації цього процесу. Проблеми реферування, що набувають міждисциплінарного характеру, вивчають бібліографи, лінгвісти, філософи, фахівці в галузі інформатики, обчислювальної техніки й кібернетики. У дослідженнях 1970-х років увагу сконцентровано на принципах ручного реферування та можливостях формалізації даного процесу з використанням обчислювальної техніки (У. Еушорт, А. Кент, Хензо Хіраяма та ін.). Великого значення набувають проблеми автоматизації семантичних процесів, які розвивалися за трьома основними напрямами. Перший — був пов'язаний із введенням запитів до системи. Цей процес потребує попереднього семантичного перетворення запиту, тобто побудови за запитом пошукового припису, що вже вводиться до ІПС. Другий напрям охоплював пошукові процеси, пов'язані із зіставленням за певними правилами пошукових образів запитів, які надійшли до системи, і документів, що зберігаються там. Третій напрям переслідував мету автоматизації вводу документів до ІПС. Серед його процесів центральне місце займають питання автоматизації індексування, анотування та реферування. Проблемам алгоритмізації й автоматизації процесів реферування присвячено численні праці дослідників з країн Заходу — Г. Луна, Л. Освальда, Г. Едмундсона, Р. Вілліса, Л. Ерла, огляд яких представлено у роботах В. П. Леонова [78, 80], російських учених А. Н. Пащенко та А. Л. Шуміліної [91], В. Є. Берзона [9], Д. Й. Блюменау, І. С. Добронравова, Д. Г. Лахуті [11], С. А. Карасьова [59], Є. Б. Федорова [129]. Досить детально проблеми автоматизації реферування висвітлено в аналітичному огляді ВІНІТІ [1]. Їх дослідження здійснювалося за двома напрямами: екстрагування із першоджерел найбільш інформативних фрагментів тексту та формування на їх основі рефератів або анотацій (автоматичне екстрагування); виявлення в текстах найбільш інформативних фрагментів з наступним синтезуванням із них нових реферативних текстів. Другий напрям був подальшим розвитком першого і передбачав перехід на вищий рівень згортання інформації. У цілому методи, що використовуються в автоматичному реферуванні, поділяються на статистичні, позиційні й індикативні. Статистичні методи базуються на розробках американського вченого Г. Луна, який першим у 1958 р. отримав машинний реферат. Він запропонував здійснювати відбір речень на основі частоти вживання слів у реченні (чим частіше зустрічається слово у ньому, тим вище його семантична вага), а також зважаючи на місце розташування значущих слів у реченні. При відборі речень до реферату для кожного з них визначається його "змістова вага". Чим більше слів, які часто зустрічаються, опиняються поряд, тим суттєвішу інформацію містить речення, що і має включатися до реферату. Ідеї Г. Луна стимулювали подальші розробки з автоматизації реферування, засновані на статистичному аналізі текстів. Найвідомішими стали методики росіян В. Аграєва, Б. Бородіна та В. Пурто [80]. Перші двоє запропонували методику, згідно з якою вибрані з тексту речення виявляються пов'язаними між собою. Найбільш зв'язаними, а тому такими, що підлягають включенню до реферату, вважаються речення, які містять найбільшу кількість однакових значущих слів. В. Пурто розробив метод оцінки та відбору речень за кількістю інформації, яку вони містять. У цьому випадку тексти підлягають статистичному аналізу для виявлення частоти вживання слів. Словами, що найчастіше вживаються у науково-технічній літературі, є терміни. Дослідник стверджує: чим важливіший термін, тим частіше він зустрічається в тексті, а відібрані речення містимуть максимальну кількість цих термінів. Обсяг одержаного в такий спосіб реферату складає, як правило, не більше трьох речень, незалежно від обсягу первинного документа. Тобто, у разі використання статистичного методу реферування обсяг і якість рефератів повністю залежать від статистичних характеристик тексту, тому речення, що містять найважливішу інформацію (наприклад, висновки у наукових статтях, патентні формули в описах винаходів), можуть бути взагалі не виділені та не ввійти до реферату. Проте, визначені недоліки, певною мірою, компенсуються завдяки простоті аналізу й однорідності рефератів, які готуються за допомогою ЕОМ. Це стимулює роботи у такому напрямі в багатьох країнах. Позиційні методи націлені на вдосконалення технології відбору найбільш значущих речень у текстах із залученням складного математичного апарату. Відбір здійснюється на засадах чотирьох взаємопов'язаних методів: натяку, ключових слів, заголовка, локалізації. Сутність методу натяку полягає у використанні під час відбору речень списку слів, в якому заздалегідь виділено слова з позитивною, негативною змістовою вагою і "нульові" (нейтральні). При відборі враховуються тільки слова, що передають позитивну й негативну оцінку. В разі використання методу ключових слів розглядаються слова, відібрані за частотним принципом та за цією ознакою визначені ключовими, що є аналогічним до запропонованого Г. Луном підходу. В методі заголовка головна роль відводиться словнику термінів, відібраних із заголовка та підзаголовків, які мають більшу "вагу", ніж слова з інших речень тексту. До реферату відбираються речення, де зустрічаються терміни, котрі є у словнику. Метод локалізації грунтується на припущенні, що найсуттєвіша інформація концентрується на самому початку або наприкінці певного уривка чи параграфа тексту. Зіставлення всіх чотирьох методів показало, що метод ключових слів забезпечує повноту відбиття змісту первинного документа на 15-40 %, метод заголовка — на 30-40 %, а спільне використання методів натяку, заголовка та локалізації — на 30-60 %. Подальшого розвитку цей підхід набув під час розробки індикативних методів реферування, порівняно з якими статистичні та позиційні методи відіграють допоміжну роль. Індикативні методи дають змогу на підставі синтаксичного аналізу формалізувати виклад основного змісту первинного документа у рефераті телеграфного стилю. Синтаксичному аналізу може підлягати як увесь текст, так і його окремі фрагменти, що містять типові маркери. Нетекстова інформація (таблиці, графіки, схеми, рисунки) вилучається у ході інтелектуального реферування, що передує введенню відомостей до ЕОМ. Відібраним реченням після аналізу надається позитивна чи негативна семантична вага. Крім того, визначається семантична цінність окремих елементів речення. Індикатором для виділення таких елементів виступають розділові знаки в середині речення. Приміром, іменник-підмет має більшу цінність, ніж той же іменник у реченні в іншій ролі. Електронний словник з алфавітним переліком термінів і фраз є покажчиком спеціального коду, що визначає семантичну вагу або семантичну цінність речення. Така побудова словника дає змогу після незначного редагування вводити документи з різної тематики та різноаспектним висвітленням змісту. Обсяг одержаних рефератів становить у середньому до 35 % обсягу оригіналу. Дана методика використовується, наприклад, реферативною службою "Chemical Abstracts" (США). На початку 1980-х років науковцями Москви та Ленінграда було запропоновано методику формалізованого реферування з використанням маркерів для текстів з електроніки. Згідно з цією методикою процес автоматичного реферування зведено до двох процедур: власне екстрагування (тобто розпізнавання у тексті первинного документа маркірованих речень і видачі їх на принтер); постредагування (під час його відбувається усунення логічних і змістових повторів, зайвих зворотів, а також включення необхідних змістових зв'язок між фразами). Позитивним у цій методиці є те, що постредагування виконується формалізовано та може здійснюватися не тільки фахівцями з певної галузі знання, а й бібліотекарями, бібліографами, котрі володіють основами реферування. У перспективі автори мали намір реалізувати дану методику так, щоб користувач самостійно визначав пріоритет і робив вибір потрібних йому аспектів змісту (індивідуальне реферування) та, за необхідності, зміг одержати відповідний реферативний огляд масиву першоджерел. Питання автоматизації семантичних процесів розглянуто і на сторінках українських фахових видань. Серед них заслуговують на увагу дослідження вчених харківської школи: І. В. Замаруєвої [54], присвячені вирішенню завдань автоматизації аналітико-синтетичної переробки інформації; Н. В. Шаронової, Н. Ф. Хайрової [140], які висвітлюють питання створення систем автоматизованого реферування, систем автоматизованої переробки іншомовних текстів з метою екстрагування змісту вхідного іншомовного тексту та його представлення засобами вихідної мови. У цілому узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду свідчить, що головними аспектами дослідження проблем реферування є історія, теорія та методика, а також організація процесів аналітико-синтетичної переробки інформації. Історію існування реферату як інформаційного документа, що налічує понад три століття, і процесів становлення реферативної справи відображено в працях фахівців: Б. А. Семеновкера [104], Г. К. Бистрової [16, 17], О. А. Гречихіна [39], Г. Школьніка [154] та ін. РЖ були однією з найперших форм науково-інформаційних видань і протягом останнього століття набули найбільшого поширення серед даного виду видань. А реферат і анотація є одними з найважливіших засобів наукової комунікації, що функціонують самостійно в окремих системах (науково-технічної інформації, бібліотек, видавництв) та одночасно виконують функцію зв'язку під час передачі інформації від однієї системи до іншої. Теоретичні та методичні аспекти аналітико-синтетичної обробки документів завжди були й залишаються в центрі уваги фахівців з бібліотечної справи та науково-інформаційної діяльності. Слід відзначити декілька підходів до розв'язання проблем реферування. Один із найвідоміших — це підхід з позицій теорії редагування, який викладено у роботах В. І. Соловйова [111] та В. І. Свінцова [103]. Своєрідністю відрізняються праці мовознавців А. А. Вейзе [18], Н. Д. Зоріної [55], В. Ю. Міронової [84], Б. А. Черемісова [135], зокрема, щодо проблем навчання реферуванню іноземними мовами. Практичні питання розглянуто в численних інструктивно-методичних посібниках [31, 33, 58, 83]. Крім того, теоретичні проблеми реферування висвітлено в працях відомих інформатиків, бібліографознавців, бібліотекознавців і книгознавців: М. А. Брискмана [15], В. А. Виноградова [20], Г. С. Жданової [50], О. І. Михайлова, А. І. Чорного, Р. С. Гіляревського [85, 86] та ін. Серед питань, досліджених у цих роботах, — вимоги до рефератів, критерії відбору матеріалу для реферування, принципи реферативного аналізу текстів, особливо за умов використання ЕОМ, розробка спеціальних методик реферування окремих типів і видів літератури [97]. Уточненню типології видань, що підлягають реферуванню, присвячено ряд праць українських дослідників С. Г. Кулешова [75] та Г. М. Швецової-Водки [141]. Визначенню понять українська книга, україніка та розробці методики опису наукових документів, у тому числі рукописів і стародруків, приділено увагу в роботах вітчизняних фахівців у галузі бібліографування та архівної справи Л. А. Дубровіної [44], В. Ю. Омельчука [89]. Впровадження новітніх технологій, автоматизацію процесів аналітико-синтетичної переробки інформації та результати досліджень проблем створення інформаційних бібліографічних, реферативних і повнотекстових електронних ресурсів висвітлено в численних працях Л. Й. Костенка [68, 69], В. П. Леонова [78], А. І. Чорного [136, 137] та ін. Значно менше розкрито в літературі організаційні аспекти створення реферативних систем. Проблеми функціонування широко відомих світових інформаційних служб CAS, INIS, MEDLARS, INSPEC, BIOSIS, DOE ENERGY розглянуто у ряді праць [66, 102, 126]. Деяку інформацію щодо діяльності цих систем, послуг, які вони надають, можна отримати, звернувшись до Web-сторінок відповідних служб [144, 145, 147, 150]. Досить грунтовно відображено в літературі досвід ВІНІТІ та ІНІСН зі створення систем інформаційного обслуговування науковців та дослідників [4, 5, 21, 128, 136]. В основу діяльності більшості з цих інформаційних систем покладено галузевий принцип відбору джерел. Так, наприклад, CAS (Chemical Abstracts Service) віддзеркалює світовий інформаційний потік у галузі хімії, MEDLARS (Medical Literature Analysis and Retrieval System) — медицини, NASA (National Aeronautics and Space Administration) — дослідження космічного простору, INIS (International Nuclear Information System) — ядерної науки та техніки, INSPEC (Information Service in Physics, Electrotechnology and Control) — фізики, електротехніки, обчислювальної техніки. У Росії було зроблено спробу охопити світовий потік наукової літератури, висвітливши її у багатогалузевих виданнях двох інформаційних центрів — ВІНІТІ та ІНІСН [22, 82, 131]. Але в цілому проблеми визначення організаційної структури національних інформаційних (у т. ч. реферативних) систем потребують подальшої розробки. Ці питання особливо актуальні для незалежних держав, утворених після розпаду СРСР, і змушених заново починати цю роботу, закладаючи підгрунтя власної інформаційної інфраструктури. Українські фахівці в галузі інформаційної діяльності А. П. Гончаренко, М. М. Єрмошенко, В. Д. Пархоменко з 1990-х років порушували широкий спектр питань щодо створення національної системи НТІ [30, 45, 48, 90]. Одним з аспектів розгляду цієї проблеми є розробка підходів до створення вітчизняної системи реферування та видання реферативної інформації, що відображено у роботах [10, 38, 60, 118]. Деякі проблеми підготовки та випуску окремих РЖ проаналізовано у публікаціях, присвячених діяльності реферативних служб, які функціонують у бібліотечних та інформаційних органах України [65, 70-72, 74, 98, 134]. Та відсутні грунтовні праці стосовно аналізу концептуальних положень створення національних інформаційних систем і критеріїв відбору літератури для відображення в них. Не розроблено принципи організації та взаємодії реферативних служб на національному і міжнародному рівнях з урахуванням особливостей розвитку науки, з метою максимально повного відбиття світового документально-інформаційного потоку. Тому для держав, які розпочинають формування власних інформаційних ресурсів, особливо нагальною є, насамперед, розробка організаційних засад для створення національних систем реферування наукової літератури.
1 2 3 4 5 Категория: Діловодство \| Добавил: Aspirant (23.05.2015)
Просмотров: 676 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: