РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Джерелознавство. Російські органи державного управління - Діловодство - Реферати - Каталог статей

Джерелознавство. Російські органи державного управління Після приєднання України до Росії 1654 р. російські органи державного управління почали поступово поширювати свою владу, закони і розпорядження, контрольні функції й на Україну. Цей процес набув незворотного і всеохоплюючого характеру після російської перемоги під Полтавою 1709 p., коли Петро І та його наступники взяли курс на ліквідацію української державної автономії, уніфікацію становища українських земель з іншими регіонами унітарної імперії. Вже за Петра І в системі центральних органів управління відбулися радикальні зміни, спрямовані на підвищення ролі самодержця І державного центру в регулюванні всіх сфер суспільного життя, всіх близьких і найвіддаленіших регіонів імперії. Указом царя 1711р. був утворений Сенат на чолі з генерал-прокурором. Створювався також Кабінет його величності. У 1720 р. для управління окремими великими сферами державного І суспільного життя були сформовані колегії, серед них — іноземна, військова, адміралтейська, юстиц-колегія, вотчинна, камер-колегія, статс-колегія, ревізшн-комерц-, берг-, мануфактур-колегії, Синод, а також колегії, що відали певними територіями: камчатська експедиція, колегії у справах Ліфляндії, Естландії, Виборга. Створювався Головний магістрат для управління справами міст. У 1722 р. для управління і нагляду за Україною створювалась Малоросійська колегія. У 1742 р. колегії були поділені на три експедиції" обер-секретарську, що об'єднувала перші п'ять колегій, та на другу І третю експедиції. Друга мала спрямовувати діяльність господарське-фінансових колегій, третя — синоду та колегій для управління територіями. В 1764 р. пройшла ще одна реорганізація колегій, коли їх розділили між чотирма департаментами в Петербурзі та двома у Москві. Колегії як центральні управлінські органи окремими секторами державного життя проіснували до 1802 р. Тоді вони були замінені міністерствами на чолі з міністрами. Робота міністерств спрямовувалась Комітетом Міністрів. Спочатку працювали такі міністерства: внутрішніх справ, юстиції, фінансів, комерції, народної освіти, військово-сухопутних сил, військово-морських сил та іноземних справ. Міністри користувалися правом особистої доповіді цареві. Коли 1810р. була створена Державна Рада (Гос. Совет), міністри ставали її членами. Головою Державної Ради був цар. У 1861 р. органом, спрямовуючим роботу міністерств, стала Рада Міністрів (Совет Министров) на чолі з царем. Рада Міністрів була ширшим, ніж Комітет Міністрів, органом. З її утворенням Комітет Міністрів не ліквідовувався, а існував аж до квітня 1906 p., коли його функції взяла на себе Рада Міністрів. Наскільки Рада Міністрів спочатку була формальним органом (просто радою), засвідчує факт, що з 1882 р. аж до січня 1905 р. вона не збиралася. Міністерства як центральні органи управління проіснували до кінця І9І7р. їх замінили більшовицькими Народними Комісаріатами. Одночасно з утворенням міністерств 1802 р. видозмінювалась функція Сенату. Справи управління виконавськими державними структурами взяв на себе Комітет Міністрів і міністерства, а Сенат перетворився у вищу судове-апеляційну установу. З 1810р. відповідно до плану державних реформ, що їх запропонував М.Сперанський, дорадчі функції Сенату взяла на себе Державна Рада (Гос. Совет). Головував у Державній Раді голова Комітету Міністрів. Але коли на засіданні був цар, то він і головував. Державна Рада становила єдиний дорадчий орган при цареві, хоч цар своєю волею міг дозволити Раді дискутувати ті чи інші питання, а міг при їх розв'язанні не ставити Державну Раду навіть до відома. У квітні 1906 р. під впливом революції в Росії створювалась виборна державна установа парламентського типу — Державна Дума (Государственная Дума). У жовтні 1905 р. Перша Дума, так звана Булигінська, що і формально мала лише дорадчий характер, перестала існувати. Маніфестом 17 жовтня цар ішов на деяку демократизацію виборного положення, хоч курії залишалися. Вибрана на основі нового положення Друга Державна Дума проіснувала від лютого до червня 1907 р. Для царя вона виявилась надто лівою Соціал-демократичні депутати її були заарештовані. Дума практично припинила роботу, а 3 червня 1907 р. був опублікований новий виборчий закон. На основі закону 3 червня 1907 р. вибрано третю (проіснувала з листопада 1907 до червня 1912 р.) Думу та четверту Державну Думу (протрималась до Другої російської революції). Система державного управління Україною визначалась також різними указами і законами російських царів про адміністративно-територіальні зміни. Дещо повторюючись, скажемо, що вперше губерніальний поділ Росії впроваджувався 1708 р. Тоді вона поділилась на вісім територіальне велетенських губерній. Незважаючи на існування полкового устрою, Україна підпала під губерніальний поділ. Частина її території відносилась до Київської губернії, частина (Слобідська Україна) — до Азовської. Оскільки великими губерніями управляти було важко, почалися деякі їх реорганізації. У 1710р. губернії поділено на долі; 1719р. — на провінції. За Катерини її було прийнято "Установление о губерниях", що ліквідовувало провінції, але збільшувало кількість губерній до 41. Повністю російську систему територіального адміністративного управління Україною впроваджено після ліквідації гетьманату, Запорізької Січі та полкового устрою в останні десятиріччя XVIII ст. У 1764 р. на правобережному Запоріжжі, що перебувало під міжнародно-правовою юрисдикцією Росії., створювалась Новоросійська губернія. Як така вона Існувала до 1783 p., коли була реорганізована в Катеринославське намісництво з центром у Катеринославі. До намісництва належали нові землі в Північному Причорномор'ї, що відійшли до Росії за результатами Першої і Другої російсько-турецької воєн. У 1796 р. Катеринославське намісництво знову реформоване в Новоросійську губернію. Запорізьке Лівобережжя в тому ж 1764 р. було віднесене до Азовської губернії. Київська губернія 1781 р. реорганізована у Київське намісництво (Київ, Переяславський, Лубенський, Миргородський та інші полки). Намісництво розділялося на повіти (уезды): Київський, Остерський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Голтвянський, Городиський, Золотоношський. У тому ж 1781р. з північно-східної території України створилося Чернігівське намісництво. До нього входило 7 сотень Київського, 12 — Ніжинського, 12 — Лубенського, 16 сотень Галицького, 11 сотень Чернігівського, сотня Стар одубсь кого полків. Створювалися повіти: Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський, Городнянський, ЗшькшськиЙ, Лохвицькии, Ніжинський, Прилуцький Роменськии, Чернігівський Тоді ж 1781 — 1782 рр утворено Новгород-СІверське намісництво на місці колишнього Стародубського полку та окремих сотень Чернігівського І Ніжинського полків До намісництва належали повіти Глухів-ський, Конотопський, Коропський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-С Іверський, Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубсь-кий І Суразький Адмшцентр — Новгород-СІверський (зараз місто над Десною на межі сучасних Чернігівської та Сумської областей) Після Другого поділу Польщі 1793 р на Правобережжі, головно на території Брацлавського воєводства, що входило до складу Польської Речі Посполитої, за указом Катерини II утворювалось Брацлавське намісництво з центром у Вінниці з Брацлавського, Вінницького, Гайсинського, Тульчинського, Ямшльського, Могилі в ськогс, Махнівського, Липовець-кого, П'ятигорського, Берщадського, Літинського, Хмільницького та Сквирського повітів Тоді ж створювалося Подільське намісництво з повітів Кам'янєцького, Летичівського, Ольгопільського, Проскурівського, Ушицького та Інших з центром у м Кам'янці-Подільському Знову ж таки 1793 р за указом Катерини II виникло Волинське намісництво, спочатку з центром в Ізяславі, з 1795 р — з центром у Новоград-Волинському До намісництва входили округи (згодом повіти) Новоград-Волинський, Лабунський, Ізяславський, Острозький, Рівненський, Домбровицький, Овруцький, Радомишльський, Житомирський, Чуднівський, Луцький, Володимир-Волинський, Ковельський У 1795 р на півдні України з частини Катеринославського намісництва, з приєднаних територій Півдня створено ще Вознесенськє намісництво На північній стороні до нього входили Уманський, Чигиринський, Черкаський повіти, на півдні — міста Очаків, Миколаїв, Берислав, Одеса та Ін Всеосяжна адміністративна система намісництв, однак, проіснувала всього кілька років Наприкінці 1796 р - початку 1797 р Росія знову повернулася до губерніального поділу На території України на місці відповідних намісництв чи їх частин створювались губернії Новоросійська з центром в Катеринославі, Малоросійська з центром у Чернігові, Київська — з центром у Києві, Слободсько-Украінська — з центром у Харкові, Волинська губернія з центром у Ново град-Волинському (з 1804 р у Житомирі), Подільська — з центром у Кам'янці-Подільському Такі утворення, як Брацлавське, Вознесенськє, Новгород-СІверське, не реорганізовувались, а розформовувались, а їх повіти приєднувалися до губерній У 1802 р пройшло ще одне реформування губерній України Малоросійська була поділена на Чернігівську з центром у Чернігові та Полтавську з центром у Полтаві, Новоросійська — на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську губернії Останню через рік (1803 р ) названо Херсонською І відповідно перенесено в центр. Отже, на початку XIX ст. орієнтовно на сучасній державній території України Існувало дев'ять російських губерній Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Украінсько-Слобідська Останню 1838р перейменовано на Харківську. Ці губернії об'єднувалися в генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами Вищою посадовою особою губернії вважався губернатор Були такі генерал-губернаторства Київське, що керувало Київською, Волинською І Подільською губерніями, Чернігівське (з 1764 до 1782 р — Малоросійське) — керувало Чернігівською І Полтавською губерніями, Харківське — у складі Харківської та Воронезької губерній Новоросійське — у складі Катеринославської, Херсонської І Таврійської губерній, а з 1828 р — І Бессарабської губернії Такий російський поділ України залишався незмінним, за винятком переходу від одної губернії до Іншої окремих повітів, аж до 1917 р Тільки 1912 р східні частини Люблінської ї Сідлецької губерній Царства Польського були виділені в окрему Холмську губернію з прямим підпорядкуванням Петербургу Губернії розділялись, як правило, на кільканадцять повітів Наприклад, на початку XX ст у Подільській губернії було 12 повітів Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам'янецький, Летичівський, ЛІтинський, Могилівський, Ольгопільський, П рос курівсь кий, Ушицькии, Ямшльський, Волинська губернія так само мала 12 повітів Володимир-Волинський, Лубенський, Житомирський, Ізяславський (Заславський), Ковельський, Кременецький, Луцький, Овруцький, Старокостянтишвський, Новоград-Волинський, Острозький, Рівненський Повіти поділялися на волості, в кожній з яких налічувалося кілька десятків сіл та Інших населених пунктів Губернські та повітові центри, як правило, були містами, тобто належали до міст за урядовою статистикою Волосні центри знаходились у містечках, а Іноді — у великих селах Губернія мала своє губернське правління з такими підрозділами, як канцелярія губернатора, губернське правління, статистичне бюро, землевпорядна комісія, а з кінця XIX ст також — переселенська комісія, жандармерське управління, міське (у губернських центрах) поліцейське управління, підпорядковане губернатору, тощо В кожній губернії діяли губернські судові палати з підрозділами (прокурорами, суддями слідчими відділами та ш.). Система освіти спрямовувалась кураторами (попечителями) освітніх округів, куди входило кілька губерній. Округи створювалися без урахування національних особливостей губерній. В губерніях, однак, освіта підпорядковувалась єпархіальним учительним радам. Поліцейську службу в губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових — городничий, міських кварталах — пристави і надзирателі. Російська система адміністративного управління губерніями, повітами І волостями України була дуже консервативною. Трохи помітно її оновлювали положення, прийняті після 1861 p., але суті її не змінювали. Використані джерела і праці Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском советском социалистическом государстве Справочник Львів, 1955 Galicja od pierwszego rozbioru do wiosny ludow 1772-1849 Wybor tekstow Zrod-"' towych Opracowal І wstqpem poprzedztf Marian Tyrowicz Krakow, Wroclaw, 1956 Довгопол В М, Литвиненко М А , Лях РД Джерелознавство Історії Української РСР К, 1986 С 108-124 Источниковедение истории СССР 2-еизд М.1981 С 170-194, 249-287 Історія Української РСР К , 1978 Т 3 Період розкладу І кризи феодально-кріпосницької системи Скасування кріпосного права І розвиток капіталізму (XIX ст) С 11-12,284-288 Макарчук С А Українська Республіка галичан Нариси про ЗУНР Львів, 1997 С 156-158 Кульчицький В С Державний лад І право Галичини (в другій половині ХІХ-на початку XX ст) Львів, 1966 Литвиненко М А Джерела Історії України XVIII ст X , 1970 С 59-73 Шепелев Л Э Законодательные акты акционерного учредительства //Источниковедение отечественной истории Сб статей М, 1973 С 297-317 Шепелев Л.Э. Проблемы источниковедческого изучения делопроизводственных документов государственных учреждений Х1Х-начала XX в //Источниковедение отечественной истории 1975 М.1976
1 2 3 4 5 Категория: Діловодство \| Добавил: Aspirant (30.05.2015)
Просмотров: 409 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: