РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ФОРМА ДЕРЖАВНОСТІ - Державне регулювання - Реферати - Каталог статей

ФОРМА ДЕРЖАВНОСТІ План 1. Форма державності 2. Феодальний спосіб ведення господарства 3. Утвердження русі. володимир великий, введення християнства Феодальна держава — це концентрація реальної влади в руках короля, князя. Сеньйор був не просто великим земельним власником, а, перш за все, "кінним, людним і оружним" паном, який мав політичну владу. Він правив у своїх володіннях, а влада його розповсюджувалася головним чином на людей, мала особистий характер. Князь був могутнім поскільки, постільки керував підданими, розповсюджував на них свій судовий і військовий контроль. Держави європейського середньовіччя були часто новим продовженням Римської імперії. Проте вони були дуже крихкими, внутрішньо не сцементованими і слабо організованими. Як імперія Каролінгів, так і імперія Рюриковичів не опиралась ні на які внутрішні сили зчеплення і розпадалися разом зі смертю свого глави чи невдовзі після неї. Причиною було те, що вони не володіли ефективно діючим апаратом влади і були по суті ефемерними об'єднаннями племен і етнічних угрупувань, що жили своїм власним замкненим життям. Ні одна з цих "імперій" не пережила рубіж, який відокремлює початок середньовіччя від наступних його періодів. Вони ще не були державами в повному розумінні цього слова. Атрибути влади, якими володів глава подібного державного утворення, не були його монополією — ними володіли і його васали, великі сеньйори, які правили окремими частинами імперії. їм належало право суду, аж до "вищої юстиції", вони володіли власними збройними силами, збирали податки тощо. Все це сприяло формуванню системи васально-ієрархічних відносин. Виникла і зміцнювалась феодальна ієрархічна драбина, верхнім щаблем якої був сюзерен, а нижнім — васали. В цей період водночас з невпинно зростаючою владою князя поступово зростає і роль верхівки княжої дружини, яка, виділяючись у панівний прошарок, фактично складала основу своєрідного адміністратиного апарату, що збирав данину і займався судочинством на місцях. Недарма О.О.Мельникова називає форму ранньофеодальної Руської держави дружинною. Справді, така назва відповідає тим функціям, що здійснювались дружиною князя. Дружинники підштовхували князя на воєнний похід в тих випадках, коли були прожиті воєнні трофеї від попереднього. Та й взагалі князь радився з важливих питань з ближніми боярами і старшими дружинниками. Як пише Л. Гумільов, "князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі були завжди, тільки імена їх залишились невідомі історії". Тому таку форму влади можна було б назвати дружинно-вічовою. Утворюються різні групи феодально залежних селян: смерди, закупи, рядовичі, холопи, челядь. ФЕОДАЛЬНИЙ СПОСІБ ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСТВА Середина IX ст. в історії Русі характеризувалась завершенням складного і довготривалого процесу формування феодалізму у східних слов'ян і одночасно давньоруської держави. Основу феодального способу виробництва складає феодальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної власності і володіння землею. Один і той же шмат землі, будучи власністю однієї людини, в той же час знаходиться у володінні іншої. Тобто створилась система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодально залежні селяни. Отже, спосіб виробництва, за якого у повній власності феодала знаходились засоби виробництва (земля) і в неповній—селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним. За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юридичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на хазяїна і існував за його рахунок. Але земля, якою користувався феодально залежний селянин, була власністю феодала. За це останній вимагав від свого підданого виконання певних повинностей. Наявність у селянина власного господарства робила його економічно незалежним від пана. Тому для збезпечення прибутку феодал змушений був застосовувати пряме насильство чи примус. Тобто селянина почали насильно прикріпляти не тільки до землі, на якій він працював, але і особисто до феодала. Зароджувалось кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала. А.Я. Гуревич справедливо вважає, що право власності феодала на землю в період раннього середньовіччя було похідним від його влади над населенням. Виникав антагонізм між селянином і феодалом, який поєднував в собі економічну залежність селянина і позаекономічний примус. Протягом довгого часу цей антагонізм був всебічним. А всебічним він був тому, що означав радикальну майнову, соціальну і правову нерівність людей. Час від часу цей антагонізм (непримириме протиріччя) проявлявся у вигляді дрібних і великих селянських бунтів і повстань. Б.Рибаков, а за ним і І.Фроянов стверджували, що народні хвилювання часто не були рухом проти феодальних порядків взагалі, а лише боротьбою за перерозподіл життєвих запасів. Основною формою експлуатації на Русі булл продуктова рента, а не відробітки, як у Західній Європі, наприклад, у Франкському королівстві. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласницького, а від первіснообщинного ладу. Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а бувший общинний староста, що звик наживатися за рахунок общини. Але й феодально залежним виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці тощо. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надлишкової праці селян здійснювалось у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома з джерел як данина. На середину IX ст. феодальний лад у давньоруській державі в основному вже сформувався. Саме в цей час виникають дружинні некрополі, в яких хоронили представників лицарського стану, що нині виник. Такі некрополі добре досліджені у Києві, Чернігові, Шестовиці, Гнєздові під Смоленськом тощо. На Руській рівнині з'являються численні городища-замки, городища-фортеці — центри феодального панування. Вони були специфічною особливістю феодальної країни. Читаючи історичні джерела, можна собі легко уявити зовнішній вигляд не тільки Русі, а й усієї решти країн, де на той час панував феодалізм. Розбиті на дрібні ділянки, не зв'язані між собою, ворожі, ці землі мали войовничий зовнішній вигляд. Вони були вкриті фортецями, замками, міста були оточені оборонними мурами. Видно було, що всі бояться біди, небезпеки: вона загрожувала звідусіль. Обнесені оборонними мурами міста були покликані новим станом речей — потрібно було захиститися від напасників. У Західній Європі — це норман, вікінг, а у нас тут — варяг, потім печеніги, хазари, половці, татаро-монголи. Та за цією метою ховалося щось більше: прагнення до відокремлення, до особистої самостійності, що складала суть феодального права. А при тодішніх засобах облоги і нападу ці фортифікаційні споруди практично були неприступними. В описах часів феодалізму цікаво порівняти будову замку X ст. з замком наступних століть. Ми побачимо значні зміни. Якщо в X ст. замок чи фортеця тільки для схову, для оборони, то в XII ст. — і для оборони, і для порятунку від напасників, але ще й для розваг, бо будується більш просторим і комфортабельним. У всякого явища має бути два боки. Так само і у феодалізму. З одного боку, феодал завжди войовничий, напружений, постійно готовий битися зі своїми селянами або з такими ж сусідами-феодалами. З іншого боку, феодал, як і всяка людина, дорожив своїми рідними і близькими. Так, стародавнє суспільство не визнавало самостійності, самоуправства особи. Воно визнавало тільки громадянина, який був безмовним членом колективу. А в середньовіччя, коли держава була ще слабкою, значення мала тільки особистість. Ця особистість повинна була спочатку визначитися в надзвичайно грубих, жорстоких і різких формах. Це особа егоїстична, яка зневажала усіх, хто нижче неї за походженням. Це особа, яка не визнає ніякого іншого права, окрім свого. Cujus regio, hujus religio — чиє право, того й віра, або ще —чиє право, того й сила. Це девіз середньовіччя. Власне, на тій землі, де знаходився маєток феодала, для нього не існував ніхто, крім його сім'ї. Тільки зі своїм сімейством він був зв'язаний найміцнішими родинними стосунками. Між феодалом і його підданими не могло бути любові і довіри. Тільки члени родини феодала були йому дорогими. Атрибути влади мали для феодалізму величезне значення. Якщо феодала позбавити ознак його стану і забрати його маєток-фортецю, що стоїть на його землі, і панцир, який він одягає, виїжджаючи з дому, — то він втратить свою силу і перестане бути небезпечним для оточуючих. Хто бачив середньовічні лати, кольчугу, панцирі, той знає, що лицар, дружинник, виїжджаючи з кам'яного, надягав на себе залізний замок. Недарма варяги називали Русь — "Гардарікі"—"країна городів". Це були не міста у сучасному розумінні, а саме укріплені поселення. До прийняття Руссю християнства не припинялось протистояння з Візантією. Кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на ромеїв. По-перше, тому що Візантія була одним з основних торговельних центрів, де збувалась зібрана данина. По-друге, у боротьбі з сильнішим суперником йшло власне самоствердження. Все більше наростала печенізька небезпека. Намагаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських племен, Святослав у 965 і в 968 pp. здійснив два переможні походи проти Хазарського каганату, який здавна перекривав Русі торговельні шляхи та претендував на землі в'ятичів і сіверян. Та ослаблення каганату відкрило шлях на Русь кочовикам, тим же печенігам. За іронією долі, згодом від руки печенігів загинув і сам кн. Святослав УТВЕРДЖЕННЯ РУСІ. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ, ВВЕДЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА Розквіт і піднесення Київської Русі зайняли період з кінця X — до середини XI ст. Він припадає на час князювання Володимира Великого (978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). За цих князів завершився процес формування території держави. Феодалізм був першою господарською системою, яка базувалась на антагонізмі. Ця система своїми внутрішніми ресурсами забезпечила відтворення робочої сили. Крім того, в цій системі були закладені передумови вдосконалення людини як працівника. Все це визначало ріст сукупного суспільного багатства, отже, тим чи іншим чином вирішувало безліч проблем поступального розвитку суспільства в цілому. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общини. Орні землі, залишаючись колективною власністю територіальних общин, передаються при цьому в індивідуальне володіння окремих сімей. При такій формі земельних стосунків продукт, що отримується в результаті обробки конкретної ділянки землі, складає вже приватну власність і може стати джерелом збагачення. Отже, на зміну первісному комунізму приходить розкол суспільства на верстви, на стани, на класи. На час княжіння Володимира Русь вже склалась як ранньофеодальна європейська держава. Історія Русі X століття розвивалась під знаком боротьби двох релігійних партій — християнської і язичницької. В фольклорі це відбилось як поєдинок Добрині і Змія. Антихристиянський терор перед цим кн. Святослава не сприяв стабілізації становища. Сім років по тому правив слабий князь Ярополк. Прийшовши до влади ціною життя свого брата Ярополка, молодий кн. Володимир опинився перед проблемами, що вимагали негайного вирішення. Серед них була необхідність задобрити варягів, які в складі руських дружин починали бунтувати проти своїх роботодавців. Наступною проблемою було забезпечення окраїн Русі від територіальних зазіхань і постійних нападів сусідів. І останнє—треба було припинити відцентрові виступи племінних вождів на окраїнах Русі. Нова руська держава потребувала більш досконалого апарату влади. Зміцненню системи державного управління сприяли реформи кн. Володимира — релігійна, адміністративна, військова, судова. Першою з них була релігійна. Невдале реформування язичництва. Невдале реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язичницьких богів, перш за все Перуна, потерпіла поразку. Археолог Я.Є. Боровський розкопав капище в центрі Києва. Воно точно зорієнтовано по сторонах світу — південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змурованого з каміння на глині, розміщувалось шість богів: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош. Ці боги добре узгоджуються з "Повістю минулих літ". Поруч з капищем — велика яма, де горів священний вогонь. Я.Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьких богів, який, за літописним повідомленням, створив кн.Володимир, намагаючись реформувати язичницьку релігію, що було необхідно для зміцнення країни. 1. Етапи хрещення Русі. М.Ю.Брайчевський вважає, що було декілька етапів проникнення християнства на Русь. Процес розповсюдження християнства на Русі відбувався впродовж віків і пройшов через декілька стадій. 2. Спонтанне (самодовільне, викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами) проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (в тому числі і східнослов'янських). 3. Спорадичне (окреме, випадкове, одноразове) введення нової віри окремими східнослов'янськими володарями. 4. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда. 5. Втрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р. 6. Вперта боротьба християнства з поганством на протязі X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності. 7. І врешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі. Хрещення Русі кн. Володимиром Великим. Кн. Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка, тому що воно визнавало верховенство світської влади над церковною. Християнство також освячувало владу—в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переважної більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну неупорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньоруського суспільства. На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час вся Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Київської держави також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала усі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї. Кн. Володимир дуже енергійно взявся запроваджувати християнство. Для цього він наказав знищити капища старих язичницьких богів по всій державі. В Києві хрещення не зустріло особливого опору, а в інших місцевостях воно проводилось примусово. Наприклад, в Новгороді залишилась приказка про Володимирових воєвод, яким він доручив хрестити своїх підданих далеко від столиці: "Путята хрестив вогнем, а Добриня — мечем". Митрополит Іларіон в "Слові о законе і благодаті" про хрещення Русі писав: "аще хто и нєлюбовію, но страхом повєлевшого крхєщахуся, понєжє бє благоверіє его с властию спряжено". Природно, що нова віра нав'язувалася насильно. А у віддалених від столиці місцевостях двовір'я зберігалося на протязі століть. Серед деяких вчених панує думка, що першими митрополитами на Русі були все ж таки не греки, а болгари, які правили церковну службу зрозумілою для віруючих мовою. Недарма перші церковні книги на Русі написані були староболгарською (церковно-слов'янською, як інколи кажуть) мовою. Названі стадії християнизації Русі складають один послідовний ланцюг подій, що привели східних слов'ян в християнський світ європейських народів. Як переконливо доводить М.Ю.Брайчевський, християнський монотеїзм вперше дав нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому неймовірна кількість і різноманітність конкретних проявів буття зв'язані спільною першопричиною. Джерела та література Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912. Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966. Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972. Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962. Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892. Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893. Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904. Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997. Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.
1 2 3 4 5 Категория: Державне регулювання \| Добавил: DoceNt (05.10.2014)
Просмотров: 331 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: