РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Інформаційне суспільство - Діловодство - Реферати - Каталог статей

Інформаційне суспільство На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається глобальна трансформація соціальних відносин, викликана значним розвитком інформаційних технологій, які суттєво впливають на економіку, політику та соціальну сферу. Це свідчить про здійснення футурологічних прогнозів багатьох вчених щодо настання принципово нового, наступного за індустріальним, цивілізаційного етапу розвитку людства – інформаційного суспільства. В основі концепції інформаційного суспільства лежить теза про те, що революційні зміни в нагромадженні, обробці та використанні інформації і знань будуть глобальним чином впливати на всі аспекти соціального життя і стануть основним чинником суспільного розвитку. В той же час інформаційне суспільство, крім позитивних моментів, несе нові соціальні загрози, особливо якщо інформаційні відносини розвиваються поза цілеспрямованим впливом держави. Так, високорозвинуті технології обробки даних в автоматизованих системах дають можливість швидко накопичувати, обробляти, зберігати та поширювати значні обсяги різноманітних відомостей. У зв’язку з цим є реальна загроза контролю за всіма аспектами суспільного та особистого життя, для несанкційованого доступу до відомостей, які за своїм характером призначаються для обмеженого кола осіб і можуть завдати шкоди особі, суспільству чи державі. Наявність інформаційних технологій створює реальні можливості порушення права людини на таємницю приватного життя людини, яке закріплене в основних міжнародних документах з прав людини – Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. І хоча це право не належить до категорії так званих природних прав людини, які набули офіційного визнання ще в XVIII–XIX ст. у європейських країнах та США, в умовах становлення інформаційного суспільства воно набуває в житті людини особливого значення. У переважній більшості країн Заходу становлення права на недоторканість приватного життя особи пройшло два етапи. Як юридична категорія це право виникло в США в 1928 р., коли суддя Верховного суду Л. Брандейс офіційно заявив про наявність в Конституції “права бути залишеним в спокої”. Надалі недоторканість особистого життя людини як правовий інститут розвивалось у контексті юридичних можливостей особи бути у відносній незалежності від держави та суспільства. Недоторканість особистого та сімейного життя людини розглядалась у політичних системах країн Заходу як обов’язковий елемент демократії та правової держави і була закріплена міжнародними угодами з прав людини. При цьому, у зв'язку з деякими труднощами при визначенні юридичного змісту цього права відсутні чіткі міжнародно-правові його дефініції. Так, статтею 12 Загальної декларації прав людини передбачено, що ніхто не може піддаватися свавільному втручанню в його особисте і сімейне життя. Стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права забороняє не тільки свавільне, а й незаконне втручання в особисте і сімейне життя людини, а Європейська конвенції про захист прав і основних свобод людини визнає право кожної людини на повагу до її особистого і сімейного життя. Таким чином, міжнародні документи закріплюють тільки основні принципи таємниці особистого життя людини, залишаючи можливість законодавчим органам держав самостійно формувати національне законодавство у цій галузі і визначати сферу його дії. Актуальність цього права значно зросла у 70-х рр. XX ст., коли почали активно розвиватися інформаційні технології і комп'ютеризація всіх сфер суспільного життя набула глобального характеру. Саме виникнення технічних можливостей створення баз даних, які акумулюють інформацію про фізичних осіб, привело до виникнення нового етапу у розвитку права на недоторканість приватного життя людини. На цей час припадає початок законотворчої діяльності парламентів багатьох країн світу щодо захисту персональних даних. Активну участь у процесі уніфікації національного законодавства різних країн та вироблення спільних стандартів у цій галузі беруть європейські міжнародні організації – Рада Європи, Європейський Союз та Організація Економічного Співробітництва та Розвитку. У 1973 та 1974 рр. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв дві резолюції про захист недоторканості особистого життя у зв'язку з створенням електронних баз даних – одну для приватного, іншу для державного сектора. Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку були розроблені “Основні положення про захист недоторканості особистого життя і міжнародних обмінів персональними даними”. На сьогодні основними європейськими документами в цій галузі є Конвенція Ради Європи “Про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру" від 28 січня 1981 р. та директива Європейського парламенту “Про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільний рух цих даних”, прийнята 24 жовтня 2001 р. Україна, яка проголосила себе правовою демократичною державою і взяла курс на європейську інтеграцію, повинна встановити правовий режим інформації про особу, який би гарантував таємницю персональних даних і відповідав би сучасним стандартам. Початковим етапом становлення в Україні інституту недоторканості приватного життя людини є його конституційне закріплення. Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Варто звернути увагу на три особливості конституційного формулювання цього права. По-перше, під терміном “втручання” розуміється чотири аспекти інформаційної діяльності, а саме: збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу. По-друге, мова йде виключно про конфіденційну інформацію про особу. По-третє, винятки з цього правила може закріплювати тільки Конституція, а не якісь інші нормативні акти. Подальший аналіз нормативно-правових актів в інформаційній сфері свідчить про те, що правовий режим інформації про особу в законодавстві України чітко не визначений. Більш того, є підстави стверджувати, що на сьогодні інформаційна безпека особи в Україні не є першочерговим завданням держави. Так, у підсумкових документах парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" (1997 р.) та "Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України" (2001 р). вказується на незадовільний стан справ у сфері забезпечення діяльності засобів масової інформації, свободи слова і додержання прав громадян на вільний доступ до інформації. Тут же перераховуються основні загрози безпеки України в інформаційній сфері: втрата контролю за використанням радіочастотного ресурсу України, уповільнення розвитку новітніх інформаційних технологій, протекціонізм зарубіжним суб'єктам інформаційних відносин на національному ринку інформаційних послуг, ігнорування посадовими особами органів державної влади, керівниками засобів масової інформації норм законодавства України в інформаційній сфері. При цьому поза увагою учасників слухань залишилася така проблема, як захист інформації про особу. Не приділяється належна увага захисту персональних даних і в Концепції національної безпеки України, третій розділ якої “Загрози національній безпеці України” вказує, що основними можливими загрозами національній безпеці України в інформаційній сфері є невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія інших держав; витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави; запровадження цензури. Як видно з цих документів, на перше місце в Україні поставлено інформаційну безпеку держави. Така інформаційна політика суперечить статті 3 Конституції України, яка проголошує, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а також Концепції національної безпеки України, яка передбачає одним із головних об'єктів національної безпеки громадянина та його права і свободи, а основним принципом забезпечення національної безпеки є пріоритет прав людини. Як наслідок – інформаційна безпека особи поки що не знайшла в Україні надійного правового закріплення і законодавстві існує ряд проблем, пов’язаних із правовим режимом інформації про особу. В першу чергу привертає увагу відсутність у системі національного права України єдиної правової термінології та понятійного апарату в цій галузі суспільних відносин. Так, норма-дефініція закону України “Про інформацію” визначає під інформацією про особу сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Водночас закон окремо виділяє основні (персональні) дані про особу – національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження. Більш широке тлумачення персональних даних міститься у Законі України "Про Всеукраїнський перепис населення", який відносить до них склад та родинні стосунки членів домогосподарства; стать; вік; дата і місце народження; сімейний стан; етнічне походження; мовні ознаки; громадянство; освіта; джерела засобів існування; зайнятість; міграційна активність; житлові умови. Немає в законодавстві й узгодженості щодо режиму доступу до інформації про особу. Як уже зазначалось, у статті 32 Конституції України говориться про заборону збирання, зберігання, використання та поширення тільки конфіденційної інформації про особу, а Закон “Про інформацію” забороняє доступ сторонніх осіб до будь-яких відомостей про особу, що виглядає більш доцільним, оскільки у різних конкретних ситуаціях будь-яка інформація про особу може мати конфіденційний характер. Такий стан речей деякою мірою виправдовується тим, що інформація як предмет правового регулювання не належить до традиційних правових категорій і законодавцям необхідно розробляти базові поняття в цій сфері. У зв'язку з цим існує нагальна потреба усунути вказані неузгодженості в законодавстві та юридично закріпити в одному законі правовий режим інформації про особу. При цьому виглядає доцільним взяти за основу стандарти Ради Європи, згідно з якими інформація про особу за своїм характером належить до відомостей з обмеженим доступом, під якими розуміють будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначеною. Одночасно виокремлюються особливі категорії даних, які мають підвищений рівень конфіденційності: расову приналежність, політичні або релігійні чи інші переконання, стан здоров'я, відомості про статеве життя тощо. Потребує також правового впорядкування питання інформаційної діяльності з одержання персональних даних. Згідно із законодавством України одержання інформації – це набуття, придбання, накопичення інформації громадянами, юридичними особами або державою. На сьогодні в України діє норма, згідно з якою забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Виходячи з цього, існуючі в державі бази даних про фізичних осіб можна поділити на дві групи: створені за згодою осіб і створені поза її волею. До перших можна віднести реєстри та бази даних державних органів, установ, організацій, які необхідні для виконання їхніх функцій (податкові органи, органи соціального забезпечення тощо). При цьому законодавство, як правило, дає вичерпний перелік відомостей про особу, які підлягають накопиченню в тій чи іншій ситуації. Так, Державна податкова адміністрація України згідно із Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів" під час реєстрації має право вносити до облікової картки фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів такі дані: прізвище, ім'я та по батькові; дата народження; місце народження; місце проживання; місце основної роботи; види сплачуваних податків та інших обов'язкових платежів. Крім цього, бази даних про фізичних осіб виникають у процесі реалізації громадянами своїх прав та свобод, при набутті певного соціального статусу тощо. Водночас законодавство дозволяє збирати інформацію про особу поза її волею в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. При цьому в законодавчих актах зафіксовано повний перелік суб’єктів, які мають право збирати інформацію про особу. До них належать Служба безпеки України, міліція, а також підрозділи державних органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а саме: Міністерства внутрішніх справ України – кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами із боротьби з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства; Служби безпеки України – розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, спеціальними підрозділами з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; прикордонних військ – підрозділами з оперативно-розшукової роботи; управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона; органів державної податкової служби – оперативними підрозділами податкової міліції; органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань – оперативними підрозділами. Перераховані вище органи збирають персональні дані у межах своєї компетенції і в обсягах, передбачених нормативними актами. Наприклад, при перевірці громадян у зв'язку з допуском їх до державної таємниці Служба безпеки України перевіряє наявність фактів сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом; наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку, тощо. Законодавство України встановлює певні гарантії щодо безпеки використання, поширення та зберігання одержаних відомостей про особу. Статтею 33 Закону України “Про інформацію” забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами, а зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. В місцях зберігання такої інформації повинна бути гарантована її достовірність та надійність охорони. Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини. Таким чином, в Україні відбуваються процеси становлення правового режиму інформації про особу, що дає можливість певною мірою забезпечувати конституційне право людини на таємницю особистого та сімейного життя. У той же час у системі законодавства України існує комплекс неврегульованих відносин у сфері охорони приватного життя громадян. У зв'язку з цим необхідно прийняти ряд нормативних актів – закон України “Про захист персональних даних” , Інформаційний кодекс України та інші, а також постійно вдосконалювати системи технічного захисту інформації в автоматизованих базах даних. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права Сьогодні можна говорити про становлення інформаційного права, його динамічний розвиток завдяки розвитку суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Актуальність проблем, пов’язаних із формуванням інформаційного права, викликає широку зацікавленість як вчених так і практиків. Інформаційне право як окрема галузь права має своєю задачею регулювання особливої однорідної групи суспільних відносин, що називаються інформаційними відносинами. Для того щоб установити особливості цих відносин, необхідно відповісти на питання про те, що ж є загальним для інформаційного права, та що поєднує суспільні відносини, врегульовані нормами цього права в єдиний комплекс? Звичайно ж, інформація й інформаційні об’єкти як складні об’єкти, специфіка яких проявляється при здійсненні прав, виконанні обов’язків і відповідальності, що виникають з їх приводу в інформаційній сфері. Однорідність і особливість інформаційних відносин визначаються особливостями й юридичними властивостями цих об’єктів, із приводу яких чи в зв’язку, з якими виникають інформаційні відносини. До таких об’єктів, як вже відзначалося, відносяться інформація й інформаційні технології, а також засобами зв’язку та телекомунікацій. При підготовці даної статті були використані напрацювання провідних вітчизняних сучасних теоретиків, а саме: О.Ф. Скакун, В.С. Цимбалюка, В.А. Северина, М.Ю. Шевченка, В.І. Крюкова та інших. Мета статтi – висвітлення проблеми щодо визначення об’єкта та предмета інформаційного права та розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення системи правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Сукупний і спільний аналіз розглянутої вище інформаційної сфери, діяльності суб’єктів у цій сфері, пов’язаної з інформацією й інформаційними об’єктами, з урахуванням дотримання їхніх прав і виконання обов’язків, дає можливість виявити таку сукупність загальних для даної сфери відносин, а також відносин по окремих видах діяльності, систематизувати їх. Так, В.А. Копилов виділяє наступні особливість інформаційних відносин [1, 98-99]: виникають, розвиваються та припиняються у зв’язку з інформацією; визначають державну політику щодо дотримання і захисту інформаційних прав людини; відбивають особливості застосування публічно-правових і цивільно-правових методів правового регулювання. Обіг інформації у суспільстві дає підстави для висновку про появу нового виду суспільних відносин – інформаційних, які є об’єктом правового регулювання [2, 22]. Нагромадження ж нормативного маси в даній сфері дає підставу для постанови питання про відокремлення нової галузі права [3, 5]. А тому визначення поняття "інформація" заслуговує на окрему увагу. Сам термін "інформація" походить від латинського "informatio", що визначається як роз’яснення, викладення, повідомлення [4, 201]. З одного боку, інформація є засобом, що забезпечує можливість існування людини в суспільстві, накопичення знань про навколишній світ, на підставі яких людина обирає лінію поведінки та задовольняє свої потреби, засобом керування людиною, її поведінкою, діяльністю громадських організацій, органів державної влади. Інформація є найважливішим засобом організації політичного, економічного, духовного та соціального життя суспільства, організації функціонування системи органів державної влади. Крім того, обмін інформацією у суспільстві становить підґрунтя формування окремої особистості. Статтею 1 Закону України "Про інформацію" інформацію визначено як документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Окрім легального визначення інформації, її як зведення про факти, події, процеси і явища, стан об’єктів, їхні властивості, деякі предметні особливості, необхідні для оптимізації прийнятих рішень у процесі керування даним об’єктом [5, 8]. Іноді інформація відіграє вирішальну роль у житті людини, є єдиним засобом доведення змісту соціальних і правових норм, попередження про можливі негативні наслідки їх недотримання. Слід підкреслити, що будь-яка інформація складається із повідомлень, які є формою подання інформації. Повідомлення можуть бути у вигляді усного повідомлення або тексту, графіків, таблиць тощо. З наукової точки, зору поняття "інформація" та "повідомлення" відокремлюють за такими критеріями, як матеріальне та ідеальне. Повідомлення завжди матеріальне та сприймається людиною через п’ять органів почуття або може прийматись та реєструватись приладами. Інформація – це все те, що знімає невизначеність. Вважається, що сьогодні найбільш дослідженими питаннями інформаційного права є: предмет та метод інформаційного права, інформація як об’єкт правового регулювання, право на інформацію, проблеми інформаційної безпеки, правова інформатика як наука тощо. Однак в юридичній науці та на практиці застосування норм права досить часто виникає певна підміна понять "предмет" та "об’єкт" правового регулювання, що сприяє неоднозначності розуміння правовідносин у певних обставинах. Наведемо приклад, громадянин, звертаючись до органу державної лади за певним документом, реалізує своє право на інформацію шляхом здійснення конкретних дій у визначеній сфері права за предметною ознакою. У наведеному випадку предмет його інтересу - конкретний документ. Законодавство встановлює право громадянина на отримання інформації та обов’язки організації видати документ, який потрібен громадянину. Воно регулює суспільні відносини цих взаємопов’язаних законом суб’єктів у формі надання громадянину інформаційної послуги з боку установи та певних дій самого громадянина, який відповідним чином робить свій запит. Разом з цим, кожна визначена сфера діяльності не є предметом виключно однієї галузі права - вона перетинається з іншими галузями, проте, як визначають фахівці в галузі права, при цьому лише одній галузі належить вирішальна роль. У межах конкретної предметної сфери галузі права здійснюється регулювання відносин між фізичними та юридичними особами, які є суб’єктами цих відносин. Для кожної галузі права правовому регулюванню підлягають: відносини суб’єктів, що пов’язані певним інтересом стосовно конкретного предмету у визначеній сфері, поведінка суб’єктів права, яка оцінюється з точки зору інтересів суспільства, держави або інших суб’єктів права. Зазначимо, що інформація не є об’єктом інформаційного права, оскільки в структуру об’єкта кожної галузі права включаються тільки суспільні відносини. Втім, у кожному конкретному випадку вони мають свої особливості, зумовлені специфікою самого об’єкту, тобто в даному разі - інформацією. Зрозуміло, що групи суспільних відносин, які є об’єктом інформаційного права, неоднорідні, оскільки неоднорідною є власне інформація. Їх об’єднує лише те, що об’єктом цих відносин є інформація та похідні від неї у вигляді певних інформаційних продуктів, послуг. На сучасному етапі розбудови інформаційного права говорити про наявність в його предметній галузі груп інформаційних відносин, пов’язаних із похідними від інформації - інформаційними продуктами та послугами - можна лише з певними припущеннями. Подібне становище пояснюється як відсутністю юридичної моделі спеціального права на інформацію, яке б виконувало функції, аналогічні функціям права власності на майно, так і труднощами, пов’язаними з тим, що правовому регулюванню підлягають виключно ті суспільні відносини, які можна проконтролювати ззовні. Саму ж інформацію - якщо її розглядати у вигляді відомостей - контролювати можна лише в обмежених обсягах, оскільки відомості відновлюються актами їх передавання та мають ознаки, які юридична наука дотепер достатньою мірою ще не дослідила. Неоднорідність самого об’єкту інформаційного права призводить до неоднорідності суспільних відносин в інформаційній сфері, що, в свою чергу, викликає складнощі стосовно визначення предметної галузі інформаційного права. Враховуючи наведене, об’єкт інформаційного права – є сукупністю якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Об’єктом інформаційного права є суспільні відносини, які пов’язані зі створенням, формуванням, зберіганням, обробкою, поширенням, використанням інформаційних продуктів, наданням інформаційних послуг, управлінням процесом формування й використання інформаційного продукту та надання інформаційних послуг, розвитком і застосуванням нових технологій роботи з інформацією та її передавання в системах і мережах комунікацій, посиленням безпеки в інформаційній сфері, а також з юридичною відповідальністю суб’єктів права у цих відносинах. Об’єкт правового регулювання являє собою умовне виділення визначеного відособленого кола суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, що регулюють коло суспільних відносин, у таку нормативну спільність як галузь права. Наприклад, об’єктом екологічного права є відособлена група суспільних відносин з раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища; об’єкт аграрного права складається із суспільних відносин з організації та діяльності сільськогосподарських виробників; земельного права – суспільні відносини по раціональному використанню й охороні земель; адміністративного права – управлінські відносини; трудового права – трудові відносини тощо. Необхідно зауважити, що кожна галузь має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання. Предметом же правового регулювання називають сферу діяльності, у якій певна галузь права здійснює юридичне регулювання. Крім того, Ігор Жиляєв виділяє: предмет відносин - інформація у формі документа; відносини взаємопов’язаних суб’єктів із зазначеного предмету, які регулюються правовими нормами; предметна сфера права - механізм регулювання відносин суб’єктів стосовно предмету їх інтересу - документа з урахуванням сукупності прав та обов’язків усіх взаємопов’язаних суб’єктів. Основним предметом правових відносин в інформаційній сфері є інформація. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права (має відповідати на запитання "що?"). Відокремлення предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виділення якісної однорідності складових його елементів: суб’єкта; об’єкта; змісту; динамічних факторів. Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб’єктами виступають працівники та роботодавці, об’єктом – предмети праці, змістом - трудова діяльність, динамічними факторами – потреби у робочій силі, що постійно змінюються. Предмет правового регулювання звичайно розглядають як визначальний критерій системи права. Можна стверджувати, що предмет правового регулювання – є головною, об’єктивною підставою для розподілу правових норм по галузях права [6, 262]. Сьогодні не існує єдиного визначення предмету інформаційного права. Так, за В.А. Копиловим, предмет правового регулювання інформаційного права складають інформаційні відносини, що виникають, що змінюються і припиняються при звертанні інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів відносин [1, 99]. Тобто, предметом інформаційного права автор виділяє ні інформацію, а суспільні інформаційні відносини. Досить інтересним є припущення про те, що у деяких відносинах предметом можуть бути відразу кілька об’єктів прав [7, 13]. Окремі автори виділяють разом з об’єктом, провідний та безпосередній предмет інформаційного права, а саме: об’єктом визначаються суспільні інформаційні відносини; провідним предметом – інформацію; безпосереднім – конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності тощо [8, 59]. Висловлюються припущення на користь інформаційного права спочатку на користь нового комплексного інституту – "права інформації". Предметом самостійного правового регулювання можуть бути суспільні відносини в сфері інформації, що включають питання її одержання, використання та поширення, правового захисту, права власності на неї, боротьби з комп’ютерною злочинністю, також договірні відносини в сфері інформатики. За результатами аналізу правового регулювання інформаційних відносин в Україні та в міжнародній практиці можна визначити, що основним об`єктом регулювання інформаційного права є суспільні інформаційні відносини; основним предметом суспільних відносин - інформація (відомості, дані, знання, таємниця тощо). Необхідно вже відходити як від принципового від наступного положення: встановлення пробілів у праві не означає їхнє вишукування. На практиці воно починається об’єктивно: з того, що якийсь орган або посадова особа зупиняється в рішенні справи через відсутність правового інструмента, що дозволяє відповісти на питання, що стали перед ним [9, 203]. Таким правим інструментом є норма права, і тільки від точного встановлення предмету та об’єкту правового регулювання залежить вірність її застосування. Зазначене вище має підлягати обов’язковому врахуванню не тільки під час безпосереднього застосування норм права для врегулювання суспільних інформаційних відносин, а також під час законотворчої діяльності, що в подальшому сприятиме вдосконаленню інформаційного законодавства.
1 2 3 4 5 Категория: Діловодство \| Добавил: Aspirant (25.05.2015)
Просмотров: 547 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: