РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Дипломатика як спеціальна історична дисципліна - Діловодство - Реферати - Каталог статей

Дипломатика як спеціальна історична дисципліна Методологія та методика дипломатики. Предмет, об’єкт та завдання дипломатики, її структура. Історія розвитку дипломатики. Походження та функції актів. Класифікація актів. 1. Дипломатика (відгрец. дЯрлпмб; французькою diplomate – письмо, документ) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження ,форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел, що відносяться до рабовласницької та феодальної епохи. Поява документів пов’язана з процесом створення писемного права в різних його формах та на різних соціальних рівнях. Формування класових держав і необхідність підпорядкування органам державної влади основної маси населення обумовили зародження і розвиток законодавчої основної функції документів. Ця функція як найдавніша і стала причиною зародження такого виду документальних джерел як законів. В період формування ранньофеодальних держав закони нерідко виступали у формі записів звичаєвого права. Інша давня функція документів – договірна. Існування сусідніх держав і відносини між ними, військові і мирні, приводили до заключення договорів спочатку в усній формі, а потім і в письмовій. Формування приватної власності і наслідного права стимулювали запровадження договірної функції у відносинах заможних верств суспільства. Ускладнення функцій управління державою і приватним господарством привело до виникнення розпорядчих документів (укази, прикази, інструкції) як форми здійснення функцій управління. Крім перелічених видів документальних джерел на різних етапах розвитку суспільства і держави виникають документи прохального (чолобитні, прохання), рекомендаційного (записки, проекти, листи), звітно-інформаційного характеру (донесення, звіти, службові листи), посвідчу вального (мандати, паспорти, свідоцтва), протокольно-процесуального (правові грамоти), реєстраційно-облікового (ревізії, переписи та ін.), рецептурного (рецепти, технології) та іншого характеру. В конкретних документах ми не рідко зустрічаємося з втіленням не однієї, а двох-трьох юридичних функцій. Документи можуть бути змішаних видів: договірно-законодавчого (уставні та жаловані грамоти), договірно-розпорядчого (указові грамоти) та іншого характеру. Які з перелічених видів документальних джерел слід вважати об’єктом дипломатики? Що таке акт як об’єкт дипломатики? В різних значеннях цього слова відобразилося декілька (відображилося декілька) епох розвитку документів. В середньовічну епоху формула “actum” свідчила про документи, що встановлювали особливі права чи привілеї тієї чи іншої особи. Справжній розквіт “актового” діловодства спостерігався в Німеччині з кінця XV – початку XVI ст., коли проходила бюрократизація управління. Під актами тут розуміли протоколи, записи, службові листи, що дещо перекликається з сучасним висловом “скласти акт”, прийнятим у нас. Акти, які складалися у випадку ревізії, дослідження стану будь-якого державного майна, правопорушень та ін. – це все документи близькі по своєму характеру до протоколу або запису, регістрації факту (констатують факт), а не документи, які дають права і служать доказом права. Разом з тим в Росії ХІХ ст. “актами” називалися документи, що можуть служити як доказ. Загалом до відповідності до старої історіографічної традиції серед різноманітної маси документів під актами розуміють, ті встановлюють взаємовідносини між автором та адресатом. З цієї точки зору в розряд актів попадають: 1) всі офіційно-правові та приватно-правові документи, включаючи й ті, де основні фізичні та юридичні особи включаються не в початковому, а в головному протоколі; 2) постанови і розпорядження конкретних органів влади, що мають індивідуальний або колективний адрес, але які відносяться до конкретних фізичних або юридичних осіб; 3) розпорядження власників майна, адресовані їхнім агентам (прикажчикам, слугам). Загалом переважна більшість дослідників відносять до актів, ті види документів, які відображають не тільки взаємовідносини між двома або більшою кількістю, а й самі їх створюють. Отже, саме акти є об’єктом дипломатики. В дипломатиці здавна ведуть суперечки чи повинна вона займатися змістом джерела чи її цілі – вивчення форми для дослідження канцелярського походження документу. Деякі вчені вважають, що герменевтика, тобто аналіз змісту документу, не входить до завдань дипломатики, а складає предмет науки історії права. Вчений Зіккель помітив, що неможливо вести дипломатичний аналіз повністю відособившись від правового змісту актів, тобто від герменевтики тексту. Більш формальний характер мала французька дипломатика. Руська дипломатика ніколи не ігнорувала змістом актів. Загалом для дипломатики вивчення форми і змісту документа є необхідним, оскільки вона вивчає акти як історичне джерело та факт історії. Існує й інша спеціальна історична дисципліна, що вивчає документи – документознавство. Воно виникло на базі окремої галузі знань, що існувала в ХІХ ст. і займалось вивченням сучасного їй діловодства. Предметом документознавства є вивчення документів, які функціонували переважно в сфері управління. Воно вивчає документ, не як історичне джерело, а як форму, яка може бути використана для вдосконалення і стандартизації діловодства. Предмет дипломатики ми бачимо в застосуванні до актів методів дослідження їх зовнішньої і внутрішньої форми, а також їх походження. Найважливішими завданнями дипломатики є: вивчення зовнішніх ознак актових джерел; аналіз їхньої структури; встановлення дати створення того чи іншого документа, його достовірності та осіб (юридичних та фізичних) причетних до його формування; дослідження соціально-економічних та суспільно-політичних відносин рабовласницького та феодального суспільства. Основними складовими дипломатики, як спеціальної історичної дисципліни є: аналіз зовнішньої форми акту; вивчення внутрішньої форми актів; походження та функції актів. Під зовнішньою формою маємо на увазі матеріальну сторону джерела та його особливості: матеріал для письма, засоби письма (чорнило, кіновар і т.і.), почерки, прикраси, підтверджуючі знаки (філіграфічні) та інші атрибути зовнішнього оформлення. Внутрішня форма – це структура тексту, джерела, формуляр. Різноманітні види документів договірного, законодавчо-договірного, розпорядчо-договірного видів мають відносно стійкі формуляри, які дозволяють вивчати еволюцію не тільки початкових і кінцевих формул актів, але й розвиток тих статей, які відображають внутрішню форму джерела. Тому застосування формулярного аналізу досить ефективне при вивченні актів. Проблема походження актів має 2 такі аспекти: перша – канцелярське походження документа (де, ким і як, за чиїм приказом створений і виданий документ); друга – походження в більш широкому історичному змісті (які були передумови і причини створення актів, в чиїх інтересах вони складалися, яку мету при цьому ставили зацікавлені особи). 2. Практична дипломатика (експертиза документів) заглиблюється у рабовласницьку епоху, але найбільшого розквіту вона отримала у середньовіччя. Тоді був розроблений комплекс прийомів, за допомогою яких встановлювалася достовірність документів. Високого рівня розвитку дипломатика досягла в епоху Відродження, коли гуманісти і перш за все Лоренцо Валла (1407-1457рр.) виступили із викриттям ряду підроблених документів феодально-католицької реакції. Феодально-католицький лагер, що прагнув в епоху Реформації і Контрреформації до зміцнення позицій католицької церкви, також висунув із свого середовища ряд видатних істориків (Т. Конріг, Санеброк та ін.). Кінцеве оформлення дипломатики як науки пов’язано з іменем французького вченого-ерудита Жана Мобільона (1632-1707рр.). Якраз він у своїй класичній праці “Дипломатика у шести книгах” (Париж, 1661 р.) ввів термін дипломатика як назву наукової дисципліни. Ж. Мобільон обгрунтував принципи дипломатичного дослідження і палеографії, зробив класифікацію актів всіх європейських держав, починаючи з найдавніших часів; розробив методику вивчення підроблених документів, вказав ознаки для датування і локалізації рукописів. Продовжувачами справи Ж. Мобільона виступили французькі вчені-дипломатисти Бернар Монкофон, монахи Тассен і Тустен. З другої половини XVIII ст., центр дипломатичних досліджень перемістився до Німеччини та Австрії. Подальший прогрес зарубіжної дипломатики повязаний з іменами вчених, серед котрих Т. Зіккель і Ю.Фіккер – австрійські історики середини другої половини ХІХ ст. Якраз вони остаточно розробили провідний метод дипломатики – формулярний аналіз. У російській історіографії підтримується давня традиція дипломатичних досліджень. Про їх високий рівень свідчать, наприклад, “Помарські відповіді” старообрядця Андрія Денисова (1718р.). Самостійною історичною дисципліною дипломатика в російській історіографії стала в другій половині XVIII – початку ХХ ст., хоча під нею також розуміли палеографію, сфрагістику, філігранологію, а також деякі інші науки. Великий внесок в розвиток дипломатики внесли Баншиш-Каменський, Міллер, Малиновський, митрополит Євгеній (Болховитинов), Строєв, Калайдович, Безтушев-Ромін, а також Ліхачов, Лаппо-Данилевський. Проводилися дипломатичні дослідження і в Україні. Так в кінці XVIII ст. вивчення питання про достовірність (приналежність) грамоти князя Федора Кориятовича (1390р.) монастирю св. Миколи в Мукачеві послужило поштовхом для створення І.Базиловичем шеститомної історії Закарпаття. В 20-х рр. ХІХ ст. в Харківському університеті вчений Паулович на основі праць Гаттерера читав курс дипломатики. Активно вивчали грамоти галицько-фолинського князя Льва, В. Левицький, А. Петрушевич, М. Грушевський, І. Лінниченко, І.Каманін; українсько-литовські, закарпатські – В. Барвінський, І. Данилович, Д.Щербаковський; українсько-молдавські – А. Яцимирський, Н. Гремаде, досліджувалась канцелярія гетьмана Д. Апостола. Вітчизняна історична наука переглянула питання про предмет і завдання дипломатики і поставила формальний аналіз на службу історичного дослідження. Вчені С. Ваяк, С. Веселовський, А. Горський, О. Каменцева, С.Каштанов, Т. Ніколаєва, Н. Носов, М. Тіхоміров, Л. Черепнін внесли вагомий внесок в справу розробки теоретичних проблем дипломатики, методики її дослідження. В 20-ті роки Археологічна комісія ВУАН розгорнула роботу по підготовці “Українського дипломатарія” – систематичного зібрання актів українського діловодства, приватно-правових документів, епістолографії. Проте він не був виданий. В 20-30-х рр. були опубліковані роботи В. Розова (Українські грамоти XIV- першої половини XV ст. К., 1828р.), А. Введенського. З кінця 50-х рр. стали виходити праці І. Крипякевича, А. Генсеровського, Я.Дашкевича, Н. Ковальського, Ю. Мисика та ін., присвячені дослідженню давньоруських документів, актових книг, документів Б. Хмельницького, історіографія дипломатики. На жаль, на розвиток досліджень в цій галузі справили негативний вплив тенденції застійних років. В даний час відновлена Археологічна комісія АН України, розгорнута широка діяльність по виданню джерел з історії України, значно активізувалися дослідження в галузі дипломатики та інших спеціальних історичних дисциплін. 3. Питання про походження актів має два аспекти: а) виявити канцелярське або поза канцелярське походження тексту і способи його підтвердження; б) вивчення всього комплексу причин походження цього акту. Після знайомства з особливостями внутрішньої та зовнішньої форми залучення джерел, дослідник, вивчаючи походження, повинен порівняти внутрішній зміст акту, що вивчає із змістом подібних джерел по лінії історико-юридичного, історико-географічного, історико-політичного, історико-економічного аналізу. Історико-юридичний аналіз зводиться до співставлення акта з джерелами тих різновидів, котрі в іншому світі і розрізі показують норми права, зафіксовані в акті (закони, укази і т.і.). Порівняння даних джерел різного походження допомагає зрозуміти юридичну суть документа. При історико-географічному аналізі проводиться ідентифікація фігуруючих в акті об’єктів з відомими географічними пунктами, коли це можливо, і встановлюється їх місце на карті. Мета історико-політичного аналізу – відтворити основні риси, рушійні сили політичної боротьби в тому центрі, де був виданий акт, і в тому районі, де знаходився об’єкт дії юридичних норм акту. Для здіснення історико-політичного дослідження широко використовувалися джерела неактового характеру, що розкриваючи перипетії актів політичної боротьби, сімейні і службові зв’язки учасників і т.і. (літописи, родословні і т.і.). Історико-економічний аналіз пропонує порівняння актів з даними джерел, що характеризують економічну кон’єктуру в районі дії норм акту (книги, де велися записи економічного характеру, пам’ятками “матеріальної культури” і т.п.). Таким чином, осмислення всього комплексу умов вказаних і невказаних в акті або групі актів, перевірених по інших джерелах, складає зміст джерелознавчого синтезу, що встановлює конкретні причини походження того чи іншого акту (джерела). Проблема функції джерела є особливим питанням, зовсім не подібним до проблеми походження. З однієї сторони, джерело виникає з цим визначеною функцією, і в цьому плані вивчення функції входить у вивчення походження. Але з іншої сторони, функція джерела на практиці виявляється ширшою або вужчою, ніж та, що призначалася нього автором. Вивчаючи цю сторону питання чеський дипломатист І. Шебанек прийшов до висновку, що а) функція акта визначається відношенням до його створення представників різних соціальних верств; бо це відношення обумовлює зміст і форму джерела; б) вивчення соціальної природи акту полегшує вирішення питання про місце і обставини його виникнення; в) знання соціальної функції активів дозволяє вирішати одне з головних завдань дипломатики – питання про те, з якими документальними традиціями слід рахуватися в різних галузях дипломатики. Узагальнення добутих фактів про походження і функцію актів входить до завдання історичного синтезу джерела. 4. Найбільш загальна класифікація актів це поділ їх на публічно-правові та приватноправові. При цьому в західній дипломатиці до публічно-правових відносяться: по-перше, імператорські і королівські акти; по-друге, папські грамоти. Також загальноприйнятим є поділ актів на такі три групи а) акти суверенних монархів (імператорів і королів); б) акти пап; в) приватні акти. Російський дослідник А. Черепнін запропонував наступні 9 груп за якими можна ділити акти: 1) акти, що характеризують боротьбу феодалів за засоби виробництва і перш за все за землі (купчі, закладні, духовні та інші грамоти); 2) акти, які характеризують боротьбу феодалів за робочі руки, ренту (різноманітні акти на селян та холопів); 3) акти, які закріплюють економічні права (жалуванні акти); 4) акти, що відносяться до торгово-ремісничого населення; 5) акти, що відображають організацію управління (намісні грамоти, кормчі грамоти); 7) акт, що відображають діяність суду (правові грамоти); 8) факти, що відносяться до зовнішньополітичної функції (посольська документація); 9) акти церковного права. Проте висунутий Черепніним тематичний принцип може бути одним із прийомів систематизації матеріалу при роботі дослідника над певною темою, але як основа загальної класифікації джерел він не є досить вдалим. Інший російський дослідник С.Каштанов здійснив за окремими видами класифікацію актів періоду феодалізму, яка є досить вдалою: І. Публічно-правові акти. А. Акти світської влади: 1) договірний вид (міжнародні договори); 2) договірно-законодавчий вид (жалувані грамоти, земські грамоти); 3) розпорядчий вид (вказівні грамоти); 4) судово-процесуальний вид (судові списки, правові грамоти); 5) достовірно-посвідчувальні грамоти (вірчі грамоти, паспорти, справки) та ін. Б. Акти церковної влади: 1) договірно-розпорядчий вид (грамоти і послання про дотримання певних правил); 2) розпорядчо-агіітаційний вид (послання ієрархів). ІІ. Публічно-приватні акти: 1) договірний вид (поручення по боярах). ІІІ. Приватні акти: 1) договірний (акти на землю, купчі; договори оренди); 2) розпорядчо-договірний вид (пільги селянам); 3) розпорядчий вид (листи прикажчикам, інструкції про управління майном). IV. Документи діловодства: 1) розпорядчий вид (інструкції, циркуляри); 2) розпорядчо-рекомендаційний вид (рішення); 3) докладний вид (доклади, донесення, записки); 4) протокольний вид (протоколи); 5) звітний вид; 6) вид листів (службові листи). V. Приватно-публічні документи: 1) прохально та прохально-апеляційні види (чолобитні, прохання, заяви, жалоби); 2) рекомендаційний вид (прохання пропозиції). VI. Привітні листи. 5. Аналіз зовнішньої форми актів здавна був одним із важливих методів дипломатики. Середньовічна дипломатика фактично розпочалася з памографічних спостережень над актами. Дипломатика зароджувалася як сукупність прийомів вивчення почерку, печаток і хронології актів. Особливий інтерес при розгляді зовнішньої форми джерела становлять образотворчі елементи. Серед них на першому місці знаходиться інвокація, котра передавалася хрестом або хризмоном. Хризмон як правило зустрічається в ранньосередньовічних латинських грамотах (складається із комбінацій грецьких букв “Х” і “Р”, які символізують ім’я Христа і часто поєднувалися з іншими елементами – хрестом або буквами А і н), в той час як в руських актах символічна інфокація найчастіше робиться у формі хреста. Хрест або хризман супроводжує інколи й підписи. Для латинських і візантійських актів характерною була монограма. Вона являла собою малюнок більш або менш правильної геометричної форми, в якому майстерно з’єднувалися декілька букв, які означали слово або декілька слів. Монограма як правило грала роль панського або імператорського підпису. Ще одним образотворчим посвідчу вальним знаком в латинських актах головним чином раннього середньовіччя був так званий рюш (la ruche – вулик, рій бджіл). “Рюш” – являв собою складну фігуру, обмежену широко заокругленою кривою, в середині якої проводилися горизонтальні лінії і орнаментальні рисочки, а також робилися помітки, які означали підпис імсарів. Крива, яка утворювала “рюш”, а першу чергу служила оправою королівської печатки, яка накладалася прямо на рюш або на лініях, що його продовжували. В західних дипломатичних актах часто можна зустріти власноручний акт (підпис) – signum manus, який прикладався професійним писарем для засвідчення написаного ним документу. Ці знаки могли бути досить різноманітними за формою, але кожен писар завжди користувався одним і тим самим знаком, який був притаманний тільки йому. В Англії signum manus з’явився в кінці XIV ст. і був королівським посвідчу вальним знаком, як правило автографом, який складався із букви R (rex) в супроводженні королівського імені до або після R. Ще один зображувальний посвідчуючий знак – хрест (signum crucis), використовувався в якості автографа людьми, які не вміли і не могли писати. До числа зображувальних елементів акту відносяться “рота” (rota – буквально “колесо”, “диск”), кругоподібна фігура ,яку малювали внизу акта для надання йому більшої урочистості і юридичної сили. Панська “рота” з’явилася за Льва ІХ (1049-1054). В її середині знаходився хрест. Він був обведений двома колами, між котрими поміщали папський девіз, який спочатку написали власноруч. Внутрішнє коло ділилося хрестом на чотири частини. Зверху писали “Святий Петро і Павло”. Внизу писали ім’я папи, яке розділялося хрестом на дві частини і супроводжувалося буквами “РР” (Святійший папа). Такий порядок оформлення “роти” утвердився у ХІІ ст. Знак “комма” (comma – кома), являв собою зображення подібне на кому, але значних розмірів, супроводжувалася крапочками. “Кома” вживався як знак, що надавав документу урочистість. Вона ставилася в папський привілеях середини ХІ – початку ХІІ ст. Справа від заключного слова словосполучення “Bene valete” (побажання благополуччя). Особливим посвідчу вальним зображенням було написане великими буквами кіноварію слово “Legimus” (буквально означало “ми прочитали”, “ми прослухали”). Його писали з обох боків хреста з найбільш урочистих західнокаролінгських документах, вони скріплювалися металічною булою, запозичуючи практику візантійської канцелярії. В основі вивчення зовнішньої (внутрішньої) форми актів з другої половини ХІХ ст. покладено формуляний аналіз (розробили австрійські вчені Т. Зіккель та Ю. Фіккер). Формуляром називають комплекс клаузум (статей) документів. В це поняття входять схеми чотирьох типів: 1) умовний формуляр – найбільш загальна схема побудови документів вцілому; 2) загальний абстрактний – загальна схема побудови документів ревного різновиду; 3) конкретний – схема побудови невеликих груп документів в середині різновиду; 4) індивідуальний формуляр – схема побудови окремо взятого документа. Умовний формуляр розділяють на три частини, кожна з яких в свою чергу складається із декількох компонентів. І. Початковий протокол (протокол): 1. Інвокація, тобто звернення до імені Божого, яке інколи заміняли особливим знаком хреста – “хризмоном”. 2. Інтитуляція – зазначення імені і звання видавця документа. 3. Інскрипція – зазначення конкретної особи, групи осіб, закладів, яким призначається документ. ІІ. Основна частина (текст). 5. Аранга (перамбула). 6. Промульгація – офіційне оголошення. 7. Наррація – викладення суті справи. 8. Диспозиція – розпорядження по суті справи. 9. Санкція – заборона порушення розпорядження під загрозою покарання. 10. Корроборація – засвідчення документа підписом та печаткою. ІІІ. Кінцевий протокол (єсхатокол): 11. Датум – зазначення місця і часу видачі документа. 12. Аперкація (заключення). До кінцевого протоколу відноситься субскрипціоніс (підпис особи від імені якої видавався документ, інколи – глави канцелярів), а також сігіла (печатка). В урочистих документах підпис видавця супроводжувався монограмою, т.б. об’єднання всіх букв імені в одному малюнку. Наведена схема дає тільки загальну уяву про формуляр документів, оскільки кожен із їх різновидів має свої особливості, досить помітні при співставленні документів різних земель, країн, часів. Для визначення формуляру документа його текст розділяють на частини і компоненти, а потім на статті (клаузуме), т.б. закінчені думки, які граматично складають прості або складні речення, далі – на більш дрібні підрозділи (речення, звороти, елементи, характеристики). Серед елементів і характеристик розрізняють реалії (імена, географічні назви), формули (встановлені штампи, що переходять з одного документа і інший), описання (індивідуальні виступи (вислови)). Визначивши індивідуальні формуляри документів, можна на їх основі побудувати конкретний, а в подальшому – умовний формуляр, тобто формуляр особливих груп або різновидів документальних джерел. 2. Методика аналізу берестяних грамот як історичних джерел уже цілком склалося: на попередньому етапі проводиться розбивка тексту на слова з метою правильного прочитання та трактування, розставлялися розділові знаки, термінологічний аналіз і заповнення пропусків у тексті. Цим аспектам не завжди приділялося належна увага, що привело до багато чисельних невірних інтерпретаціях. Проте для того, щоб текст можна було прочитати бересту вимочували в кип’ятку, поступово відновлюючи еластичність і змиваючи багатовікову пилюку; висушували рушником, клали між скло, а потім читали текст. Власне джерелознавчі принципи вивчення грамот вперше були сформовані Л. Черепніним. Серед них поступом про відображення грамотами норм суспільних відносин, зафіксованих в синхронних до них документах і актових матеріалах: Руські правді, Псковській і Новгородські судові грамоті, міжнародних угодах та ін. документах. Крім того, інформативна цінність грамоти може бути визначена тільки в тому археологічному контексті, в якому вона вміщена, що показано в роботах В. Яніна. При дослідженні соціальних відносин найбільш серйозні результати досягають в тому випадку, якщо застосовується як широке коло “неберестяних” джерел, так і весь доступний об’єм грамот. Одним із найпоширеніших тверджень, яке виходить із величезної кількості грамот, значна кількість письменних серед жителів Новгороду. Але як довести, що листи знайдені під землею, написані власноручно їх авторами? Чи написали їх самі адресати? Адже цілком реальним могло бути, що написали і читали небагато чисельні письменні люди, писарі, які заробляли письменністю на кусок хліба. Справді, рад листів могли бути написані не власноручно. Наприклад грамоти одного і того ж феодала написані різними почерками. Це були ключники, що писали не від свого імені. Однак в більшості випадків в листах, що написані одною особою, то, почерк співпадає. Проте ці спостереження не можуть бути вирішальними. Адже більшість авторів відома лише за одним листом. І тут вже не вгадаєш чи автор сам витискав букви на бересті чи поряд з ним сидів писар. Вирішальні докази в цьому плані дала не береста, а знахідки тісно з нею пов’язані – кістяні, залізні, бронзові, дерев’яні стержні якими писали берестяні грамоти. Величезна кількість таких знахідок дозволяє стверджувати, що серед новгородців було багато писемних людей. Ще одне підтвердження цьому – фігура новгородця, до пояса якого було прикріплено стержень, щоб писати на бересті, встановлена у результаті археологічних розкопок. Її зображення на стінах новгородських храмів історики спостерігали раніше, проте не надали значення важливій для нас деталі. Крім того, про писемність новгородців свідчить те, що стіни новгородських храмів зберігають численні давні написи. Є свідчення з різних джерел, що навчання грамоті дітей проходило на належному рівні. З одного боку літопис 1030 р. повідомляє, що князь Ярослав Мудрий в Новгороді зібрав “від старост і попових дітей 300 учити книгам”. З іншого боку, про це свідчить берестяні грамоти. Зокрема, грамоти 201-208, де показано, що хлопчика Онорима навчали писати протягом тривалого часу. Проте з листів Онорима, можна зробити висновок, що написи на бересті були не першим, а другим етапом навчання. Для початкового навчання письма використовували воскові таблички. Учні мали спеціальні лопаточки, якими виправляли помилки. Азбука розміщена на поверхні однієї з воскових дощечок, служила зразком. На неї учень дивився і писав букви. Після того, як він навчився виводити букви на м’якому воску, потрібно було навчитися техніці письма на менш зручній і податливій березовій корі. Серед написів Онорима на бересті можна знайти таку фразу: “Невеша писа, недума каза, а хто се писа”, що нагадує сучасний школярський жарт “Хто писав не знаю, а я дурень читаю”. Берестяні грамоти складають принципово нове джерело, яке вперше знайомить дослідників з величезним колом середньовічних відносин, які не відображені в інших джерелах. Найважливіше те, що вони згадують про тих людей, про яких літописи не інформують. Однак ці люди жили в літописний час, спілкуватися з добре відомими за іншими джерелами діячами того часу. Інше питання, в якому стані дійшли до нас берестяні грамоти? Чи цілком зберігся тексті на них чи не втратили вони частини свого тексту? Настільки чітко написані. Вони збереглися майже повністю. Після того, як їх вимочили в кип’ятку, поступово відновлюючи еластичність і змиваючи багатовікову пилюку, висушували рушником, клали між скло, можна було прочитати текст. Незначні уламки, розломи грамот суттєво не перешкоджають їх прочитанню. Як правило листи написані чітким красивим почерком. Берестяні грамоти – пояснення того, чому східні слов’яни до кінця ХV ст. пишуть чіткими буквами, так званими півуставом. Біглому письму не сприяла сама природа берести. Що стосується соціально-економічного життя, то грамоти довели, що Юрію Онцифоровичу, новгородському посаднику було адресовано чимало листів. Те, що вони знайдені в різних місцях, свідчить, що Онцифіровичі володіли багатьма міськими дворами ,але на більшості з них жили не самі бояри, а орендатори. З’явився зримий облік боярського гнізда, що включав не одну садибу, а декілька окремих дворів, збудованих на територіях Великого Новгороду. В грамоті № 307 – автор селянин Ізботщапе, жалівся на судових виконавців, які арештують майно. Грамот виконаними селянами, або тих, що регулюють майнові та господарські відносини, переважна більшість. Це дозволило вченим зробити висновок, що основний дохід жителі Новгороду отримували не внаслідок торгівлі (як вважалося раніше), а в результаті сільськогосподарської діяльності. Тема найдавніших берестяних грамот ХІІ ст. – гроші в різних формах їх застосування: при виплаті боргів і покупках, при виплаті штрафу, продажу власності. Берестяні грамоти є “уламками”, “фотографічними фрагментами” відносин між людьми, тому на їх основі можна відтворити в динаміці ті суспільні відносини та інститути, які в офіційних документах, подані фрагментарно. Серед них в першу чергу слід назвати: судові процеси по кримінальних, громадянських і майнових питаннях; міжземельні відносини (як між земельними власниками, так і між безпосередніми виробниками); деякі аспекти політичної історії – військові події, мореплавство і т.д. Проте особливо цікавою є інформація, що дає основу для дослідження побуту і звичаїв середньовічного міста. Як правило вона унікальна. Серед більш ранніх грамот, чимало тих, що мали нести побутовий характер. Наприклад, лист свекра невістці, де пояснюється що і де знаходиться в домі і що як Ігнат прийде по борг, то віддати його йому. В 1963 р. на Ульїнському розкопі серед інших документів знайдено берестяну книгу (№ 419). Об’єм книги 12 сторінок, розмір п’ять на п’ять сантиметрів. Зміст книги – молитва. Цікава грамота № 415 (перша половина ХІV ст.), де селянка Февронія повідомляє Феліксу, що син її вигнав з двору і побив. Питає поради чи їхати її в місто, чи він сам прийде. Грамота № 636 (остання третина ХІІІ ст.) повідомляє про воєнні події, зокрема про те, що прибув викуплений полонений із Полоцька, який повідомив про те, що на Новгород насувається велике військо. В результаті просять надіслати пшеницю для гарнізону. Грамота № 144 (перша половина ХІV ст.). Косарик наказує Єсиору взяти у Тимофія в борг три рублі до Різдва. Автор одного з листів просить дружину прислати йому сорочку, яку він забув взяти в дорогу, іншого – пристати йому “чтенія доброго”. Новгородські грамоти зберігаються у фондах новгородського історичного музею. На сьогоднішній день їх вилучено більш двох відсотків тих, що потенційно зберігаються в новгородському культурному шарі, але вони уже ускладнюють собою цілком репрезантивний фонд писемних джерел. Щороку кількість знайдених берестяних грамот в середньому складає 19, що відкриває перед берестологією нові горизонти в дослідженні як писемних джерел так і різних сторін життя середньовічного суспільства. Відсутність берестяних грамот у культурних шарах південно руських міст пояснювалася окремими дослідниками тим, що нібито березова кора ,як матеріал для листів, вживалася лише у північних районах Русі, де в лісах широко розповсюджена береза ,а в Південній Русі писали чорнилом на пергаменті й ці записи до наших днів не збереглися. Проте знахідки бронзових і кістяних стрижнів – писал або стилюсів – відомі з багатьох розкопок давньоруських міст на території сучасної України. Якраз ними й наносили літери на березову кору або на воскові таблички – цери. Враховуючи знахідки цих знарядь, дехто стверджував існування і в Південній Русі листування на бересті, але заперечував можливість збереження подібних документів на території України через відмінний від північного характер ґрунту південноруських міст. Ігор Свєтніков (м. Львів) дослідник звенигорських берестяних грамот, 28 липня 1988 р. відкрив нову сторінку у вивченні історії колишньої Південно-Західної Русі. В цей день два учні СПТУ №14 селища Івано-Франкове Яворівського району Львівської області Олег Колодка та Ігор Шило, працюючи на розкопках південно-східного передмістя давньоруського Звенигорода, у культурному шарі, датованому проміжком часу між роками 1110 і 1137, знайшли три фрагменти першої на Україні берестяної грамоти (212, 28,51,83,2). Її початок і кінець відсутні. І хоч стан збереження грамоти робить наполегливим встановленням імен її автора й адресата на місця відправлення, ця знахідка стала першим доказом існування і в Південній Русі спілкування простих людей за допомогою листів на березовій корі та їх високого рівня писемності. Звенигородська берестяна грамота №2 була знайдена 28 липня 1988 р. вчителем середньої школи №4 міста Львова Шихом Мирославом Степановичем на території іншої садиби північно-східного передмістя у культурному шарі, датованому також 1110-1137. Грамота є листом, очевидно, висланим з когось іншого давньоруського міста (припускають, що це Перемишль). Житель Звенигорода. В ній іде мова повернення вдовою чоловікового боргу. Вона наказує якомусь Негиничові про записану в судових справах суму і погрожує, що в разі відмови приїде в Звенигород з князівським слугою, який примусить Негинича повернути борг та ще й оплатити додаткові кошти, пов’язані, мабуть, із поїздкою та оплатою княжого “отрока”. Звенигородська грамота №2 дає нам також інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-Західної Русі: кредит у торговельних відносинах за умови запису в борг в судових актах був санкціонованим авторитетом князівської влади і князь бра на себе обов’язок захисту прав кредитора. В разі скарги останнього на неоплатного боржника, підтверджений записом у судових документах (князівський суд, таким чином виконував також функції нотаріальної контори, в якій записи вела призначена князем людина, у даному разі - священник), князь посилав свого слугу, уповноваженого допомогти кредиторові одержати іменем князя борг. Зрозуміло, що й запис у судових документах, і відрядження “отрока”, і сам процес одержання таким способом боргу оплачувався додатково, отже, Говенова погрожує Негиничу, що цей спосіб повернення боргу обійдеться йому значно дорожче. Звенигородську грамоту №3 знайдено 1989 р. на площі споруди №23 “а” в межах північно-східного передмістя. Ця споруда також належала до середнього будівельного горизонту, датованого роками 1110-1137. грамота №3 є ще необробленим шматком березової кори видовженої форми з нерівними краями, завширшки 1,5-3,8 см та завдовжки 22,7 см. Автор грамоти, очевидно, власник споруди Іван, лише випробовував якість цієї смужки берести. На внутрішньому її боці він написав літеру “а” та зробив мініатюрний рисунок погруддя людини 1,5 см. Завширшки. Постать зображена у профіль уліво в циліндричному головному уборі, ніби з якоюсь китицею зверху біля переднього краю головного убору. На рисунку зазначено око, брову, довгий ніс, борідку та вухо. Важко відповісти на запитання: що це – схематичний автопортрет чи жартівлива карикатура? Описана грамота не дає нових даних про листування жителів Південно-Західної Русі. й різна транскрипція літер “ч” і “ц”, що в новгородських грамотах передаються одним знаком “ц”, ще й часто поверненим у зворотний бік. Вжита Говеновою форма слова “прийду” – “приедю” донині широко вживається в різних регіонах України (“придю”, “прийдю”, “прислю”, “принесю” і т.д.) – на Середньому (Ровенському) Поліссі, Буковині, частково на східному Поділлі й Середній Наддніпрянщині. Мабуть, південного походження є й не зовсім зрозуміле слово “пришь”, якому також відсутні паралелі в текстах новгородських берестяних грамот. Таким чином, розкривається картина більш складна, ніж традиційне уявлення про спільну для українців, росіян, білорусів давньоруську мову. Цікавою для лінгвістів є грамота “карельською мовою” (Т292 новгородська берестяна грамота), де була зафіксована язичницька молитва каральською мовою. З одного боку ці підтвердило, що пережитки язичництва в Новгороді були досить стійкими ХІІІ-XIV ст. З іншого боку цій грамоті зраділи каральські лінгвісти. Адже вона на шістсот років старша за всі відомі на сьогоднішній час тексти, написані карельською. Можливо, збільшення кількості знайдених грамот на бересті, дозволить розширити діапазон досліджень.
1 2 3 4 5 Категория: Діловодство \| Добавил: Aspirant (29.05.2015)
Просмотров: 858 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: