Реферат НА ТЕМУ:Інвестиційний менеджмент - Державне регулювання - Реферати - Каталог статей

1.Поняття інвестиційної стратегії підприємства. Зв’язок стратегічного, тактичного і оперативного управління інвестиційною діяльністю. Принципи і послідовність розробки інвестиційної стратегії. Критерії оцінки розробленої стратегії. 2. Розробка напрямів формування інвестиційної стратегії. Оцінка інвестиційної привабливості галузі, регіону та підприємства. Структура фінансового аналізу підприємства та показники його фінансової оцінки. 3.Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів фірми. Методи прогнозування загальної потреби в інвестиційних ресурсах. Оптимізація джерел формування інвестиційних ресурсів. 4. Поняття інвестиційного портфелю. Критерії формування оптимального інвестиційного портфелю та управління ним. 3.1 Принципи розробки інвестиційної стратегії Під інвестиційною стратегією розуміють формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення. Слід відмітити, що процесі стратегічного управління інвестиційною діяльністю компанії, тобто розробки її інвестиційної стратегії, одержує свою подальшу конкретизацію в процесі тактичного управління цією діяльністю шляхом формування інвестиційного портфелю компанії. На відміну від інвестиційної стратегії формування портфелю є середньостроковим управлінським процесом, який здійснюється в межах стратегічних рішень і поточних фінансових можливостей компанії. У свою чергу, процес тактичного управління одержує своє детальне розкриття на стадії оперативного управління реалізацією окремих інвестиційних програм. Таким чином, розробка інвестиційної стратегії є лише першим етапом процесу управління інвестиційною діяльністю компанії. Формування інвестиційної стратегії є доволі тривалим і творчим процесом. Воно базується на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності (інвестиційного клімату) і кон’юнктури інвестиційного ринку в цілому та в розрізі окремих його сегментів. Складність цього процесу полягає в тому, що здійснюється постійний пошук і оцінка альтернативних варіантів інвестиційних рішень, найповніше відповідаючи іміджу компанії. Певна складеність є і в тому, що стратегія не є незмінною, потребує постійного корегування з врахуванням зміни зовнішніх умов та нових можливостей росту компанії. Передумовою формування інвестиційної стратегії є загальна стратегія економічного розвитку компанії. Відносно неї інвестиційна стратегія має підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею по цілях та етапах реалізації. Інвестиційна стратегія в цьому випадку розглядається як головний фактор забезпечення ефективного розвитку компанії у відповідності із обраною нею загальною економічною стратегією. Оцінка розробленої інвестиційної стратегії відбувається за наступними критеріями: - узгодженість інвестиційної стратегії з загальною стратегією економічного розвитку компанії; - внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії – тобто узгодженість між собою окремих стратегічних цілей і напрямків діяльності, а також послідовність їх виконання; - узгодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем – відповідність прогнозованим змінам економічного розвитку і інвестиційного клімату країни та кон’юнктурі інвестиційного ринку; - реалізуємість інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу – можливість формування інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел, кваліфікація персоналу та технічна озброєність підприємства; - прийнятність рівню ризику, пов’язаного з реалізацією стратегії; - результативність інвестиційної стратегії 3.2. Розробка стратегічних напрямків інвестиційної діяльності. Розробка стратегічних напрямків інвестиційної діяльності базується на системі цілей цієї діяльності. В процесі розробки послідовно вирішуються наступні завдання: - визначення співвідношення різних форм інвестування на окремих етапах перспективного періоду; - визначення галузевої спрямованості інвестиційної діяльності; - визначення регіональної спрямованості інвестиційної діяльності. А. Визначення співвідношення різних форм інвестування на окремих етапах перспективного періоду пов’язане з функціональною спрямованістю діяльності компанії. Так, інституціональні інвестори працюють переважно на фондовому ринку. Отже, основною формою їх довгострокової інвестиційної діяльності будуть акції, облігації та інші фондові інструменти. Питома вага реального інвестування у таких компаній може коливатися лише в межах, встановлених законодавством для цих груп інвесторів.Компанії-виробничники переважно інвестують у реальні проекти (тобто у формі капіталовкладень, купівлі об’єктів приватизації тощо). Саме ця форма інвестування дозволяє компаніям розвиватися найбільшими темпами, освоювати нові види продукції, виходити на нові товарні і регіональні ринки. Фінансові інвестиції таких компаній пов’язані, як правило. Із короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або здійснюються з метою встановлення контролю за діяльністю окремих компаній. Співвідношення інвестування у тривалій перспективі коливається в залежності від стадії життєвого циклу компанії. Так на стадіях виникнення і “дитинства” переважна частка інвестицій носить реальний характер, на стадії “юності” ці інвестиції також переважають, і лише на пізніших стадіях життєвого циклу компанії можуть дозволити собі суттєве збільшення питомої ваги фінансових інвестицій. Певний вплив на співвідношення різних форм інвестування мають також розміри компанії. Невеликі і середні фірми інвестують гроші у реальні інвестиції, більші – у фінансові. І нарешті, вплив на співвідношення реальних і фінансових інвестицій має загальний стан економіки, який визначає кон’юнктуру окремих сегментів інвестиційного ринку. В умовах нестабільного розвитку економіки, високих темпів інфляції, постійної зміни податкової політики ефективність реального інвестування суттєво знижується при одночасному зростанні інвестиційних ризиків. В такі періоди більш ефективними виявляються фінансові інвестиції, особливо короткотермінові (при умові, що їх дохідність перевищує темпи інфляції). Б. Визначення галузевої спрямованості інвестиційної діяльності є найскладнішим завданням розробки інвестиційної стратегії. Вона вимагає поетапного підходу до прогнозування інвестиційної діяльності в ув’язці із загальною економічною стратегією компанії. На першому етапі досліджується доцільність галузевої концентрації або диверсифікації інвестиційної діяльності. Як правило, перші етапи діяльності компанії пов’язуються із концентрацією на одній галузі, найкраще відомої інвесторам. У цей же час, слід відмітити, що концентрація пов’язана з більш високим рівнем інвестиційних ризиків. На наступних стадіях життєвого циклу компанії по мірі задоволення потреби у продукції основного контингенту споживачів на її зміну приходить стратегія галузевої диверсифікації. На другому етапі досліджується доцільність різних форм галузевої диверсифікації діяльності в межах певної групи галузей. Така галузева диверсифікація дозволяє інвестору більш широко використовувати накопичений досвід у сфері маркетингу, виробничих технологій, а використання диверсифікації навіть у таких обмежених рамках дозволить суттєво знизити інвестиційні ризики. Така стратегія також має свої недоліки. Головний полягає в тому, що суміжні галузі в межах певної групи мають як правило аналогічний у часі галузевий життєвий цикл, що посилює інвестиційний ризик, особливо у традиційних галузях економіки. На третьому етапі досліджується доцільність різних форм диверсифікації інвестиційної діяльності в розрізі не пов’язаних між собою галузей. Умовою здійснення такої диверсифікації є формування так званих “стратегічних господарських центрів” -= самостійних структурних одиниць компанії, що включають кілька стратегічних зон господарювання. Він повністю формує свою інвестиційну діяльність, яка є самостійним елементом інвестиційної стратегії компанії. За рахунок вибору галузей з різними стадіями життєвого циклу суттєво знижується рівень інвестиційного ризику. Одним з головних завдань інвестора є вибір в якості об’єкту інвестування компаній тих галузей, які мають найкращі перспективи для розвитку і можуть забезпечити найбільш високу ефективність інвестицій. Методичні засади вивчення інвестиційного ринку окремої галузі такі: - вибір системи інформативних показників для спостереження; - побудова системи аналітичних показників і проведення оцінки інвестиційної привабливості; - прогнозування інвестиційної привабливості галузі економіки. Основним показником макроекономічної оцінки ефективності діяльності галузей прийнятий рівень рентабельності використаних активів. Він розраховується у двох варіантах: - прибуток від реалізації продукції, віднесений до загальної суми використовуваних активів; - балансовий прибуток, віднесений до загальної суми використовуваних активів. При розрахунку цих показників враховуються інфляційний фактор, політика оподаткування продукції і прибутку. Найменування галузі Рейтинг галузі за пріоритетністю За рівнем прибутковості, вирахуваної з прибутку від реалізації За рівнем прибутковості, вирахуваної з балансового прибутку Промисловість 2 2 Транспорт 8 7 Зв’язок 9 9 Будівництво 1 1 Торгівля і громадське харчування 5 5 Постачання і збут 3 6 Заготівля сільськогосподарської продукції 12 12 Житлово-комунальне господарство 11 11 Побутове обслуговування 7 8 Інформаційно-обчислювальне обслуговування 6 4Наукова діяльність і обслуговування 10 10 Інші види діяльності 4 3 При оцінці інвестиційної привабливості окремої підгалузі використовуються такі самі показники. Зокрема: 1. Рівень прибутковості діяльності підгалузі: - рівень прибутковості усіх використовуваних активів (відношення балансового прибутку до суми активів); - рівень прибутковості власних активів (відношення балансового прибутку до власних активів); - рівень прибутковості реалізації виготовленої продукції (відношення суми прибутку від реалізації до обсягу реалізації продукції); - рівень прибутковості витрат (відношення суми прибутку від реалізації до суми поточних витрат). 2. Рівень перспективності розвитку підгалузі: - значимість підгалузі в економіці України (фактична та прогнозована питома вага продукції підгалузі у валовому внутрішньому продукті України); - стійкість підгалузі до економічного спаду виробництва (співвідношення динаміки обсягу виробництва підгалузі до динаміки валового внутрішнього продукту України); - соціальна значимість підгалузі (показник чисельності зайнятих у підгалузі працюючих); - забезпеченість перспектив росту власними фінансовими ресурсами (обсяг і питома вага капітальних вкладень за рахунок вкладання власних коштів у підгалузі, питома вага власного капіталу у використовуваних активах); - ступінь державної підтримки підгалузі (обсяги державних капітальних вкладень, обсяги державного короткострокового кредитування, податкові пільги); 3. Рівень інвестиційних ризиків характерних для галузі: - рівень конкуренції у підгалузі (показник числа компаній і фірм, що функціонують у підгалузі, в тому числі компаній-монополістів) - рівень інфляційної стійкості продукції підгалузі (співвідношення динаміки рівня цін на основну продукцію підгалузі до динаміки індексу гуртових цін в цілому по Україні); - рівень соціальної напруженості у підгалузі (показник середнього рівня заробітної плати робітників підгалузі відносно реального рівня прожиткового мінімуму в Україні). Було встановлено значимість кожної групи синтетичних показників для розробки інтегрального показника: є - рівень прибутковості діяльності – 65%; - рівень перспективності розвитку – 20%; - рівень інвестиційних ризиків – 15%. Пріоритетні по інвестиційній привабливості галузі Кольорова металургія, чорна металургія, виробництво натуральної шкіри, парфумерно-косметична промисловість, спиртова промисловість тощо. Достатньо висока інвестиційна привабливість Нафтовидобувна, газова промисловість, машинобудування, металообробна промисловість, цементна промисловість, виноробство Середня інвестиційна привабливість Хімічна, нафтохімічна промисловість, виробництво збірного залізобетону, вовняна промисловість, виробництво плодоовочевих консервів, маслосирова промисловість Низька інвестиційна привабливість Вугільна промисловість, електроенергетика, цукрова промисловість, торф’яна промисловість В. Визначення регіональної спрямованості інвестиційної діяльності пов’язано з двома основними умовами: - розмір компанії – більшість невеликих і значне частина середніх фірм працюють в межах одного регіону за місцем проживання інвесторів. Для таких фірм можливість регіональної диверсифікації обмежена в силу недостатнього обсягу інвестиційних ресурсів. Принципова можливість регіональної диверсифікації можлива лише при фінансових інвестиціях, однак їх обсяг у таких фірм є невеликим. - Тривалість функціонування компанії – на перших етапах життєвого циклу інвестиційна компанія зосереджується в межах одного регіону і лише по мірі розвитку компанії виникає потреба у регіональній диверсифікації. Розглянемо склад аналітичних показників, що використовуються при оцінці інвестиційної привабливості регіонів: 1. Рівень загальноекономічного розвитку регіону: - питома вага у валовому внутрішньому продукті і виробленому національному доході; - обсяг виробленої промислової продукції на душу населення; - рівень самозабезпеченості регіону основними продуктами харчування (обсяг основних видів на душу населення); - середній рівень заробітної плати робітників у регіоні; - обсяг і динаміка капітальних вкладень в регіоні у розрахунку на одного мешканця; - кількість компаній усіх форм власності в регіоні; - питома вага збиткових підприємств у загальній кількості діючих у регіоні; 2. Рівень розвитку інвестиційної інфраструктури: - кількість підрядних будівельних компаній ф фірм усіх форм власності; - обсяги місцевого виробництва основних видів будівельних матеріалів; - виробництво енергетичних ресурсів на душу населення; - щільність залізничних шляхів сполучення у розрахунку на 100 кв.м території; - щільність автомобільних шляхів з твердим покриттям на 100 кв.м території; 3. Демографічна характеристика регіону: - питома вага населення регіону у загальній чисельності жителів України; - співвідношення сільських і міських мешканців у регіоні;- питома вага населення, зайнятого у суспільному виробництві на підприємствах усіх форм власності; - рівень кваліфікації робітників, зайнятих на виробництві; 4. Рівень оцінки ринкових відносин і комерційної інфраструктури регіону: - питома вага приватизованих підприємств у їх загальній чисельності; - питома вага компаній недержавної форми власності у загальній чисельності виробничих підприємств регіону; - чисельність спільних підприємств і фірм із закордонними партнерами; - чисельність банківських установ на території регіону; - чисельність страхових компаній на території регіону; - чисельність товарних і фондових бірж на території регіону; 5. Рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків: - рівень економічних злочинів в розрахунку на 100 тис. жителів; - питома вага підприємств із шкідливими викидами у загальній кількості промислових підприємств; - середній радіаційний фон в містах регіону; - питома вага незавершених будівельних об’єктів у загальній кількості розпочатих будівництвом об’єктів за останні 3 роки. Було визначено наступну вагомість кожного синтетичного показника у сукупній оцінці інвестиційної привабливості регіону: - рівень загальноекономічного розвитку – 35%; - рівень розвитку інвестиційної інфраструктури – 15%; - демографічна характеристика регіону – 15%; - рівень розвитку ринкових відносин – 25%; - рівень ризиків – 10%. Рейтинг інвестиційної привабливості регіонів України у 2002 році. Тенденції іноземного інвестування в країнах ЦентральноСхідної Європи свідчать про те, що окремі інвестори починають виводити свої капітали в інші, більш перспективні з погляду застосування капіталу країни. Причина такої ситуації полягає у тому, що з часів буму залучення іноземних інвестицій (1996 -1998 рр.) ці країни певною мірою втратили свої конкурентні переваги через зростання конкуренції, втрату динаміки зростання споживчого ринку та зростання вартості робочої сили. Таким чином, Україна має шанс перерозподілити частину потоків капіталів на свою користь. Незважаючи на те, що у 2002 році для України визначальними були політичні події – парламентські вибори (і подальша політична криза) та «кольчужний» скандал, обсяги прямих іноземних інвестицій досягнули рекордної позначки в 1 млрд. дол. Однією з наймасштабніших інвестицій стало вкладення німецької компанії Leoni AG, яка на території Львівської області почала будівництво фабрики з виробництва електрообладнання для автомобілів Opel та General Motors. Як показує практика, великі інвестори перед оголошенням намірів інвестувати в Україну намагаються заручитися підтримкою, принаймні, місцевої влади. Окремим представникам бізнесструктур, наприклад, німецького концерну Мetro (інвестиції в мережу супермаркетів) вдалося добитися аудієнції Президента Л.Кучми і заручитися таким чином його підтримкою. Продовження політики «закриті двері вдень, відкриті вікна вночі» до 2005 року консервує, на думку експертів, структуру основних гравців на ринку прямих інвестицій в Україні. Ними залишаться транснаціональні корпорації, які в очікуванні зростання внутрішнього попиту можуть дозволити собі працювати зі збитками; фонди прямих інвестицій, які ще не втратили надії заробити тут гроші; і звичайно ж, російські компанії, яким зрозумілі вітчизняні ризики і які знають, як з нами працювати. За такого сценарію розвитку подій річні обсяги іноземних інвестицій в українську економіку протягом наступних двох років не будуть перевищувати 1,52 млрд. дол. Підсумки 2002 року є кращими, ніж за попередній рік. Останні дані Держкомстату зафіксували у 2002 році рекордний для України показник залучення прямих іноземних інвестицій в $1,07 млрд., що на 32% перевищує показник 2001 року. Однак ще більше пожвавлення спостерігалося на «зустрічній смузі»: нерезиденти вивезли капіталу на $368,8 млн. або на 38% більше, ніж у 2001 році. В основному така ситуація була обумовлена розірванням нерезидентами інвестиційних договорів, загальна сума яких виросла порівняно з 2001 роком втричі (до $158 млн.). Відтак, образно кажучи, за 2002 р. на кожних 3 дол. вкладених інвестицій припадає 1 дол. офіційно вивезеного капіталу. Обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну за останніх 10 років (на 01.01.2003р.– 5,34 млрд. дол.) є, практично, співставним з величиною іноземних інвестицій у польську економіку лише за один рік. А в економіку Росії торік надійшло $19,8 млрд., що перевищує показник 2001 року на 38,7%. Територіальні диспропорції в інвестиційному кліматі мають тенденцію до збільшення – на одного киянина припадає 705 дол. іноземних інвестицій, у той час як на мешканця Чернівецької області – 16 дол.Свідченням як неефективності існуючої політики центральної влади по відношенню до окремих регіонів, так і недостатності зусиль місцевої влади є те, що 80% усіх іноземних інвестицій залучено у підприємства восьми регіонів та м. Києва. Концентрація іноземних інвестицій свідчить про велике значення, якого надають інвестори інфраструктурному та економічному розвиткові, що склався в окремому регіоні. За 2002 рік чистий приріст ПІІ у столицю склав 307 млн. дол., а в Черкаській області цей показник ПІІ зменшився на 3,1 млн. дол. При цьому практично від'ємні значення приросту ПІІ зберігаються на Черкащині уже протягом чотирьох років. Приріст в обсягах, що є вищими за 30 млн. дол., спостерігався лише у 6 регіонах (крім м. Києва) – Одеській, Львівській, Запорізькій, Дніпропетровській та Донецькій областях і АР Крим. Географічна структура походження найбільших іноземних інвесторів виглядає таким чином: США – $898 млн. (16,9% загального обсягу), Кіпр – $602,6 млн. (11,3%), Великобританія – $510,5 млн. (9,6%), Нідерланди – $398,7 млн. (7,5%), Віргінські острови (Брит.) – $337 млн. (6,3%), Російська Федерація – $322,6 млн. (6,0%). У галузевому розрізі найбільш привабливими залишаються торгівля $854,8 млн. (16,0%),харчова промисловість – $852,3 млн.(16,0%), машинобудування – $469,6 млн.(8,8%) та фінансова сфера – $433,3 млн.(8,1%). Результати дослідження складових інвестиційного клімату 24х областей, АР Крим та міста Києва дозволяють виділити групи регіонів за величиною рейтингового балу. Цього разу до групи «лідерів» увійшли 7 регіонів. Перш за все привертають увагу показники столиці – Київ знову більше ніж удвічі випереджає найближчого конкурента. Місто також має перевагу за всіма групами показників, особливо за рівнем розвитку фінансового сектора. Тому прогноз щодо лідерства столиці у рейтингу протягом наступних 35 років не викликає сумнівів. Наступні позиції займають потужні індустріальні регіони, які за величиною інтегрального рейтингового балу утворили «трійку»: Донецька, Харківська та Дніпропетровська області. Ще одне тріо – Одеська, Запорізька та Львівська області, які за рейтинговими балами дещо відстають, замикають групу найсильніших. Як показує досвід проведених досліджень, позиції серед лідерів змінюються під впливом цілком різних, навіть сезонних чинників, і відставання одного регіону від іншого можна вважати цілком умовним. З огляду на результати 2002 року, вражаючим є вихід на 4 у сходинку Дніпропетровської області (за рахунок певного погіршення позицій області за групами показників «економічний розвиток» та «розвиток інфраструктури»), яка традиційно займала 23 позиції. Донецька область, яка в рейтингу 2001 посіла 4е місце, повернулася на 2е, що також співпало із зростанням в загальноукраїнському масштабі політичної ваги істеблішменту регіону. Харківська область, яка доволі сенсаційно посіла у 2001 році третю сходинку, підтвердила свій високий результат і 2002 року. Стабільність складу регіонів «лідерів» визначається, насамперед, історично зумовленими параметрами розвитку регіонів (виробнича, транспортна та інша інфраструктура). До так званої групи «переслідувачів» цього разу увійшли 7 областей, які за своїми показниками знаходяться на певній відстані від «лідерів», але виділяються серед решти регіонів. Це – Полтавська, Київська, Миколаївська, Вінницька, Луганська та Закарпатська області і АР Крим. Слід зазначити, що Миколаївська та Вінницька області цього разу досягнули своїх локальних максимумів в річних рейтингах (10а і 12а позиції відповідно). Регіони «основної групи» Рейтингу характеризуються щільним розташуванням рейтингових балів, що робить можливими карколомні злети і падіння. Так, Сумська область піднялася відразу на 5 позицій (16е місце у 2002 р. і 21е у 2001 р.), у той час як Херсонська область втратила відразу 6 позицій і з 18го місця у 2001 році спустилася на останнє, 26е місце в Рейтингу. Помітним за лишається той факт, що для більшості регіонів нижньої частини Рейтингу шлях «нагору» є обмеженим, і зміна позицій в цій частині Рейтингу може бути пояснена особливістю методики, а не фактичною зміною ситуації в регіоні. Хоча Херсонська область «спромоглася» посунути Житомирську з останнього місця, але Житомирщина не змогла вийти з групи «аутсайдери». Рівненська область у 20012002 рр. показує «стабільність» – 24е та 25е місця відповідно. Суттєве погіршення позицій Херсонської області пов'язане з низькими показниками як економічного розвитку, так і фінансового сектора. Зазначимо, що вперше Рейтинг регіонів України було визначено експертами Інституту Реформ у 1999 році. Оцінка привабливості регіонів за підсумками 2002 року проводилася на основі п'яти груп показників: економічний розвиток регіону (1), ринкова інфраструктура (2), фінансовий сектор (3), людські ресурси (4) та місцева влада і підприємництво (5). Всього було проаналізовано 67 статистичних показників. Г. Інвестиційна привабливість підприємства або його “економічний паспорт” може мати такий вигляд:1. Загальна характеристика виробництва, наявність сучасного устаткування, екологічна шкідливість виробництва, складське господарство, наявність власного транспорту, географічне розташування; 2. Характеристика технічної бази підприємства: технології, вартість основних фондів, коефіцієнт зношення; 3. Номенклатура продукції що випускається: обсяг виробництва, експорт, імпорт сировини та матеріалів, зв’язки з іншими підприємствами, постачальники і споживачі, оцінка стабільності збуту (попиту); 4. Виробнича потужність, можливість нарощування виробництва; 5. Місце підприємства в галузі, на ринку; 6. характеристика менеджменту, схеми управління, чисельність персоналу, заробітна плата; 7. Статутний фонд. Власники підприємства, номінал і ринкова вартість акції, розподіл пакету акцій; 8. Структура витрат на виробництво, у тому числі за основними видами продукції. Їх рентабельність; 9. Обсяг прибутку та його використання за звітний період; 10. Фінанси підприємства; 11. Загальний висновок. Показники фінансової оцінки підприємства Показник Порядок розрахунку Оптимальний норматив Ліквідність активів Коефіцієнт абсолютної ліквідності Ка.л = найбільш ліквідні активи / короткострокові зобов’язання Ка.л > 0,2 Коефіцієнт поточної ліквідності Кл = обігові кошти/короткотермінові зобов’язання Кл. > 1 Коефіцієнт швидкої ліквідності Кш.л. = обігові кошти – запаси/короткострокові зобов’язання Кш.л. > 0.7 Коефіцієнт забезпечення власними коштами Кз.к. = Власні кошти – необоротні активи/сума обігових коштів Кз.к. >0.1 Рівень прогнозованої платоспроможності Порівняння величини активів, що повільно реалізуються, з довгостроковими зобов’язаннями А > П Коефіцієнт покриття балансу Кп = ліквідні активи / короткострокові зобов’язання Кп > 1 Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості Ко.д.= чиста виручка від реалізації/середня сума дебіторської заборгованості збільшення Середній період погашення дебіторської заборгованості Чо.д.=кількість календарних днів звітного періоду/коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості зменшення Середній термін погашення кредиторської заборгованості Кількість календарних днів звітного періоду * середня сума кредиторської заборгованості/ чиста виручка від реалізації продукції зменшення або збільшення (в залежності від попереднього показника) Фінансова стабільність Фінансовий ліверидж Фл. = Довгострокові зобов’язання/власні кошти незначне збільшення Коефіцієнт фінансової стабільності Кф.с. = Власні кошти/позикові кошти Кф.с. > 1 Коефіцієнт автономії Ка = Власні кошти / сума пасиву балансу Ка > 0,5 Коефіцієнт заборгованості Кз = Позичені кошти / Власні кошти Кз < 1 Співвідношення ліквідних і неліквідних активів Кс = активи, які реалізуються швидко і повільно / активи, які важко реалізуються Кс > 1 Коефіцієнт маневреності Км = власні оборотні кошти / власні кошти Км > 0,5 Прибутковість Рентабельність всього капіталу КК = чистий прибуток / обсяг позичених і власних коштів Кк > 0,15 Рентабельність реалізованої продукції Кр = чистий прибуток / чиста виручка від реалізованої продукції Кр > 0,15 Рівень рентабельності власного капіталу Рк. = чистий прибуток/середня вартість власного капіталу збільшення Рівень рентабельності продукції Рп. = прибуток від реалізації продукції / собівартість продукції збільшення Оборотність активів Коефіцієнт оборотності активів Ко.а. = чиста виручка від реалізації / обсяг всіх активів, що використовуються збільшення Коефіцієнт оборотності поточних активів Ко.п.а. = чиста виручка від реалізації / середня вартість оборотних засобів збільшення Середня тривалість одного обороту активів Чо.а. = кількість календарних днів звітного періоду/коефіцієнт оборотності активів зменшення Коефіцієнт оборотності запасів Ко.з. = собівартість реалізованої продукції/середня вартість запасів збільшення 3.3. Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів Інвестиційні ресурси – це усі види грошових та інших активів, залучених для здійснення вкладень в об’єкти інвестування. Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів здійснюється за окремими етапами: 1. Прогнозування потреби у загальному обсязі інвестиційних ресурсів: Перший етап: визначення необхідного обсягу фінансових засобів для реального інвестування. - Вартість будівництва нових об’єктів розраховується за фактичними витратами на будівництво аналогічних об’єктів або по питомим капіталовкладенням на одиницю потужності: КВн = М * Укв * П, де КВн – загальна потреба в капітальних вкладення для будівництва нового об’єкту; М – передбачена потужність об’єкту у відповідних виробничих чи будівельних одиницях; Укв – середня сума будівельних витрат на одиницю потужності об’єктів даного профілю; П – інші витрати, пов’язані із будівництвом об’єкту.Варто відмітити, що вартість будівництва складає лише частину потреби в інвестиційних ресурсах, пов’язаних із введенням об’єкту в експлуатацію. Поряд із вартістю будівництва слід передбачити потребу у оборотних активах нового підприємства. Таким чином потреба у інвестиційних ресурсах при введені в експлуатацію нового підприємства визначається за формулою: Пір = КВн * 100/ Уоф, де Пір – загальна потреба в інвестиційних ресурсах при будівництві і введенні в дію нового об’єкту; Уоф – питома вага основних фондів у загальній сумі активів аналогічних компаній даної галузі. - Вартість придбання діючого підприємства може розраховуватися як: А) на основі чистої балансової вартості: Вб = ЗФ + НА + З + Ф + КВ + НБ + Кі, де Вб = чиста балансова вартість компанії; ЗФ – залишкова вартість проіндексованих основних фондів компанії; НА – сума нематеріальних активів; З – сума запасів матеріальних оборотних фондів по залишковій вартості; Ф – сума усіх форм фінансових ресурсів компанії за мінусом боргів; КВ – капітальні вкладення; НБ – незавершене будівництво; Кі – коефіцієнт індексації основних фондів. Б) на основі прибутку: Вп = Пс / Нп, де Вп – вартість компанії на основі розміру її прибутку; Пс – середньорічна сума реального прибутку; Нп – середня норма прибутковості інвестицій. В) на основі ринкової вартості. Другий етап: визначення необхідного розміру інвестиційних ресурсів для здійснення фінансових інвестицій: ІРф = ІРр * Пф / Пр, де ІРф – потреба в інвестиційних ресурсах для здійснення фінансових інвестицій; ІРр – потреба в інвестиційних ресурсах для здійснення реальних інвестицій; Пф – питома вага фінансових інвестицій у прогнозному періоді; Пр – питома вага реальних інвестицій у прогнозному періоді. Третій етап: визначення загального обсягу необхідних інвестиційних ресурсів, який розраховується сумуванням потреби в ресурсах для реального та фінансового інвестування, а також суми резерву капіталу (як правило 10% від сукупної потреби у коштах). 2. Вивчення можливості формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел. Усі джерела фінансування діляться на три основні групи: - Власні (чистий прибуток, амортизаційні відрахування); - Позичені (довгострокові кредити, емісія облігацій, цільовий державний кредит, податковий інвестиційний кредит, інвестиційний лізинг); - Залучені (емісія акцій, емісія інвестиційних сертифікатів, внески сторонніх інвесторів у статутний фонд, дотації на цільові інвестиції). 3. Визначення методів фінансування окремих інвестиційних проектів дозволяє розрахувати пропорції у структурі джерел інвестиційних ресурсів: 4. Оптимізація структури джерел фінансування. Внутрішні джерела фінансування мають наступні позитивні властивості: - простотою і швидкістю залучення; - високою віддачею за критерієм прибутковості інвестованого капіталу; - суттєвим зниженням ризику неплатоспроможності і банкрутства підприємства; - повним збереженням управління в руках первинних власників. Разом із цим їм притаманні певні недоліки: - обмеженим обсяг залучення, а отже суттєвого розширення інвестиційної діяльності; - обмеженість зовнішнього контролю за ефективністю використання власних інвестиційних ресурсів. Зовнішні (залучені і позичені) джерела фінансування мають такі позитиви: - високий обсяг їх можливого залучення; - більш високий зовнішній контроль за ефективністю інвестиційної діяльності. Разом із тим, їм притаманні наступні недоліки: - складність залучення і оформлення; - більш тривалий період залучення; - необхідність надання відповідних гарантій; - підвищення ризику банкрутства; - втрата частки прибутку від інвестиційної діяльності; - часткова втрата управління діяльністю компанії. Головними критеріями оптимізації ї співвідношення джерел фінансування виступають: - показник фінансової стійкості компанії; - максимізація суми прибутку. 3.4. Формування і управління інвестиційним портфелем Як правило, інвестор не вкладає вільні фінансові чи матеріальні кошти в одну справу, проект, акцію чи інший фінансовий інструмент, а вкладає в цінні папери різних підприємств, тобто формує інвестиційний портфель. Таким чином, інвестиційний портфель - це цілеспрямована сформована сукупність всіх об’єктів реального і фінансового інвестування, якими володіє чи придбає акціонерне товариство (чи будь-який інший інвестор) для досягнення своєї мети. Головна мета формування інвестиційного портфелю – забезпечення реалізації її інвестиційної стратегії шляхом відбору найефективніших і безпечних інвестиційних проектів та фінансових інструментів. До числа основних цілей відносять: - забезпечення високих темпів зростання капіталу; - забезпечення високих темпів росту доходів; - забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків; - забезпечення достатньої ліквідності портфелю.Виділяють три принципи формування інвестиційного портфелю : принцип консервативності, принцип диверсифікації та принцип достатньої ліквідності. Дотримання принципу консервативності визначається як вибір співвідношення між високонадійними і ризикованими частками портфелю, яке підтримується таким, щоб можливі втрати від ризикової частки з великою вірогідністю покривались доходами від надійних активів. Інвестиційний ризик, таким чином, є не втратою частини основної суми, а лише не отримання високого доходу. Принцип диверсифікації вкладень є основним принципом портфельного інвестування. Дуже ризиковано вкладати капітал в одні цінні папери, як би вигідно це не було на перший погляд. Лише стриманість дозволить уникнути катастрофічних втрат у випадку помилки. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи будуть компенсуватися високими доходами по іншим проектам. Мінімізація ризику також досягається за рахунок включення в портфель широкого кола галузей, які не зв’язані між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їх ділової активності. Розподіл вкладень відбувається як між вказаними інструментами, так і в середині них. Для державних короткострокових облігацій і казначейських зобов’язань мова йде про диверсифікацію між цінними паперами різних серій, різного терміну погашення, для корпоративних цінних паперів – між акціями різних емітентів. При достатньому обсягу інструментів в портфелі можливо проведення галузевої та регіональної диверсифікації. Принцип галузевої диверсифікації полягає в тім, що не бажано допускати перепадів портфелю в бік паперів підприємств однієї галузі. Катаклізми можуть посягнути на галузь в цілому: падіння світових цін на нафту може призвести до падіння курсу акцій та дивідендів по ним усіх нафтопереробних підприємств. В такому випадку очевидні втрати, незважаючи навіть на те, що вкладення інвестора будуть розділені між різними підприємствами цієї галузі. Теж саме відноситься до підприємств одного регіону. Зниження курсу акцій та рівня виплати дивідендів по ним може відбутися внаслідок політичної нестабільності, страйків, стихійних лих, введення в дію нових транспортних магістралей, що минають даний регіон, тощо. Принцип достатньої ліквідності полягає в тому, що необхідно підтримувати частку швидкореалізованих активів в портфелі не нижче рівня, який необхідний для задоволення попиту корпорації в грошових коштах. Необхідно визначену частину коштів тримати в більш ліквідних, навіть менш дохідних, активах, і мати можливість швидко реагувати на зміну кон’юнктури ринку і окремі вигідні пропозиції. Інвестиційний портфель повинен формуватися того типу, який відповідає поставленій меті інвестора. Розрізняють наступні типи інвестиційних портфелів : - інвестиційний портфель, орієнтований на ріст (даний тип портфелю формується з урахуванням довгострокового зростання вартості фінансових інструментів (активів), що входять в нього); - інвестиційний портфель, орієнтований на доход (даний тип портфелю формується з урахуванням отримання поточних дивідендів або процентів); - консервативний портфель (виділяється даний тип лише деякими авторами – формується з безризикових (малоризикових) фінансових інструментів для збереження своїх вкладів). На вибір інвестором того чи іншого типу інвестиційного портфелю впливає ряд факторів, серед яких : - економічний стан в державі та його тенденції; - фінансовий стан інвестора та його тенденції; - поточна необхідність в доходах; - умови оподаткування та інші. Рішення про формування портфелю інвестицій, як правило, приймає фінансовий менеджер корпорації (чи керівник фінансового підрозділу корпорації). Фінансовий менеджер перед прийняттям того чи іншого рішення стосовно інвестиційного портфелю повинен проаналізувати усі фактори та їх тенденції, що впливають на його вибір. Інформацію, з використанням якої можливо проведення такого аналізу, можна отримати : з відповідних періодичних видань фінансового змісту (газета “Інвестиційна газета”, “Урядовий кур’єр”, журнали “Бізнес”, “Галицькі контракти” та ін.), а також їх інтернет-аналогів, як вітчизняних, так і зарубіжних; з законодавчої і нормативно-правової бази, а також статистичної економічної інформації Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, Національного Банку України; з відомостей про ринок, на якому працює корпорація-інвестор та підприємства, чиї активи будуть включені в портфель: сектор, регіональність, конкуренти, споживачі, тенденції і зміни, тощо; з внутрішньої фінансової інформації корпорації: баланс, звіт про власні кошти, звіт про рух грошових коштів, звіт про фінансову діяльність і т.д.Якщо інвестор вирішить, що не має необхідності вкладати всі кошти в фінансові активи, тоді одним з компонентів портфелю будуть готівкові грошові кошти. І тоді портфель буде об’єднувати кошти інвестора, які мають форму і прибуткових активів, і готівкових грошових коштів. При формуванні і управлінні інвестиційним портфелем необхідно постійно відслідковувати ситуацію на фінансовому ринку, оцінювати окремі цінні папери і в цілому портфель – тобто здійснювати безперервний моніторинг. Як вже зазначалося вище, - для успішного формування та управління інвестиційним портфелем необхідно диверсифікувати портфель. Інвестиційний портфель має у своєму складі два і більше інвестиційних інструмента (активи, цінних папери) і формується з метою диверсифікації ризиків, що означає використання різноманітних за якостями активів, в першу чергу це рівень доходності та ризиковості, їх співвідношення для зменшення ризику втрат. Інвестиційний портфель диверсифікується до тих меж, поки не будуть досягнуті цілі інвестора з точки зору збалансування доходності та ризику. Якщо така мета досягнута, можна казати, що сформований збалансований портфель ( портфель, в який включені фінансові інструменти, що повністю виключають диверсифікований ризик), якщо ні – то існує незбалансований портфель ( портфель, в якому присутні як диверсифікований так і недиверсифікованийй ризики ). Кожному інвестиційному інструменту, в тому числі і цінним паперам, присутні два основних види ризиків – несистематичний і систематичний. Коли цінний папір включено до портфелю, то інвестор приймає на себе обидва ризики. Так, диверсифікований ризик – це унікальний діловий та фінансовий ризик, який належить лише конкретному фінансовому інструменту (цінному паперу) і від якого можна позбутися за допомогою диверсифікації ризиків (їх розподілу). Недиверсифікований ризик – ризик, який характерний для усіх видів цінних паперів (інвестиційних інструментів), який не може бути усунений за допомогою диверсифікації. Корпорація, яка формує інвестиційний портфель, повинна усі диверсифіковані ризики звести до мінімального рівня. Диверсифікація ризику портфелю досягається шляхом процедури збалансування – тобто підбором цінних паперів з високою дохідністю і високим рівнем ризику і їх заміною в портфелі менш ризиковими, і, як правило, вони є менш дохідними, цінними паперами. Існує зв’язок між доходністю та недиверсифікованим ризиком. Високий рівень диверсифікованого ризику не завжди зв’язаний з високою доходністю інвестиційних інструментів. Тому інвестор повинен мінімізувати диверсифікований ризик в загальному ризику інвестиційного портфелю. Це досягається шляхом диверсифікації портфелю таким чином, щоб залишився лише недиверсифікований ризик. Рівень недиверсифікованого ризику залишається постійним незалежно від того, скільки інструментів і яких видів в ньому знаходиться. Диверсифікований ризик знижується з ростом кількості видів активів в портфелі (практичні дослідження вказують на оптимальну кількість – від 8 до 20). При подальшій диверсифікації портфелю – подальшому підборі і включенні в портфель активів повинні розглядатися витрати по цім операціям, які необхідно співставити з доходами, які очікуються внаслідок зменшення ризиків. Принцип домінування визначає, що інвестиційний портфель буде ефективним, якщо: 1. Ніякий інший портфель не обіцяє такого ж доходу при меншому ризику. 2. Ніякий інший портфель не обіцяє більш високого доходу при такому ж рівні ризику. Найбільш розповсюдженим методом, який застосовується для вибору найбільш оптимального портфелю, являється графічний метод аналізу кривих байдужості. Згідно цього методу всі інвестиційні портфелі, які лежать на одній заданій криві байдужості, можуть бути рівноцінними для інвестора; інвестор буде вважати будь-який портфель, який лежить на кривій байдужості, яка знаходиться вище і ліворуч, більш привабливим, ніж інший портфель, який лежить на кривій, яка нижче і праворуч; криві байдужості не можуть пересікатись; завжди існує можливість побудування між двома кривими байдужості третьої, яка лежить між ними. У випадку, коли інвестор не бажає ризикувати, він вибирає портфель, який лежить на кривій байдужості, яка розташована вище і ліворуч усіх інших кривих байдужості. Розрізняють два підходи управління інвестиційним портфелем цінних паперів : традиційний і сучасний. Традиційний підхід полягає в забезпеченні його збалансованості шляхом включення в портфель активів та проектів різних підприємств і галузей. При цьому слід зазначити, що підприємства, які раніше успішно виконували свою операційну діяльність, в подальшому будуть намагатися залишитись такими ж. Цінні папери великих компаній більш ліквідні і достатні у великій кількості, що дозволяє інвестору для досягнення ефективного розміру портфелю купувати цінні папери у великій кількості. Більш ймовірно переконати інвестора придбати цінні папери відомих компаній. Сучасна портфельна теорія (Марковіц) ґрунтується на наступних ствердженнях :1. Ринок є ефективним. Усі учасники ринку мають однакові умови доступу до інформації і можуть вільно входити і виходити з ринку. 2. Інвестори не полюбляють ризикувати. 3. Чим більше ризик, тим більший доход повинен отримати інвестор, і чим менше доход – тим менше ризик. 4. Інвестори прагнуть максимально збільшити доход і зменшити ризик. 5. Всі рішення по інвестуванню приймаються на підставі очікуваної норми доходу і ризику (їх співвідношення) або очікуваного стандартного відхилення норми доходу. 6. Інвестиційний портфель повинен мати відповідне співвідношення відповідних типів активів для розподілу ризиків – диверсифікації. 7. Завдання інвестора – формування ефективного набору активів (проектів), який забезпечує найменший ризик і найбільший доход. 8. Норма доходу, ризик і їх співвідношення розраховуються за конкретний період часу. 9. З метою ефективного управління, в залежності від ситуації на ринку, в портфель можуть включатися і виключатися в будь-який час активи. Інвестор, формуючи і управляючи інвестиційним портфелем, повинен виконувати: підбір для інвестиційного портфелю типів активів з оптимальним співвідношенням ризику і доходу; підбір для інвестиційного портфелю проектів з різними термінами реалізації; своєчасна ліквідація інвестиційного портфелю. При підборі інвестиційних проектів з різними строками погашення використовуються також наступні стратегії : 1) стратегія “сходів” або рівномірного розподілу (дана стратегія не формує максимальний доход, але вона мінімізує коливання очікуваної доходності шляхом інтервального інвестування коштів); 2) стратегія формування інвестиційного портфелю з короткострокових проектів (полягає в інвестуванні капіталу на короткий проміжок часу в короткострокові проекти, такий портфель є джерелом ліквідності корпорації-інвестора); 3) стратегія формування інвестиційного портфелю з довгострокових проектів (використання даної стратегії дозволяє максимізувати доход інвестора від вкладених інвестицій в проекти); 4) стратегія “штанги” (дана стратегія полягає в поєднанні короткострокових і довгострокових інвестицій, і забезпечує інвестору як доходність, так і ліквідність); 5) стратегія відсоткових очікувань (дана стратегія може забезпечити як збільшення капіталу, так і у випадку невдалого прогнозування – значну втрату капіталу, і полягає оновленні частини портфелю з різними строками реалізації під впливом поточних прогнозів відсоткових ставок по кредитам і економічної кон’юнктури в країні ). Для ефективного управління протяжністю інвестиційного горизонту інвестор повинен більш уважно відноситись до розгляду кривої доходності цінного паперу і середніх строків їх погашення. Управляти портфелем можна активно і пасивно. При активному управлінні портфелем реалізується можливість отримання доходу за рахунок постійних операцій купівлі-продажу цінних паперів та проектів, тобто за рахунок зміни структури портфелю. При пасивному управлінні проекти і активи придбаються з метою отримання додаткових доходів у вигляді дивідендів і процентів. Складність в керуванні портфелем полягає в тому, що всі методи і моделі управління, які застосовуються до портфелю, достатньо приблизні, тому їх використання не завжди приводить до позитивного результату.
1 2 3 4 5 Категория: Державне регулювання \| Добавил: DoceNt (01.10.2014)
Просмотров: 568 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: